Марта арґеріх

Це – нетипова особистість серед піаністів другої половини ХХ ст., яка своєю поведінкою й естетикою близька ще до віртуозів Хіх ст.: незвичайна і надзвичайна. У рецензіях на її концерти звучать невластиві для кінця ХХ ст. слова – спонтанність, інтуїція, інстинкт. її ставлення до відтворчого мистецтва суперечить панівним нормам естетики й стилю. Вже самé тільки повідомлення про її концерт пробуджує емоції слухачів, а коли мисткиня з’являється на подіумі, вони досягають зеніту. І сáме вона власною особою становить найбільшу атракцію концерту. Арґеріх, хоч має щораз більше сивини, залишається тією ж самою артисткою, що й раніш, – вулканом енергії, пристрасті й сили.

Піаністка народилася (*1941) і провела дитячі роки в Буенос-Айресі, столиці Арґентини. Її феноменальні музичні здібності проявилися вже в 2 роки, тож мати зосередила всю увагу на тому, щоб надати їм найкращого розвитку. Від п’яти з половиною до одинадцяти років дівчинка навчалася у славетного і надзвичайно вмілого фортеп’янного педагога Вінченцо Скарамуцци, який зумів дати їй блискучу техніку. Скарамуцца спирався у своїй методиці на досконале знання анатомії граючого апарату піаніста, знав способи подолання будь-яких технічних перешкод. Він тренував гнучкість та різноманітну й точну артикуляцію всіх пальців, домагався максимальної економності рухів і співного звучання. Казав Марті: “ Уяви собі, що ти – восьминіг, маєш щупальця, а на їхніх кінчиках – присоски”. Скарамуцца не задавав учням чисто технічних вправ, а виховував техніку на мистецьких творах, бо вважав недоцільним відривати технічні елементи від художнього змісту. Він вимагав від учениці напруженої праці, проходив з нею багато трудних творів. Марта тратила весь свій час за фортеп’яно і до загальноосвітньої школи майже не ходила. Її музичні успіхи були надзвичайними. У сім років вона дала свій перший самостійний концерт, в якому виконала з оркестром Концерт d-moll Моцарта і Концерт C-dur Бетовена, а між ними Англійську сюїту g-moll Баха. Заграла бездоганно, але перед виходом на сцену зазнала страшенної треми, і ця схильність нервуватися перед концертом залишилася в ній на все життя.

Після Скарамуцци Арґеріх брала уроки ще в багатьох видатних музикантів. Але найвище цінує півтори роки навчання в австрійського піаніста Фрідриха Ґульди. Це не були звичайні уроки: молодий австрійський професор шанував індивідуальність дівчинки, розкривав їй незнані тонкощі інтерпретації, вчив уважно аналізувати власну гру. Марті ж дуже подобалася гра австрійця – сучасна і майстерна, ритмічна, енергійна й ясна. Працюючи над фортеп’янним виконанням з Ґульдою, дівчина одночасно вивчала музично-теоретичні предмети у Віденській академії музики. Маючи 16 років Арґеріх взяла участь і перемогла у двох значних конкурсах – в Больцано на конкурсі імені Ф.Бузоні та у Женеві. Проте тягар концертних пропозицій, що звалився на неї, виявився надто важким для молоденької піаністки: вона ще не визначила свого місця у мистецтві. І тільки 1965 року сенсаційна перемога на Міжнародному конкурсі Шопена принесла Марті Арґеріх повне визнання і славу.

Арґеріх – людина настрою, що ніяк не вкладається у норми організованого за діловими законами сучасного концертного життя. Вона може змінити перед самим виступом програму, відмінити концерт або й ціле турне, відмовитися від звукозапису, якщо це їй внутрішньо не відповідає. Але грає вона настільки добре, що менеджери роблять виняток, прощають їй всі ці вибрики і покірно чекають згоди на виступ. Марта Арґеріх, як сама каже, не любить самотності на сцені. Тому охоче грає у найрізноманітніших ансамблях та, незважаючи на високий клас піаністики, важко піддається на пропозиції сольних виступів. В ансамблях з Арґеріх виступали чи не найвидатніші музиканти сучасності: вона гастролювала в Європі й Америці з Мішею Майським та Ґідоном Кремером, співпрацювала з М.Растроповичем та Ю.Башметом, грала фортеп’янні ансамблі в чотири руки, на двох, трьох і чотирьох фортеп’яно з М.Плетньовим, Є.Кисіним, Р.Лєвіном, Н.Фрейре, Д.Шандором, А.Рабіновичем та іншими музикантами. Велика піаністка приділяє багато уваги й часу підтримці молодих талановитих музикантів. Вона організовує фестивалі – в Арґентині, Японії, Італії, – на яких початкуючі піаністи дістають можливість виступити поряд з відомими музикантами і здобути платформу для початку концертної діяльності. Арґеріх залучає молодь до участі у власних концертах і нераз навіть селить у себе вдома.

