Мавриціо Полліні

Це піаніст, що якнайпослідовніше втілив у своїй виконавській естетиці й стилі ідеали 1960-х років: об’єктивну інтерпретацію, максимальну увагу і повагу до композиторського тексту, роль сумлінного посередника між композитором та слухачем. Цим переконанням, сформованим на початку діяльності, він залишається вірним протягом всього творчого життя. Однак слухачі сприймають його як музиканта, що йде у ногу з часом: “ За низкою ознак про Полліні можна говорити як про піаніста нового, ХХІ сторіччя: за всієї своєї досконалості він ніколи не «нагружає» слухача, його записи можна слухати багато-багато разів, і це при тому, що гра його зовсім не поверхнева – вона достатньо «автентична» і навіть дещо стримана, безпристрасна ”[7].

М.Полліні (*1942) народився та виріс у Мілані, закінчив Міланську консерваторію, де навчався фортеп’яно у Карло Льонаті та Карло Відусо. Славу йому принесла у рік закінчення консерваторії – 1960 – перемога (І премія) на Міжнародному конкурсі імені Ф.Шопена у Варшаві. 18-річний піаніст переконав своїм гармонійним та досконалим трактуванням і публіку, і журі, завоював загальні симпатії і отримав чимало спокусливих концертних пропозицій. Однак він виявився самокритичним і віддав ще п’ять років самовдосконаленню, звернувшись по консультації, зокрема, до славного А.Бенедетті Мікельанджелі.

Систематичне концертування М.Полліні розпочинається від середини 1960-х років у Європі, 1968 р. він дебютує у США, 1974 – в Японії, 1977 – у СРСР. Відтоді виступи піаніста тривають безперервно, ще й і в 10-х роках ХХІ сторіччя. Проте мабуть більш, ніж концерти, сприяють його світовій славі звукозаписи: від початку 1970-х рр. Полліні постійно співпрацює зі звукозаписною фірмою “Deutsche Grammophon”.

Репертуар піаніста багатий і різноманітний, не має ні стильових обмежень, ні спеціальних особистих уподобань. Він не зосереджувався на систематичному опануванні спадщини того чи іншого композитора (тенденція, що поширилася у цей час під впливом фірм звукозапису), а довільно чергував і поєднував у концертних програмах твори різних стилів. Спершу увагу слухачів привернуло трактування ним творів Ф. Шопена. технічно бездоганне і палке виконання Етюдів, опус 10 і 25 (запис 1973 р.) у фантастично швидких темпах ознаменувало новий історичний рівень опанування цієї енциклопедії фортеп’янної майстерності. Та інтерпретація Полліні ніколи не зводилася до технічного опанування. Його виконання шопенівських Полонезу fis-moll, циклу Прелюдій ор.28 та Концерту e-moll захоплюють надзвичайною ясністю образного, фактурного і структурного втілення, рідкісною культурою звучання.

Перші звукозаписи М.Полліні, випущені у 1972 р., містили не твори Ф.Шопена, а три фраґменти з балету “Петрушка” І.Стравинського та Сьому сонату С.Прокоф’єва. Пізніше молодий піаніст вразив слухачів виконанням всіх п’яти Концертів Л.Бетовена під управлінням дириґента Клавдіо Абадо. А його записи пізніх сонат цього композитора (№№ 28-32, 1976-77 рр.) були розцінені як зразкові. Несподіваною й сміливою здалась слухачам програма, з якою Полліні дебютував у Москві – на афіші було три імені: А.Шенберґ, А.Веберн та пізній Л.Бетовен, - і жодного твору Шопена, якого тут очікували! Виконання музики ХХ ст. постійно з’являється у концертах цього піаніста. До 100-річчя від дня народження А.Шенберґа піаніст виконав у багатьох містах всю його фортеп’янну спадщину. Він грає також твори П.Булеза, Л.Ноно, К.Штогаузена, Дж.Манцоні, Р.Карневалє, Б.Мадерна та інших сучасників. Вдячні автори (Ноно, Манцоні, Ск’яріно) створили композиції, спеціально призначені і присвячені М.Полліні. Водночас вагоме місце у його програмах мають твори Р.Шумана, Ф.Ліста, К.Дебюссі. Звукозапис трьох пізніх сонат Ф.Шуберта було відзначено премією Ернста Сіменса.

