НУ ОСЬ, ЗДАЄТЬСЯ, I ВСЕ

– Стас не знав, де ти i що там твориться. Але вiдразу подумав про руїни. Машин вiльних, ясна рiч, нема, так вiн заскочив у таксiвку, що постiйно бiля готелю крутиться. З пiстолетом у руцi, мiж iншим. Ти б на мiсцi таксиста що зробила?

– Я вже на своєму мiсцi, – кволо посмiхнулася я.

Мене знайшов Жихар, витягнув з побитої тачки, разом iз таксистом занiс до нього в машину i вони повезли мене в лiкарню. Туди ж Стас спрямував Тамару, а вже її iнiцiатива була тягти за собою начальника мiлiцiї.

Що сталося, нiхто з них, каже Тома, не розумiв. Ясно тiльки: дурнувата київська адвокатка чомусь поперлася серед ночi пiд дощем до маєтку Ржеутських, i там на неї хтось напав. Звичайна аварiя не завдасть автомобiлю аж таких пошкоджень. Звiсно, Яровий почав вимагати вiд слiдчого та опера пояснень у буквальному розумiннi просто над моїм непритомним тiлом. Нiкуди не подiнешся – вони змушенi були розказати йому про появу безголового привида з шаблюкою.

У привида начальник мiлiцiї не повiрив. Але звелiв обшукати руїни i мiсцевiсть довкола них. З першими сонячними променями мiлiцiя отримала першi серйознi результати, що, сказала Тамара, вивело розслiдування на зовсiм iнший шлях. Який поки що нiкуди не вiв – надто вже дивним i незвичним виявився.

Мене, як була, непритомною вiдвезли до Комарових додому пiд особисту вiдповiдальнiсть Томи. Там, на диванi у великiй кiмнатi, я й прийшла до тями, пролежавши десять годин. Сильний та глибокий шок – так це пояснюється.

– Так що там знайшли?

– Стас за iнших обставин показав би на собi, та я категорично заборонила. Менi здається, другого шоку ти не перенесеш, – Тамара простягнула менi якiсь таблетки, я взяла їх у жменю, ковтнула, не цiкавлячись, чим це мене годують, запила водою i спробувала пiднятися. Та голова ще трошки паморочилася.

– Не тягни вже! Що там таке?

– Цiлий театр одного актора. Поки що це речовий доказ, тобi просто так не покажуть. Але такого речового доказу, Ларчику, я за свою практику не бачила i нiколи, мабуть, уже не побачу. Уяви собi таку велику розпорку, яка ось так крiпиться, – вона пiдняла руки, зiгнула в лiктях i опустила пучками пальцiв собi на плечi. – Виходить таке собi щось подiбне до звичайної вiшалки, тремпеля, тiльки без гачка. I ось на цю декорацiю чiпляється, наче на вiшалку, велике, спецiально для цього випадку зроблене темне покривало. Воно закриває тебе з головою, а довжина – до п'яток. Застiбаєш ґудзики, виходиш серед ночi на дорогу – i готовий тобi привид без голови! Ось i вся мiстика! А ти кажеш – паралельнi свiти!

Я спробувала уявити собi такий оригiнальний саморобний маскарадний костюм, навiть очi заплющила – нiчого не виходило. Треба, мабуть, потiм справдi самiй подивитися, до чого люди здатнi додуматися, аби налякати iнших людей.

– На руїнах знайшли?

– Ага, в однiй з кiмнат. Той, хто в нього перевдягався, поспiшно скинув костюмчик, аби погнатися за тобою. А потiм не повернувся i не забрав. Так це шмаття там i лежало. До речi, з бокiв у покривала прорiзанi дiрки для рук. Поруч, пiд стiною, валялася стара, добре наточена та пошлiфована коса, насаджена на палицю. Ось вам i шабля привида полковника Ржеутського.

– Коса? – перепитала я. – Косу переплутала з шаблею?

– Сонце, ти часто косу бачила? А шаблю? Так що не переймайся i не заморочуйся. Офiцiйно я тебе ще допитаю i спробуй тiльки, – вона погрозила менi пальцем, – не зiзнатися, який нечистий тебе туди понiс. Ти поки що просто скажи: хто це мiг бути i чому вiн на тебе напав? Бо це, власне, саме та причина, чому ця дорога нiкуди поки не веде. Розумiєш?

