Андраш Шиф

Цей музикант (*1953, AndrásSchiff) належить до покоління угорських піаністів, які заявили про себе на початку 1970-х: Іштван Лантош, Деже Ранкі, Золтан Кочиш і Андраш Шиф. При всій різноманітності індивідуальностей було щось спільне і нове у їхній грі, що дало підстави Д.Рабіновичу назвати цих угорських піаністів ґульдіанцями. З таким визначенням перекликається, але також і дає підстави посперечатися Шифове трактування Баха.

Андраш Шиф у 15 років вступив до Будапештської музичної академії ім. Ф. Ліста, де навчався у видатних угорських фортеп’янних педагогів Ференца Радоша та Пала Кадоші. Піаніст гордий тим, що до його вчителів належав також визначний композитор Дьордь Куртаґ, який прищепив йому зокрема культуру співного інтонування. Важливу роль у формуванні Шифа і його угорських ровесників відіграло камерне музикування, якому в Угорщині приділялася велика увага й існували потужні національні традиції. “ Єдність мистецької традиції дуже істотна для ансамблевого музикування ”, - підкреслює А.Шиф, - “ Вона автоматично знімає проблеми у таких засадничих питаннях, як вибір темпу, фразування чи артикуляція ”[20]. І в подальшому вдосконаленні піаніста камерно-ансамблеве музикування теж відігравало велику роль. В Англії він навчався у клавесиніста та дириґента Джорджа Малкольма, на фестивалі камерної музики в Марльборо (США) зазнав впливу М.Горшовського. Тож не дивно, що поряд з великими сольними програмами він постійно грає також у найрізноманітніших інструментальних та вокально-інструментальних ансамблях.

1974 року, як випускник Будапештської музичної академії, А.Шиф з великим успіхом виступив на V Міжнародному конкурсі ім. П.Чайковського в Москві і був відзначений четвертою премією. Ось як писав про його гру Л.Ґаккель: “ З першої ж своєї ноти на конкурсі Шиф вразив тонусом виконання, тонусом, сказати б, щонайвищої святковості… О, велика таїна таланту! Який дотик до фортеп’яно, який заряд енергії, які палкі пальці!…Це не просто тонус концертанта, не просто естрадне пожвавлення… У Шифа – гранична активність творчого духа в кожен момент музикування” [21]. Тож не дивно, що виконавська діяльність піаніста невдовзі переросла межі рідної Угорщини. 1979 року він переїхав до Англії, в 90-х роках керував музичним фестивалем поблизу Зальцбурґу, зараз мешкає у Флоренції, концертуючи цілим світом.

А.Шифові притаманна особлива систематичність в опануванні форте­п’ян­ного репертуару. Він вивчає і виносить до слухачів твори великими тематичними пластами, зосереджуючись тільки на тій музиці, що йому близька й цікава. “ Для мене дуже важливо не грати жодної другорядної музики, – каже піаніст. – Це не є жодним снобізмом, я тільки повинен встановити власні пріоритети, і мене цікавить лиш найкраща музика – однаково давня вона чи сучасна” [22]. Все ж серед нової музики він знаходить собі мало близького і віддає явну перевагу виконанню класики. Піаніст поступово й ґрунтовно вникає до стилю кожного композитора, а водночас завжди залишається в інтерпретації самим собою. Він не приймає “музейного” ставлення до виконавства і переконаний: не варто грати твір, якщо не можеш сказати в ньому чогось нового чи особистого. Адже в творах великих композиторів ще далеко не все відкрито. У своїй інтерпретаційній роботі А.Шиф веде пошук, йому добре знайома радість відкриття. Критики ж називають його роботу над творами Баха, Моцарта, Бетовена, Шуберта, Шумана екзеґезою[23], порівнюючи її з дослідженнями Біблії і вбачаючи в цьому моральну місію митця. Сам Андраш Шиф переконаний: “ Велике мистецтво не є розвагою, це виховна і моральна справа. До неба волає обурення тим, як у сучасному світі розбавляють музику та спродують її масовому слухачеві. На нас, інтерпретаторів лягає велика відповідальність. Я постійно думаю про якість і вартість – і якщо це елітарно, значить я елітарний” [24]. Своїми роздумами про музику та інтерпретацію цей піаніст охоче ділиться зі слухачами.

