Анкета вояка УПА 2 страница

— І все-таки, — каже Адька, вперто крутячи головою, мов проганяє муху, що дзижчить усередині, — я його десь бачив, їй-богу…

— Ти прямо як Миколайчук у «Пропалій грамоті»: слухай, каже, де я тебе бачив?..

Зненацька Адька ляскає себе по лобі, і в очу йому спалахують збитошницькі вогники:

— А що ми забули, ну? А що ми забули?..

— Де-серт!.. — він робить страшні очі. — Ми забули про десерт! — І, повернувшись, махає офіціантці:

— А що у вас сьогодні на солодке?..

Дзвонить телефон (непоганий початок для режисерського сценарію, думає крізь сон Дарина Гощинська, — поки що ведуча, поки що анкорвуменша на поки що незалежному каналі — ба ні, вже більше не незалежному, уже два дні, як НЕ, — в цьому місці її остаточно прокидає гарячий, як штопором, прокрут у грудях, вчорашня розмова з шефом виростає в свідомості в усій необорності живої яви: не приснилося! — але думка за інерцією котить далі вже-безпотрібний режисерський хід, непоганий початок для сценарію: на екрані темрява, і в темряві дзвонить телефон — антикварним, довоєнним звуком, белем-белем-белем, мов альпійські дзвіночки на коровах, сама ти корова, який антикварний звук, це ж із реклами Milka, блін, як же ви всі мене дістали, яким сміттям густо всипано мозок, так що вже й не домацаєшся до того, що думаєш сама, і якого ото милого, спитати б, колошкати людину ні світ ні зоря — о чорт, яка зоря, це ж уже десята!..), — дзвонить телефон, і вона насилу повертає свою стуманілу голову в бік дзвінка з почуттям глибокої ненависти до світу, — хоч би що там цей світ іще вготував їй за ніч, вона не сподівається від нього нічого доброго: куди не ткнешся думкою, скрізь болить. Як побита, угу. Так її ж і побили. Роздягли й відтовкли, як останню шлюху з Окружної, а тіло викинули в придорожню посадку. Тільки от міліції ні одна собака, загледівши, не викличе.

Номер на дисплеї: мама. О ні. Тільки не це, тільки не зараз. З мамою — ще гірше, ніж із чужими: парадувати в повному блиску свого благополуччя доводиться так само, як із чужими, але при тому чомусь усе одно чуєшся беззахисна, як облуплений кролик. А куди ж іще беззахисніше, як їй зараз.

І все-таки вона покірно бере слухавку й тисне на кнопку відповіді: дочірній обов'язок, нічого не вдієш. Не дзвонила матері три дні — от і віддувайся.

Привіт, ма (о Боже, ну й голос у неї — як у ворони!), як ти?..

