Білет №21

1. 1. Феномен двовір'я і його відображення в мистецтві.

Вперше термін двовір'я був ужитий в XI ст. Феодосієм Печерським для характеристики нового на той час явища - мирного поєднання обох релігій у світогляді й звичаєвості народу (язичництва й ортодоксального християнства, що отримало назву православ'я). Літописець писав: "Називаючись християнами, а по-поганськи живучи" і пояснював далі: "Бо хіба се не поганськи ми живемо, якщо в стрічу віримо? Адже якщо хто зустріне чорноризця, або вспра-одинця, або свппю, то вертається, — а чи не по-по-ганському се є? Се ж по диявольському наущению одні сеї приміти держаться, а другі і в чхання вірять, котре буває на здоров'я голові. Але цими і другими способами всякими диявол обманює, хитрощами нереваблюючи нас од Бога: трубами, і скоморохами, і гуслями, і русаліями. Ми ж бачимо ігрища витолочені і люде/і безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи, — це бісом задумане діло, — а церкви стоять, і коли буває час молитви, то мало їх знаходиться в церкві""'.

Таке явище в науці було назване православно-язичницьким синкретизмом (у перекладі з гр. — поєднання). Двовір'я як с)юрма компромісного існування протилежних світоглядних концепцій з'явилося уже в перші десятиліття після християнізації. Це цілком зрозуміло, адже ранні християни, заперечуючи й відкидаючи стару віру, все ж не могли створити для своїх теологічних концепцій ніякої іншої категоріальної системи, крім тої, що вже існувала у традиційній вірі. Отже, весь понятійний апарат був використаний і перенесений до християнства зі старої віри, оскільки і наука, і філософія, і мистецтво все ще залишалися рідновірськими.

Обрядова практика рідної віри не зникла з прийняттям християнства ні серед народних мас, ні серед освіченого князівсько-боярського середовища. Ознаки рідновірської богослужби оживали у літургійних діях, повсякденному житті, священних жертвоприношеннях, застосуванні ладану та кадила, окропленні священною водою н покладанні священиком рук на віруючого, вшануванні певних дерев, тварин, джерел, природних явищ.

Православно-язичницький синкретизм вироблявся завдяки постійним поступкам християнства рідновірським звичаям і обрядам. Чимало істориків відмічають цей факт. Так, один із провідних російських істориків В. Соловйов з роздратуванням писав про візантійських імператорів: "Замістьтого, щоб успадковану ними язичницьку державу піднімати до висоти християнського царства, вони навпаки, християнське царство принизили до рівня язичницької самодостатньої державності"157. Отже, християнство, яке прийшло до нас із Візантії, вже мало значний двоєвірський вигляд візантійського (античного) походження.

Пошуки Володимиром нової віри свідчать про ідеологічну кризу, що потребувала нової ідеології. Прийняття християнства не було єдиним із можливих варіантів заміни старої ідеології. Тим більше, що традиційна язичницька віра не була глухим кутом у розвитку світогляду й духовної культури народу. Навпаки, загальновизнано, що Русь перед християнізацією була державою з глибокою культурною традицією. Тільки церковні ідеологи, як за давніх часів, так і сучасні, абсолютно безпідставно й тенденційно пишуть, нібито русичі були "дикими" та некультурними і тільки "справжня" віра їх просвітила. Нині мусимо переглянути своє ставлення до застарілих догм, адже навіть із літописів бачимо, що традиційна українська віра була досить серйозним противником християнству.

Служителі рідновірських культів були високоосвіченою верствою і суспільства, носіями позитивних знань — стародавньою інтелігенцією.. Християнські священики забороняли астрономію, філософію, риторику, хліборобські обряди, ототожнюючи їх з рідновірськими кощюнами. Та з часом і вони не встояли перед цими тисячолітніми традиціями. Українське "православ'я" має самобутній, неповторний характер саме завдяки цьому синкретизму, який і відрізняє українську релігійну культуру від культур інших народів.

У чому ж сутність нашого двовір'я? Переважна більшість християнських культів запозичена з традиційної язичницької віри. Наприклад, культ дерева, який українці мали споконвіку і який заперечувався раннім християнством, повернувся до нас із Північної Європи у вигляді Новорічної ялинки. Жертвоприношення християни перетворювали в обряд причастя до "тіла й крові" Ісуса Христа у вигляді хліба й вина. В ортодоксальному християнському обряді залишилося рідновірське "жертвенне посвячення", яке ми знаємо у вигляді Великодніх короваїв, що випікаються обов'язково з дріжджового тіста, хоча нині ці короваї називаються єврейським словом "пасха", яке дослівно означає "перескочення". У євреїв же "пасха" означає жертовне ягня.

Походження його описується у Біблії. Єгова хотів повбивати "в єгипетській землі кожного перворідного від людини аж до скотини", крім євреїв, і вчинити суд над усіма єгипетськими богами. Щоб знати, в яких будинках живуть єврейські сім'ї, він наказав євреям помазати свої житла кров'ю жертовного ягняти. Це йому буде знаком, що ці житла треба "перескочити", тобто обминути. Звідси й походить назва свята Пасха, яке Єгова наказав святкувати всім євреям68.

У православному святі Великодня зберігся відгомін рідновірського свята Відродження Весняного Сонця (Воскресіння Дажбожого). Збереглися і традиції випікання святкових короваїв як ритуальної великодньої їжі, чого в інших народів не збереглося. Під впливом біблійних приписів римо-католики перейняли рецепти пасхального тіста у євреїв: прісне тісто, що готується без бродила. Це ще більше посилило суперечності між Східною й Західною церквами.

Переваги традиційної язичницької віри перед християнством яскраво виявилися у досконалості календарної системи з її 19-річним і 28-річним циклами. Назви українських місяців ніби констатували зміни у природі та пов'язані з ними обряди й господарські роботи. Біблійні приписи щодо святкувань і обрядів, які складалися в зовсім іншому, жаркому кліматі Ізраїлю, Греції та Риму, не відповідали українській, сформованій віками системі. Календар православних свят нині відстає від народного календаря й потребує деяких уточнень, зокрема астрономічних.

Не маючи чим замінити культи давніх Богів, християнство створювало легенди про святих мучеників і пристосовувало їх святкування до рідновірських свят. Святі стали вважатися покровителями різних ремесел, захисниками проти стихійних лих тощо. Наприклад, свята Варвара — покровителька теслярів, мулярів, ремісників та захисниця заміжніх жінок; святий Йосиф — покровитель бідних, сиріт та дівчат на виданні; свята Катерина - оберігає дівочу чистоту; святий Валентин — допомагає закоханим; святий Мартин — покровитель п'яниць та обдурених чоловіків; святий Власій, як і Велес, був покровителем худоби, а Ілля-пророк став виконувати функції Перуна.

Цікаво, як трансформувався у Руській землі культ Параскеви-П'ят-ниці, занесений до нас у X—XI ст. її життєпис розповідає, що Параскева народилася у сім'ї переконаних християн, які особливо шанували день "страстей господніх" — п'ятницю. Тому й назвали дочку П'ятницею, що по-грецьки звучало Параскева. Отже, в Україні Параскева-П'ятниця мала б виглядати як щось на зразок "масла масляного" або "хліба хлібного". Параскеву переслідували за християнську віру під час правління імператора Діоклетіана, який жорстоко розправлявся з християнами. Вона під тортурами не зреклася віри Христової. В Україні, де було ще мало християн, далеко не всім була близькою доля Параскеви. Тому церква, враховуючи потреби віруючих, надала Параскеві таких функцій, які не мають нічого спільного із грецькою легендою. Вона — покровителька торгівлі, домашнього господарства, допомагає дівчатам вийти заміж, а породіллям — народити дитину, безплідним дає плодючість. Параскева опікується також жіночим рукоділлям, як і давні богині Дана і Мокоша.

В Україні можна знайти безліч ознак двовір'я у церковних обрядах і в церковному мистецтві. Це передусім включення давніх магічних знаків у християнське церковне будівництво та оздоблення храмів. Так, наприклад, багатьма дослідниками відмічається неканонічність Київського Софійського собору, особливо внутрішнє оздоблення, яке називають "язичницьким фоном". Не дивно, що рідновіри в XI ст. приходили в цей храм як у свою національну святиню. Храм втілює індоарійську ідею райського саду, яка матеріалізується в стовпах-колонах, що символізують стовбури дерев. Це уявлення про Світове Дерево, в якому метафорично закодована модель Всесвіту, знайшло своє відображення у поділі простору храму на три сфери: верхню — божественну, середню — світ людей і нижню - потойбічне царство. І хоча ікони тут християнські, все ж орнаменти Софії виконують роль семантичних меж, обрамлення для іконописних сюжетів. Символіка цих візерунків — знакове втілення ідеї безкінечності Всесвіту. Виткі рослини з трилистниками - хміль, який використовувався дія приготування ритуальних напоїв у традиційній вірі. Цей символ сягає ще інлоарніськпх глибин.

Зображення трилистників пов'язують із приготуванням священної соми (хаомп). Цікаво, що плетений орнамент як у Софійському соборі, так і в інших мистецьких творах, має зв'язок із технологією плетіння з ниток. Кожен вузол мав певну магічну роль і свою назву: "вузол живота і смерті", "вузол Геракла". Ортодоксальне християнство засуджувало архаїчну магію вузла (паузу — чаклунства), тому і і Софія Київська видавалася їм язичницькою, неканонічною. Пізніше християни запозичили у язичників амулети-плетінки, але надали їм форму хреста.

Нині збувається пророцтво руських волхвів. 1 хоча усвідомлення буття завжді і відстає від самого буття, в умах і душах мислячих українців уже пробуджується генетична пам'ять про свою прадідівську віру. Нині ми скидаємо кайдани свого тисячолітиього духовного рабства і, оглядаючись назад, бачимо, скільки мук і страждань принесла чужа віра нашому народові. Хоча ще не кожен українець може це зрозуміти — дуже сильні пережитки чужовір'я у їхній свідомості. Релігія, що заборонялася більшовиками, тепер визнається нормальним культурним явищем. Це, нарешті, дасть змогу вільно знайомитися з Біблією, яка тепер стала доступною широким масам. І, як сподівався Іван Франко, хто мас розум, той сам, не з чужих слів і проповідей, зрозуміє сутність християнських догм.

Повернення до традиційної віри — ознака нового світогляду. Нині всі народи повертаються до природного існування на Землі. У 1998 р. створено Світовий Конгрес Етнічних Релігій. Збагнувши, якими можуть бути наслідки беззастережного споживацького ставлення до природних багатств, людство починає розуміти глибокий зміст вірувань своїх Предків, спрямованих на гармонізацію душі й тіла, людини й космосу.

Громади рідновірів ще малочисленні, але вже існують в Україні. Вони повертають звичаї, обряди, віру своїх Предків, відновлюють духовність. Послідовники професора Володимира Шаяна визнають усіх прадавніх українських Богів. Створений релігійний центр Об'єднання Рідновірів України, зареєстрований Державним комітетом у справах релігій в 2001 р.

Прояви божественної сили, незбагненність буття завжди хвилюють людство, збуджують його уяву й прагнення до пізнання істини. Тому слід бути терпимими до віросповідання інших людей, адже всяка віра має на меті вдосконалення людини. Природність віри, її відповідність геокуль-турі народу має величезне значення для його ментальності, духовної зрілості і навіть історичного розвитку. Віровідступництво, прийняття чу-

жої віри завжди засуджувалося у народі. Фактичне двовір'я українців, яке має тисячолітню історію, переконливо свідчить про феноменальну живучість народних традицій, які ми мусимо відродити і зберегти.

