Тут був Мiнотавр

Снiдали понуро.

Жихаря я залишила спати в машинi, i вiн, наче байбак, проспав там до ранку. Потiм прийшов проситися до Тамари, але та вже знала про нашi вчорашнi пригоди i була не в гуморi. Не через самоволку Стаса – до його самостiйностi тут уже звикли. Жихар отримав по самi помiдори за пиятику i в покарання його позбавили законного похмелятора. Навiть Олег при всiй своїй чоловiчiй солiдарностi i симпатiї до Стаса нiчого не мiг зробити: розвiв руками та запропонував мiцного чаю. Звiсно, Жихар мав повне право зараз розвернутися, кудись пiти й почати сеанс лiкування. Але я помiтила – йому зовсiм не хочеться нiде вештатися.

Почасти тому, що в Комарових удома справдi вiдчувалася родинна атмосфера i його тут сварили люблячи, наче дитя‑переростка. А почасти через мене. I менi це не здалося: похмiльнi чоловiки дуже важко приховують свої iстиннi почуття й бажання.

Аналiзувати змiни в чоловiчiй поведiнцi я поки що схильна не була. Тим бiльше, що мої думки бiльше займало побачене вночi на руїнах. Безголовий привид iснує або я повнiстю з'їхала з глузду. Або не так: iснує щось, якесь явище або навiть якесь дiйство, яке я сприйняла за безголову примару. Так менi, людинi з матерiалiстичними переконаннями, бiльш комфортно. Поки я не знайшла цьому логiчного пояснення, про видiння краще мовчати. Тим бiльше – не перейматися тим, що ти впала в око розлученому провiнцiйному менту i не поспiшати робити з цього факту жодних висновкiв та переглядати власну манеру поведiнки.

З живими людьми i з цим свiтом розберемося. Тут би спочатку з мертвими та гостями з того свiту розiбратися.

Ну, а там поки що – все глухо. Колишня дружина Едуарда Сизого виявилася досить витривалою жiнкою. Зомлiла не вiдразу. Оглянула роздягнений труп, намагаючись не дивитися на мiсце, прикрите простирадлом. Упiзнала характерну родиму пляму на стегнi. I аж потiм, коли її вивели з моргу, зойкнула i просiла на землю. Та коли жiнку привели до тями, нiчого цiкавого та корисного про свого колишнього чоловiка вона розказати не змогла. Жили, розлучилися, донька вийшла замiж, син крутиться в середньому бiзнесi. Чи були в нього вороги? Хто його знає… Вони давно не спiлкувалися. Чи були подруги? Теж невiдомо, його особисте життя жiнку не цiкавило. Розiйшлися без видимої причини. Прожили разом двадцять два роки, втомилися. Так буває.

Якщо додати ще нашу вчорашню безрезультатну поїздку, то розслiдування повертається до вiдправної точки. За способом убивства двi справи треба об'єднувати в одну, що i зроблено. Але крiм того, що Дорошенку i Сизому вiдрубали голови сокирою пiсля того, як задушили, спiльного тут бiльше нiчого нема. Жертва номер один – рецидивiст, старий каторжанин. Жертва номер два – людина з вищою освiтою, журналiст iз iменем, нiколи проблем iз законом не мав. Навiть цi його справи з укладанням путiвника по злачних мiсцях теж не пiдлягають пiд жодну зi статей кримiнального кодексу i не мають складу злочину. Ми, правда, не знаємо, чи був Сизий ще десь. Раптом усе ж таки комусь його цiкавiсть видалася небезпечною? Та проаналiзувавши таку можливiсть, Тамара i сумний Стас вирiшили: подальше копання в цьому напрямi не має перспектив.

Ну, а я, поснiдавши, вже розробила власний план дiй. Не знаю, чи мають мої розробки хоч якiсь перспективи, але все ж таки мушу задовольнити свою цiкавiсть до кiнця. Привид менi не наснився. Вiн не явився до мене пiд дiєю психотропних засобiв. Я почула про нього, потiм побачила його. Або в Подiльську справдi всi слiпi та глухi, або всi щось знають i дружно мовчать, або навмисне не хочуть накладати мiсцеву легенду на день сьогоднiшнiй.

Жихар покрутився ще трохи i попросився поспати в кухнi. Нiхто з господарiв не заперечував, тим бiльше, що хоча субота при нинiшнiй ситуацiї в мiстi вважалася робочою, робити все одно не було чого. Жодних версiй, жодних припущень. Тамара почала збиратися на роботу вiдписувати папери, Олег повiв дiтей до бабусi, а я, коли лишилася сама, подзвонила Анатолiю Бондарю.

– А вам, Ларисо, легенда про безголового спокою не дає. Зачепило?

– Не те слово. Знаєте, тiльки дурень не проведе паралелей. Тому менi здається. що дурнiв кругом забагато.

– Наприклад?

– Ви знаєте цю iсторiю краще за мене. Я кажу не про саму легенду, а про подiї сторiчної давнини. Кожна з трьох жертв нiяк не пов'язана з iншими замордованими. Чоловiки були рiзного вiку i належали до рiзних соцiальних прошаркiв суспiльства. Кожного з них, як, зрештою, i кожного з нас могли вбити за якусь одну свою причину. Банкiвський працiвник Боровиков ризикував накласти головою за позашлюбний зв'язок iз панною Ржеутською. Убивця Гнатюк якимось неймовiрним чином усе ж таки змiг отримати своє за те потрiйне вбивство вiд якихось ефемерних родичiв чи друзiв порубаних ним людей. Нарештi, крамар, як його…

– Тетерук.

– Правильно, Тетерук – жертва свого прикажчика, якого змусили взяти на себе iншi вбивства. Але якщо вiдкинути цi припущення – хто i чому сто рокiв тому мiг справдi вбити однаковим способом двох людей?

– Трьох, – машинально поправив Бондар.

– Двох! – промовила я з нотками перемоги в голосi. – Прикажчик – реальний убивця i вiн признався. Я навiть готова припустити, що спосiб убивства вiн обрав виключно пiд впливом iснування чуток про привида. Є два вбивства, що їх не можуть розкрити. А де два, там i третє. Тому прикажчик з усiєю хитрiстю, на яку лише здатен, маскує свiй злочин пiд справу рук нечистої сили, сподiваючись, що на привида все i спишуть. Потiм, пiддавшись ейфорiї, просто не втримав дурного язика на припонi. Усе виглядає логiчним. Того, хто вбив закоханого клерка й каторжанина, не знайшли тодi i тим бiльше безглуздо шукати тепер. Мова про принцип: сьогоднi все повторюється.

– Перекладiть, будь ласка, вашi думки з мови емоцiй на бiльш зрозумiлу.

– Гаразд. На сьогоднi маємо двi жертви. Одна – добропорядний громадянин, iнша – каторжанин. Ось вам перший збiг. Вони мiж собою не знайомi, слiдство в тупику. Чим не другий? Не хочу вас лякати, та менi здається – готується ще одне вбивство.

Директор музею поправив окуляри, пожував губами, якийсь час мовчки дивився на мене.

– Ви вже дiлилися цими думками з вашою подругою чи iз цим вашим приятелем з мiлiцiї?

– Поки нi.

– Ви чекаєте наступного вбивства?

– Ще чого!

– Тодi на пiдставi чого ви дiйшли до такого висновку i, головне, чому прийшли з усiм оцим до мене? Коли знаєте щось про пiдготовку вбивства, треба йти до вiдповiдних органiв, а не в краєзнавчий музей. Ви ж юрист, краще за мене це знаєте.

