Правда і фальш концепції української історії

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь...

[ 2012-09-04 ]

З метою кращого усвідомлення суті проблеми нам треба конче ознайомитися з певною кількістю історичних джерел, на які, з часів Бірона і Катерини ІІ, українська історіографія чомусь вперто не звертає жодної уваги.

1. «Від цих ото сімдесяти і двох народів, од племені таки Яфетового, постав народ слов’янський — так звані норики, які є слов’янами».

«По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,— [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов’яни: білі хорвати, серби і хорутани… Так само й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов’яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами» (Літопис Руський. К., 1989. с. 3-4).

2. «Коли ж слов’янський народ, як ото ми сказали, жив на Дунаї, то прийшли од [землі] скіфів, себто від хозар, так звані булгари, і сіли вони по Дунаєві, [і] були насильники | слов’ян»

3. А по сьому прийшли білі угри і успадкували землю Слов’янську, прогнавши волохів, які раніш захопили були Слов’янську землю. (Там само. с. 7).

4. «Ці ж обри воювали проти слов’ян і примучили дулібів, що [теж] були слов’янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати [треба] було обринові, [то] не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів упрягти три, або чотири, або п’ять жінок у телігу і повезти обрина,— і так мучили вони дулібів. Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин» (Там само. с.8).

«У РІК 6360 [852], Індикта 15, коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися [наша земля] — Руська земля. А про се ми довідалися [з того], що за сього цесаря приходила Русь на Цесароград, як ото писав [Георгій] у літописанні грецькому» (Там само. с. 12).

5. «Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь, як ото одні звуться свеями, а другі — норманами, англами, інші — готами, — отак і ці» (Там само. с. 13).

6. «Був же один народ слов’янський: слов’яни, що сиділи по Дунаю і яких захопили угри, і морави, і чехи, і ляхи, і поляни, яких нині звуть русь»

7. «До Моравії ж доходив і апостол Павло й учив тут. Тут бо є Іллірія, до якої доходив апостол Павло, і тут спершу були слов’яни. Тому-то вчителем слов’янського народу є Павло. Від того ж народу і ми єсмо, русь; тим-то й нам, русі, учителем є Павло апостол»

8. «А слов’янський народ і руський — один; од варягів бо прозвалися вони руссю, а спершу були слов’янами; хоча вони й полянами звалися, але мова [в них] слов’янська була (Там само. с. 16).

9. В капелі Максимус (Maximuskapelle) під храмом св. Петра і Павла у Зальцбурзі існує наступний напис: «„Року Божого 477 Одоакер, король рутенів, а також гепіди, готи, унгари і герули, лютуючи проти церкви Бога, блаженного Максима, разом з його 50 товаришами, що в тій печері ховалися, з огляду на їхню віру замордували, зі скелі кинули, а провінцію Нориків шаблею і вогнем знищили” (Літопис Готфріда Вінтерберського ХІІ ст. [240. 13–14]. фото оригіналу у Вікіпедії).

10. «От этого Руса, первого [праотца] и насельника Руси, ведёт корень и род русин Одоакр. В год от Рождества Христова пятьсот девятый, при папе Льве Первом и императоре Льве Первом, он явился в Италию с русским войском, взяв Тициний, разрушил его огнём и мечом, взял в плен и обезглавил Ореста, а Августула, который осмелился захватить императорскую власть, изгнал. Войдя со своими [воинами] победителем в Рим, он овладел королевством всей Италии, и никто не смел ему противиться. После его четырнадцатилетнего в высшей степени мирного и спокойного правления Теодорих, король готов, с большим трудом пробился в Италию через Болгарию и Паннонию. Когда он и его войско восстанавливали силы на обильных пастбищах недалеко от Аквилеи, Одоакр напал там на него с войском всей Италии, [но] был разбит Теодорихом и готами. Так как его, спасшегося бегством с немногими, народ не пустил в Рим, он укрылся в Равенне. Измученный трехлётней осадой Равенны и вынужденный сдаться, он попал в плен к Теодориху и был убит, а отнятое у русских королевство Италии Теодорих передал себе и готам» (Древняя Русь в "Польской истории" Яна Длугоша. Памятники исторической мысли. М., 2004. С.220).

11. «не токмо...земля Мунтанская, все Далмации, и Диоклити, и Волохи биша Русь» (допис монаха Києво-Печерської Лаври в ХVІІ ст. до „Житія св. Кирила”).

12. Йордан називає Одоакра ругом (Deorigineacti busgue Romanorum, 344), але чітко виділяє ругів від германців і повідомляє, що вони (руги) в усьому переважають германців, на відміну від них завжди б’ються з неймовірною лютістю і що у 434 р. готи мали битву з ругами на р. Саві біля м. Новієтуна. Йордан у своїй праці сер. VІ ст. також повідомляє, що «Скловени проживають від міста Новієтуна та Мурсіанського озера до Данастра», тобто до Дніпра русини в той час ще не дійшли (Йордан. О происхождении и деяниях гетов. М., 1960; СПб., 1997. с. 23-24, 65, 71, 84, 85, 87).

13. Княгиню Ольгу візантійські джерела навіть в Х ст. також усе ще називають „королевою ругів” (Чтения в Импер. Общ. Истории и Древностей Росийских. 1872. кн. 4).

14. «…во время войны данов с гунським царем, союзниками которых были русы… в первый день сражения получилась такая массовая гибель, что три главных реки Руссии были покрыты мостами из тел, и по ним можно было ходить» (Saxo Grammaticus. The history of the Danes. Vol. 1-9. Cambridge. 1979).

15. «Русский народ является самым древним на земле народом, от которого произошли все остальные народы. Империя мужеством своих воинов и лучшим в мире оружием тысячелетиями держала всю вселенную в повиновении и покорности. Русские всегда владели всей Азией, Африкой, Персией, Египтом, Грецией, Македонией, Иллирией, Моравией, Шлёнской землёй, Чехией, Польшей, всеми берегами Балтийского моря, Италией и многими другими странами и землями...».

«Древние писатели называли их по-разному. Элий Спартиан и Капитолии в «Жизнеописании Пия» и Флавий Вописк в Жизнеописании Аврелиана - называли их роксоланы, Плиний называл их токсоланы, Птолемей - троксоланы, Страбон - расналы и роксаны, Рафаэль Волатеранский и многие другие называли их рутенами. Сейчас же их принято называть руськими»

«Более того, славяне руссы, по свидетельству Иоахима Мейера, высылали колонистов и во Фландрию, где их теперь называют рутенами».

«Среди указанных земель находится также Югария или, как ее называют руссы, Югра, из которой в прошлом вышли гунны и, заняв Паннонию, под предводительством Аттилы разгромили многие страны Европы. Поэтому руссы гордятся тем, что их подданные в прежние времена подчинили себе великие страны в Европе».

«По свидетельству Ламберта Сафнабургского, написавшего 500 лет назад историю Германии, в 960 году от народа Руссии к императору Оттону прибыли послы с просьбой направить им какого-либо епископа, который бы своим учением и проповедью распространил среди них христианскую веру. Посланный императором Адальберт едва смог унести от них ноги. Однако здесь Ламберт ошибается, если в том месте не следует заменить Руссию или Русцию на Ругию. Ведь, как пишет Гельмольд, Адальберт был не богемским, а германским первосвященником Магдебурга, посланным с другими пятью епископами императором Оттоном к славянам, жившим в то время в Саксонии и Ругии»

«русские для выбора нового князя призвали правителей из Вагрии, знаменитой в прошлом вандальской провинции, расположенной рядом с Любеком и Голштинским герцогством. Вандалы, которые в то время были очень могущественны и имели то же наречие, обычаи и веру, что и русские, послали к ним трех братьев из числа самых именитых и влиятельных среди них».

