Я мозаїку складу

Народу на похорон Вiктора Потурая зiбралося справдi чимало.

Стоячи осторонь, у проходi мiж скромними хрестами, прямокутними гранiтними пам'ятниками i багатими обелiсками, що зайвий раз свiдчило – на кладовищi заможний покiйник цiлком спокiйно розташується i вживеться поруч iз мерцем нижчого соцiального прошарку, я спостерiгала за скорботною церемонiєю, чимдалi, тим бiльше переконуючись у провалi нашої затiї. Удова, як водиться, вся в чорному, стоїть бiля краю могили, приймає спiвчуття. Труна закрита, грає оркестр. Хтось щось говорить, менi з мого мiсця не чутно, та й не особливо дослухаюся – на цвинтарi говорять тiльки хорошi слова.

Уточнення – про покiйника. Люди зiбралися для прощання з Вiктором. Отже, прийшли тi, хто вважає себе близьким до нього, а не до Лiзи.

Нехай пробачать мене за, можливо, недоречнi в цiй обстановцi думки, але навряд чи бiльшiсть присутнiх справдi щиро тужить за трагiчно загиблим Потураєм. Коли помирає, а тим паче – такою наглою смертю, директор фiрми, присутнiсть усiх працiвникiв на похоронах є обов'язковою. Нехай тiльки спробує хтось не прийти, хоча нiбито нiхто нiкому нiчого не зобов'язаний. Люди пiдписували контракти, за якими мусили ходити на роботу, а не проводжати в останню путь працедавця. Згодна, фiрма не надто велика, покiйний теж не був акулою бiзнесу, одначе вiн був працедавцем, а отже – годувальником i батьком рiдним для кiлькох десяткiв людей лише в Хмельницькому. Наймана робоча сила i про хазяїна навряд чи знає багато, а про його жiнку – ще менше.

Це означає лише одне: потенцiйних носiїв потрiбної менi iнформацiї серед присутнiх я не знайду.

Коли четверо копачiв, один iз яких машинально поплював на руки i потер долонi, пiдхопили труну за мотузки i почали пiд недружне жiноче голосiння опускати її в могилу, я трошки пiдкоригувала свої висновки: в цей момент вiд натовпу вiдокремилася жiнка, яка до того часу стояла, як я встигла помiтити, в останнiх рядах, швиденько перехрестилася, повернулася i неквапом рушила до виходу. За спиною в неї люди по черзi почали кидати ритуальнi грудки та жменi землi на кришку труни, до загальної печалi додався дрiбний дощик, жiнка на ходу пiдняла комiр плаща.

Лавiруючи мiж цвинтарних огорож, я пiшла за нею. Наздогнати вдалося лише бiля виходу. Там жiнка зупинилася бiля зграйки жебракiв, витягнула гаманця, роздала їм копiйки. Я зробила те саме, тицьнувши в руку неголеного дядька дрiбну купюру, i легенько торкнулася пучками пальцiв лiктя незнайомки. Вона повернулася, ще стискаючи в руцi монетку i маючи явний намiр вiддати її настирливому злидаревi, котрий аж хапає за руку, та, побачивши мене, схилила голову на бiк, пославши мовчазний запитальний погляд.

– Вибачте, я… Тобто… Вибачте ще раз, ми могли б поговорити?

– Зi мною? – перепитала жiнка. – Я вас не знаю.

Зблизька вона виявилася людиною приблизно мого вiку, може трохи старшою, та не набагато. На обличчi – мiнiмум косметики, це кидається в очi так само, як i її надмiрнiсть. Волосся коротко стрижене, але вона явно належала до того типу жiнок, кому «хлопчачi» зачiски пасують.

– Я вас теж не знаю. Давайте вiдiйдемо звiдси, тут не дуже зручно розмовляти.

Ми вiдiйшли далi, жiнка витягла з сумочки пачку тоненьких бiлих цигарок, закурила, сховала пачку назад i, так само не розмiнюючись на зайвi слова, запитально глянула на мене. У свою чергу я мовчки витягнула своє посвiдчення i розгорнула перед нею.

– Адвокат? – її брови стрибнули вгору. – Чий ви адвокат, та ще з самого Києва?

– Нiчий поки що. Я тут у приватних справах…

– На кладовищi навiть офiцiйнi особи бувають у приватних справах. Смерть, похорон – взагалi приватна справа.

– Правильно. Але така смерть, яка забрала того добродiя, – я кивнула в бiк цвинтаря, – називається вбивством. I жодне вбивство нiде й нiколи чиєюсь приватною справою не було.

– Я зрозумiла. Ви розслiдуєте вбивство. Тiльки хiба ви не спiзнилися? Я чула, народ шепотiвся – вбивцю знайшли. Якийсь манiяк, у якого ґрунтовно протiк дах. Чи це неправда?

– Не знаю, – щиро зiзналася я, а далi почала натхненно брехати: – Насправдi вбивство як таке мене не цiкавить, я спецiалiзуюся на цивiльних справах. Це я так, для розмови про вбивство заговорила. У мене iнша мета. Розумiєте, я представляю страхову компанiю. Так би мовити, в неофiцiйний спосiб…

– Вас хтось найняв, аби ви щось дiзналися, правда? – жiнка посмiхнулася i кинула недопалок собi пiд ноги. – Прямо як у кiно, чесне слово.

