Австрійські піаністи

ПІАНІСТИ ОСТАННЬОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОРІЧЧЯ

Від початку 1950-х рр. на концертні подіуми світу вийшла велика група молодих австрійських піаністів, що заявили про себе як яскраві мистецькі індивідуальності світового рівня[1]. Критики назвали їх “Новою віденською піаністичною школою”, привертаючи увагу до єдності стильових засад та спадкоємності традицій. Ці музиканти продовжували свою діяльність до кінця ХХ ст., а дехто – і в ХХІ ст., вже як маститі представники виконавства і педагогіки у віденській школі. Серед них: Пауль Бадура-Скода (Badura-Skoda, *1927) – випускник Віденської консерваторії 1948 р. з класу Віоли Терн, переможець Віденського, Будапештського та Паризького конкурсів у 1940-х рр.; піаністка з Зальцбургу Інґрід Геблер (Haebler, *1926); Вальтер Клін (Klien, 1928-1991) – випускник віденської Академії, лауреат премії Безендорфера 1953, учасник численних фестивалів; вихованці професора Зайдльгофера – лауреати конкурсів, концертуючі піаністи Ганс Ґраф (Graf, *1928), Александр Єннер (Jenner, *1929), Фрідрих Ґульда (Gulda, 1930-2000), Ганс Петермандль (Petermandl, *1933), Рудольф Бухбіндер (Buchbinder, *1946); концертуючі піаністи світової слави Йорг Демус (Demus, *1928) та Альфред Брендель (Brendel, *1931).

Австрійських піаністів об’єднують передовсім репертуарні схильності: виконуючи загалом найрізноманітнішу музику, вони все ж особливу увагу приділяють інтерпретації віденських та німецьких композиторів, що-правда, при цьому по-різному розставляючи акценти. Всіх їх відрізняє систематичне опанування композиторських стилів як цілісних явищ. Так, Бадура-Скода чи І.Геблер найбільше прославилися виконанням творів Моцарта; Брендель, Демус та Ґульда здобули славу як визначні “бетовеністи”; Р.Бухбіндер записав всі фортеп’янні твори Гайдна, у співпраці з видатним віденським дириґентом Арнонкуром запропонував нове прочитання концертів Брамса. Від 2011 р. виступає з циклом 32 сонат Бетовена. Своє постійне місце в програмах зайняли вже й твори Шенберґа, Берґа та Веберна – віденські піаністи тонко відчувають національну, навіть танцювальну основу і в додекафонії. Відчутні й спільні властивості у виконавській манері австрійських піаністів – те, що прийнято називати рисами школи: врівноваженість; продуманість виконавського плану, добре відчуття форми твору; простота і природність музичної думки, позбавленої натиску, пози чи пафосу; легкість і свобода гри; привітна і дружня інтонація; нарешті, точне дотримання авторського тексту і духу епохи, а також увага до деталей. В середовищі австрійської фортепіанної школи триває пристрасна дискусія про стильову чистоту інтерпретації. Цим питанням присвячені теоретичні дослідження, які охоче ведуть і публікують провідні австрійські піаністи сучасності.

Проте у виконавстві цих музикантів виразно чути й відмінності: кожен з них – особистість, має яскраво виражене індивідуальне мистецьке обличчя. Пауль Бадура-Скода – піаніст більш камерного складу. Його гра не вражає масштабністю, зате захоплює слухача багатством артикуляційних прийомів і тонкістю нюансування. Він – знавець старовинних інструментів, дуже добре відчуває і передає стильові особливості фортепіанного звучання. Водночас гру його можна охарактеризувати як легку, світлу, без драматизму. Бадура-Скода прославився між піаністами своїми дослідженнями, присвяченими стильовим особливостям інтерпретації. Він опублікував численні редакції творів Баха, Бетовена, Моцарта, Брамса, Шопена, присвятив безліч статей висвітленню важливих питань їхнього виконання. Його фундаментальні праці про інтерпретацію Баха, Моцарта, сонат Бетовена перекладені багатьма мовами і давно стали незамінимими посібниками фортеп’янної освіти.

На виконавську манеру Фрідриха Ґульди наклало свій відбиток захоплення джазом. Його гра (трактування сонат Бетовена чи Прелюдій і фуг Баха) відрізнялася напором та темпераментністю, іноді навіть темповими та динамічними крайнощами. Зовсім інакший, навіть протилежний за складом Йорґ Демус. Його інтереси зосереджені на австрійській та німецькій романтичній музиці, якій відповідає його вміння відтворити витончену поетичність та романтичне захоплення. Львівським слухачам добре знаний також один з наймолодших представників австрійської піаністики – Тіль-Александер Кербер (Körber), що спеціалізується у виконанні творів Нової віденської школи та відзначається тонкою, вишуканою музикальністю.

Найбільшу славу у світовому масштабі здобув Альфред Брендель.

