ЗАЛ V. ВЕЧІР НА ДВОХ 2 страница

Я дав йому двадцять доларів під якимось благим приводом, хоч він і не просив, — і він зрадів, немов на хвилинку пробудившись. Я подумав, що тепер він учепиться в мене кліщем, канючитиме телефончик і так далі, але він хутенько розпрощався з виглядом людини, що поспішає на ділову зустріч, і затрюхикав через парк, — а коли я спускався машиною по Золотоворітській, то побачив, як він заходить у бар на розі, побачив напружений вираз його спини (саме так — вираз спини!), і до мене аж тоді дійшло, куди він так шпарко погріб: там стояли гральні автомати.

Це було так, ніби мені показали ймовірнісний варіант мого власного життя. Те, що могло б бути й зі мною, якби одного дня, видивляючи під ногами годящий бичок, я не побачив себе збоку й не вжахнувся: о чорт, то це, виходить, так легко?.. Отак-о, не встиг озирнутись — а ти вже на смітнику, і досвід виживання кількох поколінь — зеків, розкуркулених, переселенців, героїв дзядзьових розповідей про Карлаґ, усі їхні давнозабуті навички, «я замєтіл окурочєк с красной помадой і рванулса із строя к нему», — вони, виходить, уже тут, напоготові, вийняті з тебе, мов із морозилки?.. Я пам'ятаю навіть те місце, де мене вдарило: на бульварі Шевченка, неподалік од метро «Університет». Ніби виштовхало з летаргійного сну, і я ошаліло заозирався, впізнаючи місцевість. В такі моменти вона чомусь назавжди фіксується в голові, як на поштівці: пізня осінь, їдь, хляга, підсліпуваті ліхтарні, ятки вздовж огорожі Ботсаду, його темна присутність унизу і не менш темна, тільки вгорі, купами бань у бурому небі, — Володимирського собору по другий бік вулиці: я ніби одночасно бачив це все зверху — велетенський, крутий київський схил, по якому мене зносило вділ, як парашутиста, я відчув тілом цей напрямок руху, як буває вві сні, — вділ, обдираючись об штахетини огорожі, на безбач, на голе віття Ботсаду… Весь із себе молодий-талановитий, переможець усіх олімпіад і любимчик Струтинського, — я йшов на дно, опускався без жодного спротиву, втягнений в інерційне дочахкування вже в дійсності спиненої машини: моя лабораторія конала, конала вся система наших дослідних інститутів, уся прикладна й фундаментальна фізика, хімія, астрономія, біологія, що перед тим півстоліття їли й пили за рахунок нагромадження дедалі досконаліших знарядь убивства, — тепер із усіх спадкоємців се-ре-се-ру вбивати дозволено було тільки росіянам, а наші шакали влаштували собі бенкет із недоїдків — і наввипередки сплавляли смертоносний брухт по всіх латино-афро-азіатських усюдах, скуповуючи один з-перед другого живих жирафів собі на дачу й забивши болт на всяку науку на десятки років наперед… Які сонячні батереї, ідіот! — я мало не застогнав тоді вголос серед вулиці, ясно, як на графіку, вгледівши дальшу траєкторію свого руху — все нижче й нижче, в глибоководну тьму, пускаючи бульбашки: в безвихідь, у розпродажі-пере-продажі чого трапиться під руку (два дзядзьові портсигари я на той час уже продав і проїв), — і все в мені збунтувалося, кожна клітинка заверещала: ні! — і весь мій, курва, унікальний мислительний апарат, доти прив'язаний до термоіонного ґенератора, гарячково застукав, долаючи інерцію, пхаючи мене в протилежному напрямку — нагору, чіпляючись за всі можливості, що їх я раніше не розглядав усерйоз: того ж вечора я подзвонив своїм портсигарникам.