Найбільш резонансними і досі залишаються Шифові виконання творів Й.С.Баха: всі клавірні сюїти і партити, Ґольдберг-варіації, обидва томи “Добре темперованого клавіру”. Знов і знов ці цикли у його виконанні охоче слухають у різних містах світу. В час, коли співіснують і змагаються між собою “автентичний” і “сучасний” способи інтерпретації давньої музики, Шиф не приймає крайнощів жодного з них, але запозичує від кожного те, що потрібно йому для втілення власного бачення. Він грає твори Баха на фортеп’яно і в цьому розходиться з представниками історично орієнтованого виконавства. Водночас він застосовує у своїй грі ритмічну орнаментацію, варійовані репризи, імпровізовані мелізми – інтерпретаційні прийоми ХVІІІ сторіччя, що зовсім недавно були відновлені музикознавцями і є незвичними для традиційних піаністів ХХ ст. “ Шиф робить Баха більш людяним, - пише американська рецензентка, - більш теплим, рідним і навіть захоплюючим. Він підкреслює жанрові основи – танцювальний ритм, пісенну мелодію, ліричну м’якість аріетти. Він ледь (а іноді й значно) прискорює темпи, через що все звучить у нього трішки облегшено. У нього неймовірно співучий звук…, фантастичне чуття поліфонії… І його Бах виявився зовсім не тим майже недоступним у своїй величі ґенієм, який дошукувався таїн Буття, а сердечним, любим, чутливим і не без гумору чоловіком, який віртуозно компонував дуже гарну музику, що її сучасники чомусь вважали «вченою»”[25]. Піаніст втягує слухачів у поле свого музикування, захоплює своєю майстерністю і музикальністю. Проте не всі згодні з його трактуваннями: декого шокує імпровізаційна свобода ставлення до ортодоксального тексту, є й такі, що віддають перевагу Баху-філософу, поставленому вище від простих людських почуттів, музиканту, який розмовляє не з людиною, а з Богом.

Чимало уваги піаніст присвятив творчості В.А.Моцарта. Він записав усі сонати австрійського композитора, а потім взявся до його концертів. Для того, щоб зрозуміти особливості цього стилю Шиф добре познайомився у Зальцбурзі з моцартівським фортеп’яно і під його впливом змінив, порівняно із загальноприйнятими, свої уявлення про звучання, артикуляцію та темпи. Він опротестовує спрощене розуміння музики Моцарта, як передовсім і тільки красивої, шукає в ній різних життєвих емоцій. “ В музиці існує надто багато різних кліше, – каже піаніст. – Я почуваюся покликаним розвінчати ці кліше” [26]. для втілення свого уявлення про Моцартів звуковий світ Шифові виявилося не досить самого фортеп’яно, і в 1999 році він створив власний камерний оркестр під назвою “Капелла Андреа Барка”. Керуючи цим колективом з-за фортеп’яно, піаніст записав виконання всіх концертів Моцарта.

протягом шести вечорів 1997 року у Лондоні Андраш Шиф виконав всі сонати Ф.Шуберта, і це виконання було видане у звукозапису. Заглибившись у музику віденського романтика, піаніст не тільки щиро полюбив її, а й знайшов у ній актуальний для сучасної людини зміст. Він пояснює: “ Ми живемо у зовсім не поетичний час, але люди потребують поезії, тепла і піднесення, інтимності і тиші. це для мене – найголовніше в музиці Шуберта: багато що розігрується у тихесеньких чи й найтихіших царинах, де взагалі немає жодної музики, а тільки тиша. Як у живопису, де часто важливими є незамальовані поверхні” [27].

