Анкета вояка УПА 3 страница

Майже неймовірно, правда ж, — подумки звертається вона не до матері (з матір'ю вона подумки не розмовляє), а до Адріяна (з яким теж навряд чи стане ділитись цим спостереженням, бо таким узагалі ні з ким не діляться, а куди ж діваються всі ті спостереження, якими ніхто ні з ким не ділиться, і вони так і пропадають у темних комірках мозку?), — майже неймовірно, як багато в житті часом вирішує одна випадкова фраза, один погляд, — ось такий-от підбадьорливий, змовницький, через залу, — і вже тебе за нього радо підхоплюють і втягують попід руці до свого гурту, знімаючи покришку з такого підземельного кишіння черви, якого ти воліла б ніколи не бачити, і не знати, що таке існує. А причиною всьому звичайнісіньке непорозуміння — тебе просто неправильно зрозуміли, світ узагалі стоїть на непорозуміннях, і ніхто вже нікого не розуміє. Такі масштаби, такі можливості, такий кар'єрний ривок — чим вона невдоволена? Шеф справді не розумів — якщо й лукавив, то зовсім трошечки. А як же її проект, а незакінчений фільм?.. Він скліпнув, немов пригадуючи: який іще в дупу фільм? Він уже забув, стер цей файл із пам'яті — є ж такі щасливі люди, наділені здатністю забувати все непотрібне. Про УПА, чи що?..

— Знаєш, мам, що він мені сказав? Про мій «Ліхтар»? Сказав, що нікому мої герої не потрібні. Що це не ті герої, які зараз на часі.

На часі, який чудовий вираз, — її мов ножем порнуло. Пьотр Нікалаїч, Алексей Васільїч — вони купили цей час, як купували ефірний, вони самі мали себе за головних, ні, за єдиних героїв п'єси життя, спеціально під них і писаної, як вони вважали, і так у цьому переконанні й зоставалися — аж до останнього контрольного пострілу в голову. Але шеф, шеф! — він же не з тих, не їхньої породи, він же колись був здібним журналістом, який чудесний на початку дев'яностих зробив був фільм про чернівецьких облисілих діток, там, здається, витік ракетного палива був у військовій частині, місто, на добрий лад, треба було відселяти, — стоп-стоп, але ж тему то після того — згорнули, не випливала більше, і, одну хвилиночку, дайте згадати, — чоловік, який розслідував причини катастрофи, з місцевих, — здається, чи не загинув якось тишком-нишком за нез'ясованих обставин, якщо вона нічого не плутає?.. Спробуй тут не сплутай, спробуй утримай усе в пам'яті, коли в тій пам'яті давно перебор, перевантаження системи, і в тебе давно вже не голова, а ящик із-під комп'ютера, захаращений, як обрізками плівки, кадрами невстановленого походження, невідомо-куди-належними краєвидами та обличчями з відклеєними від них іменами (тисячу разів уже бувало: обличчя впізнаєш, людину — ні!). І так собі гадаєш, ніби несеш людям інформацію, а насправді тільки збільшуєш кількість обрізків у їхніх головах і таким чином допомагаєш їм забувати, бо й сама вже ні фіга не пам'ятаєш, окрім того, що стримить перед очима, на розчищеному серед завалів вузенькому проміжку сьогодні-на-сьогодні. О чорт, може, й справді вона чимось не тим займається?..

— Самі вони не на часі, — гірко озивається Ольга Федорівна, і Дарині блимає неясний здогад, що мати вкладає в ці слова щось своє, їй, Дарині, невидиме й неприступне. І додає, теж не знати кого маючи на думці: — Таргани.

