Львів. Листопад 1943 р

Чоловік із затислим під пахвою портфелем щодуху біжить хідником, попід стінами будинків із наглухо зачиненими брамами й віконницями в партерах; уздовж порожньої вранішньої вулиці за ним зрадницьки двиготить — здається, на ціле середмістя — луна власного тупоту, дарма що черевики має непідбиті; бруківка під ногами ковзка й мокра, прихвачена нестопленою вранішньою ожеледдю, «Вважай!» — озивається йому під черепом Голос, той самий, що завжди остерігає його під небезпечну хвилину, часом прямо наказуючи, що має робити — зійти з шляху й сховатись під мостом за хвилинку до того, як на ньому покажеться повнісінький «опель» німаків, а чи просто звелівши «Не ходи туди!» — за два квартали до умовленого помешкання, де замість зв'язкового на нього, як виявиться щойно потім, ще зночі чекало ґестапо, аж декому зі Служби безпеки зароїться підозра, чи не він же те помешкання і «всипав», раз потрапив вийти так насухо, але до холери з їхніми підозрами, прецінь усі знають, що він має щастя і що не з таких тарапатів і «всип» виходив цілим і неушкодженим, гейби був заговорений, і він таки направду заговорений — поки його Голос говорить до нього й треба лиш відразу приймати його сиґнал м'язами, цілим тілом, як те робить звір: ні секунди не гаючи на обміркування, — і майже синхронно із застережним «Вважай!» чоловік, що недарма прибрав собі псевдо «Звір», відкриває затислого під пахвою портфеля, всуває туди ще гарячого вальтера — цівка ще куриться після пострілу, ширячи майже-рідний дух пороху й паленого металу, і рука ще пружинить відлунням відбою, яким її перед хвилею було підкинуло вгору, — бере портфеля в другу руку й переходить на спокійну ходу, шпарку й зосереджену, ходу вже не втечі, а прямування: службовець поспішає на працю, — акурат за мить до того, як із-за рогу Бляхарської в молочно-сизому тумані вигулькують чорні, барви мокрого дерева, постаті військового патруля — ну от, прошу дуже, знов йому пощастило… А перейти повз них, не збуджуючи підозри, — то вже пусте, сливе забавка, хіба раз він таке вправляв, головне тут — розпружитись, не стенатись у тривожний вузол, а взагалі перестати бути тілом, так, ніби все це йому сниться й леда-хвилю може перерватися прокиданням, скоро тільки він сам того забажає, — листопадова вранішня їдь крізь одежу й шкіру, тягар портфеля, допасований до руки докладно так, аби в разі потреби позбутись його одним рухом, зміщена в перспективі вулички туманом, мов підвішена в невагомості, темна копула Домініканів, змережана ожеледдю вогка бруківка — Katzenkopfstein (в ці хвилини сон із готовністю переходить йому в голові на німецьку мову) і одностайне голосне, маршове по ній гупання (чоботи підбито по-хазяйськи, по-юберменшівськи, не для втечі — для постраху іншим!), гупання, що зближається, порівнюється — і проминає, дяка Тобі, Боже коханий, проминає не завагавшись, і в мить отого проминання — в мить, коли патруль байдужісінько розминається з чоловіком, який має щастя, мовби той і справді розтікся їм в очу на молочно-сизі пасма туману, в свідомості йому також відбувається вельми важливе переміщення: куля, щойно випущена ним посеред Сербської (по-їхньому, Kroatenstrasse) у груди комендантові польської Gebietspolizei, коли тамтой виходив із під'їзду, і наступний гін по Сербській і Руській (молодим стрільцям на вишколі він завжди казав, що німаки — то ведмеді, і втікати од них треба так, як тільки й мож утекти од ведмедя на полонині, — «по-кривому», по косогору навскоси; мадяри, ті були вовками й тямили єдино мову страху, ну а поляки — поляки були просто встеклі пси, це він знав твердо, ще від того дитячого дня, коли над'їхалі улани виволікли його тата з притвору храму, закинувши рясу йому на голову, один сів на тата верхи, а двоє других поганяли нагайкою і кричали: «Нєх жиє маршалек Пілсудскі!» — поляки були встеклі пси, і вбивати їх належалося з одного пострілу…), — все, що відбулося хвилину тому, і сам він, «Звір», підчас тої хвилини, воднораз махом зсувається в минуле, як земля з-під лопати, засипаючи яму, — стаючи всього тільки ще одним виконаним завданням, ще одним атентатом на його, «Звіревому», рахунку, — а він собі чимчикує далі з портфеликом у руці, маючи попереду нову, ясну й певну мету — трамвайний пристанок, «мертвий пункт», де за хвилину його мають перестріти дівчата-зв'язкові, щоб забрати знаряддя вбивства, — він на ходу скидає оком на ручного зеґарка: недобре, якщо би їм довелося чекати! — і приспішує ходу, крізь скверик, попри мокрі, ніби застиглі в сльозах зморшкуваті стовбури дерев, — далі на Підвальну, всіма настовбурченими волосками на шкірі відчуваючи кожен порух секундної стрілки.