«Петр Атропий Померанский также не разделяет вандалов и русских. В «Мюнстере» он пишет, что в области Многоградие, на всем протяжении морского пути от Голштинии до Ливонии жили только вандалы, или славяне».

«Когда все остальные славяне оставили Сарматию и направились кто к Немецкому морю, кто, избрав иной путь, к Дунаю, московиты остались на своих исконных землях» (тобто жодного відношення до описаних подій на заході Європи росіяни не мають) (див. Орбини Мавро (Мауро) "Книга историография початия имени, славы и разширения народа славянского. Собрана из многих книг исторических, через господина Мароурбина Архимандрита Рагужского. Переведена с итальянского на российский язык и напечатана..... в Санкт-Петербургской Типографии, 1722, августа в 20 день".

16. Візантійський історик Халкондил твердив, що „Росія простягається аж до данських земель”. Про це саме свідчив також і грек Ласкаріс: «За этой страною, в самом внутреннем углу залива, лежит страна Пруссия; столица ее называется Данциг. За ней лежит страна Стлавуния, столица которой называется Любек. Из этой области происходят Зигиоты, живущие в Пелопоннесе, так как там (т. е. в Стлавунии) есть очень много местностей, которые говорят на языке Зигиотов» (Laskaris Kananos. Reseanteckningar fran de nordiska landerna. Smarre Byzantinska skrifter utgifna och kommenterade al Vilh. Lundstrom. Upsala — Leipzig, 1902, р. 47).

17. Мешканців о. Рюген історик ХV ст. Меркатор в «Космографії» називав рутенами: «На острове том живали люди идолопоклонники, раны или рутены именуемые, люты, жестоки к бою».

18. В «Житії Оттона Бамбергського» (MPH. T. II. Lwow, 1872. р. 32-127) мало не на кожній сторінці можна переконатися в тому, що мова йде про Поморську Русь як Рутенію або Русинію: «руги ще мають ім’я русинів і країна їх носить назву Русинія» (Ebonis. Vita Ottonia, III, 23); «якщо єпископ наблизиться до кордонів Рутенії, то йому та його людям відрубають голови» (див. Н. Трухачев. Попитка локализации прибалтийской руси на основе сообщений современников в западноевропейских и арабських источников Х-ХІІІ вв. // Древнейшие государства на территории СССР. М., 1984).

19. В “Статуті” турнірів в Магдебурзі німецького імператора Генріха І (919 – 936) серед феодалів різних земель, які брали в них участь, ми бачимо «Biemarus princeps Russiae, Radelotto dux Russie, Vinslaus princeps Rugiae» (Melchiorus Goldasti. Collectio. Frankofurti, 1713. р. 213).

Ми навели лише кілька десятків фактів з більш ніж двохтисячолітньої історії русинів-українців на теренах Західної Європи, в той час як академік Кузмин та Владислав Душко, незважаючи на систематичне і свідоме нищення джерел з цієї проблеми (наприклад, зникла більша частина праць, на які посилався М. Орбіні, а сама його книга потрапила до числа заборонених), тим не менш, навіть в наш час назбирали сотні подібних фактів (А. Кузьмин. "Откуда есть пошла Русская земля". Т. 2. М., 1986; А Кузьмин. Начальные этапы древнеруского летописания. М., 1977. с. 283-284; Władysław Duczko. Viking Rus. Studies on the Presence of Scandinavians in Eastern Europe. Leiden 2004).

Цілком зрозуміло, що переважна більшість джерел стосовно історії Західної України-Русі, власне, і була сконцентрована на заході, тобто в Центральній Європі (схоже на те, що не Нестор, а саме Длугош мав у своєму розпорядженні повний текст Первинного Руського літопису де йшла мова про минуле нашого народі там, де «є нині земля Угорська і Болгарська»). Ситуація ускладнилася ще й тим, що, починаючи від сер. ХІІІ ст., татаро-монголи перетворили Київську Русь на випалену землю і в полум’ї численних пожеж зникли практично усі рукописні книги та літописи.

Тим не менш, українці були цілком обізнані зі славними сторінками історії своїх предків, причому не тільки в народному фольклорі та численних піснях про Дунай, яких, за свідченням вчених, є значно більше, ніж про Дніпро-Славутич. Так, у Білоцерківському універсалі від 28 червня 1648 р. (за даними «Історії Русів» (с.74) він був написаний у травні) Богдан Хмельницький звернувся до народу з наступними словами: «Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір’ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор’я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер,— сталося це в 470 році після Різдва господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу!» Це саме стверджував у своєму «Літописі» 1720 р. також і Самійло Величко і ця традиція тоді вже була настільки сильною, що коли у 1657 р. гетьман помер, генеральний писар Запорізького війська Самійло Зорка, стоячи над його труною виголосив промову, в якій зокрема були такі слова: "Милий вождю! Древній руський Одонацер!"

В описі подорожі митрополита Ісидора на Флорентійський собор є згадка про те, що поки митрополит у 1438 р. плив морем з Риги до Любека, то його коні «гнали берегом от Риги к Любку на Руску Землю». В Києво-Печерській Лаврі, до її спалення у 1709 р. князем Меншиковим, з цієї проблеми явно ще існували якісь рукописи, так як монах-переписувач «Житія св. Кирила» не випадково дописав від себе, що в ті часи «не токмо...земля Мунтанская, все Далмации, и Диоклити, и Волохи биша Русь». Варто звернути увагу також на той факт, що переклад книги М. Орбіні з італійської мови здійснив видатний український теолог і публіцист Феофан Прокопович, тобто він також поділяв концепцію українського минулого, яку висунув цей італійський історик, і намагався донести її до свідомості широких верств українського населення.

Як це не дивно, але концепцію Орбіні-Прокоповича поділяв також і російський цар Петро І, хоча одразу треба зазначити, що, незважаючи на пряме заперечення М. Орбіні участі московітів в подіях на теренах Центральної і Західної Європи, під русинам він розумів не тільки українців, а й росіян. Сама династія Романових-Кобил можливо і мала для цього певні підстави, так як вона була не російською, а українською і походила з «Ляхів», тобто з Кобилян у Надсянні, яке у 1347 р. захопила Польща (вже у 1348 р. до Москви з Перемиської та Львівської землі втекли не тільки бояри на ім’я Кобили, а й князі Звенигородські, Хованські, Боратинські, Дмитро Боброк та ін.). Цей цар в усьому, в тому числі і в етнічних проблемах, мислив за принципом «Держава – це я», хоча ототожнювати московітів з цілком іншим народом він, безумовно, не мав жодних юридичних і моральних прав (московські Рюріковичі і Романови-Кобили відіграли в нашій історії вкрай негативну роль, так як, незважаючи на свою практично повну асиміляцію в російському середовищі, вони не тільки пам’ятали про своє київське походження, а й вперто вважали себе спадкоємцями Київської Русі, свідомо звівши її при цьому до поняття «Мала Росія»).

Обставини склалися так, що, опинившись в Німеччині, Петро І наочно переконався у тому, що третина її території у свій час була заселена русинами і це значно підсилило у нього мотивацію підчепити Московію до поняття «Русь» (на відверту фальсифікацію історичної істини він, однак, не наважився і, за порадою Прокоповича, дещо завуальовано, у візантійському стилі, назвав Московію Росією). В значній мірі цю цікавість до руського минулого пробудив у нього видатний німецький математик і філософ Готфрід Лейбніц (1646-1716), з яким він неодноразово зустрічався на протязі 1697-1716 рр.

