ЗАЛ V. ВЕЧІР НА ДВОХ 4 страница

— Ти там кому бібікаєш? — питає Лялюська.

— Це я салютую. На твою честь. Зараз іще швиденько порву свого Миколу Семеновича на німецький хрест, щоб нам не заважав, і складу його тлінні останки тобі до ніг.

— Щось ти дуже аґресивний робишся. Проти ночі?

— Лялюська. Моє ляленя, ти чудо мале, я вже за тобою скучив.

— Це ти чудо. Гаразд, їду в «Купідон».

— А я лечу. На крилах кохання. Уже випускаю шасі.

— Шасі? Це так тепер називається?

— Фе, безсоромна дівчинка!

— Будь обережний, на дорогах слизько.

— Буду. Обіцяю. Цьомчик.

— І тобі.

Пальці мені більше не тремтять — поворот ключа, і мій любий, слухняний Ґольф, чудесна машина, радісно вереснувши, мов зачекавсь уже стояти, зривається з місця. На виїзді з арки, де мушу пригальмувати, припалий до землі, мов йог, головою в плечі, котяра — недалеко й забіг! — проводжає мене недовірливим, як у Юлічки, поглядом. Насилу гамую бажання помахати йому крізь шибу: гарного вечора, почваро!..

II. ІЗ ЦИКЛУ «СЕКРЕТИ». «Я ЇЇ ВБИВ»

…Щось вони поміж собою гомонять, Адька і цей лисоподібний дядечко зі скорбним ротом і ріденьким безбарвним волоссям під колір залисинам (як йому на ім'я, я вже забула), Адька виймає якусь течку, шарудить паперами, дядечко витягає окуляри й чіпляє на носа, — все це як за склом. Не можу я дослухатися, не можу брати участи в розмові. Тільки хлебчу вино, як воду, і вряди-годи, коли дядечко непевно поглипує на мене з-під окулярів, означую мирний характер своєї присутности вимученою посмішкою, — придається звичка контролювати обличчя перед камерою. Хай би вже швидше собі йшов. І комірець у нього несвіжий.

— Чому ти нічого не їси? — помічає турботливий Адька.

Чому? Та тому, що мені й без їди з душі верне. Просто фізично тяжко зараз — глитати шматки чийогось печеного м'яса. Якогось безневинного теляти, що в цвіті юности дістало довбнею по голові. Ніби спускаєш по стравоходу каменюки, які так і лишаться лежати там у шлунку навіки. Знову мовчки всміхаюся, цим разом вибачливо, — і знову хапаюсь за келих з вином, як за поручень у розхитаній маршрутці (в цій кнайпі так само переповнено, і так само тхне, як у маршрутці, — мокрим одягом і тютюном). Отак воно люди й спиваються.

Вадим мене не прийняв би, якби знав, із чим я до нього прийшла. Можна не сумніватися — сховався б, і телефона б не брав. Він і так останнім часом мене уникає — невже гадає, що я стану пред'являти йому за Владу якісь рахунки? Зразу ж, мов виправдовуючись, ринувся мені за Катруську оповідати — що недавно з нею бачився і що на канікули возив її до Швейцарії кататися на лижах, як мило з його боку. Ніби я про це не знала ще раніше, від Ніни Устимівни. Говорив і говорив, мов боявся, що я його переб'ю. І яка Катруська вже велика дівка, і як за нею там в Альпах упадав німецький хлопчик. Тільки я від Н. У. знала й дещо інше — що, крім Катруськи, з ним літала ще й його масажистка, якась Свєточка. Що ж, життя триває, і не вік же в жалобі ходити, еге? Чоловік, звиклий до моногамного зв'язку, пропаде, як звір із зоопарку, коли пустити його назад на волю, — хтось мусить доглянути осиротілого дядька. Свєточка, то й Свєточка. Хоч я й не думаю, щоб це було для дівчинки відповідне товариство.

(Мені взагалі не хочеться думати, що з неї може виростити Ніна Устимівна, — надто добре я знаю, скільки сил свого часу забрало Владі вивільнитися з-під материного впливу. Якщо тільки вона дійсно вивільнилась, якщо таке взагалі можливо.)

Господи Боже, чим, ну чим її міг цей Вадим зачарувати?!

