Без протоколу

Наступнi години та днi я неначе гойдалася на дивнiй гойдалцi, яка то занурювала мене в порожнечу, то знову пiдкидала на поверхню.

Коли я прийшла до тями першого разу, побачила свiтлу пляму вiд нiчної лампи. Застогнала – i тут же свiтло заступила чиясь постать. Тамарин голос:

– Що, Ларисо?

– Його спiймали?

– Ловлять, ловлять! Сестро, сюди бiгом!

Гострий кiнець голки втикається в шкiру – i знову на гойдалку.

Наступне пробудження було бiльш осмисленим. Довкола – свiтло, нiчого не розпливається, поруч спить на стiльцi хтось у бiлому халатi. Варто менi було заворушитися, як бiлий халат перетворився на Стаса. Його велика зашкарубла рука лягла менi на лоба.

– Уже не гориш.

– Його спiймали?

– Нi. Хто там є?

Знову голка. Знову гойдалка.

Коли я виринула на поверхню втретє, Стас сидiв там же, на своєму мiсцi, тiльки замiсть свiтла кiмнату, де я лежала, освiтлювала самотня лампочка на дротi.

– Пити, – попросила я.

Жихар хутко пiдвiвся, чимось забулькав. До губ притулився край склянки, сильна рука пiдняла голову. Зробивши кiлька ковткiв теплої солодкої рiдини, здається – морсу, я кволо запитала:

– Його спiймали?

– Усе нормально. Уже спiває на допитi.

Мабуть, ця звiстка таки стала переламною. Отримавши черговий укол i заснувши, я наступного разу прокинулася вже з чистою ясною головою, готова була їсти i навiть поривалася вставати.

Упродовж наступного дня вiдвiдувачi ходили буквально косяками.

Правда, Стаса я б вiдвiдувачем усе ж таки не назвала. Вiн фактично поселився в палатi, видiленiй менi за особистим розпорядженням мера. Це була персональна палата мiського голови Подiльська в мiськiй лiкарнi. Тут, крiм непотрiбного менi телевiзора i ще менш потрiбного холодильника, було зручне крiсло, в якому висипався навiть такий велетень, як Жихар. А ось усi iншi приходили по кiлька разiв на день i постiйно щось розповiдали.

Тамара з Олегом. Мiський голова. Заступник мiського голови. Прокурор. Якiсь абсолютно незнайомi люди з обласної прокуратури. Мiсцевий головлiкар та його колеги з областi. З їхнiх розмов я склала для себе бiльш‑менш чiтку картину того, що вiдбувалося довкола.

Коли я раптово перервала розмову, Жихар тут же пiдняв тривогу. Ситуацiя ускладнилася вiдразу: вiн же тiльки напередоднi написав рапорт, i, поклавши руку на серце, набрид своєму начальству до чортикiв. Пiдключилася Тамара – стало тiльки гiрше: вони отримали по повнiй за незаконне i несанкцiоноване розслiдування. Аж тодi моя доля все ж таки когось зацiкавила.

Час невблаганно минав. У будинку Бондаря оперативна група опинилася тiльки через пiвтори години пiсля того, як Стас пiдняв тривогу. Я не знала, що в директора музею була машина. Просто не додумалася поцiкавитися. А ось мiсцевi опери знали. Не заставши його вдома, виявивши порожнiй гараж i заодно обгавканi собакою Полковником, вони доповiли керiвництву: Анатолiй Бондар зник у невiдомому напрямку. А моїх слiдiв узагалi не видно. Стас набирав номер мобiльного, але вiн спочатку не вiдповiдав, а потiм раптово опинився поза зоною досяжностi.

Це потiм з'ясувалося: Бондар, отримавши фору в пiвтори години, встиг на швидку руку зiбратися i дiстатися до Хмельницького. Що вiн там робив i де переховувався наступнi тридцять шiсть годин – невiдомо. За цей час Жихар вирахував мiсце мого поховання. Спочатку припустив, що Бондар возить мене з собою, як заручницю. Потiм передумав: якщо вiн подався в бiга, заручниця зв'язуватиме йому руки. Стас i Тамара боялися навiть подумати, що вiн мiг мене вбити. Потiм вирiшили: навiть якщо i вбив, мусив десь заховати труп, причому – добре заховати.

Про руїни Жихар подумав вiдразу. I вже коли їх обшарювали, на очах у здивованих оперiв ляснув себе по лобi – там же була дiрка в землi, там же пiдземелля! Поки одна група збивала замок i викликала мiсцеву бригаду МНС, друга разом iз Жихрем кинулася зсувати плиту з «дигерського» проходу. Мене знайшли непритомною там на початку дев'ятої ранку.

