Вiйськова нарада

Для капiтана мiлiцiї Стаса Жихаря цей день скiнчився звiльненням iз органiв.

Його нiхто не виганяв, але не надто i просили залишатися. Розбивши собi лоба об стiну, поставлену прокурором, начальником мiлiцiї, а заодно i мером мiста мiж його аргументами i необхiднiстю швиденько закрити резонансну справу i нарештi видихнути, Стас плюнув, попросив у Ярового аркуш паперу i просто в його кабiнетi написав рапорт. Той спокiйно пiдмахнув папiрець, сказавши: «Зброю здати не забудь». Потiм, пiсля паузи: «Може, так воно краще».

З Тамарою вийшло ще простiше. Прокурор вислухав її, потiм, окремо – Жихаря та його теорiю, а тодi звелiв слiдчому Комаровiй передавати справу. Закриватимуть її колеги з областi. Уже за пiвтори години в Подiльську буде спецiальна слiдча бригада, до якої входить купа народу, в тому числi – хтось iз самого Києва, для спецiального нагляду.

Розбиратися, чому так сталося i що взагалi довкола цiєї проклятої справи вiдбувається, в Томи не було анi бажання, анi можливостей. Отримавши вказiвку готувати її до передачi, моя подруга фiзично вiдчула, як з плечей впав величезний вантаж. Вона за цi тижнi настiльки втомилася, що навпаки – вiдчувала навiть вдячнiсть до тих, хто вирiшив далi займатися цiєю iсторiєю.

Але це жодним чином не означало, що вона не повiрила Стасу й хоче все кинути в тому станi, в якому справа знаходиться зараз. Якби було iнакше, я б почала розчаровуватися в Тамарi, Олеговi, а заодно i в Стасовi Жихарi.

Тому пiд кiнець дня, який для всiх, крiм мене, бо я нiчого не робила, вийшов дуже напруженим, ми традицiйно зiбралися на кухнi Комарових. Тамара з Олегом вмостилися поруч, я – на диванi в кутку, закутавшись у рiдну вже в'язану кофту, а Жихар, якому найбiльше з усiх крутило в задницi, то сiдав на табуретку, то пiдхоплювався i починав ходити по кухнi, нервово смолячи цигарку за цигаркою.

Нам би ще топографiчну карту на стiл – i чистiсiнька тобi вiйськова нарада.

– Давайте по черзi i все з початку, бо заплутаємося, – почала Тамара. – До вчорашнього демаршу Стасика що нам було вiдомо?

– Нiчого нам не було вiдомо, – вiдразу вклинився Жихар. – Тiльки здогади, i то – не зовсiм певнi в свiтлi останнiх подiй.

– Сядь посидь! – гримнула на нього Тома. – Значить, ось яка картинка вимальовується. У нашому музеї працював сторожем шизофренiк. Вiн наслухався страшилок про безголового привида полковника Ржеутського, посилив це прочитаним у газетах, i щось таке клацнуло в нього в головi – почав вистежувати людей в околицях зруйнованого маєтку, нападати на них i вiдрубувати голови.

Жихар, наче сумлiнний школяр, пiднiс руку.

– Чого тебе судомить, Стасику?

– Ти пропускаєш дуже важливi речi, Антонiвно! Напав, збив з нiг, оглушив, задушив, тiльки потiм голову вiдрубав! Або не глушив, вiдразу давив за горло.

– На цьому так треба наголошувати? – поцiкавилась я.

– Правильно, – включився в розмову Олег. – Спосiб убивства має дуже велике значення пiсля того, що виявив Стас. Факти: в сарайчику Притули знайшли три закопанi голови i закривавлену сокиру, яку власник не мив i тому на лезi є залишки кровi трьох рiзних людей. Групи кровi та резус‑фактори збiгаються з аналогiчними даними Дорошенка, Сизого i Потурая. Так, громадянине слiдчий? – Тамара обмежилася кивком. – Отже, на пiдставi цього можна твердити, що убивця – нещасний божевiльний Притула. На користь цiєї версiї – свiдчення Лари, яка його впiзнала, i маскарадний костюм на руїнах. Але тепер не факт, що Притула убивав сам, або, як варiант, що вiн убивав усiх.