Адька, завваживши, що мій келих спорожнів, мовчки підливає з пляшки, не чекаючи на офіціанта, — Адька вміє поводитися з хворими, рідкісний хист для чоловіка. Та ні, він просто мене любить, моє сонечко, зайчисько клаповухий, а я — невдячна тварюка, аж сльози каяття раптом підступають до горла, пощипують у носі: Адюська, рідний мій!.. І чого тут сидить цей поношений лис, коли вже він забереться геть?.. О чорт, це що ж, я так швидко сп'яніла?.. Вже й піднебіння затерпло, мов металевою осугою взялося, — треба-таки щось погризти, найкраще хлібчика з маслом, жир нейтралізує алкоголь, це я пам'ятаю ще зі студентських часів — жир нейтралізує алкоголь, цього мене ще Сергій учив. Чи, мо', не Сергій, а хтось інший?

Найгірше ж, що я тепер не можу позбутися паскудної, гнилої думки — як на колготках, вкралася «стрілка» й повзе, і нічим її не замажеш, — а як поводився б Адька, якби раптом загинула я?.. Чи здичавів би, чи теж би шукав заміни? Що ж, принаймні в мене немає дитини, це вже плюс. І картин я по собі також не залишу — а ретроспективи телепередач, слава Богу, ніхто ще не додумався влаштовувати: телепередача вмирає в ту мить, коли гаснуть титри й починається реклама. І людина так само: як тільки засипано могилу, починається реклама, небіжчик стає інформаційним продуктом, і нема вже способу відрізнити брехню від правди. І щодалі, то менше надії. Так, як відшукати коли-небудь оті Владині картини з франкфуртського рейсу, — на що у Вадима, за його словами, «зараз немає часу». Вибори ж на носі, я що, не розумію? Ні, я не розумію. Хоч убий, не розумію, і ніколи не зрозумію: як можна було майже чотири роки прожити з Владиславою Матусевич — і навіть не здогадуватися, з ким ти жив.

Її посмертну виставку в Нацмузеї Вадим, правда, зафундував, найняв куратора, — як сам хвалився, найкращого (у Вадима завжди все найкраще!), в дійсності ж тільки найрозкрученішого: я тоді марно намагалась йому втовкмачити, що це не одне й те саме. Ото від того вернісажу вперше війнуло мені, як несвіжим віддихом із пофарбованого рота, якимось вульґарним, купецьким душком, який за життя до Влади не приставав: не потрібен там був громохкий рок-гурт при вході, всі ті музики в льотчицьких шоломах, що потім никали по залах із благісно обдовбаними усміхами, ані ґотичного вигляду дівулі з кошиками живих троянд, якими вони навіщось посипали підлогу (креатив модного куратора, котрий знає, як роздути кошторис!), і відео, нарізане, як салямі, з роликів тих європейських музеїв, де виставлялися Владині роботи, теж було якесь несмачно претензійне, наче реклама тураґентства, і так народом і сприймалося: «А ето хдє, хдє?» — з ожилим інтересом — куди більшим, ніж до розвішаних по стінах полотен, — перепитували в своїх супутників з'юрмлені перед екраном дами, вистроєні як на гламурну фотосесію, декотрі навіть із пір'яними боа на плечах у тон сукням, — втім, кілька було серед них і правдивих красунь, як завжди на вернісажах, і всі показували на чиюсь модельку з білим, як льон, волоссям у кінський хвіст, що це, мовляв, справжня проститутка — з Криму, з ялтинського готелю. Проститутка, чи хто вона там була, швидко впилася шаровим вином і танцювала соло перед рокерами в шоломах, — на диво пластично, наче пантоміму грала, мені вона якраз сподобалась, думаю, й Владі сподобалась би також: проститутка, дійсно, була справжня. А так публіка була химерна, строката, як вінегрет, — дипломати, політики, чиновники, банкіри, митці, журналісти, — заповнивши собою зали, злившись барвним ряхтінням із картинами на стінах, вона немовби утворила з тими картинами якусь нову хімічну сполуку і в такий спосіб непомітно підмінила, сфальшувала Владу — Владу, якої вже не було і до якої цій публіці не було, властиво, ніякого діла. Я не побачила там майже нікого з її друзів, із тих, хто просто її любив, — може, тим, що до «віпів» вони не належали, їх і не запросили, — зате побачила кількох її колеґ-художників, які за життя радо втопили б її власноруч у калюжі, ще й голову б придержали до останнього подриґу, а тепер так само радо наговорювали газетярам на диктофони про свою з Матусевич багаторічну дружбу, підрізаючи при тому краї своїх словесних групових знімків так, щоб самим виявитися з небіжчицею вже не просто одного зросту, а трохи навіть чи й не вищими, і вже пролунало й кілька разів було повторене слово «покоління», а що повторюється достатньо часто, те, як відомо, перестає бути брехнею… Не було серед запрошених і старіючої Рити-Марґо, «святої Рити», всім відомої консьєржки при малярських майстернях на Печерську, котра завжди готова була хоч бавити, поки Влада малює, малу