У полонi пiд землею я пробула майже дванадцять годин.

Струс мозку, сильне нервове виснаження. Бiльше пошкоджень не було, але цього виявилося з головою: я пролежала пластом майже двi доби. Увесь цей час мiлiцiя шукала Бондаря. Стас сидiв бiля мене – вiн уже не працював у органах, тому ловили втiкача без нього. Час вiд часу його змiняла Тамара, її залишили в оперативно‑слiдчiй групi, пiдсиленiй до десятка абсолютно рiзними людьми, котрi з успiхом заважали одне одному. Лiза Потурай нiкуди тiкати не збиралася, спокiйно повернулася до Подiльська сама, прийшла в мiлiцiю i пiдтвердила: так, колись вона була одружена з Анатолiєм Бондарем, розлучилася, таке трапляється. Коли перебралася з чоловiком до Подiльська, зустрiла його тут цiлком випадково – теж буває. Але жодних стосункiв, окрiм дiлових, з ним не пiдтримувала. Подумаєш – колишнiй чоловiк.

Її вiдпустили. Звинувачення у спiвучастi в убивствi свого чоловiка, а заодно – Михайла Дорошенка i Едуарда Сизого, вiдкинула з ходу, навiть пообiцяла подати до суду за наклеп i просто з прокурорського кабiнету подзвонила якомусь своєму адвокату.

Проти неї справдi нiчого не було.

А Бондар через двi доби об'явився сам. Приїхав на машинi додому, наче нiчого не трапилося. Подякував сусiдовi за те, що пожалiв i погодував голодного собаку. Прийняв ванну: будинок обладнаний водогоном. Коли за ним прийшли, вiн саме голився i попросив його почекати.

За пiвгодини писав «чистуху»: зiзнавався в умисному вбивствi Степана Притули i замаху на вбивство Лариси Гайдук.

– Ситуацiя така, – пояснив менi Стас, пiдбивши подушку пiд спиною. – Вiн, виявляється, здогадувався, що всi цi вбивства – справа рук шизофренiка сторожа. Сам розповiв йому про Безголового, а той перейнявся, заманiячив, дах у нього капiтально потiк. Але в мiлiцiю директор не поспiшав: по‑перше, бiдолаху шкода, по‑друге, це може бути i не вiн, по‑третє – в будь‑якому разi доведеться вигрiбати за те, що дав притулок психовi й нiкому нiчого не сказав. Вирiшив спочатку сам усе перевiрити i почав стежити за Стьопою.

– Це вiн так каже? – перепитала я.

– Не просто каже – соловейком заливається! Значить, шукав вiн Притулу, а знайшов труп Потурая бiля машини. Вiрнiше, труп без голови, машина знайома, документи в кишенi. Ну, вiн вирiшив машину подалi вiдiгнати – нехай, мовляв, орли‑сищики шукають. А сам почав мiзкувати, як же далi зi Стьопою бути. Коли той сам до нього прибiгає – сам на себе скаржиться, жiнку мало не вбив. Допоможiть, благодiйнику, лiкуйте мене, хворого!

– I вилiкував?

– Аж бачиш. Каже – виходу iншого не було. Сам породив манiяка, сам пригрiв бiля себе таку змiюку, сам i позбавить вiд нього всiх. Задушив i повiсив. Точно таким способом, як я тобi описав. Ну, а з тобою – окрема iсторiя. Коли ти прийшла i почала питання ставити, запанiкував, перелякався, нерви здали. Казав – ти ще ранiше з рiзними подiбними розмовами до нього приходила. Коротше, оглушив тебе, запхав у багажник, до пiдземелля занiс i лишив там. А сам чкурнув свiт за очi. Покатався – i повернувся. Вiд себе, каже, не втечеш, та й мiлiцiя все одно колись знайде, справа ж гучна. Дуже зрадiв, мiж iншим, що ти залишилася живою.

– Ну, а як же, – зiтхнула я. – Ти менi скажи: це – все?

– У куми своєї запитуй. Я тепер вiльний сокiл. Усе, що стосується цiєї справи тепер для мене службова iнформацiя. А значить – закрита, колишнi працiвники до неї не мають допуску.

– Я тебе умоляю, Стасе!

– Умоляй, не умоляй – кажу, як є. Тепер справу точно закривають. Психопат рубав людей, директор музею вбив психопата, боячись викриття – мало не вбив київського адвоката. Ланцюжок замкнувся, Ларо. Ляж поспи.

Правильно.

Нiчого iншого менi не залишалося.