ЦОК… цок… цок… цок…

Йому завжди добре з тим ішло — отак парцелювати свій час, і себе самого в тому часі. Злущувати з себе Щойно прожите, як суху шкірку з рани, махом витягати з проминулого всі корінчики чуттів і без останку пересаджувати їх у мить теперішню. Міг би сказати, що він, власне, не мав минулого — в тому розумінні, в якому мали його інші, ті, хто починав стогнати й говорити уві сні. Була б його воля, таких він одразу виряджав би додому на піч: хто кличе вві сні живих і померлих, той уже не вояк. Куля знаходить такого в першому ж бою, а то й без бою — ніби на те вони, кулі, й відливаються, щоби знаходити й поціляти в чиюсь живу минувшину. А він був Звір і вмів жити самою тільки біжучою хвилиною. Тому й мав щастя.

Тепер його вже не страшить відлуння власних кроків по доріжці скверу.

ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…

І який же чудовий стоїть туман! (І тут йому пощастило!)

В тумані, й поночі, й геть без проблиску промінчика (надто відколи почалися совєцькі нальоти й ночами хіба на двірці зостаються тліти мертвецьки-синюваті маскувальні жарівки) — він знає своє місто кровно, навпомацки, наче тіло коханої жінки: де насліпо ткнешся, де навмання викинеш руку, там вилонюється під тобою, допасовуючись до кожного твого вгину й вигину, знайомий завулок, теплий пахучий рівчак, вологий закамарок сутерини; Жидівська — Бляхарська — Підвальна — наче шкірою, губами, слизовими покривами тручись, прокладаєш доріжку крізь ніжно дишучі складки: це його Місто, і воно ніколи не зрадить, проведе крізь себе любовно і вміло, як вірна дружина, треба буде — розступиться, вбере, сховає в себе (в нутрощі, в розхляпану болотисту тьму підземних ходів…). Він не пам'ятає, коли востаннє був із живою жінкою — навіть уві сні, з якого прокидаєшся із липким сіменем на стегнах, — але зі своїм містом, де кожен камінчик (кожен, кат їх німецькій мамі, «котячий чубок»!) завчено ним не то підошвами, а мовби назавше всіма м'язами й сухожилками ще в попередньому, давно нечинному житті — дітвака, ґімназиста, шалапута і «фраера в пумпках», — він залишається зрослим удень і вночі, як то буває тільки в винятково щасливому шлюбі; місто й береже його, як жодна жінка вберегти би не потрапила. Часами він фізично відчуває німецьку тут присутність, із чорнорябо поналіплюваними на мурах орлами та гакенкройцями (Kroatenstrasse, ха!), чимось схожим на коростявий наріст на коханому тілі — відчуття, котре вперше були збудили в ньому тридцять дев'ятого року совєти, їхні обшарпані, захарчовані вояки в негнучих чоботях, їхні дикунські окрики «давай прахаді!», їхні червоні, такі самі як згодом у німаків, повсюдно нап'яті матер'яні латки з гаслами й портретами їхніх вождів, ціла та татарська орда з дерев'яними валізками, що за пару тижнів вимела всі крамниці, гейби навала велетенських рудих мурахів, од усякого-будь товару, натомість вилупивши в самому серці середмістя, перед Оперою, здоровенний потворний чиряк «барахолки», де їхні жінки на очах у розбавленої публіки люто билися за єдвабні панчохи, тягаючи одна одну за коси, — найпевнішим знаком їхньої чужости було те, що в місті загніздився страх, якого ніколи не знано перед тим. Коли совєти втекли, це інстинктовне, як шостий змисел, відчуття чужого зосталося при ньому, — і тому, на відміну від багатьох і багатьох, він відпочатку, ще навіть заки почалися арешти, не мав сумніву, що й німці не затримаються в місті надовго: вони так само були тут чужі, дарма що з виду куди більше од тамтих подобали на людей — їхні офіцери носили рукавички, вживали хустинок до носа і, наколи вже давали «слово чести», то таки його трималися, навіть при грабунках помешкань, звідки справно й спокійно вивозили все, чого недовимели совєти, — були чужі вже тим, що так само обснували місто темною павутиною страху, і так само вперто сліпі: не годні розгледіти, як драстично сюди не належать — як струп, як веред, що рано чи пізно буде спалений горячкою. На тлі його зріднености з містом, як із жінкою, якої ще так направду ніколи не мав, щоби була зовсім своєю, ця чисто органічна відпорність до чужого щоразу давала йому на завданні почуття власної — не просто правности, а майже містичної невразливости. Непереможности. (Як міг він провалитися, коли кожен камінчик довкола був по його стороні, а по їхній не було нічого?..) Потому він молився і просив у Бога прощення за гординю — якщо то була гординя: певности такої він не мав, а звички до довших роздумів позбувся, відколи став жити біжучою хвилиною, тож в усіх питаннях морального характеру раз і назавше здався на Бога: Йому видніше. А от уже й трамвайний пристанок, тепер справді зосталась марниця, лічені хвилини: віддати дівчатам портфеля, всісти з ними до трамвая, зручно зіскочити при скруті з Личаківської (Oststrasse, чоловіче, Oststrasse!) — і все. Справу зроблено.

ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…

…І нараз нізвідки наринула хвиля жару й навально забухало в скронях — дарма що тіло заведено продовжувало свій рух уперед, у розгонистому ритмі нечутної маршової. В устах пересохло, і він на ходу по-риб'ячи зіпнув ротом, ловлячись губами за повітря — бо більше не мав за що.

Не був то сиґнал прямої небезпеки — щось інше манячило попереду, невідворотно зближаючись до трамвайного пристанку з протилежної сторони, скорочуючи між ними відстань, — щось, чого не могло там бути; не мусило бути. Щось, чия присутність при сьогоднішній акції атентату над комендантом польської поліції була цілковито непомисленна — просто, несумісна за групою крови.