Особливості натури піаністки відбилися на її репертуарі. Власне репертуарного списку як такого немає: Арґеріх настільки вільно читає музику з аркуша і так швидко вивчає нові твори, що обмежити її репертуар неможливо. За будь-якої відповідної для неї нагоди піаністка готова виступити з новим твором. Тож про те, щό вона переважно грає, дозволяють робити висновок хіба що переліки її звукозаписів (зроблених здебільша наживо й принагідно на концертах). Кількість ансамблевих виконань тут у декілька разів перевищує суто фортеп’янні. Серед останніх велику перевагу мають концерти для фортеп’яно з оркестром, натомість сольні виконання фортеп’янної музики менш численні, а їхні записи нерідко просто одиничні. У доборі композиторів і стилів не помітно жодної системи: М.Арґеріх готова грати твори будь-якого стилю, якщо до цього підштовхує якийсь стимул, – від Й.С.Баха до О.Мес’єна та А.Шнітке. Проте кількість творів, які регулярно повторюються в її виступах протягом життя, зовсім невелика і дозволяє легко розпізнати мистецькі смаки піаністки. Її улюблені композитори – Шуман і Шопен, і тільки їхні сольні фортеп’янні твори (поряд з концертами для фортеп’яно з оркестром) піаністка грає у значній кількості. Музику Шумана Арґеріх з юних років вважає близькою своєму серцю. Шопен же спершу здавася їй дещо вибагливим, але полюбила його після перемоги на конкурсі його імені. Серед концертів для фортеп’яно з оркестром рекорди за частотою виконання б’ють G-dur'ний концерт М.Равеля та ІІІ концерт С.Прокоф’єва. Є у неї також і улюблені сольні твори цих композторів: 7 соната Прокоф’єва та “Скарбо” Равеля. Фантастична п’єса Равеля демонструє пік піаністичних та емоційних досягнень піаністки, а вивчила вона її свого часу на завдання Ф.Ґульди всього за тиждень. (Потім оправдувалася: мовляв, не знала по молодості, що це – дуже трудний твір). Серед постійного репертуару Арґеріх є також декілька сюїт Й.С.Баха, Перший і Другий концерти Бетовена, натомість сонати цього композитора вона грає навдивовиж мало, і серед звукозаписів зустрічаються поодиноко лишень три з них - №№ 7, 23 і 28.

Характеризуючи Арґеріх, один американський критик відзначив, що ця артистка “ має якості, які рідко поєднуються в одній особі: вона є піаністкою унікальної технічної вправності, харизматичною жінкою із загадковою репутацією та належить до людей, рідною мовою яких є музика” [3]. Слухачі, які захоплюються грою артистки, відчувають передовсім її видатну особистість – вона відстояла право залишатися завжди самою собою, вільнолюбною і непокірною, не пристосовуючись до панівних норм і вимог. Це – стихійна людина, якій чужа будь-яка систематичність, а вчинки часто залежать від випадку. Її гру завжди характеризує палкий темперамент, поривчатість, емоційна напруженість, що знаходить свій вияв передовсім у темпоритмі: Арґеріх полюбляє трансцедентно швидкі темпи. “ Це погоня за тим, чого не можна догнати, - пише критик. – Кожну фразу починає трішечки зарано і завжди «попереду» своїх партнерів. Проте має феноменальне відчуття часу – досконало знає, скільки може собі дозволити у свойому незагнузданому гоні” [4].

Безвідмовна техніка дозволяє в цих шалених темпах точно і ясно виконувати кожну інтонацію, кожен мотив і кожну ноту. При всій несамовитій спонтанності темпераменту, Арґеріх залишається майстром детальної гри, виразно і змістовно інтонуючи будь-яку фактуру. У цьому власне дає себе знати її сильний музичний інстинкт – згадана здатність мати музику рідною мовою. Саме цю рису А.Росс називає визначальною: “ Багато піаністів грають прекрасно подвійні октави; багато піаністів мають гарні фотографії. Але лишень деякі з них мають безпомилкову природність фразування, що дозволяє їм втілювати музику, а не інтерпретувати її ” [5]. У піаністки ясна й багата звукова палітра, на кожному інструменті вона вміє видобути різні барви, артикулює точно, зрозуміло, інколи навіть гостро.

Марта Арґеріх – неповторна особистість піаністичного світу кінця ХХ сторіччя. “ Її краса живе в її великих очах, водночас сумних і хитрих, і в її усмішці, яку вже не один раз порівняно з Моною Лізою” [6].

Дата добавления: 2015-08-05