– Не дуже. Я взагалi зараз мало що розумiю…

– Пояснюю – всi версiї, по яких працювали дотепер, летять до поганої мами. Бо, виявляється, десь у мiстi живе чоловiк, котрий не полiнувався зробити всю цю бутафорiю i час вiд часу гуляє по панських руїнах, вдає з себе привида, лякає людей i навiть нападає на них iз сокирою. Таким чином, треба шукати ненормального: вiн цiлком мiг убити i вiдрубати голови всiм трьом – Дорошенку, Сизому, Потураю. Причому, – Тамара пiднесла пальця догори, – цей ненормальний повинен бути одночасно настiльки нормальним, щоб перетягнути тiло журналiста на площу так, щоб цього нiхто не помiтив. I настiльки при своєму розумi, аби спочатку перегнати машину Потурая подалi вiд мiста, а тодi затягнути самого Потурая на смiтник, попередньо вiдтявши вiд тiла голову. Психопати такими бувають?

– Нiколи не мала з ними справи, – вiдповiла я. – На жаль, тут нiчим тобi допомогти не можу. Хiба… я наче бачила десь тут того… Ну, того, хто напав на мене. Тiльки зараз не згадаю, ти вже вибач – голова розламується.

– Постарайся, будь ласка, – ледь не плачучи, промовила Тома. – Бо менти по сто першому колу всiх шизофренiкiв iз довiдкою перевiряють!

– Ну а якщо в нашого привида немає довiдки i вiн нiде на облiку не стоїть?

– Тодi ще гiрше: вiн усе це бачить i поспiшить зробити звiдси ноги. Або, як варiант, засяде, зачаїться i невiдомо, коли вилiзе знову.

– Убивств бiльше не буде, – спробувала я заспокоїти Тамару.

– Як сказати. Вiн же в нас оригiнальний манiяк. Коли хворим розумом думає, коли – цiлком здоровим. Здорова половинка пiдказує сидiти тихо, а хвора – лютувати з iще бiльшою силою. Ну, то як?

– Вибач, поки що нiяк, – я щиро хотiла, аби все це швидше скiнчилося, та в голову нiчого не приходило. Тобто, зовсiм нiчого – вона була порожньою i нагадувала величезний казан, який хтось поставив на вогонь, аби розiгрiти, нiчого всередину не поклавши, навiть води не наливши.

– Кого до тебе можна пускати? – змiнила Тамара тему.

– А що, не всихає людський потiк?

– Жихар кiлька разiв рвався. Яровий теж. Обидва хочуть дати тобi звiздюлей, тiльки Стас – люблячи, а начальник мiлiцiї – з лютої ненавистi. То як?

– Скажи обом, що я слаба i зараз знову заснула, – це правда – випитi таблетки починали дiяти, i я вiдчувала скорий прихiд рятiвного сну.

– Гаразд. Нехай тобi присниться, що ти впiзнала свого кривдника.

Жихар його тут же пов'яже, коли той вже не втiк, звичайно.

Я поринула в безодню сну, щойно за Тамарою зачинилися дверi.

Коли виринула, годинник показував третю дня, голова вже не так болiла i гула, в нiй навiть почали не лише роїтися, а й вистроюватися в рiвнi ряди якiсь думки. Тепер голова була вже не порожнiм казаном, а посудиною, здатною варити й переварювати iнформацiю, потрiбну для розв'язання не надто складної тепер задачки.

Задачки з одним лише невiдомим.

Дано: чоловiк, котрий перевдягається в безголового привида. Питання: хто вiн i де його шукати. Або: де його шукати i хто вiн. Це тiльки так здається, що вiд перемiни додаткiв нiчого не мiняється. Насправдi, якби я згадала, де могла бачити обличчя, що притиснулося до вiконного скла моєї машини i дивилося на мене, то питання, де шукати цю людину, дуже швидко знiмається. Натомiсть якщо зайти з iншого боку i спробувати вирахувати, звiдки вiн такий взявся i для чого це робить, iм'я спливе в пам'ятi саме собою. Значить, поїхали, Ларчику…

Я зручнiше вмостилася на спинi, заклала руки за голову.