У суботу музей працював, навiть проводилася якась чергова екскурсiя. Старшокласник, iз яким я випадково зустрiлася поглядом, нудьгував i жував жуйку. Вiн або вже бачив бивень мамонта не перший раз, або бивнi мамонта його взагалi не цiкавили. Директора я знайшла на робочому мiсцi, i, почавши розмову, так i не зрозумiла, вiдволiкаю його вiд справ чи все це цiкавить та переймає його так само, як мене.

– Юристи мають справу з фактами та припущеннями, якi можна довести й пiдтвердити. А на пiдставi чого я, юрист, почну пояснювати своїм колегам свої версiї? Тамара Комарова – моя близька подруга, але навiть вона покрутить пальцем бiля скронi, коли я скажу про полiцейськi протоколи сторiчної давностi i про прокляття роду Ржеутських, яке може настигнути кожного, хто живе в Подiльську чи приїхав сюди у справах. Я вже спробувала розказати їй легенду про Безголового. Тома вiдмахнулася – казочки дiдуся Панаса. Приблизно те ж саме писало високе полiцейське начальство Проскурова сто рокiв тому. Нi, мої аргументи не приймуть навiть тi, хто менi довiряє.

– Добре, давайте не так: я в нормальних стосунках iз начальником нашої мiлiцiї Яровим. Ви розкажiть вашi припущення, а я поговорю з ним сам.

– Цього тим бiльше не треба робити! Я вже мала сумний досвiд спiлкування з вашим Яровим. Знаєте, яка буде реакцiя? Мало того, що ця київська профура крутиться пiд ногами, пхає носа куди не треба й заважає працювати, так вона тепер ще чортiвню сюди приплiтає! Аби телевiзiйникам було про що зайвий раз потриндiти. Серiя вбивств у Подiльську пов'язана з привидом полковника Ржеутського! Давня легенда оживає i вбиває! Правда, сенсацiйнi повiдомлення?

Бондар зiтхнув.

– Значить, я повинен вам повiрити?

– Я так не говорила. Ви розповiли менi цю страшну казку. Для чого? У вас теж виникли певнi пiдозри, i в мiлiцiю ви не хочете йти з ними з тих самих мiркувань! Бачте, як я вас розкусила!

– Як насiнинку зубками, – напiвжартома визнав директор.

– Тому вислухати мене далi й допомогти менi вам сам Бог велiв! – в тон йому мовила я.

– Гаразд, я вас уважно слухаю.

Я вiдкашлялася, наче перед викладачем на iспитi.

– Довести те, що я зараз скажу, нiхто нiколи не зможе. Та, як менi здається, у 1907 роцi двоє чоловiкiв тут, у Ржеутовому Яру, стали жертвами психопата. Якщо хочете – манiяка, одержимого легендою про прокляття роду Ржеутських. У це можна повiрити хоча б тому, що iсторiя падiння Вiтольда Ржеутського широко не афiшувалася його нащадками й ходила в переказах. Поширювалася, як кажуть, iз уст в уста. Тому мала присмак забороненого плоду i, вiдповiдно, мала бiльший вплив на людей з нестiйкою психiкою.

– Дуже цiкаво. Бездоказово, але дуже цiкаво.

– Висновки я роблю саме через випадковий вибiр жертв. Бо погодьтеся: простiше припустити iснування божевiльного, нiж погодитися з тим, що в кожному випадку три рiзних убивцi, наче домовившись, дiяли однаковими методами. Просто «Схiдний експрес»[1]якийсь виходить! Читали?

– Не захоплююся старими детективами, вони зануднi. Кiно, здається, бачив.

– Бог з ними, з детективами! Я кажу: швидше за все, перших двох убив божевiльний. Прикажчик вирiшив скористатися цим i вбив свого хазяїна. Не факт, що пiсля всього цього подiбних убивств не вiдбувалося. Просто вам пощастило знайти папери, що дивом уцiлiли пiсля пожежi. Хiба нi?

– Гм, – Бондар потер пiдборiддя. – Згоден, логiка в цьому є. Особливо коли йдеться про згорiлий полiцейський архiв. Тiльки, будь ласка, не розвивайте тему далi i не доводьте, що архiв спалив манiяк, аби приховати слiди своїх злочинiв. Його запалили випущенi бiльшовиками з мiсцевої тюрми кримiнальнi злочинцi. Ось цей факт доведений i не пiдлягає сумнiвам.

– Анатолiю, ну давайте серйозно говорити! – я все ж таки шостим вiдчуттям розумiла, що мої слова директор сприймає не так, як того вимагає ситуацiя.

– Усе нормально. Просто мене самого iнодi заносить полiт фантазiї. Давайте, у вас же ще не все.

– Не все, – кивнула я. – Переходимо в день сьогоднiшнiй. Скiльки людей знає цю легенду про Безголового?

– Не беруся вам сказати. Про неї згадується в нашiй брошурi. Ось прямо зараз її може розповiдати екскурсовод – адже це родзинка, мiсцева родзинка, i в залi Ржеутських мої працiвники i я просто змушенi згадувати ту iсторiю. Потiм, я кiлька разiв повертався до цiєї теми в мiсцевих газетах. Нарештi, з моїх слiв її перiодично переповiдають журналiсти. Згадують i подiї сторiчної давнини, так само з моїх слiв. Адже ваш покiрний слуга в силу сфери своєї дiяльностi став носiєм, по сутi, ексклюзивної iнформацiї. Коли чесно, чимдалi, тим бiльше менi набридає постiйно говорити на одну й ту саму тему. Але легенда про Безголового вiдома досить широко. Ви пiдводите до того, що в дiю мiг вступити черговий божевiльний?

– Такої думки я не вiдкидаю. Бо iншу причину, чому двох рiзних людей вбили однаковим способом, я не знаходжу. Ось чому є всi пiдстави пiдозрювати, що хтось скористається моментом, як тодi, сто рокiв тому, i вирiшить свої особистi справи, вiдрубавши комусь голову. У цьому логiка є?

Бондар неквапом пiдвiвся з‑за столу, пройшовся по кабiнету, потiм повернувся назад i сперся на пiдвiконня.

– Є. Визнаю – є. Потрiбен дуже витончений злочинний розум, аби повторити iсторiю сторiчної давнини сьогоднi. Вiрнiше, потрiбнi два розуми: небезпечно хворий, як у божевiльного, i небезпечно здоровий, як у генiя злочинного свiту. Божевiльний мусить перейнятися легендою про Безголового настiльки, що взяти сокиру i почати рубати голови. А холоднокровний притомний злочинець повинен не лише блискавично зреагувати на це i почати, як ви щойно сказали, вирiшувати свої проблеми, а й бути так само не зовсiм осудною людиною. Знаєте, чому? – вiн вiддiлився вiд пiдвiконня, нахилився до мене i сперся кулаками об поверхню столу. – Мало знайдеться навiть серед природжених убивць тих, хто здатен одним ударом вiдрубати голову вiд мертвого тiла. Задушити здатен багато хто. Розчленувати – одиницi. I ви, юрист, розумiєте це так само, як i я, iсторик, далекий вiд подiбних речей. Але, – Бондар змiнив тон i, злегка вiдштовхнувшись вiд столу, повернувся назад до пiдвiконника, – попри купу суперечливих тверджень в одному я з вами цiлком згоден: iз подiбними iсторiями в мiлiцiю йти справдi не варто. Тому ви правильно зробили, що прийшли до мене – виговоритися ж треба…

– А ви, я так бачу, ще й психолог.

– Нiчого складного насправдi нема, – розвiв руками директор. – Чим ще можу допомогти, крiм того, що вислухати i визнати – це я випустив з пляшки джина у виглядi легенди про Безголового?

Казати – не казати? Просити – не просити?

– Не знаю, чи буде це зовсiм уже нахабством, але, може, ви проведете менi персональну екскурсiю на руїнах маєтку Ржеутських?