На це запитання мама завжди реаґує однаково — починає розповідати про хвороби чоловіка: дядя Володя потроху здає, у нього артрит, коліно вже майже не згинається, треба буде робити операцію, і цукор підвищений, знову лягати під капельницю, — старіння віднедавна стало для Гощинської-старшої темою, що поглинає майже всю увагу, і молодша ставиться до цього зі співчуттям спортивного вболівальника — хоч і з іншої, поки що, ліги. Воно й справді трохи схоже на спортивний матч — розтягнений у часі, зі своїми правилами, яких наперед ніхто тобі не каже, і, на жаль, із наперед відомим результатом: спершу дрібними, а далі все дошкульнішими, настійнішими штурханами тебе рік за роком спихають із траси в ту саму придорожню посадку, у рів; зів'яле тіло, готуючись стати землею, репетирує розпад — на сукупність слабостей, больових точок, уражених органів, дихання й пересування стають заняттями, що вимагають повної посвяти, а вранішнє випорожнення — подією, що задає тон цілому дневі: все це робить учасників процесу мовби членами закритого клубу, де є свої чемпіони й свої аутсайдери, і дядя Володя, по ідеї, мав би належати до перших, мав би показати себе професіоналом старіння, бо хіба ж не на те він усенький вік і тренувався, копирсаючись у людських нутрощах, у розверзтій м'якушці гнилих і надвереджених м'ясних плодів, де для нього жодних несподіванок уже не мало б бути? А виходило чомусь не так — дядя Володя вередував, як дитина, дратувався щонайменшим фізичним дискомфортом, підступність власного тіла, що так по-зрадницькому оберталось на заміновану територію: один необережний крок — і ти вже в рову, — сприймалася ним як особиста образа, як несправедливість, на яку хто-хто, а вже він точно не заслужив, і дружина теж якимось чином виходила в тому винуватою, — він ще не здався настільки, щоб повірити, що вона на його боці, ще покладався на власні сили, ще хвицався, ще порипував, старий пень… Чого Дарина боїться і, з підсвідомим острахом, чекає від кожного материного дзвінка — це звістки, що в дяді Володі завівся роман із якою-небудь молоденькою медсестричкою чи асистенткою, останнє шалене кохання — з пакуванням валізок і, не приведи Господи, поділом майна та маминим провалом у перспективу самотньої старости: такі речі трапляються частіше, ніж заведено думати, битва підупалого мужчини з власним тілом завжди розгортається за одним і тим самим сценарієм, у якому поява на тридцять-сорок років молодшої жінки є етапом неуникненним, як у жінок менопауза, і коли цього довго нема, несамохіть починаєш непокоїтися — та доки ж можна длятися, давай уже швидше, потворо, не тягни жили!.. Але потвора щось не поспішає, і цим разом бойова тривога також, схоже, відкладається, — що ж, хоч одна добра новина за останню добу (якщо вважати відсутність новин доброю новиною!): мама бадьоренько собі жебонить як звикле, перераховує якісь там ліки, які збирається купити, і, крім того, в них, здається, заслаб кіт (рідкісна бидлота, яка розважається тим, що плигає на гостей зверху з шафи або зненацька вихоплюється з-під дивана і вгризається тобі в ногу, але мама й дядя Володя тішаться цим рудим бандюком, як молодята первістком). Та каструй ти його нарешті, — тупо, мов не своє, повторює Дарина те, що й завжди, — в кожній розмові у них із матір'ю певний набір фраз повторюється як у магнітофонному запису (чи це також належить до правил старіння — ті самі слова, ті самі предмети, ті самі затерті платівки, уникати будь-яких змін довкола, бо, щоб рішитися ума, цілком досить і тих, що відбуваються в тебе в тілі?..), каструй — і матимеш спокій. Кого вона має при тому на думці — кота, чи дядю Володю, чи, може, чого доброго, P.: запізніла реакція на почуте вчора від шефа?.. Сама згадка, як опік у мозку, — вона знов замалим не вистогнує вголос: суки, ах які ж суки! — але вчасно спохоплюється: вона вже владає собою, вже пробудилася, доброго ранку, Україно. Боже, з якою гордістю вона колись вимовляла в ефірі ці слова. От іще бракувало зараз розревтися, — зціпивши зуби, Дарина коротко й часто сопе носом, вдих-видих, вдих-видих, — душна хвиля відринає, тільки з очей скліпується пара сльозинок і, сповзаючи цівками, лоскоче щоки. Ольга Федорівна тимчасом каже, що жалко — жива ж істота, мається на увазі Барсик, за що ж його калічити?..

Але щось непевне вона таки вловлює на тому кінці дроту — або, може, її бентежить, що пауза занадто затяглася. Межу дозволеного — колись давно раз і назавжди проораної між матір'ю й дорослою дочкою нейтральної смуги, уздовж прапорців якої обидві розгулюють, здалеку всміхаючись собі навзаєм, як прикордонники дружніх держав, Ольга Федорівна ніколи не важилася переступити, — вона взагалі не належить до тих жінок, що переступають межі, й відрухово чіпляється за кожну підморожуючу форму стосунків, ніби боячись, що, полишена сама на себе, розтечеться калюжкою по підлозі. Як сніговичок у теплі. Колись у дитинстві Дарина принесла такого додому з вулиці — власноруч зліпленого, маленького, як лялька, й дуже чепурного (як їй здавалося) сніговичка — похвалитися мамі, — і в пам'яті вбилось, наступним кадром, як мама витирає калюжу на підлозі в кухні, викручує ганчірку в мидницю й плаче. Вона тоді вперше побачила, як мама плаче, і не відразу зрозуміла — їй спершу здалося, що мама сміється, тільки якось чудно. Що там тоді сталося, в проміжку між тими двома кадрами, чого вона плакала? Моя мама, Снігурка на пенсії, або життя в холодильнику. Репліки в розмові має, за давно всталеним між ними сценарієм, подавати дочка, — як готові формочки, що їх мати з готовністю ж і заповняє, набираючи снігу в обі жмені, і ця пауза, що тепер розтікається в трубці, як калюжа по підлозі (Дарина пригадує навіть ту підлогу — дощану, пофарбовану на брунатно олійною фарбою, з блідими серпиками подряпин на місці пересунутого столу…), поки дочка квапливо ковтає сльози й подумки викручує себе в невидиму мидницю, відновляючи здатність прикидатися, — ця пауза немов підмиває, стрімко, стрімко, дедалі стрімкіше, вибудувану між ними нейтральну смугу, ще мить — і весь насип зсунеться, поповзе, і дочка вже не зможе пробулькотіти, що в неї все нормально (хріновіше не буває, тобто буває, звичайно, але тоді вже викликають «швидку»…), і що голос у неї теж нормальний, просто вона ще спала, а не дзвонила тому, що зайнята була, купа роботи, не продихнути (…нічого, от скоро вона стане безробітною й буде вільна як пташок, — а справді, що вона тоді робитиме? Висітиме в інтернеті по дванадцять годин на добу? Вивчить від мами всі її кулінарні рецепти й чекатиме на Адьку вдома з обідом? Адька сказав, щоб вона не журилася, він її прогодує, — не без гордої нотки в голосі сказав, чи принаймні їй так здалося, і вона й на нього образилася, вгледівши в тому класичний чоловічий егоїзм: знайшов коли хвастати своєю фінансовою потентністю! — а він, може, і в гадці не мав хвастати, це з неї несподівано полізла, як паста з придавленого тюбика, ранена підозріливість до всіх і вся, питома риса всіх принижених і беззахисних, швидко ж вона увійшла в цю роль!..). Дарина раптом по-справжньому лякається — вона бачить себе в порожнечі місячного пейзажу, в зоні абсолютної самотности, як дядя Володя зі своїм артритом: всяке нещастя робить тебе самотнім, і після нього треба вчитися жити наново, і з близькими теж, — як же вона з цим упорається?..