Вже впізнав, але ще не йняв віри: кров опиралася, опиралися всі, роками набуті й перевірені, підпільницькі інстинкти, що робили його невразливим. Спогад, прошивши навиліт крізь усі ті роки, одним спалахом узневажнив усе, що в них було, немов перекинув його навзнак у враз віджилому часі: оркестра грає танґо — «я — мам — час, я почекам, може знайдзєш лєпшеґо, пуйдзь пшеко-най сє» — і запах дівочого білявого волосся в електричному світлі, запаморочливий, білявий запах, гостра мука невимовної ніжности, од якої все всередині перетворюється на квітку, розпускається ворушкими, лоскотливими пелюстками (і водночас нав'язливий острах, чи не війне, бува, від нього на неї духом його поту і чи це її не збридить, таку субтильну й делікатну, що хіба квітами їй би й розсипався під ноги…), — це вдарило в груди з такою ж силою, як перед хвилею куля з його руки — в груди засудженого Організацією на смерть катюги-поліцая: мовби його, «Звіря», наздогнав і перебіг посеред вулиці власний постріл, і він ослаб і обм'як, і зараз почне завалюватися, як і тамтой, — і так додивиться зараз усе, чого на Сербській не встиг додивитись… Чи не найбільшою несподіванкою була власне ця несамовито яскрава, відчутна й дотикальна реальність спогаду, так підступно вихопленого живісіньким із хтозна-яких закамарків минулого, що його він безтурботно мав був за ампутоване, — подібно в дитинстві, вдома на плебанії, вражали серед зими своєю лискучою круглобокою гладкістю яблука, вийняті з льоху, де зберігалися в соломі, — яким дивом заховували вони ту гладкість, той глибокий, гіркавий віддих осіннього саду?.. Він не завалився, його й далі владно несло наперед, забиваючи памороки невхильним скороченням відстані, — а його минуле відтерпало в ньому шар за шаром із божевільною швидкістю, і, ніби в передсмертну — чи вже посмертну? — мить, бачив себе збоку: з усіх перехожих на середмісті цієї вранішньої години він був найвразливіший — відкрита рухома ціль. Повільна, мокра зяюча рана.

ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…

(Я називаюся — Адріян Ортинський.) Був щасливий.

Виразно бачив мокрі кругляки бруківки, і просмужок ожеледі на краю хідника, і блискучі трамвайні рейки. Бачив навпроти себе, щокрок усе ближче, два дівочі личка: одне, Нусине, мов примерхле, а друге — так, він знав, був попереджений, що дівчат буде дві, що Нуся приведе з собою товаришку, о Господи, хто ж би то міг подумати!.. — друге палахтить йому в очу, як сліпуча пляма після погляду на сонце, — рис не розрізнити, але він і не мусить бачити, щоб знати — цілою істотою, всім своїм життям водночас: це Вона.

Вона.

ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…

Я — мам — час, я почекам… (Грає оркестра, кружляють пари.) Як довго він, виявляється, чекав — чекав усі ці роки, сам того не відаючи, — ну от і дочекався.