Пункт перший: чи може бути психiчно хвора людина, яка ночами вдає з себе безголового привида, вбивцею трьох чоловiкiв? Вiдповiдь – не виключено. Вiн гнався за мною з сокирою, вiн розковбасив мою машину, яку я, до речi, не дуже горю бажанням зараз бачити. Нехай вiн раптом кинувся геть, хоча довго стримувати його атаку я не могла i жодна допомога не наспiла б до мене вчасно – просто щось змусило його змiнити намiри стосовно мене. Отже, виконавець ролi привида, мiй нiчний кошмар i вбивця трьох чоловiкiв – одна й та сама особа. Iмовiрнiсть цього – дев'яносто дев'ять i дев'ять десятих вiдсотка.

Годинник цокав, пiд цей розмiрений звук краще думалося.

Пункт другий: чи вдавав наш таємничий i страшний незнайомець саме привида полковника Вiтольда Ржеутського? Вiдповiдь – до бабки не ходити! Напiвзруйнований маєток та його iсторiя безпосередньо пов'язанi з легендою про Безголового, що стала прокляттям роду Ржеутських. I чому б комусь, у кого не в порядку з головою, не уявити себе раптом «чорним полковником», котрий, за легендою, примiряє до себе чужi голови, шукаючи свою. Тодi наш невiдомий мусить бути мiсцевим жителем, який цiкавиться подiбними речами. А таких цiкавих, як я вже встигла помiтити, в Подiльську небагато. Для чого далеко йти – Стасовi Жихарю по барабану iсторiя рiдного краю. Родина Комарових так само байдуже ставиться до мiсцевих легенд та мiфiв. Таким чином, коло пiдозрюваних швидко звужується.

Я заплющила очi, порахувала до двадцяти, розплющила.

Пункт третiй: чи може будь‑хто почути легенду про Безголового в усiх подробицях i взагалi – дiзнатися щось подiбне самотужки, без того, аби вiдвiдувати мiсцевий краєзнавчий музей i спiлкуватися з його директором, кандидатом iсторичних наук Анатолiєм Бондарем? Вiдповiдь – виключено. Бiльше того: саме довкола так званих «закладiв культури» ошивається найбiльше мiських та мiстечкових божевiльних. Декого з них називають так у переносному значеннi, але трапляються серед них i люди з дiагнозом, про який нiхто не знає. Психiатри кажуть так – немає здорових, є необстеженi. Такi собi тихi шизофренiки, зацикленi на чомусь одному, i потiм ця зацикленiсть рано чи пiзно проявиться, навiть вибухне, ось як у нашому випадку. Таким чином, «привида» треба шукати серед постiйних вiдвiдувачiв музею, серед фанатiв краєзнавства, серед особистих специфiчних приятелiв Бондаря. Клюнуло пiдступне – а раптом це сам директор? Нi, вiдмахнулася я, вiдпадає. Його б я впiзнала вiдразу. Проте Бондар може пiдказати напрям пошуку, i це – реально.

Я пiдвелася з дивана рiшуче, але надто рiзко – голова знову запаморочилася, правда, на короткий час. Коли барвистi мухи перед очима перестали кружляти, я потягнулася за мобiльником, збираючись уже набирати номер Бондаря. I завмерла, набравши першi кiлька цифр.

Музей.

Я бачила його в музеї. Цей погляд з‑пiд козирка старенької бейсболки, ця зелена старомодна штормiвка. Вiн дивився здалеку, але таким поглядом, який просто неможливо не запам'ятати. За iнших обставин такi погляди лякають. I завжди – закарбовуються в пам'ятi.

Передумавши, я швидко набрала Тамару.

– Музейний сторож! Стьопа, здається, прiзвище вилетiло!

– Ти серйозно?

– Бiгом, Томо, бiгом!

Вони запiзнилися.

Вiрнiше, ми всi запiзнилися. Це розказала менi Тома, до того чотири години не вiдповiдаючи на мої наполегливi дзвiнки, просто вимкнувши телефон. До Жихаря дiстатися вдалося, але так само на короткий час. Кинувши буквально чотири слова: «Це вiн. Передзвоню пiзнiше.», вiн так само вирубав мобiльний. Я поривалася йти, тiльки не знала, куди, та й Олег, що саме повернувся додому, став у дверях з намiром триматися на смерть. Менi нiчого не лишалося, як засiсти з ним на кухнi за рештками недопитого мною вчора коньяку i вислуховувати ще й вiд нього, за яким хрiном мене понесло до маєтку i чому вiн, такий iдiот, вирiшив лишити мене, клiнiчну дуру, саму вдома.