Щось подібне вже було з нею у 1987-му, коли її під час переддипломної практики несподівано викликали до ректорату, а там завели в перший відділ, і невеличкий на зріст, із юрливими чорними очками капітан КҐБ (шурх — розкрита перед носом червона ксіва, лясь — закрита, ні чорта й розгледіти не встигаєш, окрім: капітан! здається…) дві години торохтів із нею невідомо про що, ніби вітер піском сипав з усіх боків нараз, а тоді запропонував «сотруднічєство». На ту хвилину вона була вже така втомлена од марних зусиль упіймати напрямок тої шизофренічної бесіди, — тільки от-от, здавалось, намацаний, він одразу ж і спорскав, перескакував із туманних згадок про її небіжчика батька, який, так і неясно було, чи то «ні в чьом не віноват перед нашей властью» і взагалі мало не предтеча «перестройки», а чи якимось чином посмертно зобов'язував її, Дарину, виправити його помилки (це ж які, цікаво?), — на багатозначні, з якимось гидотним душком натяки на її однокурсників, на друзів, із якими вона тусувалася в Хрещатицькій «Ямі», а то раптом на якусь зовсім уже фантастичну «подпольную організацію», яку капітанове відомство буцімто викрило в університеті, — капітан навіть не удавав, ніби сам вірить у те, що каже, здавалось, його єдина мета була — перевірити, скільки й якої полови їй можна втюхати, за дві години їй так ні разу й не вдалося перехопити його погляд, наче ті чорні очка рухалися якось інакше, ніж у решти людей, — так, кажуть кінологи, не можна дивитися в очі вівчаркам, бо ті сприймають це як напад і можуть і в горло вчепитися. Все вкупі робило враження розмови з душевнохворим, при якій не смієш викликати санітарів, бо знаєш, що головний лікар божевільний сам, — і, продираючись крізь той сипкий пісок захитаної реальности, полунатяків і полубрехонь, у які, що більше стараєшся їх прояснити, то глибше провалюєшся, вона з млосним жахом думала, що це ж так само вони колись говорили і з її батьком, перш ніж віддати його в руки своїх божевільних санітарів, і те, що часи звідтоді змінилися (овва, та чи ж справді?..), за вікном була весна 87-го і в місті вже вирували антикомуністичні мітинги, не мало в цьому задзеркаллі жодного значення, а якщо й мало, то лиш остільки, оскільки постачало сюди, по цей бік шиби, новий матеріал для нових шизофренічних кривотлумачень, — і з того всього вона так була змучилася, що коли капітан нарешті вивершив своє соло (бо він говорив майже весь час невгаваючи, вона могла б і рота не розтуляти!) і запропонував їй писати йому щомісячні доноси, вона, замість одразу послати його подалі й вийти, як писалося на тюремних брамах, «на свободу с чистой совестью», згодилася «подумати», — чи то за студентською звичкою відтягати екзамен начимпізніше (виграти час на підготовку, на те, щоб убрати свою відмову в бездоганно зважені формули, хоча це якраз точно було їм до спини!), а чи з інстинктивного поруху, як буває, коли на ходу зламаєш каблук, — насамперед відступити з місця травми, а тоді вже перевести дух і обдивитися. Що то була помилка, вона збагнула відразу: з того, як капітан неприкрито зрадів, — але наскільки груба, з'ясувалося щойно опісля, за ті три дні, які минули до їхнього наступного, і вже таки останнього, побачення: нікуди вона з того страшного кабінету не відступилася, а навпаки, ніби доброхіть завдала його собі на плечі, дурочка-каріатида, і так три дні на собі й протаскала, немов у гарячці, — по-думки ведучи неперервний діалог із божевільними санітарами: а якщо так… ні, ось так… а я йому… а він мені… (і цілий час було відчуття запертого духу, як у сердечників: не продихнути!). Потім вона впізнавала ту саму зараженість ума в мемуарах дисидентів: люди жили так роками, включені, як в електромережу, в розплутування того, що з засади розплутуванню не підлягає, — в шахову партію з шизофреніком. А тоді їй здавалося, що вона взагалі одна на світі, — чоловік, Сергій, нічого їй порадити не міг, хіба згадати, що до його матері теж колись із КҐБ з цим підсипалися, а до кого, спитати б, НЕ підсипалися?.. — мільйони людей переходили через те саме випробування, а проте ніякого колективного досвіду не існувало, і кожен новачок мусив починати спочатку, ніби він один такий на світі, — ситуація сливе метафізична, як у коханні або в смерті, де теж нічий досвід тобі не підмога, і ні в яких книжках нема слів для того, що відбувається з тобою-єдиним, — з тою різницею, що тут ще й над усім тяжіла ляда глухого, стидкого мовчання — таким досвідом не ділилися. Сергій зостався ззовні, за шибою, і його незграбні спроби її розрадити нагадували неприродно бадьору жестикуляцію проводжальників на пероні перед відходом поїзда: ті, хто знадвору, махають, підступаються до вікон, постукують у шибу, корчать гримаси, — а ті, хто всередині, вже думають над тим, у яку з валізок покладено капці й зубну щітку. Коли поїзд рушає, обидві сторони зітхають з полегкістю. Через кілька років вони з Сергієм роз'їхалися зрештою зі спільної платформи остаточно, але в сам поїзд вона всіла таки в ті три дні: пережитий самотній досвід лиш додавав самотности й віддаляв од тих, кого раніше уважано близькими, — про це також у книжках не писали.