Ближче. Ще ближче. (Ще мить — і рука в руці…) Його зовсім не дивує, що зненацька пішов сніг, — хтось там нагорі підстеріг хвилину, дав знак — і закружляли в повітрі білі платки, осідаючи їй на волоссі, на золотавих кучерях із-під беретика, на вмить заволохатілих (посивілих!) віях. (Її вії. Її вуста.)

Десь на задньому плані витикається, мов із чужої голови пересаджена, сторожка півдумка, що сніг, то зле, — коли бігтиму парком, знати буде сліди, — але глибше дістатись йому до свідомости щось такого зараз не має сили. Впізнала чи ні?.. Засніжена. Всміхнена. Спокійна. Снігова королева — так він назвав її того вечора, коли відпроваджував додому, до професорської колонії на Круп'ярській, її високі шнуровані ботики лишали на снігу такі крихітні, сливе діточі сліди, він указував їй на те, а вона поблажливо, трошечки кокетливо посміювалась — та що ви, пане Адріяне, нога як нога, — але ж прошу порівняти, панно Гелю, — приділявся й упечатував свою ведмежу лабищу поряд із її делікатним слідочком, що темнів на снігу, мов квіткова пелюстка (з манюнім пуп'янком обцасика внизу), гейби боронячи його в такий спосіб від можливого чужого ока, ослоняючи своєю зримо втоптаною присутністю, — прошу подивитися, прошу! — раз, і вдруге, і так цілу дорогу: бачити відбитки їхніх ніг поруч, знову й знову, було невситимим блаженством, наче доторкатися до неї в якийсь особливий, інтимний спосіб, і коли вона вже майже злякано випурхнула, вихопила від нього руку під самим ґанком і сховалася в свою фортецю з башточками, свою великопанську професорську віллу, обсаджену невидними поночі, мов залягли десь там у глибині на чатах, родичами й покоївками (вхідні двері рипнули так, ніби густий баритон протягло здивувався: «О-о-о!»), він лишився стояти перед брамою на тому самому місці, де вона його покинула, цілком не розуміючи, куди ж тепер має йти — і пощо?.. Перед ним темніла, втікаючи по біло опушених східцях, дрібна низка вимережаних її ботиками пелюсток і уривалася перед дверми, як і його думка, потім на другому поверсі засвітилося вікно, на фіранці з'явилась, гойднувшись, її тінь і разом виповнила його новою хвилею радости, — і він довго стояв, не відводячи погляду од того золотосяйного, мов образ у церкві, високого вікна, де, як на кіноекрані, рухалась її тінь, — відходила, то знову виринала, раз була завмерла, аж йому здалося, ніби дивиться на нього, припавши до шиби, і він, сливе горячковим нападом уражений, нестримно лепетав до неї найнестямніші слова й сміявся собі під носа, зовсім не відчуваючи холоду; згодом вікно погасло, і він не відразу збагнув, що це значить — вона лягла спати, — бурмотів сам до себе, хитаючи головою й тихенько посміюючись, ніби колисав її сплячу на руках, ніби отримав таким чином новий доказ її неймовірної близькости, знак, що вони двоє належать до себе: вона спить нагорі, в себе в покоїку, і на білих сходах темніє крізь ніч разочок її слідів, і він тому свідком, — і так, п'яний од щастя, він і протовкся перед брамою, охоронцем при її слідах, до самого світа, — зовсім не пам'ятаючи, коли і як дістався додому.