Якийсь Дарина вгадує за цими словами місточок, хистку кладочку, перекинуту до неї, з берега на берег, але вона не має коли до того дослухатися, її несе по своєму руслу, — і не з самої тільки інерції активного життя, котре ніколи по-справжньому не чує тих, хто випав із системи (ну бо що ж вони можуть нам корисного повідати, пенсіонери, безробітні, бомжі, банкрути, зіжмакані упаковки, зметені на край хідника, по якому ми хвацько цокаємо нашими новенькими підборами від Bally, на які вони вже ніколи не зможуть собі дозволити?..), — просто, її переповняє кривда, велика й нестерпуча, в ній зяє свіжий пробій, який вона тільки-тільки почала залатувати, і вона зараз усуціль перейнята собою, як дядя Володя своїм артритом: розказана матері, в трохи іншій редакції, ніж звечора Адріянові, розмова з шефом, у міру того як розказується, набирає в її власній свідомості певних кшталтів, стягується докупи, і тільки це для неї зараз і важливо — переозвучити й змонтувати в пам'яті вчорашню плівку таким чином, щоб можна було записати її собі в актив і жити з цим далі. Все, що для такої процедури потрібно, — це вдячна аудиторія з підтакуючими оханнями, мама ж знай вибивається з ролі й перехлюпується кудись не в той бік, усе ще не второпавши, в які формочки їй належить увіллятися й стягтися льодком, — здає старушка, факт: не та вже гнучкість, не та швидкість реакцій… Але «таргани» — щось у цьому, далебі, є, мимохідь відзначає дочка: мати таки має чуття слова, недарма замолоду писала вірші, хоча, зрештою, хто їх тоді, в шістдесяті, не писав, — у шефові й справді тепер прозирає Дарині щось тарганяче, дарма що він ніколи не носив вусів. А шкода, йому б пасували. Таке нервове посмикування носом, тим помітніше, чим дужче він учора, по наростаючій, нервувався, — такий вираз, ніби чоловік постійно принюхується до чогось смердючого. Антоша навіть запевняв, і давненько вже, що шеф не інакше як кокаїнчиком бавиться, і після вчорашнього вона схильна в це повірити: не може людина цілий час жити в такій клоаці, чимось треба глушити принаймні нюх.

— Знаєш, чого мені безумно жалко, ма? Того сюжету, який я планувала на наступний тиждень, я тобі не розказувала?

— Ти мені взагалі нічого не розказуєш. — Ну от, прошу дуже, тепер іще й претензії.

— Неправда, розказую… А сюжет якраз героїчний без натяжок — про хірурга з райцентру на Донеччині, з такого, знаєш, цілком убитого шахтарського містечка, звідки все живе втікає і трикімнатні квартири за триста доларів продаються, цілі квартали пусткою стоять… У хірурга зарплата двісті сорок гривень, менше, як у тебе пенсія. Так от, викликали його серед ночі на операцію, він біг по вулиці — а вулиця темна, ліхтарі не горять, звалився в розриту яму, зламав ногу — і так, зі зламаною ногою, незрозуміло як доповз-таки до своєї лікарні, і так і операцію зробив. І тільки після того дався себе відвезти в травматологію — після операції дві каталки зразу, для пацієнта й для хірурга. Ось і так люди в цій країні живуть. Розкажи дяді Володі, хай хоч колеґи знатимуть…

Чого вона НЕ розказує, бо це щемить живим зрізом: як напередодні говорила з тим чоловіком по телефону, домовляючись про приїзд на зйомку, — у нього виявився напрочуд славний, затишний, як повстяні капці, голос, і він трошки затинався, либонь, від збентеження, — як же ж, із самого Києва до нього телебачення їде… А після цього її покликали до шефа. Яка Донеччина, куда ти лєзєш, забудь!.. Шеф навіть на російську перейшов, як завжди, коли тратив самовладання. Донеччину належалося тепер показувати районом абсолютного процвітання, практично Швейцарією, а ще краще не показувати взагалі. І далі вже він сказав оте про її героїв — що вони нікому не потрібні, програма закривається. Провалитися тепер перед тим чоловіком зі стиду. А мама, з жадібною увагою від'охавши кожне доччине слово, ще й досипає їй на свіжий зріз перцю — натхненно лепечучи, що ось, ось якраз такими ж людьми, як цей хірург, країна й держиться, — ніби тицяє на стенд указкою невидимій групі відвідувачів, — світ на них споконвіку стояв і стоятиме, і треба, щоб про них знали!..

— Тому що, коли не знати, що такі люди є, то дуже тяжко жити.