Я не грюкав дверми, як Лялюська. Я, по ідеї, взагалі ні з чим різко не рвав, хитрозадий такий удався, — Ігор сказав би: як всі галичани (він із тих, хто наслухався свого часу «Братів Гадюкіних» і назавжди ввірував, що галичани — це така особлива порода людей). Формально я завжди можу повернутися, формально я ще й досі — аспірант кафедри напівпровідників. Учений вихідного дня, ага. Люди думають, що таке можливо. Що це, як робота офіс-менеджера: прийшов, увімкнув комп'ютера, попрацював скільки треба, закрив — і пішов собі, насвистуючи. Деякі клієнти, дізнавшись, що я науковець, та ще й «технар», дивляться з повагою: додатковий флер. Солідно, мля. В такі хвилини я почуваюся альфонсом, котрий убив жінку, а тепер підторговує її речами. Ніхто, крім мене, не знає, що я щось у собі похоронив — уже назавжди, уже все, з кінцями. Що я живу з трупом себе самого. Як і всі мої ровесники, в принципі, тільки декотрі набагато гірше. Більшість, якщо бути точним.

Сашко Краснокутський, який вискочив на мене з тьми і знов у неї провалився, був сприйнятий мною — отака я худобина! — як підбадьорливий сиґнал од провидіння. Як наочна ілюстрація, чого саме я тоді на бульварі Шевченка злякався — і що злякався правильно. Сашкова крива вела вниз, моя, по експоненті, — вгору: «е» в ступені «х». Так мені тоді здавалося. На якийсь час у мені від того був навіть ущух мій постійно сверблячий біль глухого невдоволення собою — я впізнавав його і в інших, особливо з того, як люди п'ють, як запивають угоду. Як самі собі щосили доводять, що «жізнь удалась», — аж до падіння мордою в салат. Ні фіґа, сказав я собі, моя норма — сто п'ятдесят коньяку або чотириста сухаря, і ні краплиною більше. Плюс басейн, плюс тренажери. Я взагалі якось був не в міру збадьорився під ту пору — мов та чапля між птахами. Єдине, чого мені бракувало, то снів: я їх уже не пам'ятав. З алкоголем це не мало жодного зв'язку, просто якась частина мене погасла, як невживана кімната у великому домі.

А в невживаних кімнатах, цілком закономірно, оселяються привиди…

— Адріан Амброзьєвіч, у Вас встреча в полшестово…

Юлічка виростає на порозі, ледь прикрита нижче пупа черговим максі-поясом. От звідки вона взяла, що в неї такі ноги, які варто виставляти аж по саму цибулину?!

— Пшла вон, дура! — ледве стримуюсь, щоб не крикнути, але виключно з любови до істини стуляю писка: моя секретарка далеко не дура. Натомість роблю щось таке, чого від себе геть не сподівався: встаю, підходжу до неї впритул (досить приємні парфуми!), нахиляюсь і проводжу рукою по її кавалерійськи-вигнутому, хоч голову пхай між стулені нозі, атласисто-чорноколготковому стегну, по його внутрішній стороні — знизу вгору аж до промежини, до самого, обтягнутого мікроспідничкою, Венериного горбочка, — і стискаю так, що моя мужня Юлічка сичить. Сичить, але не подається, ну молодчина, спортсменка-комсомолка… Так я й знав — стрінґи. І не ріже воно їй?

— Дякую, Юлічко, — кажу, відсторонивши її сам, як олов'яного солдатика, але не відпускаючи при тому її поцьки. — Між іншим, давно хотів тобі сказати — ти не могла б купити собі англійський костюм? Знаєш, строгий стиль, трошки консервативний смак — саме те, що потрібно в торгівлі антикваріатом. Пригадуєш того дядька, який нам обіцяв дзиґаря з зозулею? Де то він пропав, чи ти його часом не сполохала своїм занадто, е-е, ґламурним прикидом?

— Я йому передзвоню, — загіпнотизовано мурмотить Юлічка на перехваті горла: стишеним голосом, виходить дуже інтимно.

— От і добре, — кажу так само чемно й пускаю руку. Еротизму в цьому не більше, ніж якби я потримався за ручку дверей, але трохи мені все-таки попускає: ніщо так не випогоджує настрою, як перевірка жіночої боеготовности, навіть якщо воно тобі на фіґ не треба. Що ж, бодай тепер моя секретарка затямить, що не все те золото, що мокрим наверх. Робота з персоналом, так би мовити, ню-ню. Схоже, я, до всього, ще й самодур, хто б подумав.

— Це єдине тобі побажання, а так ти чудово справляєшся, — вишкіряюся їй привітно, як крокодил, заки вона зникає за двері — сподіваюсь, не плакати в туалеті. Не хочу я, щоб через мене дівчата плакали. І взагалі, нічого відіграватися на підлеглих — ніхто мені не винен. «Пішли ви всі к чорту, я сам заблудився», арія з опери «Іван Сусанін».