Потiм, коли все остаточно вляглося, Стас сказав: мою машину зроблять, причому – тепер уже точно за пару днiв, i вiн, як безробiтний, готовий iти до мене простим шофером. Возити адвоката – це завжди престижно.

Тамара казала зовсiм iнше: Жихар до мене нерiвно дихає. Ну, це я i без Томи знала. Бiльше того: зiзнаюся чесно – я й сама не проти, аби Стас опинився одного разу в моєму лiжку. Тiльки в мене нiчого, крiм машини, немає, а займатися цим у машинi менi вiк не дозволяє. Зате в Жихаря – цiлий будинок. Правда, в однiй кiмнатi там живе його мама, але вона готова пустити до себе будь‑кого, хто назветься невiсткою.

Та це – нашi особистi справи. I їх я рано чи пiзно вирiшу. Зараз, коли мене перевели з престижної палати в той самий будинок, пiд пильний нагляд Стасової мами, i, як я розумiю, майбутньої свекрухи, не можу забути одну розмову. Ту, яка розставила усе на свої мiсця, але зовсiм не дала жодної пiдстави для перегляду справи. Я переповiла її Стасовi, Тамарi, Олеговi, вони уважно вислухали i, зваживши все, зробили висновок: забудь. Помiняти нiхто нiчого не зможе. Тому – забудь, Ларчику.

Але я пам'ятаю кожне слово.

…Наступного дня пiсля того, як я оклигала остаточно, до мене завiтав зовсiм несподiваний гiсть. Начальник мiлiцiї мiста Подiльська Валерiй Iванович Яровий для цього випадку одягнув свiй парадний полковничий мундир, принiс менi квiти, сiк та апельсини, привiтався за руку з Жихарем, поцiкавився моїм самопочуттям, а потiм, кахикнувши, сказав головне:

– З вами, гм, хоче особисто поговорити Бондар. Сам виявив бажання.

– I що?

– Дуже просить. Каже – провину вiдчуває, i взагалi мусить закiнчити якусь розмову. Чи справу.

– Так розмову чи справу?

– Вам виднiше, що у вас iз ним не завершене: розмови чи справи. Вас вiдвезуть на машинi. Тiльки не вiдмовляйтесь: сьогоднi пiсля обiду його вiд нас забирають, переводять у Хмельницький, у слiдчий iзолятор. То що ви скажете?

Я глянула на Стаса. Вiн знизав плечима.

Правильно. Що тут скажеш…

Нас залишили сам на сам у кабiнетi Ярового.

Навiть iз розкуйовдженим волоссям, неголений, у китайському спортивному костюмi – синi штани з бiлими лампасами i такого самого кольору куртка на блискавцi – Бондар справляв враження репресованого за свої переконання вченого. Такого собi дисидента брежнєвських часiв, iнтелiгента в строгих окулярах, котрий вчинив громадянський подвиг, потрапивши за ґрати. Кайданки з нього не зняли: застебнули на руках спереду, попередили мене, що конвой за дверима i що я в разi чого повинна кричати. Потiм вийшли i щiльно зачинили за собою дверi.

Мовчанку порушив Бондар.

– Як ви?

– А як би вам хотiлося? Щури не догризли, привиди не дорубали. Життя вдалося.

– Я хотiв вибачитися… ну, за все… Та ви не залишили менi вибору, справдi. Для чого вам усе те треба було?

– Менi важко зараз пояснити. Давайте поговоримо про щось iнше, ви ж для чогось витягли мене з комфортної лiкарської палати.

– Давайте, – погодився Бондар. – Навряд чи нас тут записують на магнiтофон, такi штучки тiльки в кiно, в американських детективах. Пiд протокол я це нiколи не повторю, нехай хоч всю свою iнквiзицiю сюди скликають.

– Прямо таки iнквiзицiю!

– Я знаю, що говорю. Навiть якщо ви комусь спробуєте переповiсти нашу розмову i навiть якщо вам повiрять, потiм розчаруються i спишуть усе на хворобливу фантазiю. Чи психiку, частково порушену в темному страшному пiдземеллi.

– Менi здається, Бондарю, ви чудовисько, яке зараз набиває собi цiну.

– Чого менi виторговувати? Свободи мене хоч так позбавлять. Правда, суд врахує щире каяття, ту обставину, що я вбив особливо небезпечного убивцю‑психопата й активно допомагав слiдству. Ви залишилися живою, я дiяв iмпульсивно, мене можна зрозумiти. Плюс я вiдома в цих краях персона… Словом, думаю, дадуть менше, нiж належить у подiбних випадках. Нi, собi я цiну знаю. Але менi здалося, у вас залишився до мене ряд запитань. Для чогось же ви почали шукати на них вiдповiдь. Якщо це вас заспокоїть – я готовий, починайте.