А це ж вона про себе говорить, раптом розуміє Дарина. Про те, як вона сама колись жила без такого знаття — скільки ж то років, сім? Ні, більше, — дружиною офіційно визнаного шиза. Інженер Гощинський колись так само чесно повз уночі по своїй темній вулиці з перебитою ногою — поки йому не перебили хребта. А довкола всі були нормальні, і ніхто нікуди не повз — усі купували меблі і їздили на відпочинок у Сочі. Так, як ми тепер їздимо в Анталію. Ті, хто не їздив, і тоді, й тепер, права голосу не мають, і нам про них краще не знати. У музейного працівника зарплата була вісімдесят рублів. Дядя Володя, за совдепівськими стандартами — багатій, після одруження теж повіз свою Оленьку в Сочі. Вони й її з собою кликали, а вона тоді зі злости записалася в студзагін і там другого ж вечора віддалася Сергієві на підстеленій на піску штормовці, потім Сергій ту штормовку викинув. З того першого разу їй найяскравіше запам'яталося відчуття протягу в промежині, коли лежиш просто неба зі спущеними трусиками. І ще — переможна свідомість того, що тепер вона з матір'ю на рівних: що та їй більше не указ. Не виключено, якби не Сергій — якби підстелена штормовка не розтяглася в їхні довгі блукальні ночі, вірші в човні й її сльози в нього на грудях (мокрі плями цим разом на футболці — мітила бідного хлопця з усіх залоз!), — то вона б того літа і з цілим студзагоном переспала, цілий частокіл фалосів воздвигла б між собою й матір'ю, — ще не знаючи, в сліпоті юности, що ніякий це не вихід. Що від матері виходу взагалі нема. Що це камера довічного ув'язнення.

Вперше в житті Дарина усвідомлює, що ніколи не намагалась уявити, — ніби тисячу разів проходила повз двері в стіні й ні разу не додумалась зазирнути всередину, — як, власне, жила її мати всі ті темні роки, що лежать нині в неї на антресолях, зв'язані в чотири пухлі папки з поворозочками. Як вона витримала, заморожена в своїй стрункій поставі Снігурки, — і всю ту батькову безнадійну борню, і гніт довкілля, підповзаючий під двері страх, бандитів у під'їзді, машини з червоним хрестом, Дніпродзержинську психушку, і потім майже три роки тягання по лікарнях із пропахлим сечею недобитком того, що колись було коханим чоловіком, — не знаючи ще тоді, що він не один такий, що інші також повзли в цей час по своїх сліпих завулках, необлічимою в темряві армією героїв поразки?.. А потім удруге вийшла заміж — і за рік розтовстіла, ніби обвалилася, навіть з лиця. Дядя Володя навчив її смачно їсти, відкрив у ній приспані кулінарні таланти, — в ті роки без батька не було їм де проявитися, вдвох вони з матір'ю харчувалися здебільшого вареною картоплею, Дарина її малою любила, та любить і досі — товчену по-селянському, з кисляком, з покришеною петрушкою (якщо є), які проблеми? У підлітка зовсім інші проблеми, і в дорослих дітей також, і з батьками завжди розминаєшся в часі. Та й узагалі, жити з кимось поруч — то ще не значить бути свідком чиємусь життю. Але як вона витримала аж до самої батькової смерти, що її тримало?..