Вона завжди казала, і собі, й друзям, що навчилась тоді не вірити колективному досвіду, ніякому в принципі, бо то все лажа й гониво для заморочки трудящих, а покладатись можна тільки на «сторі» окремих людей. Вона так часто наводила цей свій приклад із капітаном — у робочих курилках, на велелюдних вечірках (не без таємної втіхи помилуватися при тому враз скваснілими мінами екс-стукачів, хоча чому, зрештою, «екс», — на добрі кадри завжди знайдеться попит…), — що об'ялозила була його до повної втрати жиру, — а виходить, бач, що тоді вона навчилася ще одної речі: коли тебе принижують, відбивати удар треба негайно й навідліг — це єдиний спосіб устояти на ногах. Всяка загайка, моняння й потуги пояснити, яка ти насправді хороша, автоматично роблять тебе співучасницею твоїх нападників, ще заки встигаєш перевести дух. Ні, у вчорашній розмові вона таки не мала чим собі дорікнути, вона все зробила правильно. Дарина перевертається на живіт і притискає трубку до вуха — як пістолета до скроні:

— Мам.

…Застигла калюжка на дощаній підлозі, мокрий відблиск кухонної лампи, наче око велетенської рибини. Гарний був сніговичок.

— Мам, я звільняюся з роботи.

В трубці виростає тихий шелест переляку, звук повітря з пробитої камери. До Дарини немов уперше з повною ясністю доходить, що її мати весь вік жила в чеканні лихих новин. Що добрі новини для Ольги Федорівни завжди були тільки інтерлюдією, відтермінуванням. Коли 11-го вересня на телеекрані валилися нью-йоркські Вежі, Ольга Федорівна була впевнена, що почалася Третя світова війна, — та, якої вона сподівалася ще сорок років перед тим, під час Карибської кризи. І не тільки вона — Нінель Устимівна тоді взагалі зробила аборт, бо куди ж родити, коли от-от війна почнеться, так що Влада була, власне, не первісток… Покоління готовности до найгіршого. Може, вони не так уже й помилялися? Може, так і треба жити — завжди готовим до того, що леда-хвилю весь твій, із мурашиною старанністю вибудуваний світик може завалитись ік перетакій мамі, й треба буде так само старанно починати відбудовувати його наново — по камінчику, по травинці, по цурпальчику?..

— А я так і подумала, — бубонить Ольга Федорівна, уже волочачи на будівництво свою першу травинку, — що з тобою щось недобре, бо мені цілий ранок сьогодні так чогось тяжко, так муторно, ну просто все з рук сиплеться!.. — Дарина несподівано зворушується: муторно, оце якраз на диво точне слово — гидко, як од затруєння. — Та що ж таке сталося, чого, як?..

— Те, що й давно б уже мало статися, ми й так довго держалися… Продали нас, ма.

— Як?..

