Страшно

«Шкоду» вбитого Потурая знайшли пiд ранок аж у Вiнницькiй областi.

Пост ДАI затримав на трасi машину, яка мчала на максимальнiй швидкостi. З‑за керма, як сказали даiшники по телефону Жихарю, не вийшов – вивалився вусмерть п'яний хлопчисько рокiв вiсiмнадцяти. Поруч з ним сидiв ще один, такий самий, ззаду в неймовiрно скрючених позах у повному вiдрубi валялися двi дiвулi. По пiдлозi качалися порожнi пляшки з‑пiд горiлки та пива, з кишенi водiя витягли жменю таблеток трамадолу, в сумочках подружок знайшли по кiлька «п'яток» анашi. Повний туристичний набiр, одним словом.

Четвiрка вiдважних так i не зрозумiла, куди їх ведуть. Тамара тут же вiдрядила кiлькох оперiв до сусiдiв, i пiсля обiду вони повернулися з «вантажем» i машиною. Авто повинна була ще для протоколу впiзнати Лiза, i вона впiзнала, причому не на автопiлотi, а навiть назвала кiлька характерних прикмет. Наприклад, який набiр дискiв лежав у бардачку.

Я нудилася цiлий день, бо до мене за всiєю цiєю колотнечею нiкому не було дiла. Пояснити, звiдки в чотирьох неповнолiтнiх довболобiв чужа машина, можна було й не допитуючи їх. Ясно, що знайшли вони її, швидше за все, випадково, лишається тiльки з'ясувати нюанси цiєї випадковостi: де, коли, за яких обставин i таке iнше. У принципi, на цей час вони вже очухалися, зрозумiли, що їм пришивають убивство водiя, i хором, не домовляючись, почали спiвати однакову пiсню.

Слова в неї ось такi: гуляючи в суботу в лiсi бiля рiдного села Яструби день народження, вони в пошуках мiсцинки, де можна розкласти шашлики, побачили iномарку з ключами в замку запалювання. Сприйнявши це, як подарунок, молодi люди забули про шашлики. Хлопцi по черзi почали кататися. Дiвчата вищали вiд захвату. Лишивши знахiдку в лiсi до ранку, вони наступного дня вкрали з гаража iменинникового батька канiстру бензину i почали свою велику прогулянку. Не вiдмовляли собi нi в чому. Жихар, коли розповiдав менi все по телефону, признався – одна з дiвчаток на момент затримання була без трусiв i навiть пригадати не могла, де саме їх черговий раз зняла i де потiм забула. Ось так i накатали вони собi строк до першого ж патруля.

Дивно, як їм удавалося отак вишивати весь цей час. Хоча, з iншого боку, враховуючи загальний бардак у країнi, нiчого дивного в цьому немає.

Поклавши руку на серце, Жихар так само слабо вiрив у те, що ця компашка якимось боком причетна до вбивства. Цiкавило iнше, i про це я розмiрковувала вже сама, коли Стас, поспiшаючи, поклав трубку, пообiцявши ввечерi зайти до Комарових i продовжити розмову. Що виходить? Потурай їхав на машинi i його зупинили. Не взяли ж його «шкоду» на абордаж, це в жоднi ворота не лiзе! Значить, вiн зупинився або на прохання випадкової людини, що зовсiм не в'яжеться з образом, намальованим Олегом i Тамарою, або в машину сiв той, кого вiн дуже добре знає. Потiм цей знайомий убиває Потурая, ховає труп, вiдрубує голову – чи навпаки: вiдрубує голову i ховає труп. Тут послiдовнiсть подiй ролi не грає. Далi вбивця вiдганяє машину досить далеко вiд мiсця скоєння злочину i залишає в лiсi. Зовсiм не переймаючись, що рано чи пiзно її хтось та знайде. Навпаки – слiди ще бiльше заплутаються i вiн виграє час.

Так i є: всi, включно зi слiдчим, прокурором i начальником мiлiцiї розумiють, що четвiрка малолiтнiх любителiв змiшувати алкоголь з наркотиками до вбивства жодним боком не причетна. Тим не менше, довкола затриманих ведеться бурхлива робота. Звичайно, про щось рапортувати треба. Адже в новинах все ж таки згадали про трагiчнi подiї в Подiльську. Правда, спецiального сюжету не знiмали, обмежилися згадкою про чергове вбивство з тiєї ж серiї, про яку говорили – ну, коротше, бла‑бла‑бла.

Олег, лишивши на сьогоднi всi свої справи, поїхав до дiтей. У хатi я лишилася сама на хазяйствi, що додатково поглиблювало вiдчуття непотрiбностi, але й одночасно стимулювало розумову дiяльнiсть – бiльше на самотi в подiбнiй ситуацiї справдi нема чого робити. Тому, зваривши собi кави i хлюпнувши в напiй дещицю знайденого в шафi «Закарпатського» коньячку, я почала мозковий штурм i скоро отримала несподiванi для себе результати.

Шукаючи кандидатiв на вбивцю звiльненого з тюрми рецидивiста Михайла Дорошенка, оперативники дуже швидко отримали iнформацiю про Ваську Хмару i, повнiстю захопившись його пошуком i засiдками бiля його хати, нiчим бiльше не займалися i в жодному з напрямкiв не копали. Випадковiсть, характерна для розслiдування будь‑якого злочину? Навряд. Тепер менi здається – навряд.

Iдемо далi. Журналiст Сизий – взагалi не мiсцевий. Лише на встановлення особи могло пiти хтозна скiльки часу, аби не випадкова пiдказка директора музею Анатолiя Бондаря. Його темнi справи з укладанням «сексуально орiєнтованого» путiвника випливли взагалi несподiвано i виключно завдяки особистим зусиллям Стаса. Їх могло взагалi не бути: вбивство немiсцевого жителя саме по собi ускладнює процес пошуку i гальмує розслiдування в цiлому, даючи вбивцi чи вбивцям шанс замести слiди.

До чого я веду? Дуже просто: якщо взяти це до уваги, вибiр попереднiх жертв тепер не виглядає зовсiм уже випадковим. Поки що зв'язку мiж усiма трьома дiйсно не проглядається, тiльки хто сказав, що вiн сто вiдсоткiв повинен бути? Головне: розслiдування топчеться на мiсцi, а вбивця, в свою чергу, добирає свої жертви не за таким уже й випадковим принципом.

Вiн як мiнiмум дiзнався: Дорошенко мало того, що не мiсцевий i в недалекому минулому – рецидивiст, а до всього мав серйозний конфлiкт iз таким собi Ваською Хмарою. I про Сизого вбивця точно знав, що той – приїжджий. Це якраз дiзнатися не складно, досить лише поцiкавитися мешканцями готелю, причому цiкавiсть мусить виглядати природною та не викликати особливих пiдозр.

Задоволена своїм дедуктивним мисленням, я не стрималася i набрала номер Жихаря. Абонент знаходиться поза зоною досяжностi. Ну i нехай. Набрала Тамару – вона теж вимкнула телефон. Правильно, дзвонять тут усякi, працювати заважають… Я ще не могла чiтко сформулювати своїх думок, однак точно знала – їм не вистачає якогось об'єднуючого стрижня, без якого важко скласти всю цю мозаїку.

Пiсля усвiдомлення того, що я кудись та рухаюсь, мене несподiвано охопила непереборна жага дiй. Усi довкола при дiлi, тiльки я одна, така розумна, кмiтлива i, зiзнаюся чесно, трошки пiдпила нiчим не займаюся. На цiй хвилi я знову спробувала добитися до Жихаря i, як не дивно, менi це вдалося.

– Ну? – коротко гукнув вiн у трубку.

– Що – «ну»? Ти там сильно зайнятий?

– Ларисо, взагалi‑то сьогоднi робочий день i, повiр менi, не найкращий i не найлегший. У тебе щось термiнове?

– Нiчого! – вiдрубала я, вiдключилася вiд нього i вирiшила, що образилася. Подумаєш, цаца – справи в нього! Такi понти напускають на себе потенцiйнi невдахи, а Стасик саме такий – скнiє в своїй провiнцiйнiй ментовцi без жодних перспектив на успiхи у працi та велике щастя в особистому життi. Цiлуватися ще лiзе, придурок самовпевнений.

Нехай собi.

Подумавши трохи, я впевнено набрала мобiльний Бондаря. Цей вiдгукнувся практично вiдразу, пiсля першого гудка, i навiть упiзнав мене:

– Добрий вечiр, Ларисо. Можете набрати мене на домашнiй, так зручнiше буде.

За хвилину я вже чула його голос у трубцi стацiонарного мiського телефону.

– Так, добрий вечiр.

– Ви дзвоните, аби похвалитися?

– Чим, цiкаво?

– Власною передбачливiстю. Ви ж наврочили третє вбивство. Кругом тiльки про це й говорять.

– Ви, сподiваюсь, нiкому нашу розмову не передавали?

– Я, Ларисо, не ворог нi вам, нi, тим бiльше, собi. Уся наша позавчорашня трiпотня велася на рiвнi гiпотез та припущень, у котрi я, говорячи чесно, не особливо вiрив.

– Тепер вiрите?

– Дивлячись у що. У привидiв не вiрив i не буду. Я матерiалiст, а пошуки примар – це, швидше, зайняття для журналiстiв.

– Не любите ви їх усе ж таки…

– Недолюблюю, – погодився на тому кiнцi дроту Бондар. – Може, зайдете в гостi? Чайку поп'ємо, хорошого, з м'ятою. Не з магазинною, а справжньою – наш сторож у садку вирощує, окрему грядочку навiть для неї облаштував. Потреш її мiж долонями – а‑а‑ах, як пахне! Стьопа, божа людина, сам збирає, сушить, мене пригощає.

– Смачно ви розповiдаєте, тiльки в мене зустрiчна пропозицiя: може, прогуляємося знову до маєтку?

– Отак, у нiчне?

– Чого б i нi?

– Гаразд, прогулянка романтична, тiльки для чого? Що ви тепер хочете дiзнатися i що сподiваєтеся побачити вночi?

Казати – не казати? Це вже знають троє, але я, Тамара i Стас – люди не стороннi, якщо можна так сказати. Тодi як Бондар таки не вписується в коло тих, кому безпечно давати iнформацiю сумнiвного ґатунку.

Усе ж таки сумнiвного, хоча безголового бачили вже двоє осудних дорослих людей.

– Ваш Яровий збирався замурувати самовiльно пророблений вхiд до пiдземелля.

– Вiн уже замурував, я особисто був при цьому присутнiй. Бiльше того – вiддав йому ключi вiд дверей i запевнив, що дублiкату не iснує. Ларисо, я розумiю ваше бажання долучитися до процесу пошукiв убивцi, тiльки ось вам моя порада: не ганяйтеся за привидами. I взагалi – попустiться трошки i вiдпочиньте. Вони обiйдуться без нас iз вами, якi б помисли нами не керували. Не сприймiть це за образу, менi цiкаво з вами спiлкуватися…

– I все ж таки я образилась! – роздратовано кинула я в трубку i поклала її, в останнiй момент утримавшись, аби не хряснути нею об важелi.

Чому всi менi чогось не радять робити? Свiт належить чоловiкам, а ви, баби, не рипайтеся? Дiти, кухня, церква – чи як там? Перетопчуться!

Присiвши на диван у великiй кiмнатi, я заплющила очi i спробувала здогадатися, чи є в цiй хатi лiхтарик, а якщо є – де вiн може лежати. Вiдповiдь знайшлася швидко. Пошукавши спочатку на полицi, потiм у шухлядах, а тодi – пiд лiжком у кiмнатi, де спали старшi дiти, я переможно витягла з‑пiд лiжка невеличкий, зате потужний продовгуватий кишеньковий лiхтарик. Потiм, ставши перед дзеркальною шафою, роздягнулася до бiлизни i, дивлячись на себе збоку, натягнула джинси, водолазку, вийняла з шафи пiсля нетривалого її обстеження Тамарину шкiряну куртку, яка їй вже була малувата i не викидалася через провiнцiйну звичку нiколи нiчого не викидати, застебнула блискавку пiд саме пiдборiддя. Останнiй штрих – синя дитяча шапочка, яка чудово трималася на моїй головi. Засунувши ноги в кросiвки i мiцно затягнувши шнурки, я запхала глибоко в кишеню джинсiв мобiльний телефон.

Усе, