Літературна мова. Норми. Стилі

Складовою частиною загальнонародної мови є літературнамова – відшліфована й унормована форма національної мови, що має певні правила в граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні тощо. Літературна мова виникла на основі писемної, художньо закріпленої форми загальнонародної мови і в своєму усному й писемному різновидах обслуговує всебічне життя нації. Отже, літературна мова є основою духовної та матеріальної культури людського суспільства, без неї неможливий розвиток літератури, мистецтва, науки, техніки тощо.

Поняття літературна мова нерозривно пов’язане з поняттям мовної норми. Під мовною нормою (лат. norma – "правило") розуміють сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі розвитку мови.

Опанування нормами сприяє підвищенню культури мовлення, а висока культура мовлення є свідченням культури думки: "Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов’язана з соціологією і психологією не тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості" (16).

Культура мовлення – прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок; володіння нормами літературної мови, застосування їх у певних сферах спілкування (див.: 24, с.19-36); збереження мовних норм вимови, наголошування, слововживання й побудови висловлювань; нормативність усної й писемної мови, що виявляється у грамотності, точності, ясності, чистоті, логічній стрункості (див.: 9, с.300-301).

Нормативність мови виявляється на всіх рівнях: орфоепії (правильна вимова); акцентуації (правильне наголошування); орфографії (правильне написання); лексики (правильне і доречне вживання слів); морфології (правильне вживання граматичних форм слів); синтаксису (правильна побудова словосполучень і речень); стилістики (доречне використання ресурсів мови в певній сфері діяльності); фразеології (грамотне і доречне вживання стійких зворотів).

Наявність мовних норм і дотримання їх: поліпшує спілкування між носіями мови, сприяє його успіхові, виявляє рівень розвитку мови і мовців.

Літературна мова, забезпечуючи спілкування в різних сферах життєдіяльності суспільства, функціонує в усній і писемній формах.

Усна форма мови розрахована на безпосереднє спілкування, вона супроводжується невербальними засобами (мімікою, жестами), відносно вільна у доборі мовних засобів різних рівнів.

Писемна форма мови розрахована на спілкування між людьми, віддаленими у просторі і в часі. Ця форма більш унормована, чітка, логічна, вичерпна.

Літературна мова обслуговує всі без винятку сфери суспільної діяльності, тому виділяються функціональні мовні стилі (стилі мовлення) – це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою і характером висловлювання.

Питання про поділ мови на функціональні стилі досить складне, в основу класифікації часто кладуться різні засади, тому різною буває кількість функціональних стилів. У цьому посібнику користуємося найпоширенішою класифікацією, згідно з якою виділяються п’ятьстилів: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний. Оскільки суспільні функції мови часто поєднуються, то й функціональні стилі не є відособленими один від одного, кожен із них має в собі елементи іншого. Крім того, в будь-якому функціональному стилі переважають загальномовні, міжстильові засоби, хоч кожному з них властиві специфічні елементи з однаковим стилістичним забарвленням, з єдиними нормами слововживання.

Матеріали, викладені у формі офіційно-ділового стилю, задовольняють потреби писемного (рідше усного) спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському житті, в ділових стосунках між інституціями й установами, в громадській, виробничій та іншій діяльності окремих членів суспільства. З офіційно-діловим стилем маємо справу в текстах указів, законів, наказів, розпоряджень, звітів, ухвал, у діловому листуванні. До найпомітніших рис цього стилю належать високий ступінь стандартизації мовних засобів, виразна логізація викладу, майже цілковита відсутність емоційності та образності, широке використання безособових і наказових форм. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Застосовується особлива термінологія та використовуються специфічні синтаксичні конструкції, зокрема кліше (тобто сталі формули, закріплені за певними ситуаціями: високі договірні сторони, укладання угоди і под.).

Тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності формулювань, не припускають двозначності сприймання змісту. Ще одна характерна риса стилю – відсутність індивідуальних авторських рис.

За допомогою наукового стилю (як і офіційно-ділового) реалізується мовна функція повідомлення. Тексти, виконані в цьому стилі, містять наукову інформацію, яку треба довести до різних верств суспільства. До мови наукової літератури висуваються суворі вимоги в дотриманні норм, що сприяє посиленню логізації викладу. На лексичному й фразеологічному рівні слід відзначити наявність великої кількості термінів із різних галузей знання, а отже, – виразно іменний характер висловлювання (адже більшість термінологічної лексики – це іменники та інші субстантивовані частини мови). Оскільки наука оперує не образами, а поняттями, науковий текст насичений абстрактною лексикою.

Залежно від конкретних завдань і сприймачів інформації в науковому стилі виділяють кілька різновидів: власне (суто) науковий, науково-популярний, науково-публіцистичний, науково-навчальний, виробничо-технічний. Кожен із цих різновидів має свої номінативно-виражальні засоби поряд із засобами, спільними для наукового стилю в цілому.

Публіцистика є сферою масової комунікації, тому цей стиль має дуже широкий діапазон. З огляду на призначення публіцистичного стилю – формування громадської думки – визначальною рисою його є вдале поєднання логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням.

Характерна риса публіцистичного стилю – орієнтація на усне мовлення, елементи якого не лише виступають у ролі експресем, а й стають одним із прийомів зацікавлення читача, слухача, глядача. Широко використовується діалогічна форма мовлення, яка особливо увиразнюється на тлі авторського монологу. Цьому стилеві притаманні чіткі політичні оцінки, присутність автора, широкий вияв авторської індивідуальності.

Стиль художньої літератури (інші назви – художній, художньо-белетристичний) являє собою складний сплав, у якому відображається все багатство національної мови. Тут можливі поєднання елементів усіх стилів літературної мови, а також діалектизмів, жаргонізмів та інших складників, якщо це вмотивоване потребами мистецького зображення дійсності.

Розмовне мовлення є найдавнішим стилем будь-якої національної мови, оскільки виконує функцію спілкування. (А мова, як відомо, виникла з потреби наших далеких предків поспілкуватися, передати одне одному якусь інформацію й почути відповідь на неї). Решта стилів – явища набагато пізнішого часу. Найбільша відмінність між книжними (якими є попередні чотири) та розмовним стилем полягає в умовах спілкування. Розмовним мовленням користуються люди різного віку в побуті, в неофіційному й офіційному спілкуванні, у навчальній, науковій, виробничій, суспільно-політичній та в інших сферах життя.

Функціональні стилі не становлять замкнутих систем, між ними існує взаємодія, вони взаємно впливають один на одного.

Дата добавления: 2015-08-05