Мало хто знає про те, що практично усе своє життя Лейбніц працював директором приватної бібліотеки курфюрста Брауншвейга Георга-Людвика і був офіційним історіографом дому Вельфів. Він безумовно не був професійним істориком, але, як і у кожної геніальної людини, процес його мислення неминуче приводив до правильних висновків, а тому його пошуки підтвердили припущення, що Вельфи мають виводити свій рід від брата короля рутенів Одоакра. Окрім того Лейбніц почав цікавитися походженням князя Рюрика і прийшов до висновку, що він походить не із Швеції чи Данії, а з Вагрії біля Любека (Герье В. Отношение Лейбница к России по неизданным бумагам Лейбница в Ганноверской библиотеке. СПб., 1871. с. 12). В давньоруській Корошці (Карінтії) є місто Лейбніц і тому існують припущення, що його рід, так само як і рід Гегелів, походив з Норіка (пригадайте слова Нестора про те, що «норици – суть слов’яни») і лише в часи Контреформації разом з іншими протестантами їх вигнали до Німеччини (натяк на те, що Лейбніц знав про свої руські корені і тому в усьому підігрував Петру І). Однак, відомо, що в якості помічника з ним постійно працював етнічний німець і майбутній німецький історик І. Екхард, який на основі зібраних матеріалів, в т. ч. власних, в кінцевому результаті також прийшов до висновку, що Рюрик не тільки походить з Вагрії, а й за своїм етнічним походженням міг бути тільки слов’янином, а не норманом (S. Treuer. Einleitung zur Moscowitischen Historie. – Helmstedt. 1720).

Петро І моментально оцінив інформацію, яку надав йому Лейбніц.

В першу чергу, після тривалого перебування в Європі серед старовинних монарших родин, його почало гнітити «підле», тобто лише боярське походження свого роду, а тому він замислив породичатися з представниками найбільш відомих європейських аристократичних домів руського походження на які вказав йому Лейбніц. Вже у 1711 р. він одружив свого сина Олексія з представницею роду Вельфів, а дочка його брата Івана Катерина була видана за герцога Мекленбургського Карла-Леопольда, рід якого бере свій початок від князя Поморської Русі Ніклоти.

Крім того, як тільки створилася сприятлива військово-політична ситуація, тобто вже після Полтавської битви, Петро І, у 1711 р., ввів свої війська на територію колишньої Поморської Русі (Померанії), а на протязі від червня 1712 р. до березня 1713 р. особисто брав участь у її звільнені від шведів. Його 48-тисячна армія тоді дійшла аж до Гамбурга і остаточно розбила шведів в битві під Теннінгеном в Гольштинії біля кордонів з Данією (практично усі 29 ескадронів його кавалерії були набрані в Україні). Історики, які цікавляться лише військовими проблемами і не обізнані з характером історичної інформації, яку постачав царю Лейбніц, вважають, що Петро І планував тоді з метою завершального розгрому Швеції лише перевести в порти Померанії свій флот, в той час як усі його думки вже були спрямовані на пошук різноманітних варіантів приєднання цієї давньоруської землі до Росії (саме про це свідчать також ті династичні шлюби, які були заключні в той час).

Таким чином, на момент виходу у світ «Історіографії» М. Орбіні, яку Петру І підсунув якщо не Ф. Прокопович то Г. Лейбніц, усі умови були надзвичайно сприятливими для появи в Україні правдивої, справді наукової концепції історії українського народу, яка максимально повно мала висвітлювати увесь шлях пройденим ним за 2,5 тисячі років, включно з історією не тільки Київської, а й Західної Русі (варто нагадати, що в переважній більшості європейських країн історія як наука, а не звичайне літописання, виникла саме у ХVІІІ ст.). Залишилося зробити лише один крок – випустити працю з врахуванням усіх наявних на той час історичних джерел, але… цей крок навіть до сьогоднішнього дня так і не був зроблений. В результаті ми маємо не українську концепцію власної історії, а німецьку концепцію історії, причому не України, а лише Малої Росії, де замовчується минуле не тільки українських етнічних земель на заході, а й в значній мірі навіть Галичини.

Хоча Петро І досить скоро зрозумів, що для остаточної перемоги над Швецією варто зосередити усі свої зусилля в першу чергу у Фінляндії і поступився Померанією, т. ч. Щецином, на користь Пруссії, навіть ця тимчасова окупація Померанії військами Російської імперії настільки налякала німців, що вони наочно усвідомили собі, що можуть втратити не тільки давньоруські, а й, в кінцевому результаті, навіть етнічні німецькі землі. Якщо для німецьких політиків настав час карколомних геополітичних комбінацій, то мислення представників інтелектуальної еліти німецького походження почало гарячково працювати в напрямі пошуку шляхів нейтралізації цієї потенційної, але вельми ймовірної на той час загрози для Німеччини. В цьому їм вельми допомогло німецьке оточення Петра І і, насамперед, його дружина Катерина І.

Так сталося, що дому Романових і особисто Петру І найбільше залежало встановити родинні зв’язки саме з Рюриковичами, які, як пояснив Лейбніц, належали до Старгородської, тобто Ольденбургської династії (у 1157 р. німці перейменували столицю давньоруських вагрів Старгород на Ольденбург). Врешті-решт і ця проблема була вирішена, так як у 1725 р. дочка Петра І Анна Петрівна одружилася з герцогом Ольденбург-Гольштин-Готторпським Карлом Фрідріхом.

Однак, чи то Петро І щось не второпав, чи то до цього шлюбу свідомо приклала свою руку німкеня Катерина І (він відбувся вже після смерті імператора в часи саме її правління), чи то Лейбніц дійсно забув пояснити, що на півночі Німеччині є кілька Ольденбургів: давньоруський, який знаходиться в Гольштинії і про який власне йде мова, і, мало не на кордоні з Нідерландами, інший, але вже суто німецький. З цього німецького Ольденбурга, власне, і походила династія Ольденбургів, яка опинилася в Гольштинії цілком випадково, лише в ХV ст., коли Дитріх Щасливий одружився з дочкою Герхарда Шлезвіг-Гольштинською Гедвігою і отримав там численні маєтки, в т. ч. і біля давньоруського Ольденбурга. Відомо, що Анна народила тоді від Карла Гольштинського майбутнього російського імператора Петра ІІІ, а той, у свою чергу, одружився з Ангальт – Цербською принцесою, яка відома в нашій історії як Катерина ІІ.

Ось так, завдяки історичному невігластву та елементарному неуцтву російської правлячої еліти, а, скоріше за все, завдяки цілком свідомій і цілеспрямованій діяльності пронімецьких сил, згуртованих з часів Катерина І навколо російського трону, Росія, а разом з нею і Україна, отримали абсолютну чужу для себе (за виключенням хіба що російських шовіністів), не просто німецьку, а відверто шовіністичну тевтонську династію (Катерина ІІ походила з роду Асканів), яка правила в Російській імперії починаючи від Петра ІІІ і аж до часів Миколи ІІ Кривавого. Вже давно відпрацьовані в Німеччині методи нищення усього руського були негайно перенесені в Україну і чого вартувало українському народу правління цієї Аскано-Ольденбургської двоголової потвори пояснювати довго не треба (крім відвертого фізичного нищення українства як прямого спадкоємця усієї Давньої, в т. ч. і Поморської, Русі, в першу чергу, під ударами німецько-російської інквізиції вже тоді, в часи Катерини ІІ, опинилася мова, історія і національна свідомість українського народу).

Першому в середовищі німців ідея про те, як затерти у русинів пам'ять про їх давні історико-етнічні землі на заході і, насамперед, про Поморську Русь, прийшла в голову Г. Байєру (1694-1738), який походив з Кенінгсберга і був протеже графа Остермана. Незважаючи на пряме заперечення Руського літопису, він елементарно просто перетворив варягів-русь на варягів-норманів. Врешті-решт, цей горе-академік Російської Академії Наук взагалі не мав жодної змоги ознайомитися з руськими літописами, так як за 12 років свого перебування в Росії він так і не потрафив вивчити ані російської, ні, тим більше, давньоукраїнської мови.