– Кiно не кiно, але ви приблизно вгадали, – я милостиво дозволила їй продемонструвати власну прозорливiсть. – Подробицi, з вашого дозволу, опущу, бо такi правила нашої корпоративної етики. Але менi здалося, що ви можете якимось чином допомогти.

– Яким саме? На когось настукати?

– Для чого прямо аж так? Слухайте, як вас звати?

– Нiна, – вона не розверталася i не йшла геть, дивилася на мене зацiкавлено i заiнтриговано, з чого напрошувався висновок – вона поки що готова мене слухати.

– Мене Лариса. Нiно, ми стоятимемо прямо тут чи, може, пiдемо кудись, присядемо…

– А раптом я не та людина, котра може вам допомогти? Ви скажiть, у чому проблема, потiм визначимося.

– Добре. Поки що я навiть не знаю, чи є насправдi проблема. Менi треба неофiцiйно зiбрати якомога бiльше вiдомостей про Лiзу, дружину… тобто, вдову… Словом, пiсля його смертi їй належиться певна страхова сума. Оборудку укладали мої хорошi знайомi, тому й попросили, аби не свiтитися самим…

– Ясно, – махнула рукою Нiна. – Ви не за адресою, панi адвокат. Чому ви взагалi вирiшили, що я зможу тут бути корисною?

– Ви не лишилися на цвинтарi. Дочекалися початку церемонiї прощання i пiшли собi. З цього я роблю кiлька висновкiв. Наприклад, ви – випадкова людина, вам просто цiкаво, кого i як ховають. Подiбнi люди трапляються, тiльки, здається менi, в нашому випадку це – абсурд.

– Правильно здається, – погодилася Нiна. – Просто я трохи знала Лiзу, почула про її горе i прийшла пiдтримати – сама по собi. Вона навiть не бачила мене. Там без того є кому демонстративно кидатися на груди вдови зi скорботними криками. Але залишатися далi з гуртом незнайомих людей, аби пiдтримувати за поминальним столом зовсiм необов'язкову розмову – вибачте, це вище моїх сил.

– Приблизно так я i подумала. Тiльки чомусь вирiшила: ви – подруга Лiзи, яка не має вiдношення до її основного оточення.

– А тут ви не правi. Оточення дружини бiзнесмена – це оточення бiзнесмена. Так само, як оточення актора – це його компанiя, а дружина чи коханка сприймаються як частина iнтер'єру. Торшер, наприклад.

– Ви говорите так, наче були дружиною чи коханкою актора…

– Нi, Ларисо. Я три роки була дружиною бiзнесмена, потiм мене це дiстало. Мiй колишнiй чоловiк свого часу мав спiльнi справи з Потураєм. Так ми познайомилися з Лiзою. Але, повторюся, я дуже мало про неї знаю. Тому перспектив у нашої з вами розмови нема жодних. Хоча б iз тiєї причини, що ми знайомi лише кiлька рокiв, та й за цей час бачилися не надто часто.

– Я правильно розумiю: ви були подругами, та не близькими?

– Абсолютно. Не знаю, чи були в Лiзи взагалi близькi подруги, – Нiна зморщила чоло. – Коли вже вам так треба, спробуйте пошукати таку собi Катю Мегеру.

– Це прiзвище таке?

– Що? А, ну так! – до неї дiйшов смисл мого запитання. – Прiзвище, прiзвище, причому – справжнє, вона його нiби не змiнювала. Лiза кiлька разiв обмовлялася, що ця Мегера – справдi не чужа їй людина. Я навiть якось бачила її. Ми сидiли в центрi в кафе, пили сухе вино. Вiрнiше, вони сидiли, а я саме подзвонила Лiзi, вона запропонувала приєднатися, я приїхала. Потрiпалися про своє, жiноче. Усе, бiльше не зустрiчалися.

– Таємнича якась Катя Мегера…

– Нiчого таємничого, – Нiна знову витягла цигарки, та закурювати не поспiшала, замiсть того почала гратися пачкою в руцi. – На Тучi її пошукайте, вона там працює.

– Де?

– Туча. У нас так дехто оптовку називає. Ну, речовий базар оптовий, той самий, знаменитий, куди вся країна за товаром їздить. У Катi там три торгових точки. Бiльше, вибачте, не знаю нiчого.

– Що, їхати на найбiльший в Українi речовий базар i питати там Катю Мегеру?

– А у вас, панi адвокат, є вибiр? – Нiна все ж таки передумала курити, сховала цигарки назад. – Вона шкiрою торгує. Це все, що можу, правда.

Не так усе складно, як здавалося. Катю Мегеру, виявляється, на базарi багато хто знав. Правда, на територiї її не було. Реалiзатори сказали – зранку крутилася, тепер десь по мiсту. Але запросто, зi знаменитою на весь свiт подiльською вiдкритiстю, дали менi номер її мобiльного телефону, бiльше того – видзвонили її i запитали, де шукати. «Адвокат iз Києва? Для чого». – «Це стосується Лiзи», – пояснила я, коли менi передали трубку.

Здається, вгадала: цi слова подiяли краще за пароль для зв'язку. Мегера назвала адресу, уточнила – це домашня. А таксi я взяла вiд базару.

На вiдмiну вiд вранiшньої Нiни, вiк Катерини, яка вiдкрила менi дверi, я визначити не бралася. З однаковим успiхом їй могло бути за тридцять, за сорок i за п'ятдесят. Груди напинали бiлий светр iз ангори, джинсова спiдниця дiставала до колiн, обтягнутих чорними панчохами. Зачiска видалася дивною, та коли ми пройшли з передпокою до великої кiмнати, де свiтла бiльше, я роздивилася i зрозумiла: це перука.

– Пити щось хочете? – дiловито запитала Мегера.

– Нi, дякую, – менi хотiлося кави, та навряд чи господиня запропонує варену, в неї, очевидно, розчинна. Випробовувати долю не буду, потерплю. – У мене не так багато часу, та й у вас так само. Давайте вiдразу до справ.

– У мене до вас жодних справ нема.

– Згодна, – зiтхнула я. – Менi сказали, що ви давно знаєте Лiзу Потурай. А ми… я збираю про неї iнформацiю.

– Для кого?

– Це приватна справа. Їй нiчого не загрожує. Навпаки, може, в чомусь та й допоможе.

– Кого це переймають нашi з Лiзою стосунки?

– Хiба тут якiсь секрети?

– Нi. Просто я єдина, хто залишився з її минулого життя, а минулим вона дорожить. Воно в неї було краще за те, що має тепер. Ну, не зовсiм краще, але там є що згадати. Не все хочеться, скажемо так… Коротше, її новi знайомi не входять в коло моїх. А новим людям вона не бачить потреби розповiдати щось про себе. Чоловiк так само всього не знав.

– Не знав?

– Його вбили. Лiза дзвонила менi вчора i сказала це. Точно нiчого не хочете пити?

– Точно. Катю, ми можемо поговорити про Лiзу?

– Поговорити?

– Ви… ви можете розказати про неї щось, чого вона не хотiла б довiряти навiть чоловiковi? – я старанно добирала слова i вiдчувала, якою недолугою виглядаю збоку. Очевидно, це мене виручило: i Нiна, i Катерина помiтили мiй стан, i їм, видно, просто стало мене шкода. До того ж я в цьому станi була цiлком природною, отже про якусь тонку гру чи провокацiю навiть не йшлося.

– Тепер можу, – кивнула Мегера. – Бо Вiтя все одно вже не дiзнається того, чого не треба. Хоча деякi речi вiн i без того знав. Наприклад, що дружина його не любила.

– Лiза?

– Лiза. У нього була одна дружина.

– Знаєте, я теж не любила свого колишнього чоловiка, – зiзналася я. – Правда, зрозумiла це, проживши з ним досить довго.

– Бачте, а Вiтя Потурай знав це вiд самого початку. Лiза працювала на нашому базарi реалiзатором, нашi мiсця були навпроти. Так познайомилися.

Отак! Нiчого собi…

– А… i давно це було?

– Давненько. Вона пiсля iнституту роботу знайти не могла. До того ж там ще проблеми наклалися… Коротше, п'ятнадцять рокiв тому на базарах вiсiмдесят вiдсоткiв продавцiв мали дипломи про вищу освiту. Тiльки в кожного вона рiзна. У мене, наприклад, вища технiчна. А Лiза – iсторик. Закiнчила педiнститут у Кам'янцi, iсторичний факультет. Я коли з нею ближче зiйшлася, побачила – любить вона цю науку. I досi не байдужа – Вiтю, чоловiка, на спонсорство розкрутила, умовила його iз якимось краєзнавчим музейчиком грошима дiлитися.

Знаю я, з яким музейчиком. Тут iнше, не менш цiкаве: Лiза в нас, виявляється, iсторик за освiтою. I, виходить, це тiльки здається, що бiзнесменських жiнок нiчого не цiкавить. Ось звiдки така поiнформованiсть про привидiв мiстечка Подiльська – звичайна цiкавiсть дружини спонсора. Ще одне очко не на вашу користь, шановна панi Лiзо…

– Отак вiдразу пiсля iнституту – на базар?

– Чому вiдразу? Тут усе починається. Пити щось не надумали?

– Давайте кави, – приречено погодилася я, i не помилилася в розрахунках – Катерина за кiлька хвилин уже заливала окропом iз електричного чайника гранули розчинної кави, перемiшанi з двома чайними ложками цукру. Собi вона зварганила точно такий напiй i, сьорбнувши, продовжила:

– Iсторiя така. Було в Лiзи велике кохання. Хто вiн – поняття не маю, вона вперто не казала. Але точно не студентська любов. Вiрнiше, вона десь на четвертому курсi вчилася, а вiн уже нi. Роман був бурхливий, згадувала – дуже красивий, i закiнчився весiллям. Дiти не вiдразу пiшли, десь через два роки. I тут – сюрприз: iз пологового будинку Лiза виходити не хотiла. Скандал, у палатi зачинилася, дверi лiжками пiдперла, iстерика – не вийду, мовляв, i все тут. Молодий батько нiчого не розумiє, тiльки вiн такий один був. Увесь персонал знав, усi породiллi – негреня в Лiзочки вилiзло.