Катруську, хоч бігти для Влади по молоко, — такі добрі янголи є у всіх, хто чогось досяг у мистецтві, для публіки вони переважно невидимі — самозречені, безвідмовні тіні, всі оті редакторки-гримерки-монтажерки, кого рідко вписують у програми й каталоги, хіба дрібним шрифтом десь на задах, куди ніхто вже не зазирає, але на них-то все й держиться, це вони склеюють докупи, як ластівки гніздо своєю слиною, цілу споруду, на фасаді якої красується славне ім'я, і про Риту-Марґо Влада завжди казала, що ось вона-то і є ідеальний тип «дружини художника», — видать, порівнюючи її в думці зі своєю рідною матір'ю, яка в цій ролі прожила весь вік без особливих на те даних, тоді як Риті-Марґо, з усіма її даними, не пощастило на чоловіка-художника, і взагалі, здається, не пощастило на чоловіка, а тільки на сліпого сина, який щось там шив чи клеїв в артілі інвалідів… На вернісажі Н. У., хоч як сильно подалася після Владиної загибелі, все ще виглядала достойно: чорна сукня, чорна мереживна шаль, дружина й мати художників, — шкода тільки, що покійних. От їй якраз усе там сподобалося, все було, як вона й бажала: Дарочко, видихнула мені в туалеті з щирим піднесенням, ти подумай, у нас аж шість народних депутатів!.. Я саме промокала салфеткою грим перед дзеркалом, і мені стало її так жаль, як могло би бути жаль сліпого сина Рити-Марґо, якби він раптом з'явився серед публіки, але від думки, що в цих шести гробаних депутатах (Вадимова робота!) вона вбачає смисл і виправдання не лише своєму, а й Владиному життю, зараз услід за тим наринула така пустка, що схотілося плакати — не на те, щоб виплакатися, а так, як оце тепер: без надії коли-небудь перестати, тихою сльозотечею, як осіння сльота, ле санґльо льон де вйольон[21], пардон май френч, Ніно Устимівно[22]… Відколи я вийшла від Вадима, мені саме так хочеться плакати, а цього ні в якому разі не можна допускатися, — краще вже пити.

Так-так, а масло, котре я зжерла, схоже, призначалося для цілого столу, ах як негарно вийшло, — лисячої породи дядечко націляється ножем на спорожнілу масничку, і на його блискучому писку, який теж би здалося промокнути (і від чого це він так упрів, коли з дверей дме, аж мене щоразу, як відчиняються, вкидає в дрож?) малюється неприховане розчарування: знов йому щось вихопили з-перед носа, і так все життя! Ага, звідси, значить, і отой скорбний рот обійденого долею — все життя недоливали в миску, але чого ж так пітніти, га? В нього, певно, й руки мокрі, тепер пригадую, що при знайомстві не подала йому руки, інстинктивно ухилилась, кивнула тільки… Зла я якась роблюся п'яніючи, це щось новеньке, не було зі мною такого раніше, але щось мені, їй-бо, обламалося всіх жаліти, якісь жалільні тренажери в мені, видно, надвередилися й потребують ремонту… Адька махає рукою офіціантові, лисий відкидається на спинку стільця і сміється дрібненько, по-лисячому, хе-хе-хе. Як казав наш оператор Антоша — рятуймося, бо тверезіємо.