І найдивніше — навіть тоді не застудився.

Те, що вона йшла тепер тою самою плавкою, найславнішими львівськими аранжерами поставленою ходою (тільки ноги, мої пані! рухаються тільки ноги!) через трамвайний пристанок, опліч із Нусею, його постійною зв'язковою, і несла йому назустріч той свій спокійний, недосяжний усміх, наче осібне джерело світла серед листопадового міського пейзажу, було майже рівно тому, як коли би небеса зненацька обвалилися — обвалилися, а він і не здивувався. Сніг падав і ширив довкруги запах її волосся — запаморочливо ніжний, вогкий білявий запах; одна сніжинка сіла йому на губи, і від цього легенького, діткливого — на самих кінчиках нервів — цілунку губи йому нарешті розпливаються в давнозабутій, тодішній нічній усмішці — блаженно-глупій, несамовладній, подібно як м'язи скорочуються під ударом лікарського молоточка, — і, замість подати знак їм обом, що все гаразд, що завдання він виконав і все відбувається згідно дорученого плану, Адріян Ортинський видихає, також несамовладно — як останній ідіот, як зелений новак, до лиха, зелений як рута:

— Гельця…

І мов прокидається на звук власного голосу.

ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…

— Панство себе знають?

Це Нуся, звідкілясь ізбоку, мало не з-під пахви, такий невеличкий курдуплик, і завжди з неї, коли хвилюється, лізуть ці фальшиві польські конструкції — свого часу закінчувала, хвалилася, польську ґімназію Стшалковскєй, справді диво дивне, як то вони не зуміли викувати там із неї доброго гарту польської шовіністки, га?.. Ах, Нусю, Нусічко, золоте з тебе дівча, — зненацька його з головою накриває буйна, хижа веселість, замашна аж п'яна, подібна до тої, що вибухає під час бойової операції й пре тобою наперед, рветься з грудей співом, і реготом, і сороміцькими криками (раз мусив відстрілюватись утікаючи прохідними дворами, балкончиками й стрихами, а в голові гриміло заклично, чисто тобі в корчмі до танцю: ой що ж то я у Львові находився! ой що ж то я у Львові надивився! — вжик, вжик, одна куля черконула по блясі, і немов бубон зареготав, і скрипочка заверещала вже в геть знавіснілому темпі, presto[3], presto: си-дить-ба-ба на баль-ко-ні, розстави-ла но-ги-го-лі, і стиии-дно, і виии-дно, як холє-ра! — гага, а що, пся мать, не вцілив?!) — його розпирає, його достоту підносить над землею, зараз він міг би заввиграшки, як казковий велетень, ухопити на руки обох дівчат, а ногами розкидати навсібіч цю пастку часу, що знову збігся, замкнувся круг них, тепер уже всіх трьох, в одиноку приступну їм реальність, якої — ні обійти, ні об'їхати: труп на Сербській, пістолет у портфелі, портфель у них на руках, і вже зараз, от туй-туй, поліцаї почнуть прочісувати місто, коли вже не почали, — цокає, цокає кров у жилах, відлічуючи секунди, і в цьому мішку їх зав'язано — разом: якимось невидимим і незбагненним гігантським маґнетом Її прибило до нього і втисло йому в груди, і танець їхній не скінчиться, допоки грає оркестра…