– Яке негреня? – я мало не похлинулася кавою.

– Маленьке. Чорненьке, – спокiйно мовила Катя. – До Кам'янця iноземнi студенти за обмiном приїздили, з Києва, так само iсторики. Там двоє негрiв затесалося. Чоловiк нiчого не знав, саме у своїх справах у Чернiвцi на кiлька днiв поїхав. Лiза казала потiм – сама не знає, що тодi на неї найшло. Мабуть, звичайна цiкавiсть, та й випили вони… Думала, обiйдеться, та й було всього разок. Нiчого, каже, особливого в тих неграх нема, її чоловiк навiть краще, та й любила вона його, а не чорного зайду. Тiльки про обережнiсть забула, розслабилася – i маєш.

– Чим скiнчилося?

– Дитину лишила в пологовому. Вiд пояснень чоловiковi не ухилилася. Той психонув, будь‑хто на його мiсцi психонув би. Розлучилися швидко, Лiза навiть дiвоче прiзвище собi на його вимогу повернула. А воно в неї ще не дуже оковирне – Чмаренко. Пiсля того в Лiзки все розладилося, закинула свою iсторiю, перебралася сюди, в Хмельницький, влаштувалася на базар. А рокiв через пару її на роботу Вiтя Потурай найняв, реалiзатором. Вiн тут свiй бiзнес починав. На барахлi розкрутився, потiм почав харчами торгувати. Ось Лiзка за нього i вчепилася – зовсiм дiвцi хрiново велося, я вам скажу. Я тут теж доклала грiшним дiлом, усе пiд'южувала її.

– Самi – нi?

– У неї шансiв бiльше. Я ж себе реально оцiнюю, а вона в нас красуня. Ну, i ситуацiя критична складалася: в тi часи знаєте, як бандити кругом одне одного стрiляли?

– Знаю. Я тодi трошки в мiлiцiї працювала, – вирвалося в мене, i я тут же прокляла себе за нестриманiсть – зараз ця бита в бувальцях тiтка стрепенеться, назве мене ментовкою чи лягавою сучкою i вижене, та нiчого, пронесло. Видно, за роки на базарi Катя Мегера всякого набачилася i точно не боялася нiчого й нiкого.

– Усi ми десь колись працювали. Я он у дитячому садочку при консервному заводi, поки завод не закрили. Ну, словом, один iз таких бандитiв на Лiзку серйозно почав поглядати. Вона вiдбивалася, як могла. А Потурай, крiм усього, на перших порах грошi заряджав у високi кабiнети, в тому числi – ментiвськi. Допомiг – бандюка того за щось загребли, мабуть, за рекет, i, здається, посадили потiм. Ментовi, котрий цю справу з подачi Потурая розкручував, позачергову зiрочку на погони. Ну, а Лiза за рятувальника замiж вийшла. Така ось мелодрама. Потiм iнша почалася – старе кохання повернулося.

– Тобто?

– Ну, той самий колишнiй чоловiк. Я всi її сердечнi справи знала. Та що я кажу – нiяких сердечних не було, тi мужики не для серця, для тiла швидше. Дев'ять рокiв, поки вони тут жили, я Лiзку в ось цю хату, та на оцю ось тахту, – Катерина показала рукою на новенький диван бiля стiни, – з дорогою душею регулярно пускала.

– Хiба це тахта?

– А‑а, тут своя iсторiя. Була тахта. Стара, страшна, порепана, рипуча, поролон iз неї вилазив. Лiзка якось заявила: «Усе, Катю, абзац! Не можу так бiльше! Ось, на тобi триста баксiв, купи нормальне мiсце для цього дiла! Тобi ж теж буває треба!» – Мегера реготнула. – Менi що? У мене окрема iсторiя, тiльки вас вона навряд чи зацiкавить. Значить, купили, що хотiли.

– Чоловiк знав про…

– Для чого йому знати? – щиро здивувалася Катерина. – Це чисто бабськi справи, вони мужикiв гребти не повиннi. Кажу ж вам: усi цi приземлення, як Лiзка їх називала, довго не тягнулися i нiчого серйозного пiд собою не мали. З Потураєм – бiзнес та подружнi обов'язки, тут, на тахтi – секс без жодних обов'язкiв. Тiльки потiм вона якось приїхала до мене сама i сказала про колишнього чоловiка. Оце, Ларисо, таки було кохання. Як у книжках пишуть – заново роздмухане полум'я.

– Хто вiн? Як повернувся? Чому? Де живе? – бомбардуючи її питаннями, я подумки лаяла себе за нестриманiсть, та Мегера далi зберiгала спокiй.