Вже тоді, на вернісажі мене не покидало враження, що Вадимові в дійсності начхати на всі ті картини — раз немає тої, котра їх написала. Йому потрібна була Влада, жива й тепла, — а Влади не стало, і залишені по ній роботи мусили своїм виглядом справляти йому біль так само, як її одяг у шафі — всі ті вигадливо-артистичні сукні, які вона, коли ще мала більше часу, шила собі сама, і пізніші, вже придбані по фірмових бутіках, ціла зграя відзіґорних, різностильних, класичних, спортивних, аванґардових, а проте чимось невловно-Владиним поріднених між собою убрань, наче екзотичних птиць, що позліталися до нього на Тарасівську з місць, де вона бувала без нього: блідо-рожеве міланське фламінґо з крупними золотими ґудзиками, чорний із просинню паризький дрозд короткого плащика, строгий, під горлечко, яро-червоний заокеанський пересмішник-Talbot, куплений, коли вона мала виставку в Чикаґо, ще щось нестерпно-ніжно-голубе, тропічно-хвилясте, що має так пасувати блондинці й од чого миттю вмикається в пам'яті спалах її волосся, — і як же вбитий горем чоловік зміг би жити з усім тим пташиним базаром, який, іно відсунеш дверцята шафи, криком кричав йому в лице про відсутність власниці? Це вже належало до Проблем-Котрі-Належить-Розв'язувати, і Вадим одним махом її й розв'язав — викликав бригаду з секонд-хенду, і та за кілька годин спакувала цілу пташину зграю в пластикові мішки, як розчленованого трупа, й вивезла в невідомому напрямі. Одяг по небіжчику завжди треба роздавати бідним, повчально заявив Вадим, коли я тільки ахнула на цю звістку: і ти що, все віддав?.. А ти що, щось хотіла взяти собі? — парирував він із похмурим глумом: мовляв, невже ж я залічую себе до бідних? (Вадим вміє й любить обеззброювати опонента приниженням.) — Там же були її авторські сукні, Вадиме, це ж теж спадщина, можна було б виставку зробити, — я навмисне вдалася до арґумента, що мав би звучати йому переконливо, до мови намацально твердих реалій, я вміла цієї мови задовго до знайомства з Р. і цілком вільно нею при потребі послуговувалась, і з чого б, питається, той-таки Р. міг припустити, що ця мова мені нерідна?.. Виставка авторських суконь, авжеж, чим не діло, — а що я справді потай таки хотіла б, хай і не собі в хату, і не «щось», а всенький її гардероб залишити ненарушальним, як накрити склом і засипати ямку, аби тільки знати, що десь те її скинуте пір'я є, зберігається, застигло в чеканні на своїх пташиних жердках, і можна колись прийти на те місце, відсунути дверцята, що ведуть у землю: тук-тук-тук, — і розчищений «секрет» заграє тобі в очі живим розсипом кольорових скалок: ось Влада в червоному під горлечко, як пташка, повернута в півпрофіль, а в цій бузковій сукні, і така сама була шапочка з аметистами, я її побачила вперше, встигла тільки подумати: а це що за Білосніжка? — а вже наступної хвилини вона впритул підступалась до мене, розкручуючись знизу вгору з задертою голівкою, як кицька, що збирається заплигнути на дерево: добрий вечір, я Владислава Матусевич, — а ось шифоновий шалик злітає з поривом вітру, заплутавшись їй у волоссі, це серпень, кав'ярня в Пасажі, остання осінь, і її бліде личко виступає наперед у пронизливій оголеності безлистого дерева, як у монастирського служки перед постригом, — то таких арґументів я Вадимові викладати не збиралася, та й не настільки добре він мене знав, щоб сприйняти їх усерйоз: такі арґументи, висмикнуті з цілости нашого внутрішнього життя, завжди виглядають непереконливо й жалюгідно, то хіба Адьці я можу щось такого звірити, й він зрозуміє, а зі сторонніми краще триматися берега й не запливати задалеко… Питання: а з Владою — як далеко Вадим запливав? Виставку треба робити не так, — тільки й буркнув був мені тоді у відповідь: нічого образливого щодо Влади в тому, щоб так категорично позбутися з дому її речей (очі не бачитимуть, серце не болітиме!), він явно не згоджувався визнати, і ото невдовзі ту виставку й зробив: теж — так, як уважав за потрібне. На радість Ніні Устимівні. Може, йому взагалі треба було женитися не з Владою, а з нею?..

У них тепер і справді щось на кшталт сім'ї — з Вадимом у ролі недільного тата для Катруськи.