Повернувшись пiд вечiр додому, Тамара додала до столу ще одну пляшку коньяку. Олег запитально подивився на дружину, та кивнула, вiн вiдкоркував, налив їй рiвно половину чарки, Тома випила i лиш пiсля цього навiть не сказала – видихнула, мов штангiст, який взяв вагу свою рекордну вагу i кинув штангу на помiст:

– Усе! З мене досить, але – все!

– Взяли?

– Знайшли, – поправила Тамара. – У себе вдома повiсився. Висновки не остаточнi, тiльки, здається, з минулої ночi висiв. Чи з раннього сьогоднiшнього ранку. Яровий зараз друга твого, директора музейного, особисто допитує.

Ми не перебивали, i Тома, випивши ще трошки i починаючи помiтно попускатися, розказала, як пiсля мого дзвiнка весь особовий склад карного розшуку помчав додому до Степана Притули, музейного сторожа. Здивований Бондар так само пiшов туди – сторож не вийшов на роботу, не ночував вiн i у флiгелi, а телефону вдома не мав. Правда, Бондар уже потiм признався – вiдсутнiсть сторожа його стривожила, та не здивувала. Вiн знав, що у того перiодично трапляються приступи.

Вiн свiдомо тримав на роботi психiчно хвору людину. Чому – про це, мабуть, вони бесiдують зараз iз начальником мiлiцiї, прокурором i заодно – мером мiста. Цей теж пiдтягнувся, коли дiзнався, що резонансну справу нарештi закiнчено, лишилося тiльки закрити її формально.

Сторож Притула мешкав у приватному секторi, у невеличкiй неохайнiй хатi. Двi кiмнати – зала та спальня. Крихiтна кухонька, хоча з газовим опаленням. Там, у кухоньцi, його й знайшли опери, коли протиснулися туди з пiстолетами наготовi. Господар телiпався пiд стелею замiсть лампочки, в дротяному зашморзi, який не просто здавив на смерть горло, а ще й до кровi впився в шию. Ешафотом для Притули послужив клишоногий кухонний стiл: вочевидь, ставши на нього ногами, вiн штовхнувся i покiнчив зi своїм грiшним та недолугим земним життям.

Поки однi знiмали його зi стелi, iншi разом iз всюдисущим Жихарем оглянули спочатку хату, де нiчого пiдозрiлого не виявили, i сарайчик у дворi, де знайшли все, що треба.

Закривавлену сокиру в кутку.

Лопату зi слiдами свiжої землi.

Яму, викопану господарем у землянiй пiдлозi в кутку сарайки, i три вимащенi у сумiшi кровi та землi людськi голови.

Аби винести їх на свiтло i облити водою з вiдра для хоча б поверхової iдентифiкацiї, оперативники спочатку сходили на сусiдню вулицю, до мiсцевої баби Мухи, купили лiтр самогону за вiсiм гривень i перед початком кожного етапу процедури робили по ковтку просто з пластикової пляшки. Нiхто не сказав їм анi слова, пойнятi навiть собi просили, тiльки за законом вони мусили знаходитися при тверезому розумi. Тому їм лишалося блювати i вiдвертатися.

Звiдти ж, iз сарайчика, винесли канцелярську папку, акуратно зв'язану бiлими мотузочками. Усерединi – акуратно складенi газетнi вирiзки та цiлi газети, де пiд тим чи iншим соусом розповiдалася легенда про Безголового. Серед вирiзок лежала i знайома всiм музейна брошура. Що найсмiшнiше – з дарчим написом: «Шановному Степановi Притулi з побажанням i далi цiкавитися iсторiєю рiдного краю. А. Бондар».

Склад злочину наявний. Божевiльний убивця остаточно зiстрибнув iз котушок, усвiдомив, мабуть, що робить, i звiв рахунки з життям. У Подiльську орудував манiяк, помiшаний на давнiх легендах. Прекрасна тема для телевiзiйних новин i сенсацiйних газетних публiкацiй. Та все це дурня.

Головне – Тамара права. Справа дiйсно фактично закрита. Писанини довкола буде багато, але до цього дiла нашi слiдчi звичнi.

Отже, все, здається, позаду.

Коли Комарови поснули, я тихенько пройшла до кiмнати, що служила Олеговi за кабiнет. Там прилаштували паралельний телефонний апарат, i звiдти, щiльно причинивши дверi, я подзвонила додому Бондарю.