– Нiчого не знаю. Тiльки оце святе мiсце, – знову кивок у бiк дивану, – вона стала не так часто використовувати. Там якiсь iншi проблеми: вона вже переїхала в той Потураїв Подiльск i не могла так часто й вiльно маневрувати в Хмельницькому, як ранiше. У нього теж щось не завжди виходило, хоча вiн наче вiльний. Причому – всi цi роки. Лiза менi нiколи не показувала своїх коханцiв, а тут – узагалi особливий секрет. Вона взагалi любить шифруватися, пунктик у неї такий. У кожного свiй є. У мене, у вас, у сусiдiв моїх… Ну, – розвела вона руками, – звиняйте, все, що знала. Навряд чи Лiзцi це зашкодить, особливо тепер. Вона ж чоловiка не вбивала.

– А… чому ви вирiшили раптом ось так повернути?

– Звiдки, кажете, ви? Якась там страхова компанiя? Хочете довести, що Лiза чоловiка вбила, аби страховку отримати? Дуже смiшно, – її очi не смiялися. – У нас через таке не вбивають. Тим бiльше – голови не рубають. Голову вiдрубати – вмiти треба. Вона Вiтьку не любила, тiльки не любити не означає – ненавидiти. Лiза не вмiє рубати голови, можете менi повiрити. Вибачте, в мене ще робота сьогоднi.

Я не знала, кому i в що я готова вiрити зараз. У головi крутилося надто багато всього.

Щоб там менi не здавалося, але з усiма справами впоралася до половини четвертої. А так, нiби за розмовами цiлий день пролетiв.

Утiшена власною оперативнiстю, вирiшила обiйтися поки що без таксi, розпитала, як простiше дiстатися до центру, а там уже через двадцять хвилин зайшла в першу‑лiпшу пристойну кафешку. Менi хотiлося швидше запити напiй, наполегливо влитий у мене подругою Лiзи, нормальною якiсно звареною кавою. Така в меню була, i заодно я вирiшила, що зголоднiла. Тому, замовивши одне «еспресо» просто зараз, одне – потiм, а мiж кавами – м'ясо по‑французькому з овочевим салатом, вирiшила зiбратися з думками i розставити їх по поличках.

Пiдбити бабки, як казав чекiст у одному з радянських телевiзiйних фiльмiв.

Але спочатку – один дзвiнок.

Я думала, що зайнятим буде Стас, а бiльш‑менш вiльною – Тамара. Вийшло навпаки: Тома вимкнула телефон, зате Жихар вiдгукнувся пiсля першого ж дзвiнка.

– Ну, як розкопки? Удалося щось накопати? Скелетiв трошки чи бивнi мамонта?

– У тебе на диво гарний настрiй, Стасику.

– Хiба це погано? У вiльної людини завжди гарний настрiй.

– Добре, немає часу. Треба напружитися i знайти людину, яка одружилася рокiв шiстнадцять‑сiмнадцять тому.

– А точнiше?

– Нема точнiше. Зате є установочнi данi: наречену завали Єлизавета Чмаренко, шлюб брала, швидше за все, у Кам'янцi, вчилася в той час або на четвертому, або на п'ятому курсi тамтешнього педiнституту.

– Оп‑па! Це наша фiгурантка?

– Так точно. Знаєш, нашi жарти про таємного коханця – не зовсiм жарти. Вiрнiше, зовсiм не жарти.

– Навiть так?

– Слухай, Жихарю, постався до цього серйозно, – мене непокоїв його дещо грайливий тон, i заворушилося: вiн, мабуть, випив – причин навалом. – Через твої контакти в Кам'янцi таку iнформацiю реально пробити?

– Ага. Правда, тiтко, ти наче вiд щастя на годинник не дивишся – офiцiйному робочому дню скоро гаплик. Так що сьогоднi не обiцяю.

– А раптом? Давай, Стасе, давай, час же йде! Ще одне: коли вдасться вирахувати, за кого Лiза Чмаренко вийшла замiж, треба буде знайти чоловiка.

– Вiн колишнiй, я так розумiю?

– Розлучилися тут, у Хмельницькому. Хто, де живе, чи не мiняв раптом прiзвища, коротше – сам знаєш.

– Ну, сьогоднi цього вже точняк не вийде!

– Та ясно, – зiтхнула я. – Хоча б щось. Давай, побачимося ввечерi, розкажу подробицi, – менi як раз несли першу каву.

Вiдключившись, я зробила два ковтки, третiм осушила чашечку. Гидотний присмак у ротi зник, я вдоволено кивнула сама собi, поклала телефон перед собою на стiл, крутнула його довкола своєї вiсi, тодi взяла порожню чашечку, зазирнула, шукаючи кавову гущу. Немає, ворожити доведеться так.

Ну, Ларчику, пiдбиваємо бабки.

Вiктор Потурай знав, як дружина ставиться до нього. Проте цей шлюб йому для чогось потрiбен. З жiночої позицiї можу зрозумiти: краще тримати бiля себе жiнку, почуття якої не викликають жодних iлюзiй та сумнiвiв. Тобто, яка не бреше про любов до могили, зате з часом перетворилася з об'єкта безкоштовного задовольняння чоловiчої сексуальної потреби на повноцiнного дiлового партнера, опанувавши ази бiзнесу. Таким чином, свої матерiальнi потреби дружина цiлком задовольняє. Залишається застрахувати себе вiд втрати вигiдного дiлового партнера, з яким не треба дiлитися i якому немає потреби платити зарплату – Вiктор Потурай складає заповiт. Тепер, якщо Лiза розлучиться з ним, вона втрачає все, i їй в iдеалi треба шукати такого самого бiзнесмена йому на замiну.