I Свєточкою в ролі татової прислуги. Катруська поводиться з Вадимом достоту як зі своїм лабрадором, названим, на честь російського президента, Путькою: демонстративно тягає його на людях за нашийник, тобто за краватку, щоб ніхто не сумнівався, що цей здоровенний і, в її розумінні, всесильний дядько належить до неї, кличе його «Вадькою», як то чула від мами, і вчить різних розумних команд — як-от носити за нею лижне спорядження і взагалі все, чого їй заманеться. Непоганий тренінґ для підлітка — колись ця баришня, вирісши, ще за нас усіх відомстить. Вадим на все те тільки сопе, як циганський ведмідь, вочевидь не без приємности, а Н. У. з вологими очима споглядає цю ідилію. Як подумати, то Вадим геть незле влаштувався — замість одної втраченої жінки отримав відразу трьох, повний комплект: душевна прив'язаність — Катруська, духовне розуміння — Ніна Устимівна, ну, й Свєточка з її постійно робочим масажним органом, куди завжди приємно встромити схарапудженого члена. Особливо в разі той невчасно озветься, ага, — приміром, коли Катруська з дитячою безневинністю залізе своєму Вадьці на коліна… Хоч я й маю величезні сумніви, чи взагалі існує щось таке, як дитяча безневинність, а надто в поколінні наших пост-сексуально-революційних діток: онде Мочернюччин малий уже встиг просвітити маму, що секс — це коли дядьо й тьотя цілують одне одного там, де роблять «пі-пі», і запропонував мамі тут-таки, в ванні, де вона його купала на ніч, у цьому ділі й повправлятися, — Ірка казала, найбільше її потрясло, як він при цьому хитренько, спідлоба на неї дивився: як мужик, ну точно мужик, Дарино, ти не повіриш!.. Фройд на тому світі затирає свої брудні ручки, а Катрусьці, нівроку, вже скільки ж це — ну так, тринадцятий минає, саме час пасти ягнята за селом… О Господи, щось уже й мені душно робиться — де пак тут стояла вода?.. Ага, а воду тепер скомуніздив лисий, ще й поставив коло себе, щоб під рукою була. Теж правильно: я щось забираю йому (масло), він забирає мені (воду), і таким чином у світі підтримується рівновага, і він (світ) продовжує крутитися. І так, стерво, крутиться, аж в очу темніє…

— Вибачте, водички — можна?..

Від мого голосу скло між нами тріскає, звуки сиплються на мене з загального гамору кнайпи, як ножі з мішка, кожен окремо: брязк тарілок із кухні, розпачливий рип вхідних дверей, різке, як авто-алярм, сопрано за сусіднім столиком, і лисий теж прорізається несподівано показним, самозакоханим баритоном, звиклим, щоб за ним записували (викладач, чи що?..): можна, можна, аякже, з превеликою приємністю, він навіть і сам наллє, о, вже метушливо тягнеться через стіл (відкриваючи мокро стемнілі підпахви й без того не надто свіжої сорочки, видно, що не перший день брана), — який запобігливий! Адька сидить поруч із ним у своєму елеґанцько розстебнутому піджаку свіжий і спокійний, як шанхайський барс, аж серце тенькає від одного на нього погляду, — це його вміння в як завгодно фальшивих ситуаціях зберігати абсолютно невимушену погідність, і хто б подумав, що він тут за дириґента, завжди вправляє мене в стан німого захвату: невже це той самий чоловік, із яким ми минулої ночі кохалися й чиї клітини, либонь, досі кружляють десь у мене всередині, як мінеральні бульбашки?.. Ах он як, це «Пер'є». Дуже дякую, досить. Як, прошу? Ні, ви не помилилися, так, на телебаченні, саме так, «Діогенів ліхтар» (о Боже, ще й це мені тепер витримувати!..). Лисий сочиться маслом (і нащо йому ще вершкового було?) з усіх пор, як чудотворна ікона миром, і з ледь помітною повчальною зверхністю (точно, викладач!) пропонує мені звернути увагу на унікальну тему, досі, на жаль, ніяк не висвітлену в медіях, — герої київського мистецького андеґраунду 1960-70-х, цілий маловідомий пласт нашої культури, і то який пласт!.. Викладацький баритон набирає елегійно-сповільненого темпу, мов готується тут-таки перейти в популярну лекцію, — ні, от цього я вже не витримаю, завелика це мука на моє безробіття: слухати, надто коли щось цікаве, — й не мати куди цього переказати. Знати, що я вже цього з екрана людям не розповім: заглитаю отут, і так воно й лишиться лежати мені в шлунку неперетравленою каменюкою (а на екрані тимчасом буде повним ходом іти шоу «Міс Канал»…).