До 16 років він навчався в консерваторії міста Ґрац, а в 1947 р. екстерном закінчив віденську Академію музики. Маючи 17 років Брендель дав свій перший сольний концерт з творів Баха, Брамса і Ліста. Концерт був тематичним – “Фуґа у фортеп’янній літературі”. на “біс” було заграно ще чотири твори, які також містили фуґи. “звичка слухати всі голоси залишилася відтоді зі мною на ціле життя”, - згадував піаніст. В молоді роки він захоплювався мистецтвом Бузоні, а 1949 року став лауреатом конкурсу імені Бузоні в Больцано і відтоді почав концертувати. Та не поспішаючи робити кар’єру, ще продовжував вдосконалюватися на майстеркласах П.Баумґартнера, Едвіна Фішера і Едварда Штоєрмана. Зазнав також великого впливу А.Корто, В.Кемпфа та дириґента Вільгельма Фуртвенґлера.

Міжнародне визнання митцеві приніс звукозапис: у 1960-х роках він став першим піаністом, який записав виконання всіх фортеп’янних творів Бетовена (робота зайняла 5 років). Трактування було цілком новим й індивідуальним, що одразу ж поставило молодого піаніста у перший ряд “бетовеністів” світу. Пізніше він ще не раз звертався до інтерпретації цих творів, зокрема сонат: у 1970-х зробив новий звукозапис повного циклу 32 сонат для фірми “Філіпс”, у 1980-х він представив цикл всіх сонат Бетовена в ході 77 концертів у 11 містах по всій Європі та Америці, а третій запис 32-х сонат було закінчено у 1996 році.

Протягом 1960 – 2000-них років Альфред Брендель поєднував активне концертування з регулярними записами своїх виконань. Його дискоґрафія, одна з найобширніших серед піаністів цього часу, містить твори для фортеп’яно соло та концерти з оркестром різноманітних стилів від Баха, Гайдна, Моцарта до Ліста, Брамса, мусоргського та Шенберґа. Піаніст охоче виступав також у складі інструментальних та вокально-інструментальних ансамблів. Його зацікавлення різнобічні, зокрема він займається літературною діяльністю – пише і художні твори, й музикознавчі есеї.

Як і всі австрійські піаністи, Брендель проповідує повагу до твору, до авторського тексту. Він грає тільки з уртекстів, досліджує тексти тих творів, які виконує, відновлює ориґінали. Вважає виконання з текстів, кимось інтерпретаційно відредагованих, пережитком минулої доби. Але його ідеал –вірність творові (Werktreue), а предмет критики – вірність текстові (Texttreue). Брендель переконаний, що ориґінальний текст має дати міцну основу для творчості інтерпретатора, але не сковувати його. Він каже: “розкрити в музичному творі ті потенціали, що знайдуть найглибший і найшляхетніший резонанс у сучасника – це справа, яка підносить інтерпретатора уртексту над хранителем музею”[2]. Піаніст протестує проти стандартів у інтерпретації, проти “шуфлядкування” стилів. Його як інтерпретатора цікавлять не кліше, а особливе й неповторне, що є в кожному творі.

Грі Бренделя притаманна природність і простота, виразність, ясність в донесенні задуму, рельєфність. Він грає цікаво, легко привертаючи й опановуючи увагу слухачів. У нього не буває “пустих” звуків – все наповнене уважністю, почуттям і розумінням. Для цього митця не характерна стихійність почуттів, він ніколи не губить опанованості. Йому завжди притаманне почуттягумору і принципова оптимістичність. У своїх інтерпретаціях він завжди залишається європейцем – культурним, відчуваючим і мислячим.

Стилістика гри А.Бренделя індивідуальна, легко впізнається, а водночас дає зразок найхарактерніших рис епохи. Він дуже ясно розкриває цілу тканину, як і форму твору. Тембрально розмежовує горизонтальні пласти фактури, динамічний розвиток в них часто йде незалежно. Загальне звучання досить прозоре, графічне – не сумарне; переважають ясні регістри, не густі. Темпоритм схильний до швидкого, активного, а водночас опанованого і стійкого руху, що об’єднує великі розділи творів. Відчуваються легкі організуючі акценти, які створюють у виконанні настрій збудженості, але збудженості оптимістичної.

Мелодійна інтонація піаніста виразна і гнучка, мелодія завжди в центрі його уваги. Але немає патетики, умисної випуклості інтонаційних вершин – фраза вирівняна. Туше своєрідне – точне і ясне, культурне, але не м’яке, нон лєґатний штрих виділяється як його особливість. багата палітра тихих звучностей, масивними ж виконавець не зловживає, скоріш заміняє масу акцентом-уколом. Майстерна колористика з переважанням світлих звукових барв, баси ж звучать “графічно”.

Дата добавления: 2015-08-05