Мюрей перайя

Мюрей Перайя (*1947, Murray Perahia) – найвідоміший з американськихпіаністів цієї доби, увійшов до концертного життя від 1970-х років. Ні у своїй поведінці, ні у виконанні він не вражав чимось незвичайним, скоріш можна сказати, що представляв типову біографію і академічний стиль повоєнного американського піаніста. Проте за роки концертної діяльності Перайя став одним з найпопулярніших і поціновуваних артистів свого часу. Він виступає у всіх найважливіших міжнародних музичних центрах з провідними оркестрами світу.

Мюрей Перайя народився в Нью Йорку у сефардійській родині походженням з Іспанії. А в дорослому віці він переселився до Лондона. на фортеп’яно почав грати з чотирьох років і довший час його розвитком керувала асистентка А.Чезинса Жанет Гейєн. У 17 років хлопець вступив до нью-йоркського музичного Коледжу Маннеса, де спеціалізувався у дириґуванні та композиції. Водночас приватно навчався фортеп’яно у Мєчислава Горшовського [15]. Окрім того він кожного року брав участь у Літній музичній школі Марльборо, де мав уроки в Рудольфа Серкіна, грав з ним на чотири руки, а також музикував в ансамблі з Пабло Казальсом та Будапештським квартетом. Спілкування з видатними музикантами європейської традиції формувало музичні смаки і мистецькі навички юного піаніста. Пізніше, у 1980-х роках на його розвиток як музиканта і людини істотно вплинули дружні стосунки зі славетним Володимиром Горовицем.

виступати М.Перайя почав від 17 років, а в 1968 р. дебютував під керівництвом дириґента А.Шнайдера у Карнеґі Голі. У цей час він більше схилявся до ансамблевого музикування. Вирішальну роль у становленні піаністичної кар’єри соліста відіграла перемога М.перайї на престижному конкурсі у англійському місті Лідс (перша премія, 1972). Перед ним відкрилася можливість концертувати в Європі, і музикант зумів довести, що заслуговує великої уваги як соліст. Того ж року було підписано контракт з фірмою CBS (сьогодні ”Соні”), звукозаписи якої, регулярно виходячи в світ, рознесли славу піаніста багатьма країнами.

Відповідальні концертні поїздки країнами світу, виступи під батутою найвидатніших дириґентів (К.Абадо, Д.баренбойм, Л. Бернстайн, Б.Гайтинк, А.Кубелік, З.Мета, Л.Маазель, Р.Муті, В.Заваліш, Ґ.Шолті) чергуються у діяльності М.Перайї зі значними перервами. Піаніст підкреслює обов’язковість перерв для регулярної праці над вивченням музики: “ потрібно навчатися: опановувати новий репертуар, що важливо само собою, але й просто вивчати музику, бо вона – таке мистецтво, якого ніколи не припиняєш навчатися. Треба заглиблюватися в неї і намагатися стати кращим музикантом, ніж ти є ”.[16] Процес цієї роботи характеризують звукозаписи М.перайї, які з’являються майже кожного року.

У 1970-80 роках головними позиціями репертуару піаніста були Моцарт, Бетовен, Шуман і Шопен. Захоплення багатьох слухачів викликали інтерпретації концертів В.А.Моцарта, у яких Перайя не тільки виконував сольну партію, але й сам із-за фортеп’яно керував Англійським камерним оркестром. Його визнали передовсім як майстра тонкої інтерпретації ліричних творів. Така характеристика залишається влучною для виконавського стилю Перайї загалом, при тому що, як визначний мистець, він відчуває та вміє переконливо відтворювати різноманітні настрої і колізії в музиці. Цей піаніст належить до емоційного типу виконавців і має погідний темперамент та ясний, оптимістичний погляд на світ. Визначальни­ми критеріями його гри служать краса і поетичність, насолода музикою. У рецензіях на його виконання переважають епітети “ніжно, делікатно, витончено, невимушено”, хоч буває і “напористо, драматично”. Але Перайя скрізь врівноважує протилежні настрої. Навіть у його переконливих трактуваннях творів Бетовена немає імпульсивної ґвалтовності, а панує гармонійність.

Виконання Перайї завжди ретельно викінчені, сповнені багатством інтерпретаційних нюансів. Його головним виражальним засобом є звук – це один з небагатьох піаністів свого часу, що вирізняється індивідуальним туше, округлим і наповненим, вирівняним у всіх регістрах. Його характеризує любов до лєґато і бездоганна культура звуковедення, дослухування кожного тону. Піаніст “ смакує кожен звук”, “вражає майстерністю домогтися лєґато навіть великими пальцями – ідеального і надзвичайно м’якого ”[17]. Сáме туше значною мірою надає стилістиці Перайї романтичного відтінку. Він має багату темброву палітру і завжди забарвлює звук фортеп’яно тонким педальним колоритом. Але це – тільки стилістика, бо трактування загалом характеризується добрим академічним ставленням до тексту. Піаніст ніколи не “демонструє себе”, повністю заглиблюючись у виконувану музику. Коли вона цього вимагає (наприклад, в сонатах Бетовена), застосовує вишукану й різноманітну артикуляцію.

