Михаїл Плетньов

М.Плетньов(*1957, Михаил Плетнёв) також належить до піаністичного покоління інтелектуалів 1970-х, а водночас має своє особливе місце у виконавстві доби – він свідомо і послідовно позиціонує себе як російськогомузиканта. Це різнобічний мистець з власним, виразним і цікавим творчим обличчям, що здобув визнання у багатьох культурних центрах східної та західної півкуль Землі.

Піаніст народився у родині музикантів, рано виявив музичні здібності і розпочав навчання у К.І.шашкиної в Казанській ССМШ. Від 13 років він продовжував свою музичну освіту вже в Москві – у Є.М.Тімакина (“Центральна музична школа”), Я.В.Фліера та Л.М.Власенка (консерваторія). Від останніх класів школи став успішно виступати на конкурсах, а старт для міжнародної концертної діяльності йому дала перемога на VI Міжнародному конкурсі імені П.Чайковського у 1978 році. Слухачі й критики побачили, що молодий піаніст має власне небанальне мистецьке обличчя і втілює свої задуми з бездоганною віртуозною технікою.

Плетньова змолоду характеризувала різнобічність зацікавлень. Він охоче займався спортивними іграми, конструював, вивчав іноземні мови, а у сфері музики поєднав фортеп’янне виконавство з дириґуванням та композицією. Особливе ж значення мало для нього зацікавлення оркестром: вже в ЦМШ юнак організував оркестр зі своїх товаришів – учнів інтернату і виконував з ними класичний репертуар. А в 1990 році, вже на новому, цілком серйозному рівні М.Плетньов створив “Російський національний оркестр”, у спільній роботі з яким одержав можливість значно глибше і ширше охопити інтерпретацією музику улюблених композиторів. Протягом наступних 20 років музикант ділить свій час між симфонічним та фортеп’янним виконавством, а також композицією. Свідченням цього – чимала кількість компакт-дисків і в одній, і в іншій сфері. Періодом нової активізації його піаністичної діяльності став початок 2000-х років: М.Плетньов успішно виступив з великою програмою у нью-йоркському Карнеґі Голі (його дебют у цій залі) і знову спровокував дискусії навколо свого піаністичного мистецтва серед світової культурної громади. Видані слідом компакт-диски з сонатами Моцарта та концертами Бетовена ще підігріли зацікавлення і обговорення. Але музикант повернувся до свого оркестру і останнім часом майже всю увагу віддає роботі з ним.

Фортеп’янний репертуар М.Плетньова – обширний і різноманітний. Ще в студентські роки завдяки здібності дуже швидко навчатися він опанував численні твори різних композиторів і стилів від Баха та скарлятті до Прокоф’єва і Шостаковича, не схиляючись до спеціалізації в жодному з них. Не до вподоби піаністові лишень новаторська музика ХХ ст., як і творчість імпресіоністів, – цього він не грає. Своїм першочерговим завданням, і як піаніст, і як дириґент, вважає пропаганду російської музики. Вперше продемонстрував таке переконання, коли після перемоги на Конкурсі П.Чайковського вразив несподіваним рішенням виконати всі фортеп’янні твори цього композитора.

Ставлення до музики П.Чайковського виявило істотні риси натури і виконавського стилю піаніста. Він не приймає стандартів інтерпретації, знаходить власний підхід до кожного твору, розкриваючи в ньому щось істотне й досі непомічене. Але подає це просто, без патетики: “Мій шлях до розуміння музики Чайковського був цілком звичайним: спершу – через глибоке емоційне враження, а пізніше – через усвідомлення щонайвищої майстерності композитора, його унікального драматургічного обдарування. В Чайковському – музиканті, людині, композиторі – я знайшов для себе щось надзвичайно близьке. Тут велике значення має національна природа його музики, і в цьому сенсі з усіх російських авторів він мені найближчий ”[34]. Своє розуміння Чайковського піаніст формував не тільки через музику, але й знайомлячись з різними документальними свідченнями – листами, фотогра­фі­ями, спогадами про композитора. І саме собою відпало сприймання форте­п’ян­них п’єс як неглибокої салонної музики. Плетньов став грати їх циклами, поринаючи в атмосферу життя композитора, впізнаючи відгомін тих чи інших подій, психологічні портрети близьких йому людей, нюанси переживань. Дослідницький шлях до зрозуміння й очищення лірики – це не зовсім звичайно.