Нiколи не пiдходила до цього мiсця так близько. Тiльки тепер, наблизившись, я зрозумiла, як виглядають будинки‑привиди. Тут справдi може водитися нечиста сила. А той, хто не вiрить у нечисту силу, мимоволi змiнить переконання.

Насправдi зблизька покинутий i напiвзруйнований маєток панiв Ржеутських не виглядав палацом графа Дракули або iншою обителлю зла. Поки ми сюди їхали, Бондар устиг коротко розповiсти, що мiцнi мури та круглi готичнi вежi трималися тут аж до вiйни. Пiд час бойових дiй артилерiя попсувала мури, а радянськi гармати, поставленi на пряму наводку, начисто зчесали вежi, де засiли нiмецькi кулеметники. Вiд колись пишного маєтку лишилися лише стiни, рештки муру та де‑не‑де – щось подiбне до стелi, яка поволi обвалювалася. Довести до ладу цей каркас намагалися кiлька разiв, але далi органiзованого суботника з розчистки територiї вiд камiння та iншого смiття справа не пiшла.

Проте якась незрозумiла менi моторошна атмосфера в цьому мiсцi все ж таки залишилася.

Ми неквапом обiйшли зруйновану будiвлю. Вiкна дивилися на нас порожнiми зiницями. Деякi з них були забитi хрест навхрест почорнiлими вiд часу дошками. На деяких телiпалася лише одна дошка на iржавому цвяховi. Ставши навшпиньки, я спробувала зазирнути всередину. Звiдти вiйнуло порожнечею, тваринами i громадським туалетом.

– Хочете зайти? – поцiкавився ззаду Бондар.

– Якось не дуже, – я поморщилася.

– Тут чого тiльки не було. Бомжi пiдночовують, це ясно. Колись, рокiв п'ятнадцять тому, мiлiцiя звiдти бандитiв викурювала. Пам'ятаєте часи, коли всi кругом стрiляли? Грабонули вiдморозки обмiнник у Хмельницькому, на машинi до Подiльська доїхали, бензин закiнчився. Ну, вони сюди, пiд панськi стiни. Менти їх оточили, пострiляли трошки один в одного, тодi здалися. Ще якось одна газетка заявила: сатанисти тут збираються. Мене забембали цими сатанистами – пiвроку вiд цiкавих журналiстiв вiдбивався.

– А сатанисти були чи нi?

– Курку з вiдрiзаною головою поруч знайшли, ось вам i всi сатанисти!

Усе ж таки я ризикнула, попросила Бондаря пiдсадити. Вiн акуратно, але сильно взяв мене за талiю, я пiдтягнулася на руках, сперлася колiном на пiдвiконня i стрибнула всередину. Обтрусилася, пiдняла голову. Стелi не було, надi мною, окресленi прямокутником стiн, плили сiрi хмари.

Якщо я й сподiвалася знайти тут хоч якiсь слiди, то марно. Кругом – покришена цегла, щебiнь, бите скло. На камiннi слiди не лишаються. Хто б не стояв учора вночi на уламку стiни, його присутностi тут не помiчено.

Роззирнулася. Не знаю, як використовувалися саме цi покої ранiше. Може, спальня для гостей, може – дитяча, цiлком можливо – будуар. Тепер тут порожнеча, а про присутнiсть людей нагадують хiба написи на стiнах. Ось пацифiк намальований, ось – свастика, правда, якась крива, обведена в коло i жирно перекреслена бiлою лiнiєю, випшиканою зi спрею. Звичайно, матюки, куди ж без них. I аматорськi порнографiчнi картиночки та просто малюнки, що своєю майстернiстю нагадували дитячi вправи. Серед них видiлявся iдеально правильної форми пiднятий член, обрамлений знизу пiвкулями яєчок. Бiля головки йому намалювали очi, нiс, пiвколо усмiхненого рота, з якого вилiтає булька з написом усерединi: «В атаку!»

Ясно. Чужi тут не ходять, привиди не водяться.

Роздивляючись графiтi, я стояла спиною до дiрки, на мiсцi якої колись давно були дверi. Ззаду зашурхотiло. Вклякнувши на мiсцi, я вся перетворилася в слух, переконуючи – менi все ввижається i нiкого тут нема. Шерех повторився, i це, як не дивно, вивело мене iз зацiпенiння. Повiльно повернувшись усiм корпусом, я побачила собаку з хворобливо червоними очима. Пес стояв у двернiй проймi i витрiщався на мене, ледь схиливши голову на правий бiк. Я не особливо зналася на породах, але собака, явно бродячий, був схожий на вiвчарку, матiр якої злигалася вiдразу з кiлькома злими дворовими псами, що зiрвалися з ланцюга.

Собака ступив крок до мене.

Я почала присiдати, не спускаючи з тварини очей. Пiд ногами валялася купа камiння, права рука вже готувалася схопити перший лiпший.

Собака глухо загарчав.

Я вже майже сидiла на землi, рука намацала каменюку.

Собака загарчав голоснiше, потiм коротко i лунко гавкнув.

Я пожбурила каменюку просто в нього, не сподiваючись влучити, маючи бiльше бажання вiдлякнути вiд себе. Коли собака зайшовся гавкотом, я кинула ще кiлька каменiв, а потiм посунулася до стiни лiворуч вiд себе. Чи я ранiш не помiчала шматка арматурини, що лежав мiж битого камiння пiд стiною, чи помiтила тiльки тепер, коли вiдкрилося якесь третє око – не ясно. Пес далi гавкав, проте залишаючись стояти там, де стояв, ззовнi щось вигукував Бондар, а я, зiбравшись з духом, швидко посунулася влiво, пiдхопила ребристого металевого прута i рвучко замахнулася. Собака, не перестаючи гавкати, посунув задом геть вiд мене i за якусь мить щез.

Я, у свою чергу, кинулася до пiдвiконня i буквально перелетiла через нього, не випускаючи арматурини з руки. Мiй супутник спробував зловити мене, та я налетiла на нього так, що вiн втратив рiвновагу i ми обидва гепнулися в траву. Бондар при цьому реготав, а менi було не до смiху: тепер усвiдомила, що цей пес налякав мене, цiлком серйозно спробувавши кинутися з вишкiреними зубами в атаку.

– Побачили привида? – усе ще смiючись, запитав провожатий, зводячись на рiвнi ноги й подаючи руку менi.

– Можна сказати й так, – я обтрусилася лiвою рукою, правицею далi стискаючи свою нехитру зброю. – Не здивуюся, якщо це був перевертень.

– Ну, ви вже зовсiм ображаєте нашi iсторичнi руїни! То привидiв тут шукаєте, то вовкулакiв, потiм до вiдьмакiв черга дiйде i я в нiй буду першим.

– Ви надто високої думки про себе, – вiдмахнулася я. – Жарти жартами, а бродячi собаки – iстоти небезпечнi.

– Вони сюди забрiдають, але не часто. Поживитися нема чим. Хоча дiтям батьки не радять сюди ходити без дорослих. Колись двоє псiв одного школярика взимку звiдси до перших будинкiв гнали.

– Раз так, триматиму це при собi, – я войовничо зважила в руцi арматурний прут. – Щось тут, очевидно, таки будували.

– Казав же вам – кiлька разiв намагалися. Гаразд, ви тут побачили все, що хотiли?

– Чесно? – я вiльною рукою забрала пасмо волосся з лоба. – Сама не знала, якого дiдька хотiла тут побачити. Просто цiкаво подивитися на мiсце, яке вважається заклятим, серед бiлого дня. До речi, ви щось казали про тутешнi пiдземелля? Вони збереглися?