Дарина ясно здає собі справу, що це питання має тепер прямий стосунок і до її власного життя: вона вчора теж зачинила за собою двері, яких ніхто не хапатиметься відчиняти, щоб дізнатись, як їй за ними ведеться, вона вже відчула вчора цей дотик порожнечі, подих одиночної камери, — коли, вийшовши від шефа, скупо сповістила своїм хлопцям, що «Ліхтар» закривається і що в запропонованому їй іншому форматі вона працювати не буде. (Про шоу «Міс Канал» промовчала!) Вона, звичайно, не сподівалася, що у відповідь хлопці негайно закличуть цілий канал до страйку (чи мо', десь у глибині душі — сподівалась-таки?..), та на каналі всі й давно вже чекали на якесь паскудство й томилися тим мутним жданням, навіть гумор у курилках робився все чорнішим і сороміцькішим, а поки тучі збирались на овиді, народ уже потихеньку й звалював, звільнявся, розлізаючись хто куди мов мишенята, — але її зачепило інше: як, поматюкавшись та повиливавши собі навзаєм жалі (бо це ж було їхнє спільне дитя, «Ліхтар», ними виношене й вичукикане, відбатований шмат життя!..) та порозпитувавши в неї, невже ж справді вона піде з каналу (і чи має на прикметі якісь перспективи, о, це їх цікавило найдужче!), — хлопці по якімсь часі, вона це відчула, — були вже не з нею, внутрішньо розступилися, випустивши її з захвату уваги: кожен уже мізкував над власними перспективами, над тим, у який бік гребти собі і що тепер починати з собою, а вона була вже поза межами кола — і стояла з закляклим на губах кривим осміхом недоказаного, як із колготкою, натягненою на одну ногу. (Вовчик, її рідний режисер од стількох років, — той і взагалі зробив неприємно заклопотане обличчя, ніби враз згадав про якусь важливу справу, коли вона сказала про бандитизм і блядство — що вона в тому участи брати не збирається, — і вона збагнула, що Вовчик залишиться, при всякому-будь власникові, й БУДЕ брати в тому участь, а на неї вже образився — за те, що вона НЕ, і що так із маху одбирала в нього можливість не почуватися при тому гівном: ну ось уже й є перша людина, що рада буде з її відходу, вмикаємо лічильника, хто далі?..) Ні, їй, звісно, не загрожувало картопляне пюре на обід і вечерю, — їй загрожувало тільки те, що чекає на всіх аутсайдерів: самотність. Сиди собі в хаті зі своїм хлопом (і ще дякуй Богові, що маєш доброго хлопа!) і гордо їж своє почуття правоти, хоч удавися, — а життя тимчасом мчатиме далі без тебе. Як тільки ти зникнеш з екранів, тебе забудуть, — і не таких забували. Це не кіно, дорогуша (як каже Антоша), не закинута на полицю «нєтлєнка», що має шанс колись іще вигулькнути на світ Божий, — це телебачення. Шоу маст ґоу он. А вона завжди була на людях і з людьми, вона любить людей і звикла до того, що й її люблять, — і як тепер усе це витримати, на самому лиш почутті правоти?..

І, майже несподівано для себе самої, не обдумуючи фрази — отак, як вихопилося, стрибком у воду, — Дарина питає в матері:

— Мам, а ти вірила в тата? Пауза.

— Я маю на увазі, коли його забрали?

Ні, мама її зрозуміла, — на диво, мама зовсім не заскочена таким поворотом розмови, це вона просто шукає слів, яких у неї нема напохваті, долає в собі якісь зашерети багаторічного мовчання:

— Я знала, що все, що він робить, — це правильно.

— І тобі від цього було легше?

— Хіба «правильно» — це завжди легко, Дарусю?..

Це звучить із таким усепроймаючим, задавненим сумом, що Дарина на хвилиночку ціпеніє. Хай із її матері й не героїня, але дурною її все-таки не назвеш.

— Hi. He завжди. Твоя правда.

Обидві мовчать, відчуваючи, що зайшли на незнайому територію, і вагаючись перед наступним кроком. Ольга Федорівна раптом тихенько сміється — здалеку, мовби справді з відстані тридцяти років:

— Знаєш, я тобі ніколи не розказувала… Коли Толя в Дніпродзержинську був…

— (Це «Толя» перепиняє Дарину, мов струнний звук: зазвичай мати каже «батько» або «тато», а тепер вона говорить про чоловіка, якого колись кохала, говорить не дочці, а дорослій жінці, а може, й собі самій): — Вдень, то ще можна було чимось голову затовкти, — на роботі екскурсанти спасали, та й продукти ж треба було добувать, то ж іще один робочий день тоді був — вистояти по чергах… Якось раз у неділю всі базари об'їздила, Житній, Сінний, Лук'янівку, Володимирський, — ніде м'яса не застала, порозбирали ще засвіт! А в тебе тоді недокрів'я було, лікарка в школі сказала, — (дивно, думає Дарина, сама вона нічого такого не пам'ятає, пам'ятає тільки, що місячні в неї почалися пізніше, ніж в інших дівчаток, і її довго гнітило почуття, наче вона з перших у класі раптом перейшла в останні, а коли нарешті «гості прийшли», на радощах похвалилася ще одній відмінниці, Оксані Караваєвій: «А я вже дівчина!» — а Оксана образливо засміялася й сказала: «То купи собі медаль»). — Треба було м'яса, хоч потрошку, хоч у котлетах із хлібом накрутить, а кругом самі пусті прилавки. Ще на Бессарабку дай, думаю, поїду. Приїхала, вечоріло вже — а там якраз зачиняють, прямо перед носом мені… Я припала до стіни, та як заплачу вголос!.. Це перший раз було, що я заплакала, а то, відколи Толю забрали, дуже довго плакати не могла. Як задубіла була всередині. А вечорами, коли вже все приберу, помию, — (пам'ять послужливо вмикає Дарині давно-забуте: вогкий дух прання в квартирі, пара од вареної на плиті білизни, запітнілі вікна в кухні й дерев'яний держак від старого сачка на метелики, що ним мама, з упрілим волоссям і блискучим од поту обличчям, як вантажник, перевертає у виварці спузирілі через верх горби простирадел, — чи вона навмисне мало не щодня тоді прала, щоб забутися?), — коли все чисто пороблю, а ти вже заснеш, — от тоді хоч на стінку дерися! І сну нема, не йде, хоч би як змучилася. Думаю, як би його ума не рішиться? То я собі таке придумала, — ляжу, заплющу очі й починаю собі в голові «крутить кіно». Уявляю собі, буцім би Толя вже вернувся, такий красивий, ще кращий, як був, і ніби Палац «Україна» відновили, яким він був спочатку, — так собі в уяві кожну ту паркетинку бачу, вони так лежали, як тіні, такий був химерний оптичний ефект… І Толі ніби на сцені вручають ордена, дякують йому за те, що врятував таке чудо, що це все його заслуга… Всі встають, аплодують, і квіти вносять кошиками, ставлять на авансцену, як після прем'єри, — а я сиджу в ложі, в вечірній сукні з голими плечима, Толя казав, що в мене брюлловські плечі і що такі плечі гріх од людей ховать, треба, щоб всі бачили… — (Дарина згадує мамину жовтогарячу сукню, таки справді з відкритими плечима — висока шия, висока зачіска, ще й дядя Володя її в тій сукні застав і, видно, теж вирішив, що нічого таким плечам пропадати дурно, — мама ту сукню була років із десять носила, на вісімдесят рублів у місяць із дочкою-підлітком не дуже-то навбираєшся…) — І так ото собі лежу і мрію, мрію, намріюю все таке гарне, як наслання на себе напускаю, — поки не засну… І добре ж знаю, яснісінько при тому тямлю, — Ольга Федорівна знову сміється, ніби звіряється з дитячих пустощів, — що я все це вигадую, що нічого того нема і не буде, — а все одно легше робиться… Такий, свого роду, наркотик.

— Дейдрімінґ, — видушує Дарина, стараючись звучати розважливо: всі діагнози завжди звучать розважливо, навіть смертельні. — Є такий термін у психології.

— Так? — неуважно перепитує Ольга Федорівна. Те, що винайдену нею таємну гру, про яку вона тридцять років нікому не розповідала (цікаво, а зі своїм нинішнім чоловіком про що вона говорить?), виявляється, скласифіковано, пойменовано й укладено кимось у відповідну шухлядку з наліпленою етикеткою, особливого враження на неї не робить, — Ольга Федорівна взагалі не сприймає загальників надто поважно, в неї до них якась інстинктивна недовіра — до наукових термінів, до політичних концепцій: вона їх не чує, не запам'ятовує, досі не знає, чим лібералізм різниться від демократії і що таке громадянське суспільство, — для неї це все чоловічі ігри, які до її життя мають хіба той стосунок, що можуть одного дня його зруйнувати. Дарині спадає на думку, що вона вспадкувала від матері значно більше, ніж їй здавалося досі. І здатність «крутити собі кіно», виходить, також. Тільки що Даринине «кіно» завжди крутилося «на винос», із думкою, як це перенести на екран і показати іншим, — а материне виготовлялося для аудиторії з одного глядача.

Ось таку б зробити передачу — перенести на плівку ті фантазії, що снуються в людських головах і допомагають людям вижити. Дейдрімінґ на екрані, чим не телебачення майбутнього? Суперовий проект, нічого не скажеш, особливо як на відставну анкорвуменшу. Що ж, тепер, коли її відставлено (ні, коли вона сама себе відставила, прошу панства!), вона зможе без будь-яких перешкод, як колись її мати, намріювати собі скільки завгодно прекрасних, снодійних проектів, не переймаючись тим, як його все зреалізувати. Творитиме собі свою приватну віртуальну реальність, до якої нічиї брудні лапи не матимуть доступу. Щоправда, й нічиї чисті також. Надзвичайна перспектива, хоч відразу вішайся. Все одно, що сісти на голку, справді.