Нову концепційну інтерпретацію як результат роздумів над стилем і змістом творчості композитора загалом М.Плетньов створив, виконуючи програму творів Ф.Ліста (1984). Застосовуючи лаконічні, позбавлені пишної ефектності виконавські засоби, він повертає увагу слухача від яскравої фактури лістівських творів до їхнього філософського підтексту. “ Зокрема, його феноменальна майстерність не стає приводом для самолюбування і виявляється не в тяжінні до неймовірно швидких темпів чи ефектних звучань, а в досконалому втіленні задуму. Правда, феєричні вияви віртуозності – не рідкість у Плетньова, але вони завжди концепційно обгрунтовані ”[35]. Задля втілення своєї інтерпретації піаніст не зупиняється подекуди перед коректуванням нотного тексту автора – переконливе розкриття задуму важливіше для нього від академічних норм. Він домагається гострої і жорсткої експресивності виразу, надаючи трагічного звучання лістівському “Мефісто-вальсу”. Подібне ставлення до “Картинок з виставки” М.Мусоргського виявляє близькість до театральної драматургії у трактуваннях Плетньова: загострення і поляризація характерних рис кожного образу, розмежування їх як окремих персонажів, а не “дітей” однієї авторської думки і почуття.

Ініціатива, артистична воля, переосмислення композиторських стилів, відмова від академічних норм вражали і дивували слухачів молодого Плетньова, породжуючи дискусії навколо його мистецтва. Його звинувачували у надмірній емоційній стриманості, навіть у сухості й аскетизмі, осуджуючи ці риси з позиції панівного на той час у Москві романтичного академізму. А однак у виконавстві піаніста завжди була і зберігається до сьогодні міцна опора на традиції російського фортеп’янного мистецтва. “ Все, що відрізняє російську гру, - це не школа, воно пов’язане з характером почувань російської людини, з особливостями її душевного і духовного світу та здатністю втілити це в звуках ”, - говорить піаніст[36]. традиція відчутна передовсім у співучому інтонуванні фортеп’янних мелодій. Щоправда, Плетньов не має вібруючого і теплого, повного чуттєвої зваби звуку, але він вразливо реагує на емоційну напруженість кожного мелодійного інтервалу, його тзв “ вокальну вагомість”, реагує веденням фрази і виразним аґоґічним диханням. Такий спосіб інтонування незмінний у піаніста і впізнається у музиці різних стилів – як у Чайковського і Шопена, так і в Моцарта та Бетовена. Як і в 1970-х, так і в 2000-х роках він не керується прийнятими нормами “риторичного” інтонування музики ХVIII сторіччя, залишаючись вірним фразі вокального походження. Тож на цей раз зазнає критики з іншого боку: його трактування Моцарта розцінюють як несучасне, романтичне, а його звукозапис називають найбільш провокаційним компакт-диском Моцартівського року (2005). “ Провокація полягає у творчому і дуже індивідуальному дотриманні «романтичного» прочитання цієї музики. Плетньов грає делікатно, у forte ніколи не доводить до повного звучання фортеп’яно, розповідь веде довгими фразами, до яких вводить – часто у неочікуваних місцях – tempo rubato: сповільнення, затихання, затримку. Не бракує в його грі вартих уваги деталей, але надто часто ориґінальність видобування нюансів затруднює відчуття музичної логіки, прослідкування розвитку риторики, зрозуміння сенсу цілого циклу ”[37].

Підсумовуючи, можна сказати, що Михаїл Плетньов являє собою індивідуальне явище музичного виконавства на зламі ХХ – ХХІ сторіч. Повністю позбавлений сентиментальності, як в житті, так і в мистецтві, щодо цього він є людиною свого часу. А у ставленні до завдань і стилістики фортеп’янного виконавства він переконано дотримується традицій російської романтичної піаністики. Плетньов вважає своїм правом і обов’язком наблизити музику класиків до сучасної людини, “ показати кожну фразу, кожен крик чи момент радості так, ніби композитор є нашим товаришем у житті ”[38]. Він створює своїми інтерпретаціями яскраві й індивідуальні образи, залишаючись завжди неортоксальним у ставленні до прийнятих норм трактування. Плетньов уміє поєднати спонтанність мелодійного інтонування під час виступу з продума­ністю цілісної концепції та уважним вслухуванням удеталі авторського тексту. Його інтерпретації масштабні і концертні, на службу їм поставлені випуклі контрасти, яскрава віртуозність, широка фраза і різноманітність фортеп’янного звучання. Піаніста характеризує оркестроветрактування фортеп’яно, що проявилося, зокрема, у його численних транскрипціях, але також і загалом у звучанні його гри.

Аналізи виконання: Ліст Ф. Мефісто-вальс – “Історія фортеп’янного мистецтва. ХІХ сторіччя”, с.306-307; Чайковський “Осіння пісня” - там само, с. 552.

Дата добавления: 2015-08-05