– На диво, – кивнув Бондар. – Iнодi, коли в когось є дуже сильне бажання, я проводжу невеличку екскурсiю. Нiкому зi спiвробiтникiв не довiряю, зрозумiйте мене правильно. Я сам цi пiдземелля близько року вивчав, i краще стороннiм не ризикувати. Правда, майже завжди цiкавi та роззяви спускаються вниз i далi першої галереї не йдуть. Ви як?

– Ну, я ж з вами.

– Усе одно субота сьогоднi, – знизав плечима Бондар i пiшов стежкою вниз, до зруйнованих мурiв.

Подавшись за ним, я оминула мур, той самий, на вершинi якого вночi стримiв привид, далi обiйшла розвалини з тилу i побачила бiля стiни п'ять сходинок, що вели донизу i закiнчувалися на диво мiцними, оббитими залiзом дверима. Директор дiстав з кишенi куртки ключ i почав вiдмикати величезний навiсний замок.

– Дверi поставили, бо сил бiльше нiяких не вистачало, – пояснив вiн. – Дорослi, кажу ж вам, обережно сюди заходять. Зате дiтвора лiзе аж бiгом. Дверi я розпорядився поставити сюди майже вiдразу, коли прийшов на свою нинiшню посаду. Тiльки звичайнi, не такi серйознi. До того часу сюди заходив, хто хоче, i пацанву кiлька разiв доводилося з лiхтариками шукати. Дверi ламали кiлька разiв, раз навiть iз петель зняли, – говорячи так, Бондар нарештi впорався з замком. – Тепер уже шiсть рокiв оцi стоять. Спецзамовлення, не кожна вибухiвка вiзьме, – закiнчив вiн не без гордостi i потягнув дверi на себе. – Ласкаво просимо, гостi дорогi!

Менi здалося, що прочинилися не дверi, а розчахнувся хижий ненаситний рот якогось чудовиська: зсередини, наче з пащi, вiдразу потягнуло сирiстю, сумiшшю гнилiсних запахiв невiдомого походження, i безоднею. Аби не пошкодувати про свiй прихiд сюди просто зараз, тим самим давши цьому провiнцiйному дiячевi культури зайвий раз посмiятися, я рiшуче ступила на верхню сходинку i зiйшла вниз.

Бондар пропустив мене вперед, а потiм зачинив дверi.

Страшно стало вiдразу, раптом i дуже. Жах накинувся так швидко i хопив так чiпко, що я навiть не усвiдомила, як тут прохолодно й вогко. Свiтло зникло так само раптово, як настала справдi могильна тиша. Шугнула думка – це все, це назавжди, та Бондар нiкуди не зникав, вiн стояв тут, у темрявi, поруч зi мною, шарудiв одягом i над нашими головами засяяло жовтувато‑рожеве коло – свiтло вiд кишенькового лiхтарика.

– А це правда треба було робити? – поцiкавилася я, намагаючись зберiгати спокiй i вiдчуваючи, що менi це не вдається.

– Що саме? Запалювати лiхтарика?

– Зачиняти дверi.

– Ларисо, – тон Бондаря звучав цiлком серйозно, – ви ж самi не так давно бачили бродячого пса i злякалися його не менше, нiж тепер – пiдземелля.

– З чого ви…

– З того! Давайте, раз уже ви мене сюди притягнули, а я погодився витратити на вас частину суботи, ви довiритеся менi, добре? Хочете вийти просто зараз на поверхню – нема проблем. Але якщо вас прикрутить пройтися далi, дверi я мушу зачинити. Нема гарантiї, що сюди не забiжить пес. I уявiть собi, як ми дамо собi з ним раду в темрявi, у цих не надто широких галереях. А якщо залишити тварину тут i зачинити, вона здохне й завоняється. Або її загризуть тутешнi щурi, що так само не заважатиме псинi засмердiти. Тодi сюди доведеться викликати спецiальну бригаду в протигазах, аби шукати в лабiринтi, нехай не найбiльшому в свiтi, собачий труп. Я все пояснив?

– Усе, – зiтхнула я, дивлячись на свiтлу пляму на стелi.

– Тодi як – нагору чи пройдемося?

– Раз зайшли – давайте пройдемося.

Промiнь лiхтарика спустився зi стелi, яка нависала майже впритул до наших макiвок, пройшовся по похмурих стiнах i пронизав морок перед нами, закликаючи рухатися вперед.

Перша галерея виявилася довжиною не бiльше трьох метрiв i далi розходилася класичними трьома коридорами, такими самими вузькими i бiльше схожими на кротячi нори або на ходи Лаврських печер. Мiй поводир завернув праворуч, я ступила за ним i розвела руки. Спочатку долонi торкалися вогких стiн вiльно, та варто менi було зробити кiлька крокiв – i прохiд почав звужуватися. Дуже швидко коридор зiщулився так, що стiни торкалися плечей, тож за прикладом Бондаря я повернулася боком i просувалася так аж до наступного переходу. Тепер у рiзнi боки вели два ходи, причому склепiння того, що звертав лiворуч, виявилося нижчим, анiж того, що вiв у галерею навпроти.

– Куди б ви пiшли тепер? – запитав iз темряви провiдник.

– Направо, – без коливань вiдгукнулася я.

– Так i задумано. Насправдi цей лабiринт не з найскладнiших. Тут не так багато пасток. Але, по‑перше, Вiтольд Ржеутський вiдзначався жорстокiстю та певною збоченою уявою, однак надто поспiшав втiлити свої фантазiї в реальнiсть. Тому досить примiтивний за своєю побудовою лабiринт його цiлком задовольняв. А по‑друге, навiть такий, з дозволу сказати, атракцiон мав на метi не стiльки заплутати полоненого, скiльки залякати його, натиснути i пригнiтити психологiчно. Спробуйте для iнтересу пiти в правий коридор. Це краще, нiж я вам почну зараз читати лекцiї пiд землею. Уперед!

Вiн простягнув менi лiхтарик. Я переклала арматурний прут у лiву руку, стиснула лiхтарика в правицi i ступила пiд склепiння праворуч. Зробивши кiлька крокiв, зупинилася, посвiтила на стiну, торкнулася її кiсточками пальцiв. Її мурували з грубого нешлiфованого камiння, мiж яким вiд часу де не де почав проростати бридкий сiрий мох. Мур тримався мiцно i навiть якщо рештки маєтку над нами зрiвняють iз землею, це пiдземелля стоятиме, здається, вiчно.

Спрямувавши промiнь перед собою, я поволi рушила вперед. Галерея виявилася досить широкою, та крокiв через тридцять завернула праворуч. Пройшовши трохи далi, я раптово зупинилася i рвучко сахнулася назад – промiнь свiтла швидко перетнуло щось сiре та потворне. Коли бiля стiни в метрi вiд себе я побачила обриси величезного, як на мої мiськi уявлення, чорного щура, не стримала крику i ледь не кинулася назад. Тварина розчинилася в мороцi, i мої поривання тiкати зупинила досить дурна думка: ось зараз вийду до Бондаря, вiн самозадоволено забере в мене лiхтарик, подивиться у переляканi очi, блисне своїми окулярами i обов'язково прокоментує мiй переляк, не приховуючи глузування. Тому я продовжила путь виключно з небажання дати директору провiнцiйного музею поглумитися над успiшним київським адвокатом.

Галерея ще раз завернула праворуч i я, на свiй превеликий подив, через кiлька крокiв опинилася там, звiдки йшла – на роздорiжжi, поруч iз Бондарем.

– Щось там побачили? – поцiкавився вiн.

– Тут справдi живуть великi пацюки, – вiдповiла я, намагаючись триматися достойно, хоча голос зрадницькi здригнувся.