– Два трупи з трьох точно на його совiстi, – поправила чоловiка Тамара. – I в обох випадках вiн дiяв так, як, за моїм глибоким переконанням, мусять дiяти психопати. Ота минулорiчна iсторiя з людськими шматками, що я їх збирала по всьому району – ми б нiчого не знайшли, якби той придурок, який кришив своїх жертв, не почав на нас ображатися. Не знаходимо ми, бачте, слiдiв його, так би мовити, роботи! Тому вiн i пiдкинув шматки чергової своєї жертви на надто вже видне мiсце. Тут така сама ситуацiя: спочатку Притула дотримується своїх же правил гри, залишає безголовий труп бiля панських руїн. Потiм бачить – нiхто не зрозумiв, що це не банальне вбивство, а легенда, котра оживає i вбиває. Вiн, швидше за все, вбив у свою хвору голову, що є живим втiленням Вiтольда Ржеутського, не менше. Через те наступна жертва вже залишена на мiському майданi, на видному мiсцi. До того ж я б не поспiшала говорити про випадковiсть цiєї жертви. Сизий крутився в музеї, активно цiкавився легендою про Безголового, про це, мiж iншим, сторожу мiг обмовитися i ненависник журналiстiв Бондар. Що заважає пiсля цього давнiй легендi ожити й наздогнати того, хто нею так активно цiкавиться? Так само нiчого не заважає Притулi перетягнути труп на площу. Як вiн вистежив Сизого, ми навряд чи дiзнаємося. Проте пропоную прийняти це як доведенi факти: перших двох убив усе ж таки божевiльний музейний сторож. А далi починається низка загадок.

– Машина! – не витримала я.

– Правильно, – перехопив iнiцiативу Жихар. – Потурай як меценат музею сто пудiв знав тамтого сторожа. Тому не виключено, що вiн пiзно ввечерi мiг зупинитися i пiдiбрати його на дорозi, хоча хрiн його знає, чому шизик Стьопа вийшов уночi на дорогу без свого карнавального костюма, в якому вiн розгулював для власного задоволення i, припускаю, для того, щоби когось якось налякати привидом. Словом, там багато запитань, але головне – хто вiдiгнав машину Потурая за кiлька десяткiв кiлометрiв у лiс, якщо пiдозрюваний не вмiв водити? А враховуючи, що голову Потурая, – я оцiєю рукою, – вiн виставив уперед правицю, – виносив її з того сарайчика, – закопали поруч iз iншими, то цiлком логiчно припустити: Стьопа якимось боком до цього вбивства таки причетний. Може навiть справдi вбив i отримав голову в якостi призу для своєї колекцiї. Але поруч з ним хтось був. Той, хто потурбувався, аби Потурай на своїй машинi опинився в потрiбний час у потрiбному мiсцi – пiд сокирою «привида». Той, хто потiм вiдiгнав машину подалi, щоби заплутати слiди. Нарештi, той, хто потiм убив самого Стьопу, тим самим давши привiд закрити справу i списати всi три трупи на нього. Навiть якби вiн не нападав на Лару, його доля все одно була б вирiшена. Повiшеника i без цього епiзоду мусили знайти.

– Логiчно, – погодилася Тамара. – Тепер ще раз – до чого ти додумався?

– Позавчора вночi, коли Лариску чорти понесли на руїни, – Стас стрельнув на мене очима, чекаючи реакцiї, та я вирiшила краще промовчати, – перiщив дощ. На Притулi були кирзовi чоботи. У них же його i витягали з петлi. Чоботи бруднющi. Але на столику, на який вiн нiбито став для того, щоби запхати голову в зашморг, немає анi слiдiв вiд його чобiт, анi взагалi будь‑яких слiдiв. Його акуратно i старанно витерли. Нiхто з тих, хто працював там, на мiсцi, не звернув на це увагу – дуже вже зрадiли, що все скiнчилося. Та й процес викопування голiв дуже непростий, я вам скажу. Коротше, я сам спочатку це якось провтикав. Потiм роздуплився, ще раз оглянув кухню i той нещасний столик – на нього нiхто не ставав або пiсля того, як сторож повiсився сам, його витерли. У це я слабо вiрю.