— Це правда, один лише Грицюк чого вартий, — притакую, проте, покірно: Грицюка Влада вважала генієм, казала, що то був один із найліпших скульпторів двадцятого століття.

Дядечко якось тьмяніє, немило заскочений моїм усезнайством: може, це його коронна тема, і він воліє сам-один бути володарем таємного знання? — але зараз же себе й опановує і поблажливо оскіряється, тепер він — сама поблажливість:

— Мишко, хе-хе, Мишко Грицюк, бідолаха… Йому було важче, ніж нам усім, — репатріант усе-таки, звик до вільного світу, хоч і в злиднях виріс у тій своїй Арґентині… Скільки його довелося вчити, а до багатьох наших реалій він так і не звик…

Ага, то це, значить, не стільки лекція заповідалася, скільки меморіал собі-коханому — з Грицюком і всіма іншими померлими в підніжжі. Тільки телекамер і бракує (їх маю забезпечити я). Вираз мироточивої фізіономії недвозначно дає при цьому зрозуміти, що один із найліпших скульпторів двадцятого століття Михайло Грицюк, для мого візаві просто Мишко, якщо й був чогось вартий, все ж складався переважно з гідних співчуття слабостей (може, навіть шкарпетки йому смерділи?), — втім, слабостей простимих, надто між друзями, не ображайся за наїзд, старий, ми тут всі свої… «Покоління», еге ж, — як, складаючи руки циркулем, повторював той неприємно вертлявий художник на Владиному вернісажі, — тільки той був подібний до щура. І чого вони всі подібні на якихось тварин — на щурів, на тарганів, на лисів, чи це в мене шизуха така починається?.. Така собі галюцинація в стилі Гойї: зграї істот із тваринячими головами никають довкола, посмикуючи носами, зазираючи в маснички, — спочатку загризши тих, хто був чогось вартий, а потім бенкетуючи на їхніх кісточках. В пам'яті зринає писок тої старої поетеси, від якої я колись дві години вислуховувала прокльони на адресу страшного радянського режиму — що не влаштував їй ювілейного вечора в рік, коли Стус одержав свою смертну «десятку»: у тої теж був такий самий — жовчно ображений, присьорбуючий при розмові рот, її миску теж обійшли при роздачі, тільки старуха хотіла в ту миску вже не просто уваги телекамер, як цей мистецтвогриз, а, бери вище, — мученицького вінця, і терзала мене на те, щоб я їй підпряглась його плести… Тоді в мене теж був жорстокий депресняк, і я так само тупо бухала, і навіть зовсім неподалік звідси, через дорогу, — в «Барабані», нашому улюбленому журналістському стійлі, куди більше не піду, бо не хочу зустрічати своїх колишніх колеґ — і бачити, як вони одводять очі. І на яких тварин робляться схожі.