Але щось у почутому Дарині все ж муляє — щось не-проковтнуте, як риб'яча кісточка, застрягла між зубів, і вона вперто лізе туди язиком — висмикнути, зализати:

— Дейдрімінґ — по-нашому можна перекласти як сон наяву. Чи сон із розплющеними очима. Сон у свідомому стані.

— Так свідомому ж, я ж тобі кажу, — потверджує Ольга Федорівна, ніби трохи дивуючись, що дочка не пойняла їй віри й потребує для справдження щось там іще перекладати, тоді як вона, мати, їй уже все що треба оповіла. — Це не те щоб якісь там галюцинації абощо, боронь Боже! — (О, і це Дарина також упізнає, це їхній кревний страх, фамільний: досить мати в родині одного офіційного шиза з наліпленою етикеткою, дарма що фальшивою, щоб уже до скону харапудитися, підозрюючи за кожним своїм кроком загрозливо навислу тінь безумства, — хоч та «сутяжно-параноидальная психопатия», яку наліпили на батька, жодних «галюцинацій» і не передбачала, для діагнозу цілком вистачало «нав'язливих ідей», а «нав'язливими» вважалися ті ідеї, від яких ти не відмовляєшся, коли від тебе того вимагають, та ще й такими переконливими арґументами, як удар по голові в нічному під'їзді…) — Просто, сама собі придумую таку ніби гарну-гарну казку, як тобі перед сном розказувала маленькій. І так уже була до того звикла, що навіть удень на роботі іноді ловила себе на відчутті, ніби на мене вдома ввечері жде щось гарне, — так, як при Толі було…

Ах, то он воно, значиться, як було при Толі. Дарина й сама добре знає цю радість дня, наскрізь під'яскравленого в кожній дрібниці чеканням любовної ночі, — тільки чомусь це материне наївне звіряння (з якого відразу суне, як із розкритих дверей, хмара інших далекосяжних здогадів про її сексуальне життя, і з дядею Володею також, мати сама явно не розуміє, як багато цим про себе сказала, більше, ніж за двадцять років усіх їхніх дипломатичних перемовин…), — замість зворушити, озивається в Дарині глухим болем: чи то відгомоном її давнього дочірнього бунту, з якого вона колись вийшла, узброєна непохитною юною певністю, що ніколи, ні за яких обставин не дасть себе підбити жодному чоловікові, — а чи якимсь сукупним жалем, за матір і на матір водночас… Так, вона завжди знала, що вона, Дарина, — дитя любови і, виростаючи, в своїх власних стосунках із чоловіками раз у раз натрапляла на випорслі з глибин дитячої пам'яти прямі, як оце зараз, свідчення, що колись її батьки були дуже щасливі разом. Десятиліттями ті дитячі враження зберігалися в ній, чекаючи, доки їх прояснить прожектором дорослого досвіду: ось родина вертається з прогулянки, і тато на сходах пропускає маму вперед, а сам із маленькою Даринкою лишається стояти внизу, задерши голову, а потім зі сміхом кидається наздоганяти маму, перестрибуючи через дві сходинки, і вони десь там поверхом вище шамотаються й хихочуть, у цю мить цілком про неї забувши, — так тепер любить наздоганяти її на сходах Адріян, але відкриттям вона завдячує ще Сергієві, який першим їй зізнався, що не може спокійно дивитися на неї ззаду (вона тоді, ще не знаючи чоловіків, сприйняла це повідомлення з палкою цікавістю, і зараз же згадала батьків вираз, коли він стояв на сходовому майданчику з задертою головою…), — взагалі, вона тільки десь аж класі в другому сповна здала собі справу з того, що тато з мамою справді зустрілися колись як чужі люди, котрі могли б і не зустрітися, і тоді не було б її, — і взялась по-прокурорськи діймати їх розпитами, як саме вони зустрілися. Можна вважати, що то було її перше в житті інтерв'ю, і вона лишилася ним невдоволена, як і більшістю своїх інтерв'ю аж до сьогодні (до вчора, до вчора!): вона-бо вибивала з тата з мамою не що, як готову «сторі», з якої ясно випливало б, що зустрілися вони невипадково, що інакше й бути не могло, і покохали одне одного з першого погляду й на віки вічні, — а тато з мамою, як двійко шибеників зі старшого класу, перехопили ініціативу й повели гру за якимось своїм, незбагненним для восьмилітки сценарієм: пустували, навзаводи обкидали одне одного, як сніжками, геть, здавалось їй, недоречними деталями, весело перебивали себе навзаєм, дражнячись: а ти сказав — ні, це ти сказала, — пхи, і не думала, дуже було потрібно! — ага, кажи-кажи, та ти з мене очей не зводила! — і мама хихотіла, як дівчинка, якій на уроці передали записку від хлопчика, на що, як обурено вважала маленька Даруся, не мала жодного мам'ячого права… Адька так само любить тепер згадувати їхню першу зустріч у гумористичному тоні, любить жартома імпровізувати, щоразу на інший лад, той самий сюжет — як він приперся до неї на студію, а вона зашипіла на нього як кицька, але ніжки — го, ніжки її він зразу оцінив, зразу вирішив, що такі ніжки його рук уйти не повинні! — і вона так само у відповідь хихоче й кидає в нього сніжками, — тепер, коли вона знає, яким невичерпним джерелом підігріву для всякої любови є звертання до своїх витоків, до початку, і як усяка гра при тому укріплює в тобі свідомість перемоги над життям (бо ж гратися можна тільки тим, що твоє, твоє, належить до тебе, і ніхто тобі того не одбере!..), — тепер їй жаль, що тоді, у вісім років, з неї виявився такий нікудишній інтерв'юер. Що, вимагаючи «сторі», вона не запам'ятала деталей — тільки загальний розмитий образ, як у скляній кулі, в якій, коли її поворушити, сиплеться сніг: батьки молоді, вони сміються, і їхні напівзаметені снігом часу тодішні обличчя — як джерело світла всередині скла…