А в «полшестово» у мене, дійсно, встреча — з моїм, пишно висловлюючись, експертом. Півшоста, стрілки донизу — знак імпотента. Шутка юмора, ги-ги.

Півшоста, Адріан Амброзьєвіч, півшоста… Тьху, на пса вроки! — казала колись бабця Ліна… Забобонний стаю, чи що?

Насправді різниця між мною й Сашком Краснокутським була не така вже й велика: ми обоє віддалялися від себе, від того, що мали в собі найкращого, — отже, обоє опускалися. Тому що опуститися — це не ритися по смітниках, це якраз і значить — відмовитися від того, що маєш у собі найкращого. Крива мого спуску була комфортніша й ліпше пахла, тільки й всього. Її було трудніше розгледіти. І якщо вже про сиґнал од провидіння, то він тут безперечно був — такий явний, що явніше нікуди, хіба би вже статуї заговорили. Чи, там, тернові кущі. Тільки я, самовдоволений баняк, мабуть, і від тернового куща пряме вогневе попередження теж тоді провтикав би: я найтупішим чином не впізнав у Сашкові себе — не побачив, що так само, як і він, живу самообманом. Що ми з ним хворі на одну хворобу, тільки в нього вона видима, а в мене ні. Мене ткнули в ту хворобу носом, а я провтикав. Замість розгледіти в Сашкові власну збільшену проекцію, я розчепірив пальці й запишався, як останній рагуль: не сторож я братові моєму. А й справді, він же мій молочний брат — за одну цицьку держалися, ще раз гиги… А кому я сторож?..

А це ж нормальна потреба всякого чоловіка — бути сторожем. Захищати те, що тобі Бог доручив: твоє місце у всесвіті, — якщо треба, то зі зброєю в руках і до останку. Олексій, наш охоронець, якось сказав мені, що коли в нього народилася дитина, він уперше по-справжньому зрозумів фразу, яку пам'ятав зі школи, з когось із класиків, — «Буду стріляти, коли прийдуть». У класика це начебто говорив якийсь падлюка-поміщик, коли йому одбирали землю, а може, то тільки за совдепівським підручником виходило, що він падлюка, а чувак був якраз нормальний, — принаймні Олексій ту фразу вимовив так, що мені мурашки побігли по спині. Найменше я сподівався від нього такої літературно викладеної філософії — хлопець він простий як двері, молодший за мене, колишній мент, — пішов звідти, бо щось там у нього з начальством не зрослося, — дружину свою любить до нестями, аж світиться, про неї згадуючи, курити кинув, коли та була вагітна… І хату сам їм збудував у своєму Обухові, де його батьки живуть, — все, як у пісні співається. Своя хата: жінка й дитина. І тато, що тримає «калаша» де-небудь під лавкою — на випадок, якщо «прийдуть». Я йому після того щоразу при зустрічі тисну руку, чого раніше не робив. Не так уже й багато мені стрічалося людей, котрі мають мужність жити своє власне життя. Своє — а не те, яке попід руку трапилося.

«Буду стріляти, коли прийдуть», — тут усе зрозуміло, в цьому є краса і ясність простого рішення. А я не відстрілювався, бо по мене ніхто й не приходив, — вийшло так, що я сам по себе прийшов. А тепер-от «відстрілююсь» од податкової… Херой, мля. Потомственний, стид сказати, вояка — лента за лентою набої подавай, вкраїнський повстанче, в бою не відступай… Як була радісно ахнула Лялюська при нашій першій зустрічі: «Ви — внук Олени Довганівни?». Під її поглядом я обімлів (з першого погляду, в здоров'ї й недузі, доки смерть не розлучить нас…): з таким самим захватом упізнавання на мене колись дивився Струтинський, коли казав: «Ватаманюк, у вас унікальний мислительний апарат». Тільки ви двоє, Лялюська, — не ображайся за це порівняння зі старим ґномом, він був великий чоловік і великий учений, земля йому пухом, — тільки ви двоє вгледіли в мені щось більше за мене самого. Щось, ввірене мені долею, що вимагало від мене, такого, як я є, зусиль: неослабного натиску, витягання шиї до поту між лопаток, щоб до того більшого в собі дорости. Щось таке, до чого треба було доростати. Тільки він і ти, більше ніхто.