— Найзвичайнісінько, як усіх інших, взяли — і продали. Цілим селом, увесь наш канал. З усіма кріпацькими душами, і моєю в тому числі. Погуляли на воленьці — і баста.

Ольга Федорівна, споживачка готової телепродукції, на кухню допущена зазирнути хіба крізь шпаринку, яку їй вряди-годи відхилить дочка, наївно допитується, кому продали, і чи не можна домовитися з тими новими власниками, щоб «Діогенів ліхтар» залишився в програмі? Адже ж таких передач уже на телебаченні й справді хоч із ліхтарем шукай, скоро взагалі не буде чого дивитися — як не серіали, то все ті ток-шоу недоумкуваті, і який тільки дурень їх дивиться, аж, їй-богу, стидно за ведучих, а решта все, куди не клацни, то самі тільки вибори, вибори, вибори, а вибрало б вас уже на той світ!.. Дарина, мимоволі розбавлена такою палкою підтримкою, ловить себе на тому, що за інерцією подумки все ще прикликає за свідка свого шефа, чи пак тепер уже екс-шефа: прошу дуже, ось тобі відгук рядової пенсіонерки!.. (І скільки ж то часу їй тепер забере — вийти вже з учорашнього кабінету, струсити з себе липкий кушир їхнього діалогу?) І звідки, на ласку Божу, в них усіх, а надто в тих, хто допався до великих грошей (попав на бабки по-крупному, як сказав іще місяць тому їхній оператор, старий цинік Антоша, — бос явно попав на бабки по-крупному, пора чесати з цього корабля…), — звідки в них така непохитна віра в те, що аудиторія — то стадо баранів, яким треба сипати в ясла виключно найтупішої лабораторно-білкової січки?.. Рейтинги, молитовно казав шеф (колись давніше казав, коли вони ще були командою, коли сиділи за північ, заливалися до вух розчинною кавою й сперечалися, — Господи, та невже ж таке справді було, не наснилося їй?..), рейтинґи — ось тобі об'єктивний показник, чого люди потребують: розваг, і ще раз розваг, і то таких, щоб не перевантажувати звивини! — брехня, гарячкувала вона (тоді її думка ще важила, ще могла, їй здавалося, щось змінити…), люди споживають те, що їм підсовують, просто за браком вибору, так, як ти купуєш у «Великій кишені» ті пластмасові яблука, яким хіба на ялинці висіти, — не гниють, не всихають, і через рік будуть так само блищати як полаковані, але це ж не значить, що ти не волів би живу, з дерева, соковитеньку симиреночку з живим черв'ячком усередині, тільки що симиренок у супермаркетах катма, а Golden Smith-y того бляшаного хоч завались, от тобі й рейтинги!.. Скінчилися їхні суперечки — да-авно вже скінчилися, вчорашнє — то лиш підведена риска під пустотою, що бозна-відколи вже тягнеться, шеберхотить пустими віконечками відіграної плівки. Більше кіна не буде — її, Дарину Гощинську, списали, як і багатьох до неї, між іншим, — в тираж, любі, в тираж, на ваше місце знайдеться свіже м'ясце, згідливіше й завжди готове до послуг — із мокро розтуленим ротиком та захопленим скавчанням, коли його товчуть у всі діри.

Ольга Федорівна тимчасом теж снує якусь власну гадку — мати й дочка течуть паралельними руслами, як дві річки, розділені горбистим рельєфом неспівмірного досвіду, — роблячи незграбні закрути до зближення й раз у раз розминаючись:

— А ти вже давно була якась неспокійна, Дарунь, я навіть нишком думала, може, у вас із Адріяном щось негаразд, журилася за вас… Видно було, що ти вся на нерві…

Ну ясно, раз на нерві, значить, щось негаразд із мужчиною, логіка в мами несхибна… А найсмішніше, думає Дарина, що не вгадали обидві: сама-бо вона все своє нап'яття останнього року по-страусячому списувала на фільм про Довганівну, — заткнувши носа й вуші, щоб якомога менше звертати увагу на довколишнє грандіозне збурення лайна, яке тимчасом підіймалося від кісточок вище колін, так що пересуватись робилося дедалі трудніше, не кажучи вже про дихати: зникали з прайм-тайму дискусії в прямому ефірі, новинарі скаржилися, що отримують від власників щоденні тематичні інструкції, які новини як подавати, а за які взагалі мовчати як-у-рот-води, на місце власних програм плавом сунули покупні російські, мовби на місце твого життя заступала чиясь підробка, грубо зляпана на комп'ютері програмістом-початківцем, — кругом западали сутінки ума, а вона вважала, що знайшла для себе нішу, куди «не заливає», як любив казати Юрко; та вони й усі так гадали, всі, хто лишався на каналі до останнього, — вперто не помічаючи, що воно таки заливає, аж доки не залило аж до обрію й стало ясно, що ніяких ніш більше нема, а є тільки той, хто платить, і той, хто виконує замовлення. Тобто так уважали ті, хто платить, і це було нормально. Ненормально було те, що нікого не знаходилось їм заперечити.