Прийняття чи насильницьке нав'язання чужої віри будь-якому етносу призводить до духовних втрат, духовного рабства і має розглядатися як ідеологічне явище. Ознаки двовір'я, а також факти, що засвідчують релігійну боротьбу християнства з язичництвом, упродовж цілого тисячоліття підтверджують тезу про те, що язичництво в Україні ніколи не зникало, а існувало у прихованих формах свідомості та обрядовості. Сучасне відродження Віри Предків є закономірним явищем і мусить зайняти належне місце в контексті європейського відродження як процес етнізації культури, екологізації мислення і поведінки, шо в цілому є шляхом до виживання людства.

2. 2. Естетизм художньої свідомості в архітектурі та живописі.

Одною з головних тенденцій художньо-естетичної свідомості є переоцінка цінностей. Кризово-перехідну ситуацію XX століття найбільш гостро відчула художньо-естетична свідомість. Саме в художній культурі переоцінка всіх цінностей, ініційована Ф. Ніцше, здійснюється найбільш радикально з самого початку XX століття та пройшла декілька типологічних стадій: авангард, модернізм, постмодернізм і паралельно з ними - консерватизм. Сьогодні ми стикаємося з ситуацією, коли мистецтва більш не є витонченими мистецтвами, тобто носіями естетичного. Уже в XIX столітті багато хто з матеріалістів, реалістів, позитивістів, борців за соціально-демократичні перетворення виступили проти пріоритету естетичної функції мистецтва, за те, щоб поставити його на службу утилітарним (соціальним, ідеологічним та іншим) цілям, за активну соціально-політичну ангажованість мистецтва. Пост-артисти на іншій основі довели на практиці вигнання естетичного з мистецтва до логічного кінця. Сьогодні в експозиціях сучасної арт-продукції ми спостерігаємо інсталяції з розірваних мішків та засмальцьованих тілогрійок, фотографії приємного лиця живої дівчини, яке обліплене цілим скупченням мух і таке інше, і це викликає в нас сумнів стосовно естетичної сутності мистецтва. Але все це має під собою підґрунтя. Якщо майстри-утилітаристи сучасного дизайну, художнього конструювання, архітектури, спираючись на досягнення техніки та технології, а також на принципи ясності, функціональності, раціональності, реалізують аполонівський (згідно з ніцшеанською дефініцією) принцип художньої творчості, то багато з напрямів неутилітарного мистецтва авангарду, модернізму, постмодернізму йдуть шляхом пробудження та актуалізації діонісійської стихії, що звільняється поступом техногенної цивілізації, яка привела людство до рубежу глобальної катастрофи. Як результат ми маємо безкраю стихію посткультури, в якій володарює річ, яка звільнилась з-під контролю утилітаризму, річ сама по собі зі своїми енергіями і тіло, що дає місце такому існуванню, сутність якого у тому, щоб не мати ніякої сутності. Все це створює відчуття принципово іншого етапу цивілізаційного процесу і активна праця на нього поєднується з повним збентеженням художньо-естетичної свідомості перед ним. Але такі характеристики як невизначеність, постійне змінювання, ризик тепер стають визначальними для соціальної реальності, а разом з тим для суспільної свідомості і, разом з тим, для естетичної свідомості.

Відмовившись від традиційних загальнолюдських цінностей, чи не визнаючи їх, стверджуючи принципову аксіологічну релятивність, пост-культура на рівні ratio ініціює нову поліканальну багаторівневу естетику, яка виключає зі сфери мистецтва його фундаментальний традиційний принцип відображення.

Тепер на зміну мимесису, ідеалізації символізації в класичному розумінні, вираженню в актуальному мистецтві прийшло конструювання на основі колажу-монтажу.