– Тутешнi полонянки навряд чи могли звикнути до такого сусiдства. Навiть не знаю людей, котрих би воно задовольнило. Ну, зрозумiли, в чому рiч?

– Ясно одне – треба йти сюди, – я спрямувала свiтло лiхтарика в бiк лiвого коридору. – Думаю, всi лабiринти будуються за логiкою парадоксу: чим простiшим видається прохiд, тим швидше ти заплутаєшся.

Раптом я зловила себе на тому, що мимоволi говорю стишеним голосом. Тодi як мiй провожатий i не думав переходити на шепiт.

– Ви знаєте, Ларисо, до того, як я вперше спустився сюди, не бачив жодного лабiринту. У мене так само не було досвiду орiєнтуватися в них i я не знав, за якою логiкою їх будують. Хочете ще в чомусь зiзнаюся? Я боявся зустрiти тут Мiнотавра.

– Прямо‑таки Мiнотавра?

– А чом би й нi? Тому скористався класичним методом Арiадни: знайшов величезний клубок ниток i методом проб та помилок врештi‑решт навчився тут орiєнтуватися. Я ж казав вам уже – з цього пiдземелля є iнший вихiд, вiн веде на берег рiчки. Але для полонянок лабiринту зачиненi були обидва. Їх заводили, а частiше – заносили непритомних у глибину iз зав'язаними очима й лишали там. Рано чи пiзно хтось знаходив один iз виходiв, тiльки все марно – достукатися до мучителiв не було жодної можливостi. Уперед чи назад?

– Уперед!

Нахиливши голови, ми по черзi просунулися в вузький коридор i скоро вийшли до чергової розвилки. Тепер промiнь лiхтарика вихопив iз темрявi по черзi три ходи. Визначивши, склепiння якого опускається найнижче, я рiшуче рушила туди першою. Коли ми вийшли до чергової розвилки, я, не думаючи довго, завернула лiворуч. Бондар мовчки сунув за мною, нiяк не коментуючи моє рiшення, i скоро я зрозумiла – ми знову закружляли.

– Чого ж мовчали?

– А що говорити? Ви тут сьогоднi керуєте.

– Знущаєтеся над дiвчиною.

Чимдалi, тим краще я освоювалася в цьому лiгвi Мiнотавра. Правий Бондар – нiчого надто складного тут немає. Тi, хто його будував, самi не хотiли одного разу заплутати в пiдземеллi. Тому правильний шлях визначали нижчими, нiж решта, склепiннями. Звiсно, нещаснi переляканi сiльськi дiвчата‑полонянки, для залякування та пригнiчення волi яких призначався цей атракцiон, менше всього думали про такi речi. Навпаки – бiгли в бiльшi та ширшi коридори, це нормальна природна поведiнка. Бiгли – i кружляли тут доти, доки не падали без сил, вiддаючи себе на поталу щурам, або доки не знаходили нарештi якийсь iз двох виходiв. Так само для них недоступних.

Блукання лабiринтом несподiвано захопило мене. Я втратила вiдчуття часу i навiть перестала обмiнюватися реплiками з Бондарем, то пропускаючи його мовчки перед собою, то дозволяючи дихати собi в спину. Нарештi, завернувши в черговий коридор, я раптом побачила в протилежному його кiнцi слабеньке свiтло.

– А там що?

– Бог його знає, – голос Бондаря справдi звучав здивовано. – У принципi, ми з вами дiйшли до протилежного кiнця лабiринту, туди, де був другий вихiд. Але його давно завалили – колись там брали глину з кар'єру, вихiд завалений назавжди.

– Значить, хтось тут таки буває?

– Привид Вiтольда Ржеутського, який прорив вхiд до пiдземелля? – директор знову знущався.

– Привиди безплотнi. Навiть такий матерiалiст, як я, це знаю. Давайте глянемо.

Перетнувши останнiй коридор, ми опинилися в невеличкiй, форми неправильного прямокутника галереї. Просто перед нами була мурована стiна, а з iншого боку, на рiвнi облич, свiтився невеличкий, на одну людину, прохiд на гору. Я примружилася, встигнувши вiдвикнути вiд денного свiтла, i з задоволенням вдихнула свiжого повiтря.

– Бачте, хтось таки сюди лазить!

– Знаю я, хто, – незадоволено буркнув Бондар. – Вони вже кiлька разiв мене просили, тiльки я їх ганяв… Усе ж таки дiсталися сюди, придурки…

– Ви про кого це так?

– Дигери i журналiсти з ними. З Хмельницького, з Кам'янця, навiть iз Києва дзвонили – пустiть i пустiть у печери!

– А вам шкода?

– Шкода! – виклично мовив Бондар тоном, якого вiд нього я ще не чула. – От шкода! Ларисо, я вчений, iсторик, дисертацiю кандидатську захистив i пишу докторську! Подобається це комусь чи нi, приймає хтось це чи нi, але я – вчений, розумiєте? Я працюю, витрачаю свiй час, проводжу копiтку роботу, дослiджую, а плодами цiєї працi нахабно хочуть користуватися всякi роззяви, яким до моїх трудiв нема жодного дiла!

– Ви про журналiстiв? Не любите їх?

– Терпiти не можу! Саме з цiєї причини: розпитують, пишуть, фотографують, а потiм видають це за свiй матерiал i свою тему. А я, кандидат iсторичних наук, який кладе весь вiльний час на впорядкування музею, вибивання ґрантiв та спонсорських коштiв i фактично не має часу на те, що в тих таки журналюг називається особистим життям, залишаюся для них лише джерелом iнформацiї, за яку їм – їм, Ларисо! – заплатять i за яку їх похвалять! Це справедливо?

– Не думаю, Анатолiю, що ми повиннi тут про це зараз дискутувати, – менi справдi не подобалася ця розмова, але виключно через те, що я не могла зрозумiти її предмету. – Покiйному Сизому, журналiсту, до речi, ви допомогли…

– Що значить – допомiг? Вiн пише путiвник для iноземних туристiв. У всякому разi, так вiн менi сказав. I не думаю, що збрехав – молодi шакали мене дратують i непокоять бiльше. Вiн заплатив за консультацiю. Я не говорив цього вашим друзям iз мiлiцiї, бо якщо для Києва подiбнi речi нормальнi, то тут вони не сприймуться. Так, у Сизого був бюджет i вiн виклав менi за користування iнформацiєю двадцять доларiв. Грошi невеликi для Києва, а тут я зможу додатково заплатити Стьопi – i вiн пофарбує паркан.

– Стьопi?

– Наш сторож. Бачили його? Бачили, такий чоловiк у кепцi, в саду порався. Коли тепло, з травня по вересень, я дозволяю йому ночувати у флiгелi. За штатним розкладом сторож отримує копiйки, тому я радий з кожної можливостi пiдкинути йому грошей. Хто мене за це засудить?

– Заспокойтеся, нiхто не збирається…

– Почекайте, Ларисо, я закiнчу. Цей Сизий не змiнив мого ставлення до журналiстiв у цiлому. Але вiн, принаймнi, спробував працювати з ученим цивiлiзовано, як у всiх нормальних країнах. Менi шкода, що вiн загинув так страшно, але шукати вбивцю – не моя i, погодьтеся, не ваша справа. А ось за це, – Бондар кивнув на дiру пiд стелею, – я б спускав сторожових собак. А тепер, – скандальнi нотки з його голосу зникли, – скажiть, що я чудовисько.

– Мiнотавр страшнiший, – посмiхнулася я. – До речi, ми його так i не знайшли.

– Для нас це добре.

– Ви маєте право на будь‑яку думку. Зрештою, газети пишуть, що ми вже три роки живемо у вiдкритому демократичному суспiльствi. I я затягнула вас сюди не для того, аби ми дискутували про роль журналiстiв у життi кожного з нас.