Справу Г. Байєра продовжив Г. Міллер (1705-1783), який був родом з Вестфалії і значно краще за свого попередника розумів суть справи і те, в яку точку йому слід насамперед вдарити. Хоча практично усе своє життя він присвятив вивченню російської етнічної території, насамперед Сибіру (він перебував там 10 років і дійсно володів значним обсягом інформації стосовно цих земель), але основну свою увагу він звернув на Україну, хоча і не був там жодного дня. Якщо Байєр взагалі не бачив жодної різниці між українцями і росіянами, то для Міллера не було надто великим секретом той факт, що Поморську Русь (він жив поруч) населяли давньоруські племена бодричів, смолян, вагрів, варнів, волинян, деревлян, тобто етнічні родичі українських волинян, деревлян, смолян та хорватів (з праць Гельмольда він знав про те, що після окупації цих земель німцями значна їх частина переселилася на територію Підляшшя, Галичини, Волині і навіть Смоленщини). Ось чому основною працею Міллера є не «Описание Сибирского царства» чи навіть «Історія Сибіру», а «Історія Малої Росії».

Міллер спробував вкоренити свою концепцію вже у 1749-му році, виголошуючи у спеціально написаній доповіді наступні слова: "Славетні скандинави підкорили всі руські землі з їх всепереможною зброєю". Решта промови складалася зі списку військових поразок слов’ян від германців і шведів. Різка критика Ломоносова, Крашеннікова та інших академіків російського походження і, особливо, позиція Президента РАН графа Розумовського, який навіть понизив наукове звання Міллера, примусила його тоді призупинити роботу над своєю теорією, але як тільки до влади прийшла Катерина ІІ, то німець негайно переписав свою роботу і перевидав під назвою «Походження росичів» (Origines Rossicae).

«Історію Малої Росії» та «Походження росичів» важко назвати науковою працею. Це був звичайний виклад бажаної для німців концепції трактування російської та української історії, яку він запропонував Катерині ІІ і яка повністю її сприйняла, повелівши лише при цьому об’єднати їх в одне ціле, а саме – російську історію. 4 грудня 1783 р. Катерина ІІ створила «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России», в якій «начальствующую» роль, незважаючи на те, що Міллер на той час вже помер, мав відігравати «миллеровский исторический департамент» (В. Ключевский. Исторические портрети. с. 564). Іншими словами, за основу була прийнята концепція (в т. ч. української) історії саме Г. Міллера і під неї не тільки правилися, а й нищилися усі наявні на той час давньоруські літописи.

Не варто сприймати Катерину ІІ як звичайну німецьку шльондру і сексуальну збоченцю. На той час це була досить освічена людина, яка походила із Штеттіна і, на відміну від наших сучасників, була добре обізнана з давньоруським минулим своїх рідних земель. Її батьки пережили російську окупацію цього міста у 1713 р. і, ставши імператрицею Російської імперії, вона зробила усе можливе і навіть неможливе для того, щоб подібна ситуація в майбутньому стала абсолютно неможливою. Для цього в першу чергу треба було стерти з руської історії будь-яку пам'ять не тільки про Поморську Русь, а й взагалі про Давню Русь на заході. Найбільш просто, як це і зробили Байєр з Міллером, було проголосити варягів-русь норманами і розчинити українців, як безпосередніх родичів і нащадків цих варягів, в азійській історії на сході. У 1792 р. «Екатерининская история» побачила світ і з цього часу в міллерівську концепцію було категорично заборонено вносити будь-які правки, хіба що тільки з метою її подальшого «вдосконалення», тобто більш досконалої фальсифікації нашого минулого, що з величезним успіхом здійснювали такі наступні «міллери» як Карамзін, Погодін, Соловйов, Томсен. Більше того, Катерина ІІ руками А. Шльоцера здійснила те, до чого не додумався навіть Міллер: шляхом елементарного підкупу та «підгодівлі» найбільш продажних «науковців», цю теорію вона зробила панівною не тільки в Росії, а й в Європі (щоб переконатися в цьому, варто звернути увагу на той факт, що звання ординарного академіка РАН Шльоцер отримав ще не написавши жодної праці з російської історії, закордонний паспорт був виданий йому за особистим розпорядженням Катерини ІІ, і, виїхавши за кордон, він і далі регулярно отримував від російського уряду 860 крб.). Зрозуміло, що для західних вчених, які зовсім не знали давньоруської мови і були досить поверхово обізнані з минулим Русі та її літописами, поява такого «спеціаліста» з руської історії як Шльоцер справила велике враження і практично усі його праці з цього приводу сприймалися і до сьогоднішнього дня сприймаються на ура («Annales Russici slavonice et latine cum varietate lectionis ex codd. X. Lib. I usque ad annum 879», «Das neue veränderte Russland» (1767—1771); «Geschichte von Lithauen» (1872); «Allgem. Nord. Geschichte» (1772)). Навіть сьогодні, коли на території Східної Німеччини, в т.ч. в Мекленбурзі та Гольштинії, де, власне, локалізуються варягі-русь і рід Рюріка, вже розкопані 706 давніх городищ і ці городища однозначно класифікуються як слов’янські, ніхто на заході навіть і не думає переглядати писанину Баєра, Міллера і Шльоцера, а норманська теорія в середовищі західних вчених і далі є панівною. Можна тільки собі уявити наскільки домінуючою вона була у ХІХ ст., коли будь-яка спроба її заперечення сприймалася як «наукове невігластво», а вчені, які наважилися на цей крок, моментально опинялися на маргінесі наукового життя і проголошувалися дилетантами. Одним з наслідків цієї, вибудованої ще за часів Катерини ІІ, схеми для противників норманської теорії був неминучий крах їх кар’єрного зросту і позбавлення кафедр, тобто засобів для існування, в той час як для її прихильників – невичерпна і дуже ситна годівниця (ця схема, але модернізована вже під суто російські інтереси, діє і по сьогоднішній день).

Прийнято вважати, що норманська теорія стосується суто російської історії, хоча, насправді, вона була спрямована насамперед проти українців і на її гачок потрапила в першу чергу українська історіографія. Українські історики, дарма що вони цього не помічають, після 1722 р. пишуть свою історію виключно за схемою Міллера, тобто не як історію українського народу і навіть не як історію України-Русі, а історію Малоросії.

Суть проблеми полягає навіть не в тому, що Міллер до неймовірності зпримітизував українську історію, втиснувши усю її кількохтисячолітню історію до часу загарбання Московією на двох сторінках абсолютно убогого з наукової точки зору тексту, вже в першому реченні заявивши про те, що «Что ныне Малоросія называется, то было в старые времена Великое Княженіе Россійской Империи, основаное в 879 году Великим Князем Игором, Рюриковым сыном» (Краткая виписка о Малороссийскомъ народҌ. М., 1846. с. 4).

Безумовно ця писанина, у порівнянні з якою далеко не ідеальне дослідження М. Орбіні виглядає справді фундаментальним твором, була з обуренням сприйнята українською інтелектуальною елітою того часу, але «миллеровский исторический департамент» за дієвої підтримки влади вже настільки встиг спотворити суспільну свідомість, що навіть князь Безбородько, якого вважають найбільш ймовірним автором «Исторії Русовъ», не наважився бодай докладно переповісти людям інформацію зібрану італійським істориком, не говорячи вже про подальший поступ в справі дослідження найбільш ранніх сторінок української історії. Цілком слушно відзначивши, що «изъ сего времени бытіе Малой Россіи въ Общей Россійской Исторіи едва упоминается» (с. І), усю безліч фактів стосовно історії Давньої Русі на заході Безбородько виклав буквально в двох реченнях, згадавши при цьому лише «…Князей Рускихъ, воевавшихъ славно съ воинствомъ Рускимъ въ ЕвропҌ, Азіи, Греціи, и на самыя столицы ихъ Константинополь и Римъ нападавшихъ» (с. ІІІ), а також, що «…они, ведя съ сосҌдями безпрестанныя войны… зашли и переселили колоніи свои за рҌку Дунай до моря Адріатическаго въ Иллиріи и отъ горъ Карпатскихъ до рҌки Одра; а на западныхъ берегах Балтійскаго моря оселили всю Померанію» (с. 2). Можливо навіть не усвідомлюючи того, що вже він сам потрапив на гачок Міллера, автор «Исторії Русовъ» також максимально знехтував історією Давньої Русі, виклавши її лише на 9 сторінках.