В пізніші роки звертають на себе увагу деякі підсумкові творчі роботи М.Полліні. В сезоні 1993/94 він виконав у Берліні та Мюнхені всі фортеп’янні сонати Бетовена, хоча в звукозапису цього циклу не зафіксував. Зате 2009 року було видано звукозапис цілого першого тому “Добре темперованого клавіру” Й.С.Баха, прем’єрне виконання якого відбулося ще у 1985 р. з нагоди 300-річчя великого композитора. У трактуванні музики Баха Полліні не приймає сучасних тенденцій детальної і різноманітної барокової артикуляції – грає витриманим однорідним штрихом, нічого умисно не “показуючи”. А однак захоплює своїм розумінням задуму композитора, увагою до поліфонії та тематичного розвитку, змістом, що криється у конструкції, а виявляється тоді, коли ця конструкція дається слухачам у часовому розвитку.

У 2002 році на відзначення ювілею піаніста і 30-річчя творчої співпраці з ним фірма “Deutsche Grammophon” випустила в світ комплект 13 компакт-дисків з його кращими записами різних років.

Мавриціо Полліні – яскравий представник інтелектуального типу піаніста. Очевидно саме переконлива логічність трактувань у поєднанні з унікальною піаністичною майстерністю і викликає захоплення його численних прихильників, що дістало безпрецедентний вияв: 1976 року авторитетні музичні критики світу визнали 34-річного музиканта найкращим піаністом сучасності. У списку позад нього опинилися такі старші і заслуженіші виконавці, як Ґілельс, Ріхтер чи Горовиць. Інтелектуальний тип накладає відбиток передовсім на саме ставлення Полліні до інтерпретації. З максимальною увагою прослідкову­ючи розвиток і взаємозв’язки тематичних інтонацій, піаніст вибудовує дуже ясні за своєю структурою цілісні композиції. Не дарма критики наполегливо підкреслюють: особисте ставлення Полліні виявляється не в окремих знахідках, а у створенні органічного цілого; він відтворює будівлю композитора структурно, від початку до кінця, і жодна подія у цій структурі не є важливішою від іншої; зрозуміння задуму піаніста можливе тільки в його цілісності[8]. Керований вимогливим художнім смаком, мистець цурається всього надмірного, бравурного чи сентименталь­ного, залишаючись на самоті з музикою. Гра Полліні – рішуча і мужня, повна енергії та сили, але далека від будь-якої віртуозної ефектності. Тож критики й застосовують до характеристики його інтерпретацій такі визначення, як “абсолютна музика” чи „аполонічний склад” виконання.

Треба визнати, що не всіх слухачів задовольняє таке виконання. Є й чимало таких, хто вважає гру Полліні надто вирівняною та позбавленою напруженості. “ У його серйозній, глибокій, відшліфованій та збалансованій грі нераз бракує особистого, вистражданого ”, - пишуть Григор’єв і Платек[9]. Найчастіше такі закиди лунали у 1970-80-х роках, пізніші інтерпретації піаніста виявляють зрослу імпульсивність і виразність виконання. Очевидно, що з такими докорами виступали ті, хто схильний до романтичного трактування виконавства. Однак всі схиляють голову перед бездоганною майстерністю піаніста, який опанував всі засоби, належні саме до романтичної стилістики.

Фахова критика визнає, що техніка Полліні – поза конкуренцією у світовому масштабі, він досяг “абсолютного опанування інструмента”. Йдеться не тільки і не стільки про чисте і ясне виконання найскладніших пасажів у шалено швидких темпах. Головний виразовий засіб Полліні – фортеп’янне звучання. Воно має багатющу палітру звукових відтінків, залишаючись завжди шляхетним і ясним. З допомогою свого надзвичайно гнучкого туше піаніст розкриває багатоплановість фактури чи то у Баха, чи в Шопена або Веберна, тонко виявляє темброві особливості регістрів фортеп’янного діапазону. Саме з допомогою тонких нюансів звуку піаніст доносить до слухачів складні концепції нової музики Веберна, Булеза чи Ноно, показуючи, що у ній є і контрасти, й ґрадації, і спокій – різні вияви емоційного стану.

Не менш важлива складова стилю цього митця – вміння панувати над часом виконання. З прецизійною точністю він відтворює всі ритмічні рисунки творів, розкриваючи слухачам їхній, задуманий автором сенс. Гра Полліні ніколи не справляє враження стихійної, але не буває у ній і „диктаторських” метричних акцентів. Його темпоритм природньо організова­ний, вільний, але не схильний до будь-яких перебільшень чи крайнощів, дуже добре відповідає стилю піаніста загалом – вільному, розумному, чутливому і врівноваженому.

Дата добавления: 2015-08-05