– Ларисо, в мене немає настрою з вами розмовляти. Вибачте, я не надто ввiчливий та делiкатний, але пiсля всього, що трапилося сьогоднi…

– Почекайте секунду, Анатолiю, i послухайте трошки мене, – я намагалася не пiдвищувати голосу i одночасно говорити так, аби спiврозмовник на тому боцi дроту розумiв – я розлючена i кричу: – У вас нема бажання спiлкуватися пiсля того, що сталося сьогоднi. А в мене є дуже велике бажання пiсля того, що сталося сьогоднi, поговорити з вами про те, що сталося i чого не сталося вчора. Думаю, я маю на це право. Ваш сторож учора мало не зарубав мене сокирою, i я хочу знати, чому ви допустили це.

Мовчання на тому боцi тягнулося так довго, що менi здалося – вiн зробив щось зi своїм телефоном. Та нарештi я почула:

– Я нiчого не допускав.

– Отак, значить! Ви знали про його проблеми. Ви нiчого не сказали мiлiцiї, коли ваш сторож убив першу людину i вiдрубав їй голову. Хоча знали – психiчно хворих активно шукають. Ви завели розмову про зв'язок легенди i сучасностi саме зi мною. Не лише тому, що мiлiцiя не вiзьме до уваги без конкретних доказiв – так просто безпечнiше. Ви i даєте стороннiй людинi непрямий натяк на те, де треба шукати корiнь зла, i вiдчуваєте тим самим свою мiсiю виконаною, анонiмнiсть вашого штатного психа – збереженою, а совiсть – чистою. Правильно?

– Ларисо, – зiтхнув Бондар на тому боцi. – Усе зовсiм не так, як ви зараз розписали. Мене, повiрте, втомила кiлькагодинна необхiднiсть пояснювати полковнику мiлiцiї, казеннiй людинi без царя в головi, а також прокурору, далекому вiд суспiльних проблем, i мiському головi, далекому в принципi вiд усього, чому я допомiг Степановi i приховав вiд усiх його проблему. Вони мене не зрозумiли. Правда, в убивствах не звинувачують – i на тому спасибi.

– Пояснiть ще менi. Я – ще одна жертва вашого приязного ставлення до патологiчних типiв.

– Коли вже говорити про вас – то ви самi спровокували Степана. Для чого було ось так нахабно влазити в його хворобливий свiт? Думаєте, ви його злякалися? Вiн так само злякався вас. I не нападав, махаючи сокирою, а захищався! Тому i не довiв справу до кiнця. Вiн усього боявся, Ларисо, i себе – в першу чергу. Йому було лише сорок дев'ять рокiв, сорок дев'ять, вдумайтеся в цю цифру! З двадцяти одного вiн блукає по лiкарнях. Поки живi були батьки у Хмельницькому, все йшло ще добре, наскiльки поняття «добре» застосовується до цього випадку. Батьки забирали його з лiкарнi, доглядали вдома, потiм знову клали на планове лiкування. Мiж лiкарями i подружжям Притул iснував негласний договiр: за Степаном доглядають по черзi. А потiм у країнi все пiшло шкереберть. Таких, як Степан, просто перестали тримати у стацiонарах – дорого. Батьки померли майже один за одним, з iнтервалом у сiм мiсяцiв. Степан лишився сам. Молодша сестра не рахується – вона забула про його iснування, викреслила хворого брата з пам'ятi. Вiн кiлька рокiв бомжував, їв невiдомо що, спав невiдомо де. Потiм знайшлися добрi люди, привезли його сюди, до старенької тiтки. Вона, волею долi, працювала в музеї прибиральницею. Попросила за племiнника, все чесно розказала. I я взяв його сторожем – тодi подiбних паталогiчних проявiв у нього не було. Слухаєте?

– Куди ж я подiнуся.

– Степанова тiтка померла пiвтора роки тому. Вiдписала племiннику хату. Вiн мало з ким тут спiлкувався, жив вiдлюдно, на нього просто не звертали увагу. Звiсно, реєстрацiя в нього була, я допомiг, менi з моїм становищем це досить просто. А ось на облiку в психiатра Степан Притула не стояв. Я вирiшив не псувати людинi i без того зiпсоване життя. Ось i вся iсторiя.

– Зворушливо, – я брехала, до вчорашньої ночi мене б це дiйсно розчулило, але пiсля того, як Притула перший раз влупив обухом сокири в лобове скло моєї машини, всякi почуття в мене зникли. – Вiн цiкавився страшними казками?