Разом з тим, як величезну заслугу Безбородька слід розцінювати той факт, що, передчуваючи, які величезні втрати для власного народу та його історії може принести зміна його етнічної назви, поряд із вже традиційною на той час назвою Малоросія, він виніс на титульну сторінку своєї праці його справжню, історичну, багатовікову етнічну назву - «руси» (є величезна підозра стосовно того, що горезвісна «Комиссия для составления записок о древней истории, преимущественно России» якщо сама завуальовано не попрацювала в справі зміни нашої етнічної назви з русів (рутенів, русинів) на українців, то, принаймні, зробила усе можливе для того, щоб підштовхнути українську інтелектуальну еліту того часу до цього, якщо не тактично, то в усіх відношеннях стратегічно програшного кроку, так як сьогодні вже цілком очевидно, що Росія нахабно, цинічно, але разом з тим цілком успішно перехопила на себе не тільки назву «Русь», «русини» і «руський народ», а й практично усю його давню історію, при цьому, остерігаючись звинувачень у явній фальші, спочатку повністю замовчувала історію Західної Русі, а тепер, побачивши байдуже або навіть і прихильне ставлення західного світу, вже не відмовляється не тільки від Поморської Русі, а й навіть від «донского казака» Одоакра).

За роки радянської влади Москва виплекала в Україні ціле покоління представників так званої «академічної науки», які щедро фінансуються та просуваються по драбині «наукової ієрархії» не тільки ідеологічними службами Луб’янки, а й промосковською українською владою і єдиним їх завданням є максимальна підтримка казки про Київську Русь як «колиску трьох братніх народів» та німецької концепції української історії Міллера, яка в наш час вже спішно модернізується під суто російську концепцію (варяги-русь – це, безумовно не нормани, а предки росіян, які принесли цивілізацію і державність на «дикий» Південь). Доля українського археолога Ореста Корчинського, який залишився без роботи і засобів існування тільки за те, що на унікальному археологічному матеріалі насмілився підтвердити факт існування описаної ще Костянтином Багрянородним могутньої і набагато краще розвиненої у порівнянні навіть з Києвом (не говорячи вже про взагалі відсутню в той час на історичній арені Московію) давньоруської Великої Хорватії, є яскравим свідченням того, як і якими методами діє в Україні ця «наукова» агентура Кремля.

Незважаючи на те, що на території Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії збереглися і ще існують українські анклави (Підляшшя, Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Пряшівщина, Трокайщина, Маріяповч, Марморощина, Південна Буковина), не тільки українські історики, а й західні вчені українського походження (Субтельний, Дорошенко, Полонська-Василенко та ін.) вперто продовжують триматися концепції української історії Міллера та Катерини ІІ, обмежуючи її лише територією сучасної України (адже з часів Шльоцера ніхто вже не бажає бути «білою вороною» і протиставити себе усьому «науковому товариству»). Навіть М. Грушевський, переконливо довівши факт існування окремого від росіян українського народу і належності саме йому історії Київської Русі, не наважився остаточно вийти за рамки цієї «міллеровської» схеми і, незважаючи на чисельні свідчення Нестора («І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати» Літопис Руський. с. 9), вперто заперечував факт належності до руських племен білих хорватів, тим самим спростовуючи існування Західної Русі (адже її історія пов’язана насамперед з білими хорватами).

Ця архаїчна, антинаукова і вельми підступна концепція страшна для нашого народу не тільки тому, що більш ніж наполовину замовчує (адже мова йде про усі перші 1500 роки його існування), спрощує і тим самим максимально примітивізує його історію, а й, насамперед, перевертає усе з ніг на голову, перетворює її на звичайну, відірвану від глобальних закономірностей етнічного, національного і соціального розвитку, писанину де фальш базується на фальші і фальшю поганяє.

Для більшої наочності варто розглянути цілу низку фальшивих тез, які випливають з неї і подивитися в який еволюційний тупик вони заводять українців.

Теза №1: українці є автохтонами на своїх сучасних землях і їх Прабатьківщиною є якщо не Придніпров’я, то, принаймні, Волинь (дехто твердить навіть про Урал, Індію, Іран чи Середню Азію).

Варто лише уважно прочитати одну з перших сторінок Руського літопису (див. вище цитату №1), щоб навіть школяру стало зрозуміло, що ключовим словом в описі розселення давньоукраїнських племен на території України є слово «прийшли»: «Так само й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами…». В цій розповіді Нестора-літописця одночасно є відповідь і на друге запитання: звідки саме вони прийшли в Україну, тобто, де, власне, знаходиться Прабатьківщина полян, деревлян, дреговичів, полочан, новгородських словенів, сіверян та усіх інших руських племен (там, «де єсть нині Угорська земля і Болгарська»).

Постає логічне запитання: чому на протязі трьох століть історики не тільки німецької школи, а й власні, українські, постійно дурять свій народ, ретельно приховують цю надзвичайно важливу для вивчення еволюції його етнічного розвитку правду про місце народження, хоча як професіонали мають чудово знати, що в усьому світі немає жодного народу-автохтона своїх власних земель, так як будь-який розвиток, в т. ч. етнічний, неможливий без руху (пересування) по планеті. Цей фундаментальний закон розвитку стосується не тільки народів-кочівників, а й землеробів, хоча темпи колонізації ними інших земель є значно повільніші, а іноді майже зовсім непомітні. Українці в числі останніх виділилися з індоєвропейського архетипу і тому надто далеко від своєї Прабатьківщини (автор вважає, що це були Букові гори на півночі Угорщини) не відійшли. Якщо знехтувати сотнею кілометрів від Букових гір до Маріаповча чи давньоруських Стоків (Трокая), то лише місцевих русинів (і то досить умовно) можна назвати автохтонами своїх власних етнічних земель і саме тому угорська влада так наполегливо хоче відірвати їх від українського загалу та асимілювати (адже поки вони будуть існувати, угорці, які прийшли сюди лише у 895 р., не будуть мати права носити назву корінних жителів цих земель).

Що стосується Волині, то це вже не Прабатьківщина, а Батьківщина сучасного українства, так як процес етногенезу давньоукраїнських племен тут вже завершився і архетип перетворився на демографічний центр українського народу, який постійно генерує для нього основну генетичну масу (іншими словами, процес етногенезу слід розглядати не як одномоментний акт, а в ході його тисячолітнього діалектичного розвитку, в якому є свій початок і кінець).

Безумовно, переважна більшість українських істориків, приймаючи в якості Прабатьківщини свого народу Придніпров’я, Лісостеп, Причорноморські чи ще якийсь інші степи, виходить насамперед з почуття патріотизму і фальшивого гонору, адже це дає можливість підчепитися до Скіфської, Сарматської, Кіммерійської і навіть (о Боже!!!) Трипільської культури, яка існувала 6 – 4 тис. років тому. Для професійного історика твердити щось подібне усе одно, що доктору фізико-математичних наук піною у губах доводити те, що 2 х 2 є не 4, а, скажімо, 9 (адже перші слов’янські, а, отже, і українські племена з’явилися лише 2700 років тому назад).