Ми зустрілися якраз під ту пору, коли я був смердів самовдоволенням, як цілий Duty Free shop у міжнародному аеропорту. Здавався сам собі зашибісь яким правильним пацаном. Саме на тій хвилі, менше ніж за місяць після зіткнення з Сашком під «Пантаґрюелем». Звідтоді ми сто разів сиділи з Лялюською в Золотоворітському скверику, в кав'ярні навпроти того казино-бару з автоматами, куди Сашко почвалав, сподіваючись за двадцятку відіграти своє життя назад, — із протилежного боку, в «Космополіті», і в пабі на розі Золотоворітської теж: обтоптали, обснували своєю присутністю, як павутинням, цілий той п'ятачок, і тільки в «Пантаґрюель» я її ніколи не водив. Жінка твого життя — здавалось би, слинява банальність, ото хіба для ресторанного репертуару й годиться, для якого-небудь галімого шансону, — вголос такого не промовиш, якщо тільки ти не повний кретин. Але той, хто це придумав перший, точно не був кретином. Схоже, всяка банальність — це істина, яку просто забагато повторювали: як мантру, до повної втрати смислу. Істиною вона від того бути не перестала, тільки що смисл її первісний, затертий од частого вжитку, кожен уже має відкривати для себе наново сам. Жінка твого життя — та, хто повертає тобі твоє життя. Твоє власне, таке, яким воно мало б бути — якби ти, мудило, його не просрав. Якби не спорснув, відмовившись тримати зусилля.

Денга, алтин — знову вертаюсь на той самий рядок, читаю й не розумію прочитаного… Ні, щось не йде мені сьогодні робота…

…Скільки їй років? — спитав мене тато про Лялюську, коли ми приїздили записувати його спогади (і ввесь той назбираний фільмовий архів, майже два роки Лялюсьчиної праці, тепер лясне псу під хвіст, бо ж то власність каналу!). Я сказав: вона на п'ять років старша за мене. Я чекав від старого згадки про маму — хай не прямо в лоб, мовляв, вона схожа на маму (хоча в чомусь таки й схожа — в Лялюсьці теж є щось від альпіністки, тьху-тьху, стукаю по дереву…), — чекав, що тато стане згадувати історію свого власного найголовнішого в житті кохання, то був би знак, що він Лялюську прийняв і розуміє, наскільки це для мене серйозно. Натомість він розчулився, але якось не в тему: о, зрадів, ти завжди любив старших дівчат, пам'ятаєш, тобі було три роки, а сусідській дівчинці чотири з половиною, і ти всім розказував, що з нею женишся? Лазив за нею хвостиком, ведмедика їй свого подарував, — пам'ятаєш?.. Я не пам'ятав — ні дівчинки, ні ведмедика, проте й собі розчулився: завжди приємно переконуватися, що час — величина відносна, що ні в чому істотному людина з роками не міняється, і той біленький малюк із перетятими ниточкою пухкими ручками на старому фото та нинішній дуболом, метр-вісімдесят-вісім-вісімдесят-два-кіло, — таки одна й та сама особа. Коли я потім розповів про дівчинку з ведмедиком Лялюсі, вона, посміявшись, сказала, вкотре вразивши мене безпомильним попаданням у не висловлену мною думку: а тобі не здається, що це твій тато про себе думав — про те, що він сам запам'ятав із своїх трьох рочків, із тої ночі, коли його розбудили поцілувати на прощання тету Гелю, я ж його про це розпитувала, от його й повело за аналогією?.. Розумничка моя, доктор Фройд мій доморослий. Жінка, що входить у твоє життя, прошиваючи його наскрізь, буквально, як голка з ниткою, — збираючи докупи, стягуючи на одну нитку його розсипані в часі шматки-пацьорки в цілісний рисунок, що почав низатися задовго до твоєї появи на світ. Жінка, що сягає глибше твоєї власної пам'яти, — і тому з нею ти твердо знаєш, хто ти.