Для фразування Перайї характерна велика виразність і завершеність. Він має власну інтонацію: не любить категоричних акцентів чи патетичних вигуків, “промовляє” м’яко і плавно, підкреслює співність музики, закруглює мелодійні побудови, застосовуючи делікатне фразувальне rubato. Робить це зовсім невимушено, ніби імпровізує. Не пропускає мимо уваги жодного мотиву чи ритму, а водночас добре володіє тим вмінням, що в 1970-х роках стало вже обов’язковим, – здатністю “охопити одним поглядом” форму цілого твору. Прекрасний зразок такого опанування форми – виконання перайєю Концерту Р.Шумана, перша частина якого має складну композицію зі співставленням низки контрастних епізодів та змінами темпів. Піаніст легко охоплює окремі розділи широким фразувальним диханням, ясно виявляє логіку руху до кульмінацій. Початок нового розділу у нього плавно, як природнє продовження, витікає з попереднього, і зміна темпу досягається не раптовим зсувом, а поступовим прискоренням. Завдяки поступовості наростань і широті ліній контрасти всередині твору, хоч і великі, даються відносно легко і досягається органічна єдність розгортання.

У 1986 р., коли М.перайя вперше виступав у Москві, рецензент відзначив, що він прекрасно знає традиції втілення шопенівської музики. У репертуарі піаніста – велике коло творів польського композитора, зокрема дві сонати і обидва концерти, фантазія, всі балади та інші твори. А проте, якщо висловлюються якісь претензії до гри цього піаніста, вони таки стосуються шопенівських творів – мовляв, мало емоційної різноманітності, надмірна стриманість, у грі багато краси, але вона не захоплює і не вражає. “ Те, що було добрим у Моцарта і Шуберта, у Шопена стає перепоною: почуття міри ”, - пише швейцарський критик[18]. А польський критик зауважує, що етюди Шопена трактуються піаністом як делікатні романтичні мініатюри: у них багато „смачностей”, звучання витончене і барвне, але немає драматизму, бракує тієї віртуозності, від якої завмирає дух[19]. У цьому виявляється слабке місце прекрасного мистецтва Мюрея Перайї: брак поривчатості, нестримності, надзвичайного переживання. однак подібно, що це – слабість не його особиста, а цілого покоління академічних піаністів останньої третини ХХ ст.

У 1990 році М.Перайя порізав собі листком паперу великий палець. У ранку потрапила інфекція, що привело до серйозного захворювання – піаністові довелося зробити декілька операцій на пальці. Три з половиною роки він не міг грати на фортеп’яно. У цей час музикант слухав багато музики Баха, що стала йому підтримкою у нещасті. Він завжди любив музику Баха, але був переконаний, що її не слід грати на фортеп’яно, а тільки на клавесині. Вилікувавши пальця та повернувшись до гри, Перайя вперше у своїй творчості здійснив серію виконань бахівських творів: всі Англійські сюїти (1998, 1999), Ґольдберг-варіації (2000), всі концерти для клавіру з оркестром (2000, 2001), всі партити (2008, 2009). Музичний світ заговорив про те, як перайя трактує Баха, - і дійсно, його трактування відрізняється від інших. Всупереч поширеній у наш час схильності до гри на історичному інструментарії, цей піаніст виконує все на сучасному фортеп’яно. Слідом за Ґ.Ґулдом він стверджує, що інструментальне звучання не є визначальним для Й.С.Баха, який сам неодноразово перекладав свої твори з одного виконавського складу на інший. Головне для Перайї – структура цієї музики, він має на увазі мотиви та їхні обернення, метричні групування, поліфонічні поєднання голосів. Для виявлення тонкощів бахівського голосоведення і мотивної роботи піаніст опанував артикуляційні норми клавесина і з кожним новим виконанням щораз ширше застосовує різноманітні способи “вимови” мотивів та голосів, варіантну орнаментацію, барокове rubato. Водночас піаніст не зраджує свого ставлення до фортеп’янної гри – його звук залишається м’яким і наповненим, а трактування милим і чарìвним. Отож протягом 2000-х років Мюррі Перайя створив власну інтерпретацію творів Баха, що знайшла чимало прихильників серед слухачів.

Дата добавления: 2015-08-05