– А для чого?

Оп‑па! Справдi – для чого? Розказати, що вчора вночi бачила безголового привида на цих руїнах?

– Менi цiкаво. Ви ж пов'язуєте давню страшну казку з нашою суворою реальнiстю? Ось я i вирiшила хоча б частково вiдчути те, що вiдчуваєте ви. Можливо, почну думати так, як ви, i опинюся на вашiй хвилi. Якщо ще якось треба пояснити свої дiї, то вважайте – розлучена київська панi у вiдпустцi намагається зовсiм не здурiти i чимось себе зайняти. Цiлком може бути, що я займаю себе зараз абсолютними дурницями.

– Виходить, я вас тут, пiд землею, серед щурiв розраджую?

– Сама не знаю, – тема розмови починала мене хвилювати – потреба пояснювати справжню причину своїх не зовсiм логiчних з точки зору здорового глузду дiй ставала все гострiшою, а менi б цього не хотiлося. – Полiземо на гору через цю дiру чи повернемося назад i вийдемо, як бiлi люди, через дверi?

Бондар постояв мовчки, потiм наблизився до отвору, пiдстрибнув, ухопившись руками за його краї, кумедно дригаючи ногами, пiдтягнувся i вивалився нагору. На якусь мить зник iз очей, потiм його постать загородила отвiр, а разом з ним – i свiтло.

– Давайте руку.

Я вимкнула лiхтарик, заховала його в кишенi джинсiв. Потiм кинула пiд стiну арматурний прут, стала навшпиньки, схопилася за його руку, що виявилася несподiвано мiцною, як для кандидата iсторичних наук, i Бондар висмикнув мене з пiдземелля, наче морквину з грядки.

Годинник показував початок п'ятої вечора. На руїнах i в лабiринтi ми провели бiльше чотирьох годин.

Додому Стас Жихар так i не пiшов.

Я за цi днi так i не розiбралася, який саме статус кiлька разiв розлучений опер має у великiй родинi Комарових. Не чужий – однозначно. А ось наскiльки свiй, i головне – чому свiй, залишалося таємницею. Яку, проте, не надто хотiлося розгадувати. Тут були iншi, набагато серйознiшi таємницi.

Не маючи сумного й сумнiвного досвiду тривалого спiлкування з надмiрно питущими чоловiками i так само не особливо зловживаючи спиртним, я тим не менше звiдкись знала: перепiй треба вiдсипати. Вдається це далеко не всiм. Однi, скажiмо, пiсля вчорашнього пiдхоплюються з першими пiвнями, їх штормить, вони приводять себе до тями хорошою порцiєю мiцного алкоголю – i все повторюється знову. На щастя, Жихар належав до iншої, менш численної категорiї: Олег сказав, що, прокидаючись тричi з iнтервалом у пiвгодини, Стас хропiв цiлий день i, мiж iншим, дрихне далi. А прокидався для того, щоби раз попити води, i два рази – зеленого чаю з жасмином, лимоном i м'ятою. Щось iнше господар йому просто не пропонував за обопiльною згодою.

До речi, заварка свiжа. Це мене спокусило.

– Погуляла? – Тамара ввiмкнула електрочайник i затишнiше замоталася в халат.

– Так, – обмежилася я непевною вiдповiддю, знаючи – допити слiдчий Комарова вмiє проводити краще за кандидата iсторичних наук Бондаря, i менi доведеться їй усе ж таки розказати про нiчну пригоду бiля маєтку Ржеутських. – Як у тебе день пройшов?

– А, – Тома вiдмахнулася. – Цiкавого мало. Писанина в основному. Не знала, що сказати начальству, тобi – тим бiльше. Може, Ларо, їхала б ти…

– Я тут заважаю?

– Язика прикуси! – гаркнула вона цiлком серйозно. – Тобi, кумо, вiдпочивати треба, а з нами тут вiдпочинок зараз поганий.

– Менi краще знати! – вiдрiзала я, налила собi окропу в заварку, обережно, боячись попектися, сьорбнула. – Поки що, Томо, я вам, здається, тiльки допомагаю на громадських засадах.

– Ага, особливо Яровому…

– Ну, це вже кому як пощастить. Слухай, а Жихар…

– Що – Жихар? Напився i спить? Я тобi так скажу: якби вчора не в Кам'янцi, то Олег би йому в нас удома так само б налив! Хлопець фактично другий тиждень по цiй справi паше сам, причому – не триндить i папери для тлустих папок пише, а паше, наче коняка! I раз у нас справа тупцяє на мiсцi, на вихiднi вона з мiсця не зрушиться. Тому Стас має повне право розслабитися!

– Боже збав, Том, не збираюся я нiчого поганого казати про вашого дорогого Стаса!

– Ну, так вам i повiрили, тiтко!

На нашi пiдвищенi голоси в кухню просунувся Жихар, власною велетенською пом'ятою бритоголовою персоною. Вiн з'явився – i в мене вилетiло з голови, з якої причини я взагалi завела про нього розмову i що хотiла дiзнатися. Хоча чоловiк i спав цiлий день, виспаним, а тим паче вiдпочилим – не виглядав.

– Доброго ранку, Україно, – пiдсмикнула його Тамара.

– Хочеш – хай буде ранок, – Стас пiдхопив табуретку, пiдсунув ближче до хазяйки, сiв поруч. Навiть сидячи її голова була на рiвнi його плеча. – Ти, Антонiвно, можеш робити зi мною все, що хочеш. Собакою в будi посели i годуй – чужi тут не ходитимуть. Хто б у цьому сраному мiстi так оце за мене заступався!

– Нема потреби, – мовила я. – Нiхто i не збирався на тебе нападати. Просто хотiла запитати, чи довго ти ще спатимеш. I якщо нi, то чи збираєшся потiм додому досипати. I якщо не збираєшся, то чи не прогуляєш одну не першої молодостi та юридично ще не розлучену жiнку?

Усе це я видала на одному диханнi. Наперед цей виступ я не продумувала – фраза склалася якось так сама, i тепер на мене витрiщилися двi пари круглих здивованих очей.

– Ти ж тiльки що гуляла? – видушила з себе Тамара.

– А я хiба кажу – зараз? Ось чаю поп'ємо – i вперед. Я ж у вiдпустцi, а Стас – на квадратний кiлометр єдиний кавалер.

– Дiвко, ти що задумала? – Тамара не зважала на присутнiсть поруч iз нею Жихаря.

– Нiчого особливого. Погуляти хочу, а самiй набридло. Можемо всi разом, чи слабо?

– З нас такi гуляки… – махнула рукою Тома, подивилася на Стаса, який ще не до кiнця прочухався i не зовсiм розумiв, що саме вiдбувається довкола нього, i знизала плечима: – Гуляйте, раз треба. Тiльки хоч дай знати, куди пiдете. Бач, неспокiйно у нас – людям голови рубають.

– Тому i беру охоронця.

– Значить, усе ж таки охоронця, – приречено промовив Стас.

– А менi просто цiкаво, пане капiтане мiлiцiї, у якому, так би мовити, форматi ви уявляли собi подiбну прогулянку?

– Я вашими розумними фразами не заморочуюсь. Хочеш – пiдемо гуляти. Я сам пройтися хотiв, – Жихар почав незграбно пiдводитися.

– Хоч поїмо давайте! – так нiчого й не розумiючи, Тамара вирiшила повернути ситуацiю в звичне для неї, як господинi, русло.

Проти вечерi нiхто не заперечував.

Ми вийшли в сутiнки.

