Культура усного ділового мовлення. Орфоепічні норми сучасної української мови

Усне ділове мовлення – це розмовно-літературне мовлення, у межах якого розрізняють: а) розмовно-літературний тип і б) розмовно-фамільярний тип.

Залежно від кількості співрозмовників, завдань спілкування, обставин, за яких здійснюється усне ділове спілкування виділяють два види: публічне й приватне ділове мовлення.

Серед видів публічного ділового спілкування виділяють:

– спілкування в колективі;

– ділові наради;

– прийом відвідувачів;

– телефонні розмови;

– збори;

– виступи;

– доповіді, лекції тощо.

Основні вимоги до усного мовлення:

– ясність і недвозначність у формуванні думки;

– логічність висловлення;

– смислова точність;

– небагатослівність мовлення;

– відповідність між змістом мовлення і мовними засобами;

– відповідність між мовними засобами та ситуацією мовлення;

– багатство лексичного запасу мовця;

– самобутність, нешаблонність у побудові;

– ефективність мовлення;

– красномовність (з урахуванням її доцільності й доречності);

– виразність дикції, відповідність між темпом мовлення, силою голосу і ситуацією мовлення;

– милозвучність мовлення.

Вимоги до усного мовлення:

– мінімізація мовленнєвих штампів;

– мінімізація канцелярських формул;

– уникнення професійних жаргонізмів, діалектизмів і просторічних елементів;

– дотримання норм наголошування слів;

– дотримання норм української орфоепії, фонетичних і художніх норм милозвучності.

Для будь-якої літературної мови велике значення має однаковість вимови в ній тих самих звуків та їх сполучень. Розбіжність у вимові, як і розбіжність у правописі, ускладнює процес спілкування, утруднює й уповільнює розуміння висловлюваної думки, і, навпаки, однакова вимова полегшує розуміння звукової мови, допомагає швидшому її сприйманню, отже, полегшує процес спілкування між людьми.

Розділ мовознавчої науки, який вивчає систему правил, що визначають єдину вимову, властиву літературній мові, називається орфоепією (від грецьких слів orthos – "правильний, рівний" і ероs – "мова, слово").

Сучасні єдині орфоепічні норми української літературної мови історично склалися на основі вимови, властивої центральним українським говорам – середньонаддніпрянським (полтавським і київським), хоч певний вплив на них мали, звичайно, і говори інших українських діалектів.

Порушувати єдині правила літературної вимови не бажано, однак у мовній практиці відхилення від деяких із них все ж бувають. Джерелом порушень орфоепічних норм є перш за все діалектне оточення і, по-друге, вплив правопису на вимову в тих випадках, коли між вимовою і правописом існує розбіжність. Так, наприклад, під впливом фонетики північного наріччя і багатьох говорів південно-західного навіть особи, що володіють літературною мовою, іноді вимовляють твердий [ р ] відповідно до орфоепічного м'якого [ р' ]: [ гово́рат' ], [ пе^ире^ив’іра́jу ], [ радно́ ] замість [ гово́р'ат' ], [ пе^ире^ив’ір'а́ўу ], [ р'адно́ ]; в оточенні говорів південно-східного наріччя трапляється вимова м'яких [ ж' ], [ ш' ] та [ р' ] там, де в літературній мові вони тверді: [ б’іж'а́т' ], [ ле^иж'а́т' ], [ лош'а́ ], [ р'а́ма ], [ кварти́р'а ] замість [ б’іжа́т' ], [ ле^ижа́т' ], [ лоша́ ], [ р'áма ], [ кварти́ра ]; в оточенні говорів південно-західного наріччя іноді вживають на кінці слів глухі приголосні замість дзвінких, властивих українській літературній мові: [ зуп ], [ дуп ], [ в’іс ], [ сто́рош ], [ н ' іш ] замість [ зуб ], [ дуб ], [ в’із ], [ сто́рож ], [ н'іж ]; на території західних областей України досить часто і в тих, хто добре володіє літературною мовою, можна почути вимову м'яких зубних приголосних [ з' ], [ ц' ], [ с' ] з акустичним наближенням до шиплячих [ ж ], [ ч ], [ ш ]: [ з^{ж '} в’ір ], [ кни́з^{ж '} і ], [ ц^{ц '} іна́ ], [ с^{ш '} в’а́то ], [ с^{ш '} і́но ], що зовсім не властиве українській орфоепії.

Іноді спостерігається вимова двох окремих приголосних [ д ] і [ ж ] на місці африкати [ дж ], не відома народній мові й помилкова з орфоепічного погляду (ходжý – п'ять звуків, замість хoджý – чотири звуки). Ця вимова поширилась під впливом графіки; орієнтуючись на правопис, дехто вимовляє твердий [ л ] перед м’якими приголосними [ Ната́лц ' i ], [ га́лц'і ] від Наталка, галка, хоч у цій позиції в літературній мові вимовляється [ л' ] м'який.

Дата добавления: 2015-08-05