Логiчно. Але є одна обставина, яку чоловiки не зрозумiють нiколи: навiть найбiльш товстошкiрим, розчарованим у всьому цинiчним жiнкам у певний момент перестає вистачати лише безбiдного iснування бiля людини, до якої не вiдчуваєш нiчого. Будь‑якiй жiнцi потрiбне Велике Кохання. Почуття, якого не iснує, коли тупо тiкаєш вiд одного остогидлого гаманця до iншого, який теж незабаром остогидне, i так до старостi. Принесли салат. Колупнувши виделкою, я вирiшила не поспiшати, дочекатися м'яса. Ще раз крутнула телефон по поверхнi стола.

Усе це поки що припущення, написанi вилами по водi чи виделкою – на фруктовому желе. Але щось менi пiдказувало: приблизно так мiж Вiктором i Лiзою Потураями все вiдбувалося. Лiжковими пригодами вона розраджувала себе час вiд часу, тiльки серйозно до цього не ставилася i я, поклавши руку на серце, розумiла її, як жiнка жiнку. Зiзнатися чесно, коли я вiдчула повну байдужiсть до власного чоловiка, теж час вiд часу дозволяла собi коротенькi пригоди. Це нiчого не означає, можете менi повiрити. I раптом…

Принесли м'ясо на великiй тарiлцi, прикрашене зверху двома стеблинами петрушки. Посунувши його виделкою вбiк, я вивалила поруч салат iз маленької мисочки. Нiчого, нормально тут готують, не зiпсували.

Поїхали далi: раптом до Лiзи повертається колишнє кохання. Де, коли, за яких обставин – тепер не важливо. До того ж чоловiк перебирається з обласного центру в маленьке мiстечко, пiдкидати дров у вогнище пристрастi раптом стає складнiше, i в когось iз коханцiв нарештi починає працювати голова. Колишнiй чоловiк так бездарно втрачений i тепер раптово знайдений, але другого шансу доля не дає. Вiрнiше, дає – бери, скiльки хочеш, тiльки часи змiнюються. Очевидно, колишнiй чоловiк не з багатих. Живе, ясна рiч, не зовсiм уже в куренi, але напевне матерiально не так забезпечений, як власник мережi продуктових мiнi‑маркетiв. Лiза ж звикла до певного рiвня життя, i навiть повернуте кохання не заслiплює її остаточно.

Єдиний вихiд – передчасна смерть Потурая i вступ у дiю заповiту. Вона вже може сама керувати фiрмою, впорається. Навряд чи коханого така перспектива не влаштовує. Але ж Потурай – чоловiк у розквiтi сил, i помирати не збирається. Убити? Отруїти, наприклад? Вiдпадає – будь‑яка нагла смерть почне розслiдуватися, рано чи пiзно Лiза потрапить пiд пiдозру. Та й кiлера вона навряд чи погодиться наймати: за логiкою, згодом доведеться позбавлятися вiд нього самого, бо нема гарантiй, що не почне шантажем доїти новоспечену вдову i директорку фiрми.

Зате Лiза Потурай – iсторик за освiтою. Нехай давно не працює за фахом, але цiкавiсть залишилася. Тим бiльше, що в тихому Подiльську, куди її перевiз чоловiк, не особливо питаючи про згоду, нiчого цiкавого, крiм iсторiї, немає. Так вона знайомиться з мiсцевим активiстом, директором музею Бондарем. Це, до речi, треба ще додатково з'ясувати. Бондар не говорив, що вони знайомi, але я й не запитувала – для чого менi це знати? Гаразд, це потiм, вiдволiкаюся…

Директор музею розповiдає дружинi мецената легенду про Безголового. Вiн усiм її розповiдає, бо це – чи не єдиний його реальний капiтал, його розробка, його знахiдка, його дiтище. Очевидно, Лiза ще не знала, як вона використає цю iсторiю. Можливо, навiть нiяк i не збиралася використати. Тiльки раптом у Подiльську починаються жахливi вбивства, i не одному Бондарю стукає в голову прямий зв'язок того, що вiдбувається, зi старою страшною казкою.

Далi – самi лише здогадки. Лiза складає два i два, бачить простий результат i починає блискавично дiяти. Поки що я не можу собi уявити, як вона вирахувала виконавця ролi мiсцевого привида, музейного сторожа Стьопу, i як вивела його на свого чоловiка. Чи навпаки – чоловiка на Стьопу. Тiльки замисел простий до генiальностi, навiть можна сказати – класичний: подати Вiктора Потурая однiєю з випадкових жертв серiйного вбивцi‑психопата. З ситуацiї, яка склалася для Лiзи, такий вихiд – справдi єдиний.