Так давай же, курча, холера, грай!.. Грай, на псю маму, а щоб тобі в грудях заграло!..

І, заки котресь із «панства, що себе знають», устигає промовити слово, вступають мідяні литаври: з гучним, оглушливим брязкотом, з розхилитаним дзвоном, дедалі пронизливішим, як обрушений на голови кришталевий палац, розтрощений льодяний палац Снігової Королеви, — насувається трамвай, наша сподівана «одинка» — все як має бути, так-так, усе як Бог приказав і як запланували в штабі Проводу, і око вже зимно, мов крізь приціл скоростріла, перелічує вхідні двері: перший вагон пропускаємо, він nur für Deutsche[4], о цій порі взагалі майже порожній, люди купчаться при задньому майданчику, переважно жіноцтво, що не втрапить заплигнути досередини на ходу, будемо й ми всідати, моя дівчинко, прошу ясних панєн, уважай пан! — ай-яй-яй, наступив-єм комусь на ногу, пшепрашам упшеймє, якась сторожиха в хустці, за нею пані в лисячім хутрі, і зараз же наполохано вчепилася за свою торбинку, загородивши прохід заднім, файно, наглий здвиг, коротке замішання при дверях, — цеї штуки я навчився ще за Польщі, як сидів на Лонцького в одній камері з кишеньковцями, але звідки про неї відомо тобі, моя маленька, звідки тобі втямки, що маєш робити, — бо це таки твоя, не Нусина, вузенька лапка в рукавичці твердо перебирає від мене в тому хвилево зчиненому забуренні мого портфелика з дорогоцінним вальтером, що він же й corpus delicti[5], — в мить, коли я підсаджую тебе на приступці, і ти вже там, нагорі, вже зловилась другою лапкою за розгойдану керамічну петлю й із готовністю обдаровуєш кондуктора своїм погідним світлоносним усміхом, по-жіночому безпорадно — таким милим рухом! — пригортаючи портфелика до грудей, завдавши на себе цілу дальшу вагу смертельного ризику, — щоправда, нема мови, куди меншого, ніж досі, бо все ж таки жінок поліцаї не перепиняють на вулицях для обшуку, для отого гидотного ляпання долонями по тілу, після якого завжди чуєшся збезчещеним, іно зуби зціплюєш до зашпорів у мозку, але не жінок, ні, жінок вони не чіпають, тож, якщо Господь поможе, ви з Нусею без перешкод доправите зброю до криївки, от тільки мені про це вже ніхто знати не дасть, — як не дав ніхто досі знати, що ти тут — тут, а не в безпечному Цюриху, куди виїхала була на студії ще перед війною, і ми ніколи не попрощалися, бо як ти виїздила, я бив воші в тюрмі на Лонцького, а потім Польща впала і прийшли совєти, і я мусив утікати до Кракова, бо поляки залишили енкаведе списки всіх своїх політв'язнів, серед яких більшість були українці, і наших хлопців почали хапати наново, а з тих, кого похапали, вже ніхто не вернувся, — всі ці роки мені повторювавсь один і той самий сон, вже згадую цілком виразно, а