– Одна людина могла почепити Притулу до стелi замiсть лампочки? – для того, аби мої слова стали бiльш зрозумiлими, я пiдвелася i привставала навшпиньки, пiднявши руки догори. – Ти щось таке говорив учора, тiльки до мене не зовсiм дiйшло.

– Ну, є багато тих, до кого взагалi нiчого не дiйшло, – Стас пiдвiвся i став перед нами, нiби готуючись розiграти виставу театру одного актора. – Теоретично з такою процедурою хвацько впораються двоє‑троє. Он Єсенiна в «Англетерi» троє вiшало, я тут кiно по телевiзору бачив… Тiльки навряд чи тут задiяна аж така кiлькiсть народу. Я вчора ще сам повернувся на мiсце, залiз через вiкно, аби пломбу не чiпати, i ще раз усе оглянув. Картина вимальовується приблизно така: хтось задушив Притулу, потiм взяв наперед заготований довгий дрiт, зробив зашморг, начепив на шию мертвого. Далi пiдсунув стола на потрiбне мiсце. Затягнув труп на стiл. Гак на стелi мiцний, сам перевiряв. Через гак цей самий «хтось» протягнув дрiт, тодi злiз i почав пiднiмати мертве тiло, наче пiдйомний кран, – Жихар показав щось на зразок пантомiми, впершись ногами в пiдлогу i перебираючи в повiтрi руками. – Ось так пiдтягнув тiло. Далi – найскладнiше: утримуючи його в такому станi, залiз на стiл i закрiпив зашморг на гаку. Потiм злiз, прибрав стiл – ось вам i повiшеник готовий. Залишається вiдрiзати зайвий шмат дроту i викинути його подалi. Слiд вiдрiзу досить свiжий, але це як раз не аргумент: дротину мiг перерiзати i сам Стьопа, готуючи собi зашморг. Але витерти пiсля себе стола вiн не мiг! – переможно закiнчив Стас i знову сiв на своє мiсце.

Надто складно. Логiчно, навiть переконливо – i все одно надто складно. Простiше допустити: усiх убив манiяк‑шизофренiк, у такому випадку про логiку нема чого говорити. Хто прорахує хворобливу логiку психiчно нездорової людини? Тому Тамару i Стаса нiхто не захотiв слухати. Iнакше доведеться повiрити в iснування у Подiльську якоїсь iрреальної свiтової змови проти…

Проти кого?

– Давайте тепер думати, кому вигiдно вбити Потурая i списати це на серiйного вбивцю, – зiтхнула я.

– Якби не пригоди з його машиною, бiльше всього пiдiйшов би твiй друг Бондар, – буркнув Стас. – Не вiрю я, що вiн нi про що не здогадувався. Сам же оно нам з тобою про цю дурну легенду триндiв. Мовляв, менти не повiрять i таке iнше. Може бути, що Бондар зрозумiв, хто тут працює привидом, навiть вистежив його, а потiм узяв i вбив – вiд грiха подалi? Може бути! Бо тепер же сам вигрiбає: мовляв, узяв на роботу психа, приховував цей факт, непрямо допустив новi жертви, все таке.

– Я не думаю…

– I я не думаю! Для чого директору музею, який iснує на спонсорськi грошi та закордоннi гранти, грохати одного зi своїх постiйних годувальникiв? Скiльки там покiйник вiдслинював Бондарю на рiк?

– П'ять тисяч баксiв. Iнформацiя вiдкрита, щоразу озвучується, – сказала Тамара.

– Приблизно чотири сотнi на мiсяць, – швидко порахував Стас. – Потурай не олiгарх, але бiзнес нормально стоїть, вiн може собi такi витрати дозволити. Тим бiльше, що в нього ще є кiлька статей на благодiйнi витрати. Нi, не бачу причин, для чого Бондарю бажати Потураю смертi. Ну?