— Ти чого мовчиш? — питає її мати через тридцять років.

Чого? Та того, що більше нічого від тої любови не лишилося. Звісно, як не рахувати її самої, Дарини Гощинської (хто це її недавно був назвав по батькові, ще й із якимось таким значущим притиском?..), Дарини Анатоліївни Гощинської, відставної тележурналістки сорока неповних літ, що об одинадцятій ранку валяється в ліжку як колода, з мокрими од сліз щоками, й не має куди йти, — не такий уже й великий, як подумати, здобуток для людства. Глупо вважати, ніби діти щось там усправедливлюють, чомусь там служать вінцем чи ціллю. Любов не має ніякої мети поза собою, — вона має, кожна, своє власне життя й власну біографію, це окрема істота. Була собі колись на світі одна любов, «Оля й Толя» — «Отолля», як вони підписувалися на листівках до друзів, — була, а тоді перестала бути. Отак узяла й перестала, з технічних причин, — у зв'язку з вибуттям одного з підписантів. І все? Так просто? Досить вибути з життя, як щезнути з екрана, щоб за тобою пішла в небуття й любов — та, що роками тримала тебе на плаву?..

Вона мовчить тому, що не знає, як спитати в матері: що та зробила зі своєю любов'ю? Заархівувала десь у собі, зав'язавши поворозочки мертвим вузлом? Чи, може, перевела їй рейки, як у сімдесятих роках минулого століття робили київські трамвайники — вручну, залізною ключкою, — і тою самою недовижитою, перебитою на півдорозі любов'ю взялась долюблювати дядю Володю? Чи може так бути, що це одна й та сама любов, яка для неї продовжує тривати? Бо ж уся та несамовита енергія душі, звана любов'ю, — та, що з силою прямого удару зненацька навалюється на тебе, коли витираєш пилюку з письмового столу, де він колись розстеляв свої креслення, або коли натрапляєш у шафі на старий шалик із його зацілілим запахом, або й просто будь-де, без ніякої видимої причини, — навалюється, збиває з ніг дев'ятибальною хвилею, і все, що ти можеш, це рухнути, де стоїш, і завити без слів, у песій голос: де він, чому його нема? — не може ж уся ця енергія просто так зникнути, кудись же вона має подітися?.. В юності Дарина, звісно, про це не думала, тоді їй праглось одного — якнайшвидше втекти зі своєї калічної родини, що врешті, як на глум, вилупилась дядею Володею з його тупими медичними жартами, — наче знущальним пуком у сині спортивні штани, — втекти й почати власне життя. І ніякої при тому «гамлетівської нездатности до рішучих дій», що колись була так непокоїла її небіжчика батька, — на відміну від Гамлета, діяла вона, як на свої вісімнадцять, цілком рішуче (першої ж миті, тільки-но вгледівши Сергія, сказала собі: ось цей! — і коли вже наступного вечора він, розпалений її квапливою, готовною підставленістю: ось я, бери мене! — ввігнав у неї, нашвидку кинуту на пісок, несподівано твердого й гарячого члена, а вона, не стримавшись, хоч і заплющила очі, як у зубному кабінеті, щоб не бачити інструментів, скрикнула з болю, то бідолашний Сергій ледь не правцем став