Найдовшим натомість виявився шлях Шифа до опанування сонат Бетовена. За його словами, в 30 років він ще почував себе незрілим для цієї музики і тільки в 50 – через вивчення скрипкових сонат, квартетів, Високої меси – прийшов до власного трактування бетовенівських фортеп’янних сонат. “ Можна бути природженим інтерпретатором Моцарта чи Шуберта, - каже піаніст, - але бути природженим інтерпретатором Бетовена неможливо. Творчість його надто різноманітна, ще й пройшла дуже велику еволюцію. Але Бетовен говорить у своїй музиці про найважливіші екзистенціальні проблеми, тому він надзвичайно важливий для нас сьогодні” [28]. Від 2004 до 2007 року А.Шиф одну за одною виконав у швейцарському Цюрисі сім концертних програм, в яких, строго за послідовністю опусів і хронологією написання, прозвучали всі сонати Бетовена. Зроблені з концертного залу звукозаписи одразу ж послідовно видавалися на компакт-дисках. Ця велика творча робота засвідчує вірність піаніста його головним виконавським засадам: відкидання прийнятих кліше і створення на підставі докладного вивчення композиторського тексту цілком індивідуальної інтерпретації. Замішання серед слухачів викликало, наприклад, виконання славетної першої частини cis-moll’ної сонати, ор.27, на одній, без підмін, педалі – так, як це рекомендує ремарка композитора “Senza sordino”, але як цього не робить жоден інший піаніст. Шифові не йдеться про “місячний” образ, його цікавить ориґінальний звуковий задум композитора і він знаходить засоби виконання, відповідні до цього задуму. В багатьох сторінках музики Бетовена він розкриває гумористичний підтекст, але аж ніяк не цурається ні лірики, ні драматизму. Рецензенти підкреслюють притаманне піаністові суворе почуття міри, якого, можливо, з такою послідовністю не дотримувався навіть сам композитор. “ Шиф переконує, що музичний ґеній композитора був сильнішим від його гарячої емоційності і змушував його вкладати почуття до рамок форми, яка ще й сьогодні вражає винахідливістю та досконалістю пропорцій” [29].

Звичайно, репертуар піаніста не обмежується цими великими циклами. Він дуже любить і багато грає творів Р.Шумана, Б.Бартока, Й.Брамса та інших композиторів. Шиф підкреслює обов’язковість доброго смаку в інтерпретації на противагу до дискусій про “правильне і неправильне” виконання. І його відчуття доброго смаку коріниться у традиції В.А.Моцарта.

У чому ж полягає “ґульдіанство” Андраша Шифа? З великим піаністом-самітником його споріднює відхід від романтичної патетики та загальноприйнятої, банальної образності трактувань на користь глибокого вникнення у суто музичну логіку композиції. З цим пов’язана унікальна майстерність і виразність артикуляції, виражена не тільки у різноманітності й відшліфованості штрихів, але більш повно – у розумінні й відтворенні сутності мотивів, опануванні засобів музичної риторики. Піаніст першочергову увагу звертає на “дихання” музики. Як наслідок – прозорість звучання фортеп’яно, графічна виразність всіх компонентів фактури, обмежене застосування гучності й педалізації. Однак у інших параметрах виконавства Андраш Шиф істотно відрізняється від Ґлена Ґулда. Йому чужою є пронизлива експресія чи шокуюча екстраваґантність, - логіка трактувань Шифа ясна, емоційний зміст виразний, але ніде не переходить встановлених для себе меж доброго смаку. Він не терпить яскравої плакатності, будь-якого самопоказу в музиці, схиляючись більшою мірою до делікатної чи навіть інтимної гри. Шиф віддає перевагу невеликим залам, у своєму мистецтві він не “кричить”, а розумно й виразно “говорить пів-голосом”. Досконала піаністична техніка допомагає йому знаходити особливе звучання для кожного музичного фраґменту, творити поетичні настрої покірним виконанням всіх вказівок композитора. Такого мистецтва балансувати між імпровізаційною свободою і текстовою строгістю Шиф навчився у барокової традиції. А від сучасної музики він сприйняв велику чутливість до барви звучання, що спонукає його добирати для інтерпретації різних творів фортеп’яно різних фірм та історичних епох.

Дата добавления: 2015-08-05