— От якраз таке ток-шоу для недоумків, мамочко, мені й запропонували…

— Що, замість «Ліхтаря»?!

— Уяви собі. Молодіжне. Продюсер сказав — оновлюємо стиль каналу. Ставка на молодь, і мені, як вони вважають, супербонус — молодіжне ток-шоу. Ну, знаєш, як це, — скажи «ні» сексу без презерватива, ми познайомилися в караоке-барі і тому подібне. — Затнувшись, вона сковтує надбіглу перешкоду в горлі (суки, суки!), щоб докінчити: і конкурс «Міс Канал» для дівчат-глядачок, — але ні, цю частину програми вона промине, це не на мамині слухи, такого музейним працівницям літнього віку оповідати не слід.

— …В якім іще кароокім барі? — пригнічено питає Ольга Федорівна. Дарина знову відчуває, як очі їй наливаються слізьми. Нащо вона оце мучить — і матір, і себе? Знайшла кому плакатися.

— Неважно, мам, це я так, для прикладу… Вони мені косички пропонували заплести. Оновити імідж, тіпа, ближче до цільової аудиторії. Бачила таку рекламу — покоління «джинс», все й одразу?

— Вони що, показилися? — в голосі Ольги Федорівни прорізаються відмолоділі гострі нотки, від чого Дарині зринає, розмитим напливом, образ понад тридцятилітньої давнини: струнка брюнетка в жовтогарячому платті шпарко йде по двору дитсадка поруч зі зніченою вихователькою, щось гнівно тамтій вичитуючи, а маленька Даринка дивиться з вікна їдальні, де її замкнули по обіді доїдати ненависну сметану, — повну склянку кислятини, яку вона в розпачі, всіма навіки покинута, з огидою цідить через губу, від чого рівень білої кваші в склянці нітрохи не знижується, — дивиться, і її проймає вибухом щастя, одночасною свідомістю близького визволу: мама прийшла! — і потрясіння од першого в житті погляду з б о к у: це моя мама — яка ж вона гарна!.. Якби ж то можна було завжди пам'ятати своїх батьків такими, якими вони були в свої найкращі роки. Але на це ніколи нема часу, бо в тебе на карку зовсім інший клопіт — твої власні найкращі роки, які так само, до трясці, минають. Минають.

Що її було зачепило — це те, що продюсер ні хвилинки не сумнівався, що їхня пропозиція має їй полестити: що вона має втішитися з самого того факту, що її визнали придатною для молодіжного ток-шоу. І, ще гірше, — що вона й справді якусь мить чулася підлещена. Так, як коли при зупинці на світлофорі з сусіднього авта водій слав їй повітряні поцілунки, як тоді, коли на неї задивлялися чоловіки в чужоземних аеропортах (там, де можна мати тверду певність, що тебе не впізнали, — що той увімкнений погляд і безконтрольно розвільжена усмішка адресовані не телезірці, а просто вродливій жінці, бо вдома цього не розрізниш, на красунь і на знаменитостей чоловіки дивляться однаковим поглядом…), — як коли на вулиці біля неї з розгону, розбризкавши віялом калюжу, аж ледве встигала відскочити, спинявся чорний «лексус» і з-за спущеної шиби визирала пичка років на — надцять молодшого за неї пацана, що лінькувато озвучував, гейби ресторанне замовлення: «Девушка, тєлєфончік аставьтє…» (і тільки коли вона розсміялася йому в вічі, видно було зі зміненого виразу, — впізнав, загорівся вже іншим, куди запобігливішим інтересом, ось вона, влада медій: «Пастойтє… ви нє… ви нє на тілівіденії работаєтє?..»), — це щоразу бувало приємно, авжеж: додавало отухи. Якусь мить вона, мов загіпнотизована, слухала, як шеф їй оповідав про неї саму: їй заплетуть косички, щоб виглядало «живенько», як він висловився, і вберуть відв'язаніше, по-молодіжному, з «Бенетону», — що-небудь невимушене, топик, шортики з ботфортами, спідничку коротеньку… Її спаралізувала не так його інтонація досвідченого коханця, як власна вічно-жіноча готовність — заворожено віддатися в руки дизайнера, гримера, стиліста, когось, хто зробить тебе іншою, кращою, і аудиторія, готова оцінити зусилля, тут як тут, під рукою, продавчиня подає в кабінку ще кілька можливих, на її думку, спідниць до жакетика, який ти приміряєш, мужчина сидить тимчасом у кріслі з газетою, чекаючи, коли ти вийдеш із кабінки й пройдешся по залі, покрутившись перед дзеркалом і огладивши спідницю на заду й на стегнах, мов виліплюючи власне тіло наново, сама-собі-Пігмаліон, із нового убору: ну як?.. Ось тільки за той момент у цілій вчорашній розмові їй і було соромно, але цього вона матері не розкаже, жодним побитом, мама б її просто не зрозуміла — мама ніколи не переступала порога дорогих бутіків, і не дяді ж Володі зрештою було сидіти в кріслі, чекаючи сеансу перевдягання-перетворення зі сфінксівською посмішкою мужчини, який у кінці за все розрахується. Угу, не так уже й багато житейських радощів зазнало те покоління порівняно з нами, і хіба ж не за це ми його, в глибині душі, й зневажаємо?..