І тут відбувається дивна штука. Може, я справді вже п'яна, але чогось мене буквально прошиває дрожем, наче бозна-яке відкриття, цей збіг, як повтор у танці тої самої фігури, — місця, часу (тоді також була зима, сніг лежав!) і дійових осіб: те бабисько і цей лисий, мій тодішній давучий жаль од марности батькового життя, як тепер — Владиного: і тоді, й тепер на мені висить по небіжчику, чиє життя вже по-справжньому нікого, крім мене, не обходить, і мене як магнітом знову приводить туди само, на той самий міський п'ятачок, у кнайпу, де я так само сиджу за столиком і п'ю, щоб хоч трохи розчинити той неперетравний, як заковтнута каменюка, жаль у пекучому плині алкоголю, — бо той жаль вимагає собі вологи, авжеж, і недарма в народних піснях завжди мовиться про те, щоб «утопити жаль», як не в мед-горілочці, то глибше — в річці, в морі, бо якщо його нічим не розвести, він сам, своєю вагою, буде чавити з тебе вологу як патоку, як сироватку з сиру, тихою сльозотечею без кінця-краю, як осіння сльота, аж доки не вичавить із тебе до краплі всі жизні соки, і ти стверднеш і задубієш, остаточно зрісшись із ним, зробившись ним — отим непідйомним жалем, каменем, соляним стовпом… І я таких жінок і зустрічала — серед матерів, що втратили дітей: що отримували їх із Афганістану «грузом 200», в залютованих трунах і, припавши до цинкових бортів та дряпаючи їх пальцями, допитувалися: «Синку, синоцю, чи ти тут?..», — а через двадцять років згадували те чування при безликому гробі й свій порив кинутись за ним у яму, коли спускали, як останню годину, коли були ще живі… Ніні Устимівні таке, здається, не загрожує, вона сама якось казала, що вже виплакала всі сльози, але періодично ще проливається, раз у раз прикладає в розмові хусточку до почервонілих очей, — значить, іще не всі, в ній ще багато вологи, вона навіть за гороскопом — Водолій, живлюща стихія… Ну а про Вадима й мови нема — Вадим не хранитель чомусь, що пішло в землю. Але, до холери, хтось же мусить подбати про те, щоб добути з Владиного життя «сторі», не може ж воно просто так, урвавшись, розсипатись, як намисто з порваної шворки, — жодне людське життя не повинно так розсипатись, бо це б означало, що воно нічого не варте, нічиє взагалі, і якого хріна ми тоді всі тут товчемося?..

Я знову чую в устах цей смак нерозчинного жалю — той самий, що й три роки тому, і назавтра похмільна згага пектиме в устах так само — содою й сіллю. І цей повтор через три роки того самого сюжету, тільки з іншими учасниками на тих самих ролях, чомусь видається мені неймовірно значущим, сповненим якогось мало не містичного сенсу, — милий Боже, а що, коли ціле наше життя й складається, тільки ми цього не помічаємо, з власне таких повторів, як геометричний орнамент, — і в цьому й є розгадка, головний секрет, закладений у кожному людському житті?..

Два яскраво освітлені, як вікна серед ночі, епізоди на відстані трьох років, наче розміщені на витку невидимої спіралі, що сполучає єдиним, наскрізним смислом «тоді» й «тепер», — в міжчасі між ними клубочиться тьма-тьмуща інших епізодів і зустрічей, і може, якісь із них теж колись так само повторяться, винесені невидимою пружинкою нагору, спалахнуть із такою ж обпікаючою силою пам'яти, виявивши свій, наразі нерозглядний, смисл, — як спалахував у дитинстві темний оскалок розбитої пляшки, коли глянути крізь нього на сонце: ефект, якого прагнула домогтися Влада в «Секретах» (застиглий, як гречаний мед, бурштин, прокреслений колихливим золотим стібком…), — після такого погляду світ першої миті видається посірілим і збляклим, як у рентґенівському кабінеті. Я могла б тепер розказати Владі, за чим то вона цілих десять років шукала: не за технікою, не за кольором, — за ось цією незримою пружинкою, що пронизує час. Що робить «тоді» й «тепер» однаково ввімкненими й ніколи-невимикальними, бо такими вони в дійсності й є, — тільки ми цього не бачимо.

Але Влади нема, і розказувати нема кому. В посірілому й збляклому, як у рентґенкабінеті, світлі, в сизих паволоках диму, Лисий з Адькою, гойдаючи головами, мов ляльки в анімаційному фільмі, провадять між собою якусь нуднющу, до гикавки пустопорожню гру — як у більярд перекочуються словами:

— Ви, Миколо Семеновичу, обов'язково мусите про це написати…

— Дорогенький ви мій, уся підготовча робота в мене давно скінчена, залишається тільки сідати й писати, але ж ви знаєте мою зайнятість…

— Ум-гу, і ще й я забираю у вас час… Але мушу, вибачайте вже, — де я такого, як ви, спеціаліста знайду! Та в мене, власне, вже й все, довше вас не буду затримувати — досьє вам залишу, роздивитеся собі вдома як слід, а висновок напишете, коли буде вільна хвилинка…

— Ох і на шахрайство ж ви мене, старого, підбиваєте!..

— Ну яке ж шахрайство, Миколо Семеновичу, ви ж самі кажете — ймовірність авторства Новаківського фіфті-фіфті, отже, думки експертів можуть розділитися — хтось скаже «так», а хтось «ні», то що ж поганого в тому, що сказати «так» нам із вами в даному випадку ще й пряма вигода?..