І перший показник, що це Вона: Лялюська вернула мені мої сни. Увімкнула світло в невживаних кімнатах. То байдуже, що частина тих снів виявилась насправді не моїми — ніби за час моєї відсутности, поки я тупо напаковував собі голову звітами до податкової, методами вламування клієнтів, пошуками путнього бухгалтера, юриста, надійних експертів, надійних хабарників у міській адміністрації та іншим лайном, і того лайна було так багато нараз, що голова не встигала перетравлювати й страждала хронічним закрепом, — за цей час у тих невживаних кімнатах оселився хтось чужий. Хтось, кого я знати не знаю, і так і не збагну, чого він там блукає з своїм ліхтариком, як на ретро-кіносеансі, раз у раз демонструючи мені кавалки якогось старого фільму, — і який має стосунок до мене й моєї родини. Що якийсь має — це я здогадуюсь із того, що родина також загостила в мої сни, тільки якось химерно, боком — тета Геля проходить крізь мене, як крізь порожнє місце, адресуючись до Лялюськи, ніби я їм не більше ніж посередник, — гаразд, хай буде так, я не ревную, але трошки все-таки й кривдно, бо хто тут кому, питається, рідна кров? Чийого тата в трирічному віці витягали з ліжечка поцілувати на прощання, а потім везли до Казахстану в телячому вагоні, на безводному сухому пайку, і бабця Ліна свої півчашки води, які їм видавав конвой на станціях, набирала по ковточку й націджувала з рота в рот дитині разом із своєю слиною, щоб ні краплі не змарнувалося? (Сам тато тієї подорожі не пам'ятає, але розказував нам як по писаному — як од бабці чув.) «Виходить, — співчутливо й м'яко, як вона це вміє, випитувала в нього Лялюська в нашій малогабаритній вітальні, де тато сидів під камерами штивно, як у гіпсовому корсеті, боячись порушити позу, між розп'ятим на стіні гуцульським килимом і сервантом із недобитками старого сервізу корецької порцеляни (у світлі камер мене мов уперше осліпило жалюгідне вбозтво цієї старанно зліпленої з уламків старовини обстанови радянського добробуту, в якій я виріс), — виходить, Вас, по суті, репресували дитиною — тільки за те, що Ваша тітка воювала в націоналістичному підпіллі?» Тато зніяковіло крякнув: йому явно не сподобалось бути, в його-то літа, «репресованою дитиною», хотілось якось мужніше пописатися перед майбутньою невісткою, і він несподівано для мене став розказувати — я навіть, грішним ділом, подумав, чи старий не вигадує, принаймні раніше я ніколи не чув од нього цієї історії, — як уже в Казахстані, на поселенні, він, п'ятирічний карапуз, одного разу кинувся захищати свою маму від солдата-вохрівця, вчепився тому зубами в руку й прокусив до крови: «Той розлютився, ух, каже, бандеровскоє отродье, стрелять вас всех, гадов, — але маму пустив!», — тато засміявся, стягуючи рясні (які ж поряснілі, подумав я!) зморшки з цілого лиця до очей і сяючи зовсім як той, п'ятилітній, — тішачись зі своєї вперше проявленої чоловічої доблести, — і я побачив, що він каже правду. Ти мені цього ніколи не розповідав, закинув я йому потім, на що він, усе ще в піднятті, весело відгукнувся: та я й сам забув, аж диво, як воно пригадалося!.. Так я побачив, що Лялюська вміє вмикати світло в невживаних кімнатах не лише мені. Це її дар — добувати з людей заховану інформацію, як натискати на кнопку: клац! — і спалахнула лампочка. (Тобі би детективом працювати, жартома казав я, — ага, як Коломбо! — підхоплювала вона: в нас із нею вже виробився свій репертуар постійних фраз і словечок, єдине призначення яких — заступати дотики, бо не можна ж цілий час жити не рознімаючи обіймів, і на те й вигадані любовні слова, щоб ними обійматися, — тепер із цього репертуару дещо доведеться скреслити, щоб не ятрити їй душу зайвий раз, тепер моя Лялюська більше не Коломбо…). Аж неймовірно, скільки всякого такого, давно в нашій родині забутого, вона отак непомітненько повитягала на світ, і все воно поступово складалося докупи, — всі порізнені факти, те, що я запам'ятав із розповідей бабці й дзядзя, якісь доривчі згадки, неприкріплені до дат епізоди, люди, що давно повмирали або розсіялися по світі, — все само собою монтувалося в хронологічну послідовність, крок за кроком розкладаючись по порядку по луночках років. (Звісно, що я з того тішився, — сам я ніколи не мав часу зайнятися родинною історією, і те, що завдяки Лялюсьці отримував її на шару, за цей рік призвичаївся приймати як невід'ємну частину вже нашого з нею родинного побуту, — тепер і з-під цього побуту попливе фундамент, усунеться те, що нас зробило спершу спільниками, а вже потому коханцями…) А Лялюсьці ще й усього того було мало: коли я часом казав — слухай, може, вже досить, ти вже й так усіх Довганів за чотири покоління вивчила як рідних, — вона тільки голівкою крутила: це все, що я назбирала, може ні на що й не придатися, для тридцятихвилинного фільму, щоб він був чогось вартий, треба мати відзнятих добрих тридцять годин, і з них двадцять дев'ять іде в корзину, а мені все ще бракує, — клацала пальцями в повітрі, — головного ходу, розгадки, от!.. Розгадки — чого? Під такі хвилини мені робилось незатишно — я почував себе отим посередником. Ніби Лялюська, якимось загадковим трюком перемістившись через мене в часі, як у дитячій грі в «слона» — перестрибнувши через мою підставлену спину, — опинялася на місці вже навіть не моєї, а татової мами — бабці Ліни, головної хранительки наших родинних переказів.