Розмiрковуючи, я не помiтила, як доїла все i – що погано – не зрозумiла, смачно було чи нi. Вiрнiше, я знала, що це смачно, тiльки не отримала вiд їжi жодного позитивного ефекту, окрiм вiдчуття наповненостi шлунку. Принесли другу каву. Зробила ковток.

Може все вiдбуватися за схемою, яку я вибудувала? Цiлком. Не вистачає якихось дрiбних деталей, дещо можна уточнити, але в цiлому все виглядає досить логiчно. Лiза спала з купою чоловiкiв, та це ще не свiдчить про її здатнiсть до вигадування i втiлення в життя подiбних комбiнацiй. Але вона вiдмовилася вiд власної дитини. I ось цей факт менi особисто говорить багато про що.

Чорношкiре немовля свiдчило не стiльки про зраду чоловiковi, скiльки про необережнiсть самої жiнки. Вона не хотiла цiєї дитини. Чоловiк мав повне право повестися так, як вiн повiвся. Але жiнка навiть пiсля цього не мала права кидати своє новонароджене дитя, хай там воно буде десять раз чорне. Лiза зробила це, причому – без жодного жалю, якщо вiрити Катеринi Мегерi.

Жiнка, здатна на подiбний вчинок, здатна i на бiльш страшнi речi.

Я допила каву, розплатилася, заодно перевiрила свої фiнанси. Переїзди на таксi зжерли майже половину з видiленої на оперативнi витрати сотки, та я вже зробила, що могла, i тепер треба їхати назад. До Подiльська вистачить.

Тiльки треба все ж таки прояснити для себе одне питання.

Дома в Анатолiя Бондаря я нiколи не була.

З дороги передзвонила йому, запитала, чи дочекається вiн мене в музеї, є одна розмова. Вiн буркнув, що йому набридли за останнi днi будь‑якi розмови, i взагалi вiн пiде сьогоднi ранiше. А якщо вдома? Ну, як дуже хочете, то приїздiть. Ось таке гостинне запрошення. Нехай, вiн уже вiд мене не вiдчепиться.

Адресу вiн сказав, i вiд центру я досить легко знайшла його невеличкий приватний будиночок, якраз недалеко вiд краєзнавчого музею. У дворi загавкав собака, та самого пса я не бачила, скiльки не придивлялася через паркан. На годиннику – початок восьмої вечора, мiсто поволi огортали раннi тихi вересневi сутiнки. Пес знову загавкав, потiм я почула: «Замовкни, Полк!», i, нарештi, до мене вiд ґанку пройшов господар.

Якщо в нього i був незадоволений вигляд, то Бондар цього не показував. Одягнений вiн був так, наче або кудись збирався, або щойно прийшов з роботи i не вважав за потрiбне чи не встиг перевдягнутися: незмiннi джинси, водолазка, шкiряний пiджак. Собака бiг за ним – молода кавказька вiвчарка в нашийнику, поводок вiд якого Анатолiй тримав у руцi.

– Я його прогуляти хотiв, – пояснив вiн.

– Гуляйте, можемо на ходу поговорити.

– Якщо ви не довго, давайте краще до хати пройдемо. У мене були свої плани, тому ви менi не будете заважати, якщо ми побесiдуємо зараз, а потiм пiдемо кожен за своїм графiком. Вибачте, я можу здатися нечемним…

– Трошки є, – як могла щиро посмiхнулася я.

– Мусите зрозумiти: коли тебе вже кiлька днiв звинувачують у сприяннi вбивствам i переховуваннi вбивцi, важко залишатися ввiчливим та терплячим. Можете не сумнiватися: журналюги сюди дуже скоро набiжать. Заголовки я вже бачу: «Давня легенда оживає – i вбиває!» Це так скоро почнуть звинувачувати виробникiв сокир у тому, що всякi божевiльнi купують цi сокири i рубають ними людям голови. Хiба не так?

– Не знаю, – у мене вже зникло бажання говорити з Бондарем, але бажання довести заплановане до кiнця навпаки – пiдсилилося. – Тим бiльше нам треба поговорити. Думаю, що можу попередити вас про ще одне слабке мiсце у вашому захистi.

– Моєму захистi? Це цiкаво, – Бондар потрiпав собаку по загривку. – Гайда, Полк, прив'яжу тебе поки.

– Як його звати? Полк? Полкан?

– Полковник. Скорочення таке.

Ага. У директора краєзнавчого музею собака на прiзвисько Полковник. Полковник Вiтольд Ржеутський, зуб даю. Вiн справдi поведений на своїй улюбленiй легендi.

Стоп!

Я завмерла. Стала, як громом побита. Як я вiдразу не помiтила – вiн же фанатик. Прихований, тихий, непомiтний, але – фанатик. I всi цi розмови… Вiн учений, розкопав легенду, зробив вiдкриття, а славою доводиться дiлитися з купою ласого до сенсацiй народу, причому – безкоштовно дiлитися. Така людина, накопичивши злiсть, здатна багато на що. На що саме? Поки не знаю, але я вже почала сумнiватися в тому, що Бондар зовсiм не причетний до цiєї iсторiї.

Директор пiдвiв пса до буди в глибинi двору, припнув до ланцюга, поводок недбало намотав на руку i люб'язно пропустив мене поперед себе.