Менi хотiлося встати й пiти. Мене дратувала ця людина. I не тому, що вiн ударив мене по головi, придушив собачим повiдком, а потiм залишив повiльно божеволiти й помирати у пiдземному лабiринтi – щурам на поталу. Це якраз прояв захисної реакцiї, при бажаннi його можна зрозумiти. Не пробачити – але зрозумiти. Бондар дратував мене зовсiм iз iнших причин. Та замiсть того я запитала:

– Ви зробили все це для Лiзи?

– Я люблю її, – спокiйно вiдповiв вiн. – А любов буває рiзною.

– Ви можете це пояснити?

– А ви – ви можете пояснити полiт птаха? Ви дивитесь на небо, бачите, як вiн махає крилами, стежите за його польотом, фiксуєте мить польоту на фотоапарат чи знiмаєте птаха на кiнокамеру. Але ви не передасте словами вiдчуття польоту. Те, що вiдчуває птах, ширяючи небом. Те, що вiдчули б ви, якби мали крила. У нас iз Лiзою було саме так. Ми не знали, чому любимо одне одного. Ми любили. Крапка. I згадали це, коли я побачив її тут, у Подiльську: ту, яку любив, ненавидiв, не мiг забути – i знову любив.

Кандидат iсторичних наук зник. Замiсть нього навпроти мене в наручниках сидiв закоханий до нестями хлопчисько‑студент.

– Ненависть усе ж таки була? Пiсля тiєї iсторiї з дитиною…

– Ага, ви й це розкопали! Знiмаю перед вами капелюха. Якби це не було негреня, просто хлопчик або дiвчинка – думаю, нiчого б не помiнялося. Зрештою, дитина не конче мусить бути схожою на мене. Вона могла бути схожою на маму, або – нi на кого з батькiв, сама на себе, i це списалося б на якiсь там гени. Лiза повелася необачно, та був шанс усе приховати. Аби не колiр шкiри немовляти. Я тодi психонув, мав на те повне право. Потiм пробачив її. Не вiдразу, але пробачив. Але її вже зi мною не було.

– Тому ви перебралися сюди, в глушину?

– Почасти – так. Хотiлося забути все, i я з головою пiрнув у цей музей. Працював, як проклятий. Результат ви бачили.

– Схема з безголовим – це ви придумали?

– Iдея моя, але розробляли ми разом. У Лiзи не було iншого способу позбавитися остогидлого чоловiка.

– Чорна невдячнiсть: Потурай же простягнув їй руку допомоги, коли стало зовсiм погано. Чи вона так не вважала?

– Вiн купив її. Скористався нагодою i купив, наче рiч на своєму оптовому базарi. А потiм зробив усе, аби вона не могла залишити його просто так.

– Але ж ви вбивали людей…

– Секундочку! – пiднiс голос Бондар. – Я нiкого не вбивав! Це хворий Стьопа! Вiн абсолютно вийшов з‑пiд контролю!

– Отже, контроль був…

– Ми готувалися рiк. Ларисо, такi речi не робляться сьогоднi на завтра. Коли я пiдiбрав Стьопу, нiчого такого не думав. Просто пожалiв убогого, а вiн працював сумлiнно i був вiрним, наче собака Полковник – ви ж бачили мого пса. У якiйсь момент я почав його обробляти. Переконати шизофренiка в тому, що вiн – нащадок Вiтольда Ржеутського, виявилося зовсiм нескладно. Степан так перейнявся, що був готовий шукати свою вiдрубану голову хоч щодня.

У горлi в мене стояв ком. Я проковтнула його.

– Скажiть чесно, Бондарю – вам не шкода всiх цих людей?

– Кого ви називаєте людьми, Ларисо? Рецидивiста Мишка Дорошенка? Ось хто на сто вiдсоткiв випадкова жертва, так це вiн. Наша екскурсовод – сусiдка Валi Глибокої, тiєї самої, заочницi його. Вона менi без задньої думки все й розказала про сусiдку та її приймака. Якщо його прибрати з цього життя, шкоди нiкому не буде.

– А ви це вирiшуєте?

– Довелося менi, – картинно зiтхнув Бондар. – По ньому ж нiхто не плакав, навiть та ж сама Валя. З ним усе просто: гуляв собi ввечерi п'яненький, менi лишалося тiльки сказати Стьопi: «Фас!».

– Сизий – теж зайва людина?