Тільки бабця Ліна не встигла всього розказати. Після смерти дзядзя вона роками збиралася записати свої спогади, навіть завела собі окремого грубого зошита в темно-зеленому коленкорі, — ми з татом її всіляко підохочували, але нічого з того не вийшло: коли бабці не стало, в заповідному зошиті виявилося всього кілька сторінок, нерозбіриво змережаних стовпчиками якихось дат та ініціалів, що виглядали наче алфавіт зниклої мови або шифр упалої розвідки, — як усі Довгани, бабця Ліна не вміла й не любила писати, навіть листи її, завжди короткі, нагадували мені лікарські рецепти… Що мені в них подобалось, це її незмінне звертання — «Коханий Адріяне!», завдяки якому я колись у піонертаборі видавав їх за листи від дівчинки. У психології, каже Лялюська, це називається переносом. Чи, може, заміщенням, якщо я нічого не плутаю. Але я справді любив бабцю Ліну; гадаю, що й вона мене любила. Саме вона мені в дитинстві співала перед сном — співати вона вміла незгірше од мами, правда, пісні були все якісь неколискові, трагічні, одну потім я впізнав, коли її Жданкін у вісімдесят дев'ятому заспівав на «Червоній Руті» — «чорна рілля ізорана і кулями засіяна, ге-ей, гей!», — ніби бабця, сидячи коло мого дитячого ліжечка, когось оплакувала… То вже потім я взнав, що Адріяном мав називатися її другий, після тата, син — мій стрийко, котрий мав їм із дзядзьом вродитися на засланні, але, так і не вродившись, недоношеним ліг без могилки десь у тамтешній солонець нарівні з дорослими, з зеками та військовополоненими японцями. Місто, яке вони будували, потім, як усі збудовані в'язнями міста СРСР, було назване «комсомольською стройкою», і досі воно десь у Казахстані горить серед голого степу лісом «лисячих хвостів» — Теміртау, «ґорад мєталурґов» — із найвищою в світі раковою смертністю. «Каму орден, каму славу, каму ґорад Теміртау», — часто повторював дзядзьо тамтешню примовку — і як у воду дивився, бо теміртауський рак через тридцять років наздогнав і його — правда, вже у власній постелі, все-таки не в рову серед чужого степу…