У нього була невелика хата – три кiмнати i жодного натяку на жiночу присутнiсть. Я вiдчула це, варто було переступити порiг. Можливо, я б вiдчула ще щось, та Бондар жестом запросив до прочинених дверей у дальню кiмнату. Очевидно, кабiнет. У всiх учених повинен бути кабiнет.

Угадала: книжковi полицi рядами вздовж стiн, комп'ютер на столi в кутку, поруч – якась фотографiя в рамцi, невеличкий стосик книжок.

– Хотiв сьогоднi попрацювати. Докторську ж пишу, – у його голосi прозвучали нотки чи то виправдання, чи то вибачення, але роздратування кудись зникло. – Присядемо. Кава, чай, є коньяк.

– Дякую, нiчого не треба. Ми ж справдi не довго.

Не питаючи дозволу, я присiла на краєчок крiсла, примощеного мiж полицями. Господар пiдсунув до себе стiлець, який стояв бiля комп'ютерного столика, i сiв, закривши вiд мене своє робоче мiсце спиною. Вторгнення в особистий простiр, менi це все знайоме.

– Ну, якi ви ще менi сюрпризи принесли?

– Ви були особисто знайомi з дружиною вбитого Вiктора Потурая?

– Звичайно, – вiн навiть секунди не подумав. – Це панi Лiзi я завдячую знайомству з її чоловiком… покiйним, гм… Вона переконала його стати нашим меценатом. Їй подобалося, чим я займаюся. А Потурай звiдси родом. Iсторiя рiдного краю мусить бути збережена, вiн виявився мудрим дядьком i не заперечував.

– Ви розповiдали їй вашу легенду?

– Вона – не моя.

– Гаразд, я не так висловилася. Вона цiкавилася легендою про Безголового?

– Не вона одна. Вам не здається, що пора пояснити причину такого несподiваного iнтересу? Що, вона теж виявилася несповна розуму, як нещасний Степан, подружилася з ним i вiдкарнала чоловiковi голову? Якщо ви через це прийшли, я змушений буду посмiятися з вас.

– З мене – можете, – менi набридла його пиха, до того ж я не збиралася просто так залишати свiй несподiваний здогад. – Запросто можете. А ось у мiлiцiї вам навряд чи дадуть посмiятися.

– До чого тут знову мiлiцiя?

– Ви самi тiльки що озвучили можливi звинувачення на вашу адресу.

– Серйозно? – знiтився Бондар.

– Цiлком, – кивнула я. – Ви ж самi казали – в мене там друзi.

– Справу закрито.

– Не факт. Можуть вiдкритися новi обставини. Тому вам краще поговорити зараз зi мною, i по‑можливостi – вiдверто. Я розумiю вас i, повiрте, не бажаю вам зла.

– Добре, – промовив вiн пiсля невеличкої паузи. – Добре. Поговоримо. Тiльки все ж таки зроблю кави. Iнакше не розiбратися. Почекайте пару секунд.

Вiн пiдвiвся i вийшов. Собачий поводок i далi обмотував його руку.

Клацав годинник на стiнi.

Я встала з крiсла, пройшлася рукою по корiнцях розставлених на полицях книжок. Стародрукiв дуже багато, вони грошей коштують. Художньої лiтератури дуже мало, принаймнi – тут. Iсторiя в основному. Нiчого дивного.

На сусiднiй полицi помiтила кiлька романiв Переса‑Рiверте, Коельо, «Код да Вiнчi» та iншi книжки з категорiї культурологiчних детективiв. Але белетристики все одно меншiсть, решта – та ж iсторична лiтература рiзних рокiв видання.

Цiкаво, про що в нього дисертацiя?

Я пiдiйшла до столика, взялася рукою за верхню книжку стосика.

Мазнула очима по фотографiї в рамцi.

У сумочцi заспiвав Олегiв мобiльник. Не маючи змоги та сил вiдiрвати вiд фотографiї очей, я механiчно витягнула телефон i, навiть не дивлячись, хто дзвонить, натиснула на потрiбну кнопку.

– Лариско, слухай мене! – почула швидкий i дуже серйозний голос Жихаря. – Де ти зараз?

– Тут… В одному мiсцi…

– Так, бiгом додому, де б ти не була! Кам'янець – маленьке мiсто! Менi знайшли там, у загсi, те, про що ти питала! Це все мiняє, Ларко, чуєш?

Я не могла вiдiрвати очей вiд фото щасливих молодят.

– Знаєш, за кого Лiза Чмаренко вийшла замiж тридцятого травня одна тисяча дев'ятсот дев'яносто першого року?

Знаю. Уже знаю.

За цей час Лiза практично не змiнилася. Стала старшою, це правда, але з вiком краса схожої на мультяшну Бiлоснiжку жiнки ставала ще бiльш зрiлою.

А молодий i щасливий очкарик Толя Бондар обiймав молоду дружину за талiю.

– Ларисо, ти чого мовчиш?

За спиною почулося ворушiння.

Удар. Бiль.

Щось захлеснуло за шию.

Темно.

Дата добавления: 2015-08-03