— Отож-то, мам, я шефові так і сказала — що дурочку з себе робити не дозволю. Не так вона сказала, не так. Вона тільки збила його з тону — з того ділового тону торговця живим товаром, із яким він її упаковував і перев'язував стрічечкою: всівшись на край стола в позі стриптизерки, задерла кофточку, блиснула йому в вічі голим животом і спитала отим гнівно дзвенячим голосом, надтріснуті уламки якого ще й досі, бач, даються пізнати в голосі її матері: «А пірсінґ на пупкові — теж робити, чи слабо?..», — він осікся, забувши закрити рота, збентежився, махнув рукою: припини, мовляв, — тут-таки й вивинувся, відновив рівновагу, вильнувши смішечком: «А пупок класний, ням-ням!», — але з цієї хвилини говорив із нею вже на рівних, як зі спільницею (ах, і добре ж казала їй колись одна стара актриса, коли вони після зйомки пили на старушчиній злиденній кухні чай із сухариками, перед тим явно старанно обструганими од цвілі: краще вже, голубонько, бути курвою, ніж річчю…), — вона тільки ледь попхнула його з вершечка гори, на якому він переможно балансував, упоєний сам собою, — а далі він уже з гуркотом покотився вділ сам, волочачи за собою і її, ну й обдерши ж по дорозі до крови, але цього — про Р. — вона також мамі не розповість, цього вона навіть Адріянові не розповість, із цим їй доведеться освоюватися самотужки…

— А він же тобі що? — допоминається Ольга Федорівна, вочевидь за щось іще чіпляючись, за якусь, як їй уявляється, надію. Дарина відчуває легкий укол роздратування — колись у юності ця материна чіпкість за дрібниці, намагання затулитися ними від реальности (після смерти батька вона довго розповідала на всі боки, як він добре в останній день поїв — манної кашки, морквяного сочку…) не раз доводила її просто-таки до бажання матір стусонути: та прокинься ж ти нарешті!.. Юність іще поняття не має, яких зусиль вимагає від людини мистецтво виживання, — навдивовижу пустопорожня пора в житті. А ми ще й робимо все можливе, щоб розтягти її начимдовше.

— Мам, ну ти прямо як Виборний у «Наталці Полтавці» — а ви ж їй що, а вона ж вам що?..