Мені надзвичайно соромно за став сучасної української історичної науки. Можна зрозуміти, чому міллеровська концепція, яка вихоплювала українство з Європи і кидала його в азійські степи, цілком влаштовувала радянську історіографію. Але щоб за 20 років власної державності ніхто не потрафив пояснити українському народу, що трипільці, скіфи, сармати, кіммерійці та усі інші кочові народи, які заселяли територію України, є іранцями і жодного відношення до русинів-українців не мають – це вже не звичайна випадковість, а вирок радянській історичній школі, яка виплекала нам безліч «проффесорів» та «академіків» з Луб’янки. Безумовно і в українській культурі є елементи трипільської та інших культур причорноморського степу, залишки яких ще застали і засвоїли наші предки. Однак, завжди слід пам’ятати, що це є наш не етнічний, а лише територіальний спадок. Нічого поганого не є в тому, коли поряд з Трипільською, Сарматською чи Скіфською культурною спадщиною українці одночасно би знали і цінували свою власну – давньоруську. Але хто з пересічних українців знає або щось чув про Пілінську, Куятицьку, Пряшівську, Пшеворську чи, наприклад, Празько-Корчаківську культури, які є суто руськими або в них так чи інакше присутній руський елемент? Схоже на те, що Міллер і Катерина ІІ з відчуттям добре виконаного обов’язку перед німецькою нацією ще довго цілком спокійно можуть спочивати у своїй труні, адже навіть наша «академічна» наука не володіє інформацією про те (а якщо і володіє, то абсолютно нездатна зробити з цього відповідних висновків), що пам’ятки Празько-Корчаківської культури існують навіть в Німеччині, зокрема в Тюрінгії (S. Dusek. Geschichte und Kultur der Slawen in Thuringen. Weimar, 1983. S. 13-19).

Таким чином, проблема Прабатьківщини українства є далеко не другорядною як це здається на перший погляд, саме з неї починається нехтування українцями своїм власним минулим і не тільки історією, а й власною культурою, традиціями, а тепер ще й мовою і навіть власною державністю, процес перетворення на дуже близьких до росіян скіфів «з роскосыми і жадными глазами», тобто азіатів.

Теза №2: українці належать виключно до східних слов’ян.

Це – лише половина правди, а половина правди, як відомо, - те саме, що і неправда.

Розвиток як на мікро, так і на макро рівні відбувається за одними і тими ж фундаментальними законами і якщо людина формується в результаті ділення стовбурних клітин, то людство також виникає в результаті еволюції 8 центрів етногенезу (так званих архетипів), які розташовані в різних точках планети і від яких періодично, асинхронно, в міру накопичення відповідного генетичного матеріалу (кількості, яка переростає в якість) у два протилежні боки виокремлюються різноманітні етноси. Центр нашого етногенезу (архетип), як стверджує переважна більшість вчених (це видно також і з літопису Нестора), був розташований в Угорщині і саме там виникали і розходилися у різні боки ті народи, які сьогодні відносяться до східних (іранці, угро-фіни, фракійці, балти, східні слов’яни) і західних індоєвропейців (кельти, романці, германці, іллірійці, західні слов’яни).

Разом з тим, етнос, який виділився з цього архетипу останнім, є своєрідним стовбурним етносом, тобто таким, на базі тривалої еволюції якого, власне, і відбувалося формування та виокремлювання усіх попередніх етносів. Його можна назвати також материнським і його особливість полягає в тому, що, на відміну від усіх попередніх, він одночасно розвивається як в східному, так і зовсім протилежному - західному напрямі. Іншими словами, це є світовий етнос, своєрідний етнос-донор, який здатний розселитися по всій планеті і має підживлювати своїм як генетичним, так і інтелектуальним матеріалом усі інші етноси свого архетипу. В світі таких етносів може бути тільки вісім (4 в східному стовбурі антропогенезу і 4 в західному) і найбільшою таємницею німецької та російської історіографій є те, що, поряд з китайським, японським, монгольським та, наприклад, єврейським етносами, в індоєвропейському архетипі цю роль поза усяким сумнівом виконує саме український етнос. Більше того, ми маємо змогу навіть точно визначити, яке плем’я в середовищі самих русинів-українців відігравало роль материнського, тобто являло собою своєрідне ядро в ядрі, так як, на відміну від німецьких та російських «проффесорів» це помітили і зафіксували в історичних документах вже навіть середньовічні автори:

1 «....до їх числа [належить] плем’я, в якого в давнину на початку віків була влада. Їх короля називали Мужек (Маджак). Це плем’я називається валінана, і за цим племенем, бувало, слідували в давнину всі племена слов’ян, оскільки головний король був у них, і всі королі [слов’ян]корилися йому».

2. «… Ми вже раніше подавали відомості про короля, якому колись підлягали їхні [слов’ян] королі: це Мужек король валінана, а це плем’я — корінь з корені в слов’ян, яке шанується серед їхніх племен, і в нього була давня заслуга серед них. Потім розпалася згода між їхніми племенами, зникла їхня організація і їхні племена прийшли до занепаду..».

3. «... Колись був до цього часу, тобто до 336 року [гіджри], король, що об’єднував їхніх королів, і йому, бувало, підлягали всі їхні племена, колись було його загальне ім’я [титул], що додавалося у загальній формі до [імені] кожного короля з їх [числа] — мужек. Потім зникло їхнє спільне прагнення і розпалася їхня згода, і [всі] їхні племена стали вболівати [за свої інтереси]...І кожне плем’я поставило над собою короля...» (Гаркави А. Из сочинений Абуль-Хасана Али ибн-Хуссейна, известного под прозванием Аль-Масуди (писал от 20 или 30 до 50-х годов X века по Р. X.) // Сказания мусульманских писателей о славянах и русских (с половины VII века до конца X века по Р. Х.) — СПб., 1870. с. 135).

4. Практично ці самі слова ми маємо і у географа з Баварії, який значно раніше (сер. ІХ ст.) за Масуда (947 р.) засвідчив: «(Жеруяни (Zeriuani), які одні мають королівство і від яких, як вони стверджують, походять і ведуть свій рід усі слов’янські племена» (Descriptio civitatum ad septentrionalem plagam Danubii. р. 3).

5. «Ране, у других называемые руанами,— это жестокие племена, обитающие в сердце моря и сверх меры преданные идолопоклонничеству. Они первенствуют среди всех славянских народов, имеют короля и знаменитое святилище. Поэтому благодаря особому почитанию этого святилища они пользуются наибольшим уважением и, на многих налагая иго, сами ничьего ига не испытывают, будучи недоступны, ибо в места их трудно добраться. Племена, которые они оружием себе подчиняют, они заставляют платить дань своему святилищу; жреца у них почитают больше, чем короля» (Гельмольд. кн. I, гл. 36).

6. Автор ХІV ст. Шамс-ад-дін-Димешки в розповіді про північ Європи також звернув увагу на те, що: "Здесь есть большой залив, который называется морем варенгов. А варенги суть непонятно [для араба] говорящий народ... Они Славяне Славян”. (С. Гедеонов. Отрывки из исследований о варяжском вопросе. СПб., 1862. с. 147).

Незважаючи на те, що в кожному окремому випадку згадуються руяни, жеруяни, руги, варенги чи то валіняни, цілком зрозуміло, що мова йде про одне і теж саме - величезне, найбільше в усьому слов’янському світі волинське об’єднання племен. Ця назва, в залежності від місця знаходження тих чи інших конкретних племен, викристалізовувалася на протязі багатьох віків як руги, руяни, гаволяни, вільці і, нарешті, в Х ст., остаточно зафіксувалася як волиняни, причому є всі підстави вважати, що це сталося в період існування Поморської Русі. Лінгвісти ще не в стані дати остаточну відповідь, що саме означає це поняття – тотемне „люті вовки”, воли (вони привели з собою під час переселення з Дунаю волів і зображення вола мають майже усі міста, які були засновані на території їх розселення), або, ще більш ймовірно, - „воля”, „великі” чи навіть „володіти” (від слова влада). Принаймні Гельмольд в 3 главі своєї праці твердить, що цю назву вони отримали завдяки своїй силі і величі, а Ейнхард сповіщає, що самі себе вільці називали велітабами.