Стас майже вiдразу спробував узяти мене за руку, наче школяр на першому побаченнi, та я iнiцiативно обвила своєю рукою його правицю i навiть дозволила собi трошки притиснутись. Ось так, поруч iз мужчиною, я не ходила давно, i нiхто не казав, що нагадувати собi про подiбнi речi шкiдливо. Менi зараз було дуже приємно, спокiйно, затишно, через те подумки я лаяла себе чимдалi сильнiше й сильнiше. Адже на цю прогулянку в мене вже були свої плани, якi сто процентiв розбiгалися iз планами Жихаря.

Деякий час ми простували мовчки, нарештi Стас пробасив:

– Куди гуляємо? У «Павук»?

– Чого вiдразу в «Павук»? Ми там учора сидiли, пiсля Томиної вечерi закуска «Фантазiя» в горлi стане. Коли взагалi чесно – я побоююся павукiв. Правда, менше, нiж мишей, щурiв та гадюк.

– Значить, не в «Павук», – зробив свiй висновок Жихар i зупинився: – Тодi як?

– Для початку давай пройдемося туди, де є хоч якiсь лавки, i присядемо.

Лавки знайшлися в центрi, у невеличкому скверику бiля мерiї. Поки йшли, трiпалися нi про що i, як менi здалося, не особливо дослухаючись одне одного. Коли нарештi присiли i Стас одразу спробував обiйняти мене за плечi, я легенько поклала руку йому на колiно, одночасно, ворухнувши плечима, скидаючи його важеньку руку. А щойно вiн наполегливо повторив спробу, без передмов, одним махом, розказала про побачене вночi на руїнах i сьогоднiшню денну прогулянку.

– Погуляли, значить, – пiдсумував сказане Стас i закурив.

– Не ображайся i не злися. Це справдi дуже важливо, а сама я з цим не впораюсь.

– Цiкаво, як ти хочеш iз цим впоратися? Влаштувати облаву на привида, спецназ у бронiках викликати?

– Думаєш, я це придумала?

– Не знаю, – вiн випустив дим перед собою. – Не знаю, для чого тобi це придумувати. Вигоди твоєї не бачу.

– Правильно. Тодi що я, на твою думку, бачила?

– Так само не знаю.

– Тому пропоную посидiти ще трохи, коли зовсiм стемнiє, пiти туди разом. Може, вдасться щось подiбне побачити.

– Ага, – Жихар сплюнув пiд ноги. – Засiдка на привида. Дуже оригiнально.

– Тодi що – так це залишити?

Вiдповiддю була тиша. Стас мовчав весь час, доки докурював, а потiм, кинувши бичок пiд ноги, ляснув себе долонями по колiнах.

– Вам, тьотю Ларисо, пофартило. Для перевiрки ваших галюцинацiй ви вибрали найбiльшого придурка в Подiльську. Навiть двох – цей директорець наш така сама штучка, тiльки, на вiдмiну вiд мене, цього не знає. Використала ти його, а вiн радий старатися.

– Стасе, – я знову поклала йому руку на стегно, i цього разу жест вийшов абсолютно щирим, не мав на метi жодної стимуляцiї чи провокацiї. – Стасе, тобi ж самому цiкаво. Ну, скажи – правда ж?

– Менi все цiкаво, – вiн пiдвiвся. – Гаразд, пiшли пройдемося й почнемо потроху висуватися до Ржеутських. Тiльки навряд чи безголовий привид прийде туди на твоє замовлення.

Цього я так само боялася.

Коло руїн ми опинилися трохи бiльше, нiж за годину. Нiч уже остаточно вступила в свої права i, наче спецiально, виявилася несподiвано зоряною. За давньою звичкою, що залишилася ще зi школи, я спробувала знайти серед зiркового розсипу Великий Вiз i Чумацький Шлях, миттю захопилася i якби не рука Стаса – точно полетiла б носом у канаву.

– Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная, – проговорив вiн, не пускаючи мою руку. – Щоб ти знала, в тутешнiх мiсцях молодi парочки люблять прогулюватися. Сюди навiть деякi спецiально цiлуватися приходять. Затишок, романтика, все таке…

– Бачила вже вашу романтику. Засрате, запльоване, собаки бiгають…

– Ой, я тебе умоляю! Ну, де ти його бачила? – дiловито запитав Жихар.

– Звiдси не видно. Там, де високий край муру, той, що на дорогу виходить.

– Ясно‑понятно. Значить, давай пiдiйдемо з iншого боку, є там одна чудова позицiя. Такi собi кущики.

Вiн повiв мене, нагадавши, аби дивилася пiд ноги. Я вже освоїлася в цiй мiсцевостi, та й зiрки явно засвiтили сьогоднi для нас. Та все ж таки кiлька разiв то одна, то друга нога потрапляла в невеличкi рiвчачки. Нарештi Стас зупинився. Мiсце вiн справдi вибрав чудове: на невеличкому лiсистому горбку серед дерев розрiсся чагарник, який прикривав нас iз боку руїн, тодi як нам було все iдеально видно.

Правильнiше сказати – не видно нiчого. Лише похмурi уламки муру, за ними – примарний будинок, i над усiм оцим – чисте зоряне небо.

Я не була певна, чи правильно зробила, що прийшла сюди сама i притягнула Стаса. Та ми були вже тут, i тепер не лишалося нiчого бiльше, окрiм як сидiти тут i чекати невiдомо чого. Чи кого – чорт його знає.

Ми мовчали. Тягнувся час. Повз руїни проїхала спочатку одна машина, потiм – ще одна. Спливло ще трохи часу. Дорогою пройшли, горлаючи кожен свою пiсню, двоє сильно пiддатих мужикiв. I знову тиша, знову мовчанка.

Скоро я швидше вiдчула, нiж почула – до нiчних звукiв додався ще один, i вiн звучав зовсiм поруч, пiд самим вухом у мене. Не встигла я здогадатися, що це сильно калатає могутнє Стасове серце, як вiн, тепер уже – цiлком серйозно i з конкретними намiрами, вiд яких не збирався вiдступати, загарбав мене в обiйми, загорнув своїми велетенськими ручиськами, притиснув до грудей, а губи вже шепотiли на вухо слова, яких я навiть не чекала почути вiд битого життям ментiвського опера, i губи – губи шукали зустрiчi з моїми, зустрiлися, я на якусь мить забула, як дихати, почала задихатися, та це все було приємно, приємно, дуже приємно, хотiлося ще, ще, не вiдпускати його, тепер уже мої руки обвили його тулуб…

Цiлуючи, вiн розвернув мене так, що опинився спиною до руїн.

Я тепер могла дивитися йому через плече.

Просто передi мною, здавалося – простягни руку i торкнешся, на вершинi зруйнованого мура пiд розсипом зiрок височiла темна безголова постать у довгому чи то плащi, чи то пальтi. Ще мить тому на цьому мiсцi нiчого, вiрнiше – нiкого не було.

Я з розмаху вдарила Стаса по спинi кулаком, а другою рукою швидко затулила йому губи. Вiн миттю пустив мене, розвернувся всiм корпусом. Тепер на привида без голови, над яким байдуже сяяли зорi, ми дивилися вдвох.

Темна постать не рухалася.

– Твою ма‑ать! – прошипiв Жихар, жестом фокусника витягаючи звiдкись пiстолет. Клацнуло – вiн зняв зброю з запобiжника. Знову клацнуло – перезарядив.

– Тихо, – шикнула я, не зводячи очей з безголового.

– Нi хера с‑с‑с… Ух ти‑и‑и, – вiн почав потроху вiдходити вiд шоку. – Нiчого собi заявочки! Це що таке?

– Сама хочу знати…

– Так зараз дiзнаємось! – Стас поволi почав пiднiмати пiстолет, наводячи дуло на примарну постать. – У голову я йому точно не попаду…

– Ти що! Не стрiляй!