завжди ж був гадав собі, що не бачу снів, певен був, що не бачу, чи ж би просто забував прокидаючись, так, ніби свідомість, іно ввімкнувшись, зараз же засувала за собою ляду, чи ж би я також стогнав і кликав тебе в тому сні?.. — наче ми танцюємо з тобою в темній залі, чи то в «Просвіті», чи в Народньому Домі, лиш більшій, і в якусь мить ти мені зникаєш, навіть не похоплююся, коли і як, просто нагло здаю собі справу, що танцюю сам, — мить провального холоду, липкого страху, де ти, Гельцю, кидаюсь тебе шукати, бігаю по залі як вар'ят, а вона все шириться, вже не зала, а здоровенний пляц, тільки й далі темний, як поночі, але я знаю, що ти десь тут, маєш бути тут, тільки чомусь тебе не бачу, — ну от ти й знайшлася, моя дівчинко, от і зійшлися докупи стулки розведеного часу, і ми знову разом, і вже виконали з тобою першу фіґуру нашого спільного танцю: pas de deux[6]з пістолетом! — і, під нечутні крики невидимого аранжера, я вбовтуюся до трамваю слідом за Нусею, і ще цілих десять або й дванадцять хвилин поверх чужих голів буду дивитися на твоє личко, моя маленька, моя відважна дитинко, — ось така нам випала музика, і нічого тут не вдієш, мусимо танцювати до кінця, до останнього подиху, як велить присяга, — з нас-бо завше була така знаменита пара, ліпша на залі, казали, що ми двоє виглядаємо чисто як Марлена Дітріх і Кларк Ґейбл, усі твої товаришки мусили тобі заздрити, тож нічим не журись і нічого не бійся, — я ж таки недарма маю щастя, і його завжди ставало на всіх, хто йшов зі мною, а ті, хто пішов осібно й кого вже нема — Ігор, замордований большевиками в дрогобицькій тюрмі так, що тільки сорочку мати впізнала на трупі, і Нестор, який пропав десь ув Аушвіці, арештований у вересні сорок першого, і Лодзьо, Лодзьо Дарецький, найздібніший із нашої кляси, що поїхав до Києва торік улітку, коли підпілля вже впало, і коли-небудь, Христом-Богом свідчу, я ще перестріну те стерво, котре вислало Лодзя до Києва просто в лапи ґестапо, щоб його там застрілили як собаку першого ж дня по приїзді, — всі вони, а їх усе прибуває, стоять у сутемні під стіною бальової зали, чи то вишикуваними вздовж нічного пляцу, й пасуть нас очима — Ігор, і Нестор, і Лодзьо, і Бог один відає, скільки їх там є, уві сні я пробігав повз них не бачачи, бо шукав тільки за тобою, і йно тепер, коли ти повернулася й сон виплив нагору, як ото потопельник на Тисі випливає на голос трембіти, ясно тямлю, що це вони виповняли залу, тим вона й розширялася, щоб усіх їх умістити, — тих, хто вийшов із кола танцюючих і вже не повернеться, але ж стоять там, і мовчать, і не рушаться з місця, і стежать за нами, й чекають — а це значить, що наша правдива забава щойно починається, Гельцю…