– Вiн справдi почав цiкавитися iсторiєю. Менi здалося, подiбне захоплення може його якщо не виховати, то хоча б заспокоїти. У часи просвiтлiнь Степан виявляв неабиякi здiбностi, слухав i всотував почуте, наче губка.

– I одного разу почув легенду про Безголового?

– Так, – визнав Бондар. – Спочатку це була просто цiкавiсть. Потiм я почав помiчати за ним якiсь дивнi речi, а саме – певну патологiю стосовно цiєї легенди. Одного разу вiн навiть зiзнався, що гуляє вночi по руїнах маєтку, аби зустрiти дух полковника Ржеутського. Тепер вам почасти зрозумiлий мiй гнiв, коли я побачив проритий нелегальним способом хiд до пiдземелля: рано чи пiзно Степан може полiзти туди, i наробить собi лиха. Але це – все, Ларисо, справдi все. Ми всi в щоденних клопотах, я – не виняток. Забiгався, запрацювався, докторська, гранти, спонсори, те, се… Я повинен був придiляти Степановi бiльше уваги, тодi б цього не сталося. Ось приблизно так я говорив сьогоднi з батьками мiста. Хоча, чесно сказати, вони менi бiльше нагадують вiтчимiв iз мачухами…

– Значить, ваш сторож убивав, бо вважав себе привидом Вiтольда?

– Не виключено. За всiма ознаками – так, тiльки тепер уже нiхто цього не дiзнається. Що творилося в його головi – поняття не маю.

– Ще одне – Вiктор Потурай, цей бiзнесмен, знав Степана особисто?

– Теж менi ще дружна компанiя: пiдприємець i божевiльний! Вiктор знав музейного сторожа в обличчя i знав, як його звуть. Ви, мабуть, знаєте, що Потурай давав на розвиток музею невеличкi кошти?

– Чула. Притула вмiв водити машину?

– Чого це раптом? Вiн на велосипедi їздити не вмiв… Його б нiхто не вчив, нiхто нiколи не дав би прав. А чому…

– Так просто, – я витримала паузу. – Не знаю, яку роль вiдвести в цiй iсторiї вам, Анатолiю, але менi здається, ви мусили повести себе iнакше вже пiсля першого випадку. Може, вдалося б уникнути того, що маємо тепер. У вас будуть ще неприємностi?

– Тепер – довго, – знову зiтхнув Бондар. – Дай Боже, аби моя роль в долi нещасного Степана не згадувалася журналiстами. Хоча вiд цього народцю нiчого доброго чекати не можна. У моїх дiях складу злочину нема.

– Ви могли попередити про сторожа, – я вперто гнула своє.

– Ну, давайте тепер уже не казати один одному, хто що мiг i хто чого не зробив. Ларисо, ви змученi, я втомлений. Давайте, нехай цей день, а разом iз ним цей кошмар завершиться, га?

– Стосовно дня – давайте, добранiч. А ось за кошмари я не вiдповiдаю. Для мене вiн не закiнчиться нiколи.

– Для мене – тепер уже теж, – сумно визнав Бондар i поклав трубку.

Щойно я поклала свою, як почула – у вiконне скло щось шкребеться.

Мене раптово стиснули лещата холодного жаху, та, побачивши за вiкном бриту голову Жихаря, сплюнула, вимкнула свiтло в кабiнетi й пiшла вiдчиняти.

Стас завалився з виглядом шахтаря, котрий щойно виконав кiлька денних норм. Ковзнувши по менi вiдстороненим поглядом, пройшов на кухню, мовчки кивнув, припрошуючи сiсти навпроти.

– Там свiтилося. Єдине свiтле вiкно в хатi. Постукав, – сьогоднi вiн явно скупився на слова.

– Щось сталося?

– Не знаю. Ти як?

– Краще. Стас, дякую i…

– Почекай дякувати, – вiн скинув куртку, витер долонею спiтнiлого лоба. Для чогось витягнув з кобури i поклав перед собою на стiл пiстолет, табельний «Макаров». – Давай помiзкуємо, будити нам Антонiвну чи хай спить поки.

Менi не подобався його вигляд. Ще менше подобався його тон.

– Що таке? Я ж бачу…

– Ти поки нiчого не бачиш. А я дещо бачив, Ларо, – пауза. – Коротше, не повiсився Стьопа. Убили його.

Приїхали.

19 вересня, вівторок

Дата добавления: 2015-08-03