Олег кахикнув. Три пари очей подивилися на нього, i вiн, наче той фокусник, потяг iз капелюха живого кроля:

– Лiза.

– Що – Лiза? – перепитав Жихар.

– Не забувайте, що я тут нотарiусом наче як працюю. Постiйно обслуговую родину Потураїв з того часу, як вони сюди переселилися. Iснує заповiт на її iм'я. Чоловiк вiдписав їй усю нерухомiсть i залишив право на частину бiзнесу, якщо пiсля його смертi справою керуватиме виконавчий директор. Та якщо Лiза захоче займатися родинним бiзнесом далi сама, то починає керувати справами через пiвроку пiсля смертi чоловiка. Причини смертi не вказувалися. Вiн мiг померти сам, його могли вбити, на нього могла впасти цеглина, його могла збити машина, вiн мiг утопитися пiд час купання, навiть накласти на себе руки. Копiї документiв у мене є.

Ми перезирнулися.

– Ти теж склав заповiт? – поцiкавилася Тамара.

– Не плутай, жiнко, яйця з легенями. Нерухомiсть записана як власнiсть особисто Потурая. Це у нас iз тобою все нажите в шлюбi – спiльне, i телевiзор при розлученнi доведеться рiзати пилкою, – Тома жартома штурхонула чоловiка кулаком у бiк. – А в подружжя Потурай – шлюбний контракт. Для наших країв це взагалi дивина, але Потурай – дядько просунутий. До того ж, менi здається, вiн щось знав, раз так прив'язав до себе жiнку.

– Рiзниця у вiцi в них велика? – запитала я.

– Одинадцять рокiв. Йому було пiд п'ятдесят. Серце, правда, гуляло, як у бiльшостi наших бiзнесменiв, але нiчого смертельного. За контрактом, поки вiн живий i здоровий, Лiза не матиме нiчого.

– А вона щось мала до шлюбу? Маю на увазi – свого? Квартира там, машина…

– Цього ми не знаємо, – розвiв руками Олег. – Вона ж не тутешня. Трималася скромно, нiчим особливим не вiдзначалася.

– Тим не менше, чоловiк обклав її заборонами i обмежив у певних правах та претензiях.

– Задумай вона з ним розлучитися офiцiйно – не матиме нiчого. Хiба залишиться працювати на фiрмi на правах найманого працiвника. Iз зарплатою, – уточнив Олег. – Думайте, що хочете, а iнших видимих зацiкавлених у наглiй смертi Потурая поки що нема.

– Стасе, оце саме твоє, ну, iз зашморгом, жiнка може сама проробити?

Тепер три пари очей вичiкувально дивилися на Жихаря.

– Жiнки все можуть.

– А серйозно?

– Серйозно. Там нiчого особливо важкого i складного нема. При бажаннi все можна. Мене iнше цiкавить – машину вона водить?

– Водить, – кивнув Олег. – За довiренiстю. Сам її за кермом кiлька разiв бачив.

– Тепер так: невже вона якимось хрiном скентувалась iз музейним сторожем i використала його, як зброю? Хтось у це вiрить?

– Ми про Лiзу нiчого не знаємо, – нагадала присутнiм Тамара. – Раптом у минулому вона ще й не таке вигадючувала? Знаючи, ким вона була до того, як стала дружиною Потурая, i чому чоловiк так обережно поставився до своєї дружини, можна робити рiзнi потрiбнi нам припущення. Хоча, – вона кашлянула, – менi слабо вiриться в iснування такої змови мiж грамотною жiнкою i божевiльним брудним психопатом. Тим бiльше, що Лiза повинна в такому разi знати, хто вбиває людей. Невже вона сама вистежила i вирахувала його?

– Тодi в неї повинен iснувати таємний коханець…

– О, поїхали! – Стас знову пiдскочив iз табуретки. – Давайте ще кiлькох персонажiв сюди введемо! Знову вселенська змова виходить, i ось в це я сам нiколи не повiрю! Тiтка пiдозрiла, слiв нема. Прокачати б її…

Ми зустрiлися поглядами.