В усякому разі ми маємо бути вдячними Баварському Географу і особливо Аль-Масуду, який подає їх справжню, вже сучасну, а не спотворену назву волиняни, і що вони побачили те, чого не бачать і ніяк не можуть зрозуміти усі попередні історики і навіть наші сучасники: саме волиняни є генетичним резервуаром, генетичною матрицею, своєрідною стовбурною клітиною не тільки українства, а й слов’янства та індоєвропейства в цілому.

Більш детально автор подає ознаки і основні характеристику стовбурного етносу в іншій праці (Семенюк С. Історія українського народу. Львів, 2010), а тут варто лише наголосити на тому, що саме волиняни були тим етнічним ядром (архетипом), від якого, немов з материнського лона, на протязі багатьох століть виокремлювалися один за одним індоєвропейські та усі інші слов’янські і, зокрема, давньоукраїнські племена. Вони розходилися у різні боки, але волиняни і далі вперто вважали їх „своїми” і вимагали безумовного підкорення.

Факт існування в слов’янському середовищі народу, з якого «усі вони виводять свій рід» («корінь з кореня») є надзвичайно важливий не тільки для усвідомлення усіх закономірностей нашого етногенезу, а й для кращого розуміння подій, що відбуваються в Україні сьогодні. Стає цілком зрозуміло, що поділ українців на «східняків» та «западенців» не є випадковим явищем, зумовленим лише тривалим часом їх перебування в різних державних утвореннях, а виявом запрограмованою самою природою стовбурного етносу їх розвитком одночасно у двох протилежних напрямах – західному і східному. Якщо східний напрямок розвитку українства вже вивчений настільки досконало, що жодної потреби давати йому оцінку вже немає, то на вивчення західного з часів Міллера та Катерини ІІ накладене негласне табу (а іноді навіть і гласне).

З уривків праць середньовічних авторів, які ми навели вище, в загальних рисах вже можна уявити собі, про що, власне, йде мова, але якщо звести усе до купи, то перед нами постане наступна картина: після перемоги рутенського князя Самослава над франками у 631 р., слов’яни зайняли величезну територію на заході від Угорщини по лінії: Руссвіль, Руснахт (біля Цюриха) – Аусбург – Нюрнберг – Бамберг – Брауншвейг – Ганновер – Гамбург, причому лише в районі Нюрнберга цю лінію оборони тримали чехи, а решту забезпечували давньоруські племена білих хорватів, дулібів і волинян (серби і поляки знаходилися в тилу, тому їх втрати були значно меншими і вони збереглися там до наших днів). Найбільш тривалою і героїчною була історія Поморської Русі, яка протрималася до 1168 р. і з якою пов’язана доля не тільки західних волинян, а й бодричів (в т. ч. Рюріка, Аскольда і Діра).

Лише на перший погляд стовбурний етнос виглядає як «богообранний» та мало не як «піднебесний» (саме так сприймають себе євреї, китайці чи монголи). Насправді, крім позитивних моментів, які випливають з цього дійсно унікального феномену (про них далі), ця місія світового донора несе в собі безліч загроз та негативних моментів (відцентрові сили здатні розкидати такий етнос по всьому світу (євреї та монголи), а численні китайці ще сто років тому назад були абсолютні нездатні до консолідації своїх величезних сил і перебували у колоніальній залежності).

Подібні загрози стосуються також і українців. Їх розпорошеність на величезному просторі від Ганновера до Фінляндії (М. Орбіні навіть припускав, що роси отримали свою назву саме завдяки своїй «россіяності» по території Європи), а тепер вже від Іспанії до Тихого океану (Кубань, Жовтий Клин, Сірий Клин, Даурія, Зелений Клин, Канада, США. Аргентина) поза усяким сумнівом не сприяли процесам державотворення і за всю їх історію лише Володимиру Великому (981-999) і Ягеллонам (1470-1478) вдалося, хоча і на дуже короткий час, об’єднати в одній державі більшу їх частину. Ці відцентрові сили вже від часів Одоакра вкрай заважають консолідації стовбурного етносу, роблять його асоціальним, внутрішньо конфліктним, надзвичайно егоїстичним і заздрісним, коли талановита особистість практично не має жодної змоги реалізувати себе в суспільстві, де панує принцип «моя хата скраю» і де на двох українців припадає три гетьмани.

Ще більшу загрозу несе в собі закладений в саму природу стовбурного етносу феномен генетичного донорства для усіх своїх сусідніх країн та народів. Щоб ця місія стала реальністю, природа наділила стовбурну клітину функцією «дзеркального відображення», тобто практично позбавила її ризиків резус-фактору і навчила без сліду розчинятися в іншому організмі (інакше неминучим наслідком буде відторгнення).

Щось подібне природа витворила також і з стовбурним етносом, якщо не позбавивши взагалі, то, принаймні, звівши до мінімуму його етнічну самоідентифікацію, перетворивши його на справжнього етнічного хамелеона, який ніяк не може визначити своє етнічне коріння і тому здатен без жодного сліду розчинитися в іншому етносі (це привело до неймовірно великих демографічних втрат. Навіть якщо не брати до уваги 100 млн. загиблих або знищених за період від татаро-монгольської навали до Голодомору українців, то, усе одно, індоєвропейський архетип випродукував 170 млн. українців. З них лише 70 млн. визнають чи просто здогадуються про своє українське походження, а переважна більшість виконало роль генетичного донора, тобто була асимільована в іншомовному середовищі). Якщо при цьому не був порушений генетичний код особистості, то ця особистість згодом здатна легко повернутися у первісний стан, як це сталося у свій час з ірландцями, чехами, євреями та деякими іншими народами, які фактично повністю втратили свою рідну мову. Разом з тим, існує реальна загроза, що, за певних історичних обставин, найбільш відстала і «заторможена» у своєму розвитку частина такого етносу, одночасно з втратою мови, втрачає також і свій генетичний код і це вже не генетичні донори і навіть не звичайне «генетичне м'ясо», а справжні патологічні манкурти, відцентрові сили яких настільки відірвали їх від материнського етносу, що перетворили їх на справжніх ворогів та ненависників усього українського (левченків і коліснеченків в нашій нації більш ніж достатньо, хоча вона на цьому світі не є поодиноким прикладом, так як (і це загальновідомий факт) практично уся верхівка нацистської Німеччини мала в собі єврейські гени).

У зв’язку з наявністю цілої низки подібних загроз і навіть певних патологій в середовищі українства, частина не надто добре обізнаних з його історією, та деякими нюансами діалектики етнічного розвитку дослідників, не надто замислюючись, висувають ще одну до повного абсурду наскрізь фальшиву тезу.

Теза 3: Українці – нація некреативних, безхребетних невдах, які абсолютно нездатні до процесів державотворення, які звикли вічно перебувати у рабському, пригніченому стані, зі своєю архаїчною, на відміну від російської, мовою, в той час як росіяни – найбільш активний, багатий і впливовий сегмент будь-якого пострадянського суспільства, яким надзвичайно некомфортно у цьому «відсталому», на відміну від «русского», українському світі.

Власне саме в цій тезі сконцентровано усе, до чого прагнули звести українську історію Міллер з Катериною ІІ, поділивши її на 14 абсолютно не пов’язаних один з одним фрагментів, 13 з яких вміло приватизовані, замовчані або повністю сфальшовані сусідніми з Україною країнами і народами (сьогодні справа вже йде навіть про приватизацію Росією останнього, чотирнадцятого, суто українського фрагменту). Українську історію на протязі останніх трьох століть німецькі, російські, польські, угорські та інші послідовники Міллера, не виключаючи при цьому також і своїх власних, українських, перетворили на верхівку айсберга, основна частина якого надійно захована під водою (цю верхівку при цьому ще й ретельно обмазали багном). За цих умов не те що пересічний спостерігач, а й навіть деякі шановані спеціалісти (в т. ч. М. Грушевський) були не в стані точно визначити справжній вигляд цього айсберга і наскільки ця прихована від стороннього ока частина більша за його верхівку.