Я навіть не знаю, звідки бабця взяла це ім'я — Адріян?.. У нашій родині його не було, за ціле минуле століття не знаю нікого, хто б так звався. Тата назвали Амброзієм на честь діда Довгана, бабціного тата, а мого прадіда, який за Польщі був досить знаним лікарем у Львові — одним із небагатьох лікарів-українців, кого поляки, а теж же були незгірші од росіян любителі «злиття народів», так і не випхали з міста кудись на етнічні польські землі, — видно, лікар із прадіда був таки незлий. По ідеї, другий син тоді мав би називатися за дідом уже з другої сторони, — Йосипом. Йосип Ватаманюк, а що, нормально. Чи, може, бабці це ім'я здавалося надто вже мужицьким? З тої сторони, у Ватаманюків, усі з діда-прадіда мужики — Михайли, та Грицьки, та Василі, як дзядзів менший брат, той, що на Колимі згинув… Дзядзьо був першим у себе в родині, хто скінчив гімназію й здав «матуру» — за тодішніми стандартами, «вийшов на пана», — за іронією, якраз у рік приходу совєтів. Вчився він добре, але відзнаки не дістав, — казав, через одного професора-поляка: той учнів-українців на дух не зносив, принижував при кожній оказії, а дзядзьо ще й демонстративно відмовився співати на якійсь офіційній імпрезі польський військовий марш із вісімнадцятого року, — для переконливішої ілюстрації він завжди затягав його нам напрочуд фальшивим голосом, виходив не марш, а козяче блеяння: «Ми-и-и пєрвша бриґада, стше-е-лєцка ґромада…», — на місці того поляка я б, таке зачувши, також розгнівався, хоча малим мене все-таки найдужче дивувало, як то можна було вголос заявити вчителеві: «Пісень окупанта співати не буду!» — і поплатитися за те всього-на-всього якоюсь дурною п'ятіркою в атестаті (десь класі в другому-третьому я всерйоз обмірковував, чи не повторити цей експеримент на нашій учительці співів, яка викликала нас по одному пищати без супроводу перед класом «Широка страна моя родная», але в кінці вирішив обмежитися стрільбою з трубочок на її уроках: тоді саме пішла така мода, ми всі ходили з тими трубочками і обпльовували з них пластиліном усе, що бачили…). А коли в тридцять дев'ятому прийшли совєти, то першої ж осени розстріляли в дзядзя в містечку за гімназійними списками всіх відмінників — поляків, українців, євреїв, не розбираючи, хто з них «панська» дитина, а хто «мужицька», — всіх, хто мав в атестаті оту «summa cum laude»[20], якої дзядзьо, спасибі професорові-україножеру (цікаво, чи й того теж розстріляли?..), так і не дістав. Як казала бабця Ліна — нема того злого, щоб на добре не вийшло. Якби дзядзьо не заїдався й був чемний, то теж дістав би за свою відзнаку дев'ять грамів свинцю од совєтской власті, щоб не був такий розумний. От і вгадай тут, як жити — чи співати як велять, чи навпаки, поплатніше, в інтересах власної безпеки, раз і назавжди навідріз сказати — не буду, і пішли всі на фіґ?..

А з бабцею вони познайомилися вже за німців, як дзядзьо вже був у підпіллі, — це ж зовсім дітваками обоє були… Хоча — тоді люди якось раніше дорослішали, ніж ми сьогодні. Так воно романтично їм вийшло, як у кіно, — дзядзьо з повним портфелем ОУНівських листівок попав під облаву, а бабця Ліна трапилась йому на дорозі, він шепнув: «Панунцю, поможіть», — і вона вмить зорієнтувалася, кинулась йому на шию, вдаючи його дівчину, і, заки німці його пов'язали, забрала йому портфеля й без проблем дісталася з ним додому: дівчат німці не обшукували, не мали такого звичаю… Бабця казала, що навіть не запам'ятала тоді дзядзя добре з виду, — тільки, що «був пристійний» і «мав карі очі», які потім виявились синіми. От звідки, питається, сімнадцятилітня дівчинка могла знати, як діяти в такій ситуації, — хто її навчив?.. Дзядзьо, не будь файтлапа, встиг іще спитати її на вушко, як вона зветься, — коли його відпустили, він її розшукав, а в сорок п'ятому в них уже був малий Бронек, мій тато.

І все-таки, чому я Адріян?..