– Правильно, не стрiляйте у привидiв. А живцем їх беруть?

Безголовий почав потроху повертатися до нашої засiдки боком. Я з усiєї сили вчепилася в лiкоть Стаса.

Поли чорної машкари зметнулися в рiзнi боки, нiби вiд сильного пориву вiтру, вивiльняючи руки. В однiй з них щось блиснуло. Руки раптом швидко зметнулися i випрямилися над тим мiсцем, де в людей зазвичай є голова.

Ще раз блиснуло – клинок шаблi, не iнакше. Руки лиховiсно затряслися в повiтрi, клинок розсiкав повiтря над привидом, при цьому безголовий продовжував свiй повiльний рух.

I раптом, черговий раз змахнувши руками, чи злетiв, чи зiстрибнув зi стiни вниз.

Тiльки вiн зник iз наших очей, Жихар, голосно матюкаючись, рвонув з мiсця через чагарник i погнав туди, де щойно височив безголовий. Менi нiчого не лишалося, як кинутись за ним. Перебiгши дорогу i опинившись бiля потрiбного нам уламка муру, оббiгли його.

Нiкого й нiчого.

Раптом я зрозумiла те, до чого не могла дiйти вдень. Якщо стати до цього мура спиною, то просто перед тобою буде той самий, завалений тепер другий вихiд iз пiдземелля. До дiрки в землi, через яку ми з Бондарем вибралися сьогоднi вдень, звiдси було не бiльше двох десяткiв метрiв. Нiчого не пояснюючи Стасу, я помчала вперед. Вiн наздогнав мене двома своїми стрибками, i тепер ми бiгли разом.

Загальмувавши бiля розкопаного дигерами проходу, я намагалася вже щось сказати, та Жихар, уздрiвши в зоряному свiтлi дiрку в землi, прийняв блискавичне рiшення – з ходу стрибнув униз.

– Е, ти! Хто там! Вилазь, твою мать! – глухо почулося з пiд землi, а потiм два рази бамкнуло – свої заклики Стас пiдтвердив пострiлами. – Виходь сюди, козел, бо все одно дiстану!

– Не лiзь далеко! – попередила я, лiгши на живiт i засунувши голову в прохiд. – Чуєш, що кажу, Стас!

– Нехай вилазить! – розорялася пiдi мною темрява басом Жихаря.

– Сам вилазь! Скажу щось!

Гримнув ще один пострiл, пiсля чого хвилин п'ять не вiдбувалося нiчого. Тодi нарештi з‑пiд землi виринули спочатку руки, потiм – голена голова, i нарештi – все двометрове тiло опера. Проти ночi, при свiтлi зiрок вiн сам виглядав, наче чудовисько з пiдземелля. Сплюнувши всередину, вiн присiв бiля ходу, зiтхнув:

– От же ж зараза! Сам, серед ночi я туди правда не поткнуся. Особливо пiсля твоїх iсторiй…

– Чому ти вирiшив, що вiн стрибнув саме туди?

– Хто – вiн? Ми бачили людину?

– Не знаю, – чесно зiзналася я. – Якщо це справдi щось потойбiчне, то воно… Навiть боюся щось неправильно сказати…

– Ти вiриш у те, що ця примара з того свiту? Тiльки чесно? – я промовчала, i Жихар розцiнив моє небажання щось коментувати абсолютно правильно. – Варiант перший: оптичний ефект, нiким не вивчений та не дослiджений. Такого теж не буває. Значить, з нами тут хтось грається.

– З нами? Саме з нами? Хто знав, що я вчора вночi тут поїду? Хто знав, що ми сьогоднi прийдемо сюди саме в цей час?

– Хай не з нами конкретно. Просто – хтось грається. Чи ти вперто вiриш у привидiв?

– Я ще не зiбралася з думками. Можливо, доведеться переглядати деякi свої погляди.

– Ну, а я своїх переглядати не хочу i не буду! – Стас стукнув кулаком по землi. – До ранку залишаюся тут. Якщо не викурю його звiдти, – вiн кивнув на хiд до пiдземелля, – викличемо сюди… Стоп! Вiдставити!

– Бачиш! – скористалася я його прозрiнням. – Кого викличеш? Скажеш своєму начальству, що цiлу нiч iз київською адвокаткою чекав у засiдцi на безголового привида, але той не вилiз, тому давайте проведемо в пiдземеллi вiйськову операцiю, облаву чи щось ще? Навiть якщо нам обом повiрять, я не думаю, що в пiдземеллi ми когось чи щось, крiм щурiв, знайдемо.

– Другий вихiд? Вiрнiше – перший?

– З середини не вiдчиняється. А зовнiшнiй навiсний замок Бондар почепив, коли ми йшли звiдси. Може, перевiрити, чи висить?

– Думаєш, музейник наш у страшилки бавиться?

– Для чого йому? – Бондар пiсля сьогоднiшньої екскурсiї був менi все ж таки симпатичний, попри деякi його специфiчнi життєвi погляди. Не чекаючи, поки Стас почне будувати фантастичну теорiю змови всiх музейних працiвникiв свiту, я рiшуче витягла з кишенi мобiльник. Домашнiй i мобiльний телефони директора музею я сьогоднi на прощання забила в пам'ять свого телефону, i тепер, знайшовши хатнiй номер, активiзувала функцiю «Дзвонити». Слухавку взяли пiсля третього гудка.

– Ало?

– Добрий вечiр, Анатолiю, вибачте, що так пiзно…

– Нiчого, Ларисо, нiчого, – голос ученого звучав м'яко. – Знову якiсь проблеми?

– Навпаки. Ось, розказала кумi про нашу сьогоднiшню екскурсiю. Вона дивується: «Живемо, а не знаємо!» Просто накотило щось, вирiшила ще раз подякувати.

– Все нормально. Заходьте, ми вихiднi тiльки по понедiлках. Добранiч.

– Добранiч, – я натиснула «вiдбiй». – Бачиш? Вiн удома сидить. Навiть якщо, за твоєю теорiєю, вiн для чогось перевдягається привидом, за двадцять хвилин звiдси до свого дому не добiжить. А живе вiн, як я розумiю, на протилежному кiнцi мiста.

– Хрiн знає, де вiн живе, – буркнув Стас. – У мене стосовно цього твого кандидата не було ще жодних теорiй. Значить, якщо хтось сюди зстрибнув, то там i залишиться. Вартувати все одно треба.

– Не раджу. I говорити поки нiкому не раджу. Бондар каже – цей хiд продовбали дигери. Менi здається, вiн сам толком не знає, хто. Думаю, хiд до лабiринту прокопали не випадково i не випадковi люди. Дiзнайся щось про це, i не сидiтимеш дурно тут усю нiч.

Жихар почав сперечатися – вiн усе одно вперто хотiв ночувати тут, тим бiльше, що привид чи що воно там зникло буквально на очах, i якщо воно справдi не розчинилося в повiтрi, то iншого мiсця, куди можна щезнути, довкола просто немає. Та його на пiвсловi обiрвав дзвiнок мобiльного в кишенi.

– Слухаю, – коротко кинув вiн у трубку. – Я. Тут. Недалеко. Ясно, зараз буду. Усе, кажу, буду зараз. Давай.

Рiзка змiна в голосi пiдказувала – сталося щось, здатне помiняти плани Жихаря на тривалу засiдку. Вгадала.

Не чекаючи, поки щось запитають, Стас промовив:

– У мiлiцiї жiнка сидить iз заявою – чоловiк у неї пропав. Мусив ще вчора пiд вечiр повернутися з Хмельницького. Майже добу чекала. Плаче. Тамара каже – треба їхати, Яровий пошук оголосив. Особовий склад збирає.

16 вересня, неділя

Дата добавления: 2015-08-03