од відкриття, що це для неї вперше, так недовго було й сексуально травмувати хлопця, гаразд іще, що обійшлося, — Сергій розчулився, гладив її по голові й примовляв «маленька моя», і ось тоді вона й заплакала, уткнувшись йому в сіру, як зараз пам'ятає, футболку на грудях, бо після батька це була перша чоловіча рука, що гладила її по голові…). Хоча Гамлетові, якщо вже на те пішло, було куди легше проявити рішучість — як-не-як, його батько вмер королем, і син міг із повним правом тицяти матері під ніс два портрети на порівняння: це був ваш чоловік, це є ваш чоловік, і як же вам, паніматко, не ай-яй-яй! — а що мала в активі вона, Дарина? Ото хіба що — спогади раннього, ще втепленого любов'ю дитинства, дражливі, як сон, якого вранці не можеш згадати й мучишся почуттям невідновної втрати, — а потім, зразу ж наступним кадром, — уже вид жовтих маслаків із відстовбурченими п'ятами з-під халата, вічний невідмивний запах сечі в домі, куди не можна було запросити нікого з товаришів (перші місяці після психушки батько навіть говорив через силу, потім мова сяк-так відновилася, але до самого кінця зберігалася неприємна натуга при говоренні, як у людини, що суне над прірвою й боїться зірватись), — нічого королівського, нічого героїчного, як на сміх, — тільки довгий, глухий сором закомплексованого підлітка. А її Гертруда потім марно тлумачила дочці, на яку жертву пішов дядя Володя, зоставивши батька вмирати в лікарні й не жаліючи йому знеболювального, — таких хворих звичайно виписували додому, щоб не псувати лікарняної статистики зайвим exitus letalis[17]. Цілком братній з боку вітчима вчинок, на відміну від Клавдієвого: всі чоловіки однієї жінки — завжди в чомусь брати. (Ой ні, не всі, не хоче вона уявляти собі нічого братнього між Р. і Адькою, Адька на таке не заслужив!)

— Мам, а якби я тебе спитала — що в дяді Володі спільного з татом?..

— А він добрий, — негайно відгукується Ольга Федорівна, з такою готовністю, ніби двадцять років чекала на це запитання. — Я завжди тобі казала — дивись, аби чоловік був добрий, це найголовніше. Серьожа був добрий. І Адріян теж. — Вперше за цілий ранок Дарина не може втриматись од усмішки: легкість, із якою мама об'єднує в одне коло своїх і її чоловіків — тих, котрих знає, — на хвилиночку змушує її забути про те, в яку бездонну твань її вчора спробував занурити шеф: образи добрих чоловіків її життя кружляють перед нею, як у гуцульському аркані, — всі вони брати, всіх їх треба обов'язково познайомити між собою, щоб вони всі потоваришували, коло миготить, розганяючись швидше й швидше, зливаючись в одну істоту, в суцільне променіння сяючого ніжністю погляду, — це триває одну мить, а далі видиво розпадається, але, дивна річ, вона відчуває, начеб їй трохи полегшало. Якимось чином матері вдалось її перемкнути, послабити страх самотности. Ні, її не нагнуть, чорта лисого. Те, що пропонував їй шеф, страшніше за всяку одиночку. Набагато.

Дата добавления: 2015-08-03