— Та я давно знаю, що ви демон-спокусник, перед вами, мабуть, жодна дама ще не встояла… До речі, а чому це ми досі не випили за прекрасну даму за нашим столом?

Прекрасна дама — це я. Така в цьому фільмику моя роль. Всміхаюсь і покивую головою, мов на шарнірах, поки Лисий (стоячи, аякже, ґаспада ґусари, стоячи, і Адька також підводиться — знехотя, як підліток, змушений бавити малу дитину, сяйнувши мені водночас змовницьким і поблажливим, як здвиг плечима, поглядом: мовляв, що вдієш…) несподівано жадібно, мов нарешті допався, вихиляє одним духом півкелиха коньяку, знов демонструючи мокрі підпахви своєї бідної сорочки, — і видно, що насправді йому зовсім не хочеться нікуди звідси йти: що ніяких гіперважливих справ у нього немає, нічого важливішого й любішого серцю, аніж ось так сидіти в люднім теплі кав'ярні, втішатися надурняк ситою стравою й доброю чаркою — і мати перед ким говорити. Говорити й говорити, от що найважливіше. М'яти своє життя словами, як ріденько напхану подушку, щоб надати йому форми. Український андеґраунд, маловідомий пласт нашої культури, ми з Мишком Грицюком. Утовкти, укласти, випхати своє життя вмовленим у нього значенням: поки говориш, і ще якийсь час по тому, форма держиться, — а потім знов усе розлазиться до попереднього стану. Тому треба говорити без упину. І те старе бабисько, що трусило переді мною фарбованими кучерями, мов старлетка перед грошовитим «папіком», — вона теж хотіла наговорити собі якесь інше життя, аніж те, благополучне й нікчемне, котре прожила. Заднім числом вставити в нього ту пружинку, якої в ньому не було.

Господи Боже, та чи я довіку приречена їх усіх жаліти?!..

І я знову хапаюся за свій келих, бо що маю робити? Тим більше, вони ж із Адькою пили «за дам» — виходить, нібито до мене пили, а значить, мені тепер слід відповісти тим самим, не сидіти ж ступою, — випити до них, ґендерно симетричним жестом: дай Боже здоров'я, і вам також усіх гараздів, многая літа… Тьху, блін, що я плету, яка многая літа — це ж не іменини, це вже радше поминки. Мої поминки по Вадимові, угу. По Вадимові, який теж нічого не може зробити, бо в нього вибори. Ні, гірше — по Вадимові, який виявився Владиною поразкою: виямом, у який ускочило її життя — мов «гарлі-девідсон» із розгону на трасі.

Ні-ні, коньяку мені не треба, дякую.

Адька каже, що в нього, до речі про дам, є ще одна невеличка справа, в якій цей Коньяк Семенович міг би йому допомогти, себто не йому, а одній дівчині, — і Лисий радісно нашорошується, носом і окулярами, мов лис, зачувши курник: так-так, і що ж за справа?.. Він щасливий уже з того, що його ще не женуть, свято триває. Натомість неприємно ціпенію я: що за дівчина?.. Адька вічно кимось клопочеться, комусь допомагає, а всі ці молоді дівки, що, мов із цепу зірвавшись, кидаються тепер під кожного сяк-так грошовитого хлопа, як Анна Карєніна під поїзд, взагалі ніякого стриму не знають, ні стриму, ні страму, і я легко можу собі уявити, як яка-небудь така ляля-барбі, свіженька й тугенька, щойно з конвеєра, — ой ні, краще не уявляти… Це теж щось нове, раніше в мене таких клінічних нападів ревности не бувало, а тут я вже кілька разів за вечір ловлю себе на тому, що мене дратує оте надміру голосисте, «всі-дивіться-на-мене» сопрано за сусіднім столиком — із розкішною, так і хочеться занурити туди руки, каштановою Ніагарою волосся, як у рекламі шампуню, — і що добре, що Адька сидить до цієї Ніагари спиною, а це вже параноя в повному цвіту, приїхали… Ага, а дівчина, про яку мова, це, значить, Адьчина секретарка. Так, звичайно, я її пам'ятаю, бачила (шльондра, що ніде проби ставити, нахраписта й хитра, не його тип).

Дата добавления: 2015-08-03