Значиме місце у пост-культурі займають фотографія, відеоінсталяції, а також комп'ютерні об'єкти та спеціальні віртуальні реальності. Симулякри та симуляції всіх видів замінили образ та символ традиційних мистецтв, і саме в цьому документальне фото (візуальний відбиток миттєвості плинної дійсності товарного світу), кіно- чи відеоролик мають великий потенціал. Не сутності, а маргінальні видимості надихають сьогодні митця.

Наступною основною тенденцією є особливий естетичний телео-логізм художньої культури. Поруч з активним доведенням до логічного завершення та руйнацією класичної естетичної свідомості, класичних мистецтв та форм і способів традиційного художнього вираження, напрацьовував інструментарій, система заходів та формотворча база для принципово нових типів і способів буття художньої культури майбутнього з іншою у порівнянні класичною естетикою - постнекласичною.

Сьогодні є очевидними три основні напрямки плину художньо-естетичної пост-культури, і вони передбачають вихід мистецтва за межі традиційного мистецтва в більш широкий простір життєвої реальності сучасної людини. Це:

. Організація естетизованого середовища життя сучасної людини;

Організація масових видовищ, шоу, до яких активно залучаються і реципієнти;

Організація віртуальної реальності в кіберпросторі електронних сітей - неутилітарні оенсорно-інтелектуальні ігри, можливо це і стане предтечею художньо-естетичного досвіду людини майбутнього, організованого на основі синтезу всіх напрацювань класичних та авангардно-модерністських мистецтв на рівні нової електронної реальності із залученням в процес творчості гри-сприйняття конкретного реципієнта. Саме тут, теоретично будь-яка людина може знайти художньо-ігровий простір, що відповідає її індивідуальним потребам, схильностям, духовно-інтелектуальному рівню.

Окрім цих очевидних на сьогодні напрямів руху художньої свідомості, орієнтованих на широку демократичну громадськість, пануючу в сучасному світі, вимальовується ще одна сутнісна тенденція (яку тонко та глибоко розкрив у своєму романі "Гра в бісер" Г. Гессе): сучасні інтелектуали та художники постмодерністської орієнтації вільно чи невільно підготовлюють сьогодні простір, фундаменти, методики для створення елітарної країни споглядачів принципово нового рівня сстетизованої культури. При цьому вірогідно, що гра третього тисячоліття буде формуватися у віртуальній реальності.

З того моменту як вся культура була осмислена структуралістами в якості великого гіпертексту, розробка та обробка правил гри, створення ігрових ситуацій та подібних компонентів ігрової естетики іде в повній мірі у колах постмодерністських філософів, філологів, музикознавців, істориків мистецтва та подібних до них споглядачів гри.

Таким чином, в межах естетичної свідомості присутні принципово нові тенденції, що впливають на всі її складові та сутність в цілому.

3. Апокри́фи (грец. αποκρυφος — таємний, прихований) — релігійно-легендарні твори, які не визнавались церквою канонічними й заборонялися, виникли на межі нашої ери в елліністичномудавньоєврейському і давньосирійському середовищі, а також на християнському Сході. Твори про персонажів і події Священної історії, що не ввійшли до офіційних іудейських і християнських церковнихканонів.

Ця релігійно-легендарна література спочатку призначалася для посвячених, знаючих книжників. Згодом апокрифи одержали назву «зречених» і вносилися до спеціальних переліків-індексів «зречених книг», що не дозволялися церковною владою до читання і поширення в середовищі правовірних іудеїв і християн. Пізніше в число цих творів проникли критичні вчення опозиційних антицерковних груп. За часів Середньовіччя апокрифи були досить поширені в європейських країнах, зокрема на території України.

У переносному значенні «апокрифічний» — це вигаданий, несправжній, сумнівний

Дата добавления: 2015-08-13