Якщо залишити осторонь доказову базу, яка викладена в інших працях автора («Історія українського народу», «Філософія історії українського народу», «Українські історико-етнічні землі на заході»), то на противагу цій примітивній тезі можна висунути наступні контртези.

І. Якщо навіть не брати до уваги Карпатську Україну, яка проіснувала лише кілька днів, то Київська Русь була вже сьомою державою українського народу, а сучасна Україна є чотирнадцятою (після королівства Одоакра, Ругіланду, імперії Самослава, Хорутенії, князівства Прибини і Коцеля, Угорської Русі, Поморської Русі, Київської Русі, Великої Хорватії, Галицько-Волинського королівства, Семигороддя, Козаччини та Гетьманату, УНР та ЗУНР, не рахуючи безлічі інших дрібних племінних утворень та князівств). Євреї та китайці також ще зовсім недавно відсвяткували лише 60-річчя своєї сучасної держави, але це не означає, що до цього часу вони не мали тисячолітньої історії.

ІІ. Не славнозвісний Аттіла та аж занадто оспівані в історичних легендах і казках германці, готи, англійці та франки, а саме ці «безхребетні невдахи, які звикли вічно перебувати у рабському пригніченому стані» повалили Рим, а, разом з ним, вже давно зашкардубілий, архаїчний рабовласницький лад, який лише стримував розвиток людства, ба, більше того, запропонували йому (людству) концепцію нового суспільного ладу у вигляді королівства, основою якого був вільний селянин-землевласник (історикам варто більш уважно вивчити реформи Одоакра і усвідомити собі, що Теодоріх прийшов після нього на все готове).

ІІІ. Це не «креативні» росіяни, німці, французи чи заховані на далеких островах англійці, а «вічно пригнічені» українці врятували Європу від навали авар, хазар, половців, печенігів, угорців, монголів, татар, османів та усіх інших кочових народів і, починаючи з битви на Каталаунських полях, взяли участь практично в усіх грандіозних баталіях європейської історії (під Унгостом, Аусбургом, Доростолом, на р. Калка, Шелоні, Синіми Водами, Куликовому полі, під Грюнвальдом, Варною, Белградом, Мохачем, Оршою, Клушино, Конотопом, Лютценом, Хотином, Віднем, Парканами, Полтавою, Кунерсдорфом, Ізмаїлом, Треббія, Нові, Прейсіш-Ейлау, Фрідландом, Аустерліцом, Бородином, Лейпцигом, Ватерлоо, практично в усіх битвах І та ІІ світових воєн на території Європи). Якщо не рахувати не надто чисельні загони литовців та латишів, то проти найбільшої за всю світову історію радянської армії та кремлівської диктатури наважилися виступити не пригнічені Москвою поляки, німці, словаки, чехи, румуни чи угорці, які також позиціонують себе як вельми креативні нації, а Українська Повстанська Армія «безхребетних» українців. Жодна індоєвропейська нація не має такого колосального військового досвіду як українська і жодна нація крім української не здатна була вистояти на протязі тисячоліть на кордоні з азійським Степом (німці лише один раз у своїй історії спробували помірятися силою з цим Степом, але були вщент розбиті біля Валі Кузмина і більше сюди носа не пхали). Достатньо ознайомитися з принизливими оцінками сучасників військових здібностей донських козаків у порівнянні із запорізькими, щоб зрозуміти суть справи і те, чому Росія постійно уникає відкритого військового протистояння з цілою Україною, а, користуючись хронічною нездатністю до об’єднання, заковтувала її по частинах. Всупереч існуючим стереотипам, військових конфліктів суто між українськими і російськими військами в історії було не надто багато (Орша, Клушино, Москва, Конотоп) і усі вони завершилися далеко не на користь Росії (Громадянські війни і моменти протистояння всередині самої України в рахунок не беруться). Московська правляча еліта вже давно усвідомила собі, що Росію здатна розбити не мілітариська Німеччина, амбіціозна Франція чи надто горда Англія, а об’єднана Україна і тому століттями робить усе від себе залежне, щоб цієї єдності не було ніколи, навіть у колоніальному статусі (у 1939 р. вона здуру проковтнула Західну Україну і вже через 50 років СРСР припинив своє існування. Більше подібних ляпсусів Росія собі не дозволили (вже у 1945 р., щоб генетично не підсилити Україну, Москва відмовилася від приєднання до СРСР Холмщини, Надсяння, Лемківщини, Пряшівщини, Марморощини та Південної Буковини) і усі її сили спрямовані тепер на федералізацію, а, згодом, і розкол України на дві частини та протиставляння їх одна одній. Початком цього процесу має бути розкол за мовною ознакою).

На жаль, наші «східняки» ментально і духовно настільки близькі до росіян, що не розуміють усіх загроз, які несе в собі «українська політика» Кремля, починаючи від їх елементарного фізичного знищення, як це сталося у 1932-1933 р., до перетворення на звичайне гарматне м'ясо (в умовах цілком можливого протистояння з Китаєм за Сибир, що неухильно насувається, Москву сьогодні найбільше цікавить саме другий варіант). Мало хто дає собі звіт у тому, що Росія до 1654 р. була досить кволою у військовому відношенні країною, державний кордон якої на заході тривалий час проходив лише в 100 км. від Москви і не включав в себе навіть Смоленську землю. Включення до складу російської армії українських козачих полків перевернуло ситуацію на 180о і лише тоді були приєднані Білорусія, Прибалтика, Кримське ханство, Польща, Фінляндія, Молдова, Кавказ, Середня Азія, Далекий Схід і навіть Аляска. Сьогодні мільйонна російська армія ледь дає собі раду з Чечнею, тобто ситуація повертається до 1654 р. і Росія знову конче потребує навіть не стільки генетичного донорства, скільки якісного гарматного м’яса.

ІV. Не Карл Великий, а ще за півтора століття до нього давньоруський (країнський) князь Самослав створив сучасну геополітичну карту Європи (Карл Великий вніс до неї лише незначні корективи, повернувши Австрію і частину Німеччини зі слов’янського назад до західного світу. Решту Німеччини німцям довелося завойовувати вже після Карла Великого ще на протязі майже 400 років).

V. Найбільшу цінність на планеті Земля і в цілому Всесвіті становить не нафта, газ чи навіть золото, а вода і родючі землі. Вчені підрахували, що в світі існує біля 3000 націй і народів, але переважну більшість цих земель чомусь колонізували і залишили у спадок своїм нащадкам не багаті і заможні французи, росіяни, євреї, німці, американці чи, тим більше, голландці, а «бідні», «злиденні» і «дурні» українці. Досить скоро народиться покоління, яке стане свідком того, як за клаптик подібної землі надто «розумні» і «креативні» народи будуть давати стоси зелених папірців. Вже у 30-х рр. ХХ ст. росіяни зрозуміли, що проґавили свій історичний шанс, так як, поки вони спали на печі, українці колонізували не тільки свій Дикий Степ, а й Кубань, Поволжя, степи Казахстану, Канади, США, Аргентини і навіть Бразилії. Так як стосів зеленого паперу у росіян тоді ще не було, то вирішувати цю «проблему» вони взялися у притаманному лише для себе «стилі» (чи не дивно, що Голодомор крім суто українських земель торкнувся ще Малинового, Жовтого і Сірого Клину і після їх «зачистки» від українців сюди були завезені саме росіяни???). Сьогодні Москву найбільше цікавить не Севастополь, а українські чорноземи, після остаточного зросійщення населення яких, вона планує «добровільно» приєднати їх до Росії (ось в чому полягає ще одне завдання закону про регіональні мови).

Дата добавления: 2015-08-09