Якось незатишно думати, що я цього ніколи вже не дізнаюся. Що вже нема кого спитати. Що є речі, яких тобі про тебе вчасно не розповіли, — а потім ті, хто мав розповісти, спровадилися з цього світа значно далі, ніж у Латинську Америку, геть уже поза зону досяжности, і церква в ролі оператора мобільного зв'язку тут давно скапітулювала: жодних підказок, чувень, жодних наводок, викручуйся сам. Вони покинули тебе самого, хранителі твоїх секретів, — голого, нічим не прикритого, і ти так і приречений довіку крутитись тут, як лайно по ополонці, сливе нічого про себе не знаючи й не розуміючи. Якісь карти вони тобі на руки, звичайно, здали, крім тих, що записані в медичну карточку в графі «сімейний анамнез» (онкологія, ну що ж, спасибі, хоч не шизофренія…), — і ти граєш із життям, як умієш, але граєш всліпу, бо карти переважно лежать «сорочкою» догори, і ти не маєш поняття, чи та, котру зараз тягнеш, виявиться тузом, чи галімою шісткою. Ходи, чувак, ходи, кричать на тебе з усіх сторін, стукають у двері, вивалюють вікна, — ходи, ніколи роздумувати…

— Адріанаброзьїч!..

…Ах, то це Юлічка гримала в двері. Ото, називається, замислився, тьху, блін. Отак і не дадуть чоловікові зосередитися, ні одної путньої думки додумати не дадуть… І чого ця коза так кричить?..

Юлічка стоїть на порозі, держачись за одвірок, наче переслідувана злочинцями жертва в бойовику, — схарапуджена, з витягнутою мордочкою, і від того справді схожа на козу.

— Що сталося? — запитую по змозі строго. — У нас що, нальотчики? Червоні партизани?

Юлічка витріщається на мене жовтими козячими очима: не вдупляє. Ну так, вона ж уже не застала Льончика Колодуба, вона прийшла пізніше, коли його вже не було… На мить мене проймає щирий жаль од того, що ніхто більше не пам'ятає Льончика Колодуба — останнього романтика з-поміж комсомольських стукачів, і я навіть не маю з ким поділитися здогадом, який оце щойно мені сяйнув: що й Льончик, либонь, погнався в Латинську Америку зовсім не за мулатками, а за тінню свого діда-ромале, нещасного партизанського курокрада, — погнався шукати там, серед таких самих роздовбаїв, обкурених найкращим у світі драпом, свою втрачену ідеальну вітчизну: бійці з червоними бантами, «калаші» за плечима, вогняна вода на поясі, і Лєнін такой маладой. Всі хороші комсомольці після смерти потрапляють в Латинську Америку. Блін, це що ж, я вже такий старий, що ніхто в моєму оточенні більше не пам'ятає друзів моєї юности?..

І тільки тут до мене доходить, що Юлічку справді хтось налякав, і я нарешті встаю з-за столу — мов пробиваю головою стелю власних думок (колись мама мене вчила, що в присутності жінки завжди треба вставати, але сім років роботи в українському бізнесі витрусили з мене всі, прищеплені в дитинстві, добрі манери). Що там таке?..

— Телефон! — шумно видихає Юлічка й лякається ще дужче — слово падає надто вже невідповідно до її бурхливого вторгнення, а я ж і так сьогодні опустив її на темі профвідповідности: — Я… я нє знаю, Адріан Амброзьєвіч… Очєнь странниє званкі…

— Що значить, странниє? Погрози?

Здається, голосом (легку хрипку можна списати на оспалість) я владаю досить добре, щоб не зрадити підлого зсуву в животі — з холодком на місці утвореної порожнечі. Тільки цього мені й бракувало. Невже і я комусь перейшов дорогу — я, нікчемна мулька, за мірками серйозних грошей — злидень, коло якого й заходитися не варт?.. Але чим, що з мене взяти?

— Юлічко, — виходжу з-за столу, беру її руки (крижані, як у курячого трупика з морозилки!) в свої, цим разом — сама опікунча ослона, добрий татусь: — Ти тільки не хвилюйся, гаразд?.. Все буде добре, — запевняю вже твердо й сам у це вірю — ніби заговорюю, якимось незбагненним переносом у просторі, не її, а Лялюську: — Давай-но по порядку — хто дзвонив, що казали?

— Я… я нє знаю, — Юлічка видимо старається зосередитися, — не пайму, так всьо странно… Несколько раз подряд — званок, і в трубкє шіпєніє — громкає, Адріанаброзьїч, я такова нікагда нє слишала! Трєск, вой, вот как вєтєр в проводах… Щелчкі, і вроде как, — вона сторожко дивиться на мене: казати чи ні? — вродє как автоматниє очєрєді…

Дата добавления: 2015-08-03