– Цей взагалi не мав права народжуватися! Я ж казав вам – не терплю журналiстiв! Мало того, що працею моєю користався – вiн ще дiвчаток до себе тягав! Думаєте, нiхто цього не знає? Подiльськ – маленьке мiсто, i жiнки, котрi працюють в готелi, дружать iз працiвницями музею. Ото вже язики почухали! Я все це, само собою, вислуховував. Ну, i зробив висновки: порадив Едиковi виписатися з готелю, на пару днiв залишитися в мене, пообiцяв показати привида, яким вiн так перейнявся. Ох i загорiвся ж вiн! Менi лишилося тiльки витягнути його на розвалини, далi божевiльний Притула сам усе зробив.

– Для чого було тягнути його на мiську площу?

– А ви ще досi не зрозумiли? У Києвi живете, як не соромно! Це ж шоу‑бiзнес!

– Що шоу‑бiзнес?

– Безголовий труп! Хiба нi? Вiдразу налетiли стерв'ятники. Шум довкола, гам, тарарам. До причин нiхто особливо не докопується, головне тут – шуму побiльше, вiн увагу вiдволiкає. Погодьтеся: коли знайшли третiй безголовий труп, це вже сприймалося в комплексi, як щось само собою зрозумiле. Це було чергове безголове тiло, воно втратило свою iндивiдуальнiсть. Згоднi?

– Не знаю, чи повинна я взагалi вас слухати… Ви ненормальний, Бондарю, ще бiльш ненормальний за вашого вiрного Стьопу.

– Може й так. Вiд кохання ми всi втрачаємо розум.

– Красивi слова. Усяку гидоту списуєте на кохання… Як було з Потураєм?

– Непросто. Ми чекали на нього в них удома. Назад дороги не було. Сидiли з Лiзою i мовчали, я змушував себе ненавидiти його так сильно, як любив цю жiнку. Вiн зайшов i не встиг здивуватися – я кинувся на нього, ударив, повалив на пiдлогу, навалився зверху, стиснув горло, гепнув кiлька раз головою об пiдлогу. Потiм, коли вiн перестав ворушитися, затягнув його в багажник його ж машини, вивiз на околицю, там уже гуляв «привид» Стьопа. Коли все скiнчилося i Притула забрав свiй страшний трофей, я подзвонив Лiзi. Моя машина стояла бiля їхнього будинку, в неї були ключi. Лiза приїхала, разом ми вiдiгнали їхню «Шкоду» подалi, потiм повернулися назад на моїй, i я, до речi, ще встиг поговорити з вами по телефону.

– До речi, ви навмисне звели зi мною розмову про привида?

– Розмову – так. Але якби вас не було, рано чи пiзно закинув би цю вудку комусь iншому. Хтось мусив якщо не повiрити в Безголового, то побачити його. Попереджаю ваше наступне запитання – я не цькував на вас Стьопу. У нього остаточно потiк дах, вiн прибiг до мене, кричав i плакав, тiльки прискорюючи свiй кiнець. Я мав право його вбити – вiн ставав небезпечним. Це планувалося вiд самого початку – i це єдине вбивство, яке я готовий був брати на себе. Тiльки, Ларисо, це не вбивство – це очищення. З Дорошенком i Сизим та сама iсторiя: вони – баласт, якого треба позбавлятися.

– Ви так вирiшили?

– А ви хiба не погоджуєтеся, що свiт перенасичений?

Я зiтхнула.

– Вам, Бондарю, лiкуватися треба.

– У мене буде на це час, – вiн скривив кутик рота в посмiшцi. – Зараз головне – Лiзи ця вся iсторiя нiяк не торкнеться. Вона потерпить пiвроку, заповiт вступить у силу, лишиться тiльки чекати мене. I вона чекатиме. Коли я тiкав звiдси, заховавши вас у пiдземелля, поїхав до неї, ми все обговорили, а потiм я просто повернувся назад i здався. Вибачте, але повторюся – краще вам не переповiдати цю нашу розмову. Я не пiдтверджу жодного слова. Усе, – вiн пiдвiвся i з викликом подивився на мене, – досить. Менi треба повертатися в камеру.

Київ, 2007 р.

Лютий‑червень

[1]«Східний експрес» – роман Агати Крісті, класика детективного жанру. За сюжетом, пасажири поїзда, що вдавали незнайомих між собою, готували вбивство, під час якого кожен із замовників наніс жертві один удар ножем. На перший погляд повинно було скластися враження, що діяла одна людина, яка не сповна розуму.

[2]Тамара натякає Ларисі на класичний авантюрний роман Томаса Майн Ріда «Вершник без голови», за мотивами якого в СРСР у 70‑х роках було знято популярний фільм.

Дата добавления: 2015-08-03