Не станеш же розповідати, як він пояснював їй, яко розумній жінці, всі очевидні вигоди нового курсу: спершу б'ючи на її слабину, і хто сказав би, що він не знає свої кадри! — на її невиліковну потребу подобатись, все життя тяжить над нею цей проклін дівчинки таки ж справді, тьфу ти, з бантами в кісках — щоб їй поаплодували, щоб похвалили: ай Даруся ж у нас і розумничка, як гарно віршика розказала! — і на її амбіції, яких у неї також навалом, аякжечки, та й хто ж би то, позбавлений амбіцій, згодився двічі на тиждень плавати своїм оптично скругленим фейсом, як рибка, в мільйонах домашніх акваріумів, — з вами програма «Діогенів ліхтар» і я, Дарина Гощинська, залишайтеся з нами (космічна чорнота потойбіч скерованих на тебе студійних світел — ефект засліплення — здається населеною, як глядачева зала, що тягнеться в нескінченність: здається, що звідти на тебе націлено мільйони очей, і завжди, навіть після семи років виходу в ефір, їй здається, що там хтось сидить, завмер у чеканні, готовий на звук фальшивої ноти заскрипіти кріслом, закашлятися, хоч у студії нема жодних крісел, крім того єдиного, котре під нею, — вона чує той багатолюдний затамований віддих передекрання, погляди тих, до кого звертається, — вони держать її, як вода держить плавця…). Шеф напирав на нові «масштаби», наче козирями ляскав об стіл (стіл у нього в кабінеті тепер стояв солідний, дубовий, хоч більярдним сукном крий), — і масштаби вражали: прайм-тайм, серйозна розкрутка, білборди, реклама в метро, з неї зроблять культову героїню молодого покоління, якої ще хороби їй треба?.. Він позував, він пишався собою — виходило, що насправді це він домагався від неї похвали: як усякий чоловік від красивої й розумної жінки, а проте трохи й не так: щось йому муляло, якийсь пробій у ньому вона мала помогти затулити… Зовсім недавно, з місяць тому, вони бенкетували в нього на новосіллі — він в'їхав у нову квартиру, шикарну, двоповерхову, коло Оперного, з ремонтом — десь із півмільйона баксів мусило влетіти як мінімум: зала з цегляним каміном, лазнички, обкладені мармуром, гейби римські терми, і це там, при екскурсійному обході тих храмоподібних лазничок, під веселий сміх гостей (раз у раз дірявлений, як коштовна обшивка цигарками, нестримними, шипучими спахами заздрости), старий цинік Антоша на прізвисько «Бритва Окама» — всім людським учинкам він мав за правило шукати найпримітивніше можливе тлумачення і майже ніколи не помилявся (якщо твій цинізм називається життєвою мудрістю, Антончику, мовляла вона півжартом, то я волію вмерти дурною, — а він відказував зі своєю багатозначно юродивою посмішечкою латентного алкоголіка: це тільки якщо тобі сильно повезе, дорогуша!..), — цей Антоша тоді стиха буркнув, мов сплюнув: ну все, бос попав на бабки по-крупному, пора чесати з цього корабля, — маючи на увазі їхній канал, який уже повним ходом ішов на дно, перетворюючись, як і всі інші, на акціонерне товариство, на бізнес-прикриття для купи якихось мутних контор по відмиванню бабла, а їхній капітан, їхній шеф і годувальник, їхній продюсер і співзасновник, мокрий од поту, ніби вбраний виліз із-під душа, знай, як хавбек на футбольному полі, метався по своїй камінній залі в ноги «віпам», не знаючи, чим іще їх загодити: Пьотр Нікалаїч, вазьмітє суші, ви же любіте, Алексей Васільїч, водачкі? (їх було небагато на вечірці — мужчин Вадимового типу, з однаковими, залитими ніжним жирком потилицями, при яких голова починає нагадувати втопаючу просто в плечі більярдну кулю, й серед них Дарина майже нікого не знала, — небагато, але досить і одного такого чмиря, щоб вечір не вдався…), — і в якийсь момент після чергового свого прогибу перехопив на собі Даринин погляд — видно, насмішкуватий, ні, либонь-таки, співчутливий (вона-бо тоді ще гадала, що це все заради каналу, що шеф увихається перед хлібодавцями задля них усіх, задля справи, щоб держати канал на плаву, — щодня, біднесенький, їсть лайно, щоб Гощинська могла в ефірі вирощувати квіти, що ж, квіти завжди ростуть на гною, і з телебаченням те саме, що з вродливою жінкою: хто, шлючи їй із авта повітряні поцілунки, думає про те, як функціонують її нутрощі, про чвякання калових мас у неї в кишках, від безперебійности якого, між іншим, прямо залежить світіння цери на личку? — тільки тут, замість калових, помпувались потоки фінансові, і хтось мусив забезпечувати їм безперебійність, — так вона гадала, затуляючи свого бридливого носика, бо ж самій їй припадала в тому гігантському телеорганізмі роль, нівроку, таки не кишки, а світлоносного личка, «обличчя каналу»…), — і під тим її порозумілим поглядом, поданим йому поверх ситих плечей і жуючих голів, шеф, мов прокинувшись зі сну, раптом переможно, по-змовницькому обвів очима свою плаваючу в диму камінну залу, буквально огладив ту залу на собі, як жінка, виходячи з кабінки, нову спідницю на стегнах, — обняв, підважив і подав їй, усю нараз, із собою в центрі, геть і з тією самою жіночою питальною тривогою в погляді: ну, як?.. Ніби саме вона була тут держателькою контрольного пакета акцій, ніби без її схвалення все це шоу втрачало сенс. Її це тоді дуже було насмішило, і вона й розсміялася йому через стіл (забагато випила!), салютнувши своїм келихом у німому тості: будьмо, дорогенький, за тебе! — і, о Боже, як же він у відповідь розцвів, засяяв, ніби вона скинула йому з пліч казна-якого тягаря, полегшила ношу!.. А вона й не вдупляла, що доля каналу на той час була вже, відай, вирішена, Антоша, як завжди, не помилився, і контрольний пакет відпливав до зовсім інших рук, — тих, що вчора взяли її за горло, скориставшись для цього руками шефа. Шефа, який бачив у ній спільницю і потребував її схвалення й надалі: верной дорогой ідьотє, товаришу. А хрін тобі, гнидо.

Дата добавления: 2015-08-03