– Чого ти так на мене дивишся?

– Я завтра справи здаю. При всьому бажаннi не можу пiдключитися до процесу. Звiльнятися з ментовки – той ще геморой. Антонiвна теж при «iсполнєнiнii».

– Ага, – пiдтвердила Тамара. – Якщо мене завтра не буде – розiпнуть так, що не воскресну, i руки вмиють. А в Олега завтра важлива оборудка, там вiдразу три хати продають, купують, оформлюють – геморой не менший.

– I що ви пропонуєте?

Тамара знову кахикнула.

– Завтра нiби похорон Потурая. Рештки тiла вдовi видали, вона вже повезла труну в Хмельницький, ховатимуть там, вона на центральному цвинтарi вже домовилася, фiрма мiсце купила, обiд накриває, все таке… Може, там буде хтось, хто знає Лiзу довший час. Краще жiнку пошукати – ми, баби, язиками поляпати любимо, особливо на провiнцiї.

– Де? На поминках?

– Туди краще не йти. На кладовищi, швидше за все. Поминати стороннi, як правило, не ходять, а на сам похорон всякi набiгають. Напружся, Ларо, iнакше просто нiяк.

Справдi. Ще кiлька днiв тому мене намагалися усунути вiд цiєї справи максимально, а тепер приватну особу слiдчий практично офiцiйно вiдправляє провадити дiї, яких я не маю жодного права провадити. I таки дiйсно без мене – нiяк. Тiльки…

– Ну, раз ви вiрите, що я впораюсь… А ось на чому я поїду? Машинi моїй кердик, – я кивнула головою в бiк вiкна, що виходило на двiр. Побита «привидом», вона нудьгувала попiд вiкнами будинку моїх друзiв, куди її вчора пiд кiнець дня стараннями Олега притягнули. Вiн нiби вже почав домовлятися за ремонт, тiльки чує моє серце – додому доведеться їхати так, а потiм повертатися ще раз, аби забрати полагоджений транспорт.

– Розбалувалася ти, подруго, – буркнула Тамара.

Олег вийшов i повернувся, тримаючи в руцi зелену купюру.

– Оце тобi на проїзд i добовi, кумо. Сотки вистачить?

Я глянула на Тому. Та кивнула, нiяк не коментуючи рiшення чоловiка.

– Тобi ж нiхто не компенсує.

– Нiчого. Сто баксiв я ще колись зароблю. Та й це не вiд серця вiдриваю. Раз даю – значить, можу дати. Раз ця справа стала нашою приватною, можна сказати – родинною в широкому розумiннi, – вiн обвiв рукою всю компанiю, – то й витрати, вiдповiдно, беремо на себе. Тепер так, – вiн поклав поруч iз купюрою свiй мобiльник. – Давай менi свiй, це – безлiмiтка. Менi залиши свiй. Там забитi всi нашi телефони. Щось термiнове – дзвони i говори без обмежень. Буде щось важливе в когось iз нас – тобi маякують i ти передзвонюєш, отримуєш iнформацiю чи просто додатковi iнструкцiї. На будь‑якi iншi дзвiнки просто не вiдповiдай. Якщо хтось шукатиме мене в якихось справах, знайде завжди. Ну, – пiдбив пiдсумки Олег, – грошима i зв'язком ти нiби забезпечена.

– Завтра рано пiдведу тебе до одного нашого таксиста, за прийнятною цiною до Хмельницького домчить. А там уже зорiєнтуєшся, – вставив Жихар. – У разi чого – дзвони, чим зможу – пiдстрахую. Знайомi менти нормальнi в Хмельницькому є, це на крайняк…

– Такi, як у Кам'янцi?

– Ага. Вони всi такi. Словом, Лар, дивись. Ти нiби вже доросла.

Нiби.

У мене склалося враження, що зараз мене проводжають кудись на фронт. Або, що бiльш iмовiрно, за лiнiю фронту.

У ворожий тил.

20 вересня, середа

Дата добавления: 2015-08-03