Grandrond! Avancez! A trois temps![7]

«Пора!» — підхоплює його Голос, грубим поштовхом ізсередини в черепну чашку; востаннє всьорбнути очима, як устами й ніздрями разом: про запас! — її личка: який то дурний сказав, що з лиця води не пити? — і бігом руш, брацє, a trois temps: тра-та-та, тра-та-та, тра-та-та, — трамвай верещить на скруті, вигинаючись цілим тулубом, мов на тортурах, плямами стрибають по краях зору мури кам'яниць, скачи, офермо! — вділ, по ходу трамвая вниз по спадистій вуличці — із вільними руками й обтятим по живому поглядом, одірваним, як буката власного тіла, од її висвітленого з-посеред вагонного тлуму личка, замість якого тепер сиплеться в очі нескінченне каміння, каміння, котячі чубки, Katzenkopfstein, біжи!..

Біжи. Біжи. Біжи. Поворот — брама — парк — алея — дерева — дерева — чорні стовбури. Хто це хекає за спиною?! Та ні, то плащ шарудить. А чому маєш мокрі щоки, і рівчаками од носа до губ спливає волога — чи ж би аж так упрів?..

Я плачу, вдаряє зблиском у голову. Боже коханий, я плачу. Це мої сльози.

Він несамохіть сповільнює гін — a deux temps, a deux temps[8]— і торкається щік руками, самими кінчиками пальців, так обережно, ніби це не його щоки.

Пропав єси, Адріяне, мигає в мозкові, пропав ти, хлопе, зовсім, зовсім пропав…

Чому — пропав?! Таже все пройшло добре!

Глипає на зеґарок: ціла операція, від часу появи на Сербській тамтого, забрала дванадцять хвилин. Дванадцять і пів, якщо бути точним. А властиво, майже тринадцять. Тринадцять.

До лиха, ніколи не був забобонним — що йому сталося?! Передчуття якесь, чи що?.. Чого він перестрашився?

«І в ту мить Ісус вичув в Собі, що вийшла була з Нього сила. І Він до народу звернувся й спитав: «Хто доторкнувсь до моєї одежі?». Й відказали Йому Його учні: «Ти бачиш, що тисне на Тебе народ, а питаєшся: Хто доторкнувся до Мене?». А Він навкруги позирав, щоб побачити ту, що зробила оце».

Ніколи раніше не розумів цього євангельського епізоду з уздоровленням кровотечивої — навіть коли підріс і почув від ровесників, — у спорзних, гидомирних виразах, котрі ніяк не лучилися зі Святим Письмом, — що то в дійсності значить: кровотечива, й довго мучився, не ймучи віри. Тато читав йому вголос, як він був малий, — потім він би вже не наважився в тата спитати. Епізод так і зостався темним: як же то можна — не бачити, яким робом, а чути, що сила з тебе вийшла?..

Тепер знав. Євангельський опис виявився докладним, як медична діяґноза, — ліпше не скажеш. Просто, нема на те відповідніших слів.

Акурат так і чувся.

Щось змінилося — і вже знав, що: з цих дванадцяти (ба ні, таки тринадцяти, най то шляк трафить!) хвилин — з десять останніх і далі були при ньому і не миналися: відколи вгледів Гельцю. Гельця була при ньому. Ніс її в собі й не хотів відпускати; за всі скарби світу не відпустив би. І знав, що так буде й надалі.

Всі ці роки без неї він мчав по поверхні часу, гейби по льоду, — легкою, пружною ступою, — і от провалився, як в ополонку: зробився тяжкий. Сила, що була несла його поверх часу, вийшла з нього.

Адріян Ортинський, псевдо «Звір», леґалізований яко студент Fachkursen[9]на Політехніці, він же, за іншими документами, Йоганн Вайсс, він же Анджей Ортиньскі. Двадцяти трьох літ від роду. Невразливий. Неухвитний. Непереможний. Безсмертний.

І, в цій хвилині, вперше ясно і сповна свідомий того, що помре.

Що його смерть уже в дорозі. Відлік її ходи вже розпочався — десять хвилин тому. Скільки він іще триватиме, то байдуже, — години, місяці чи роки, — вони зі смертю йдуть собі назустріч, і зустріч ця обов'язково відбудеться, хоч хай там що: як призначене побачення.

ЦОК… цок… цок… цок…

Звір у ньому відрухово хапається за горло (який беззахисний під пальцями рухомий, утікаючий борлак, як легко враз перебити ці хрящі й сухожилки…), задирає голову до набряклого снігового неба й безтямно вищиряє зуби — ніби демонструючи засілому там, угорі, незримому дентистові свої бездоганні ясна. Збоку могло б здатися, що він кричить — німо, безгучно. Або що регоче — також безгучно; самотня жива людина під небом воєнного листопада, і рух її — лицем догори: мертвим рідко таке виходить, мертві падають навзнак, тільки коли їм особливо поталанить, бо й у смерті також бувають щасливчики, як і в усьому серед людей; найчастіше ж останній їхній погляд — У землю, в землю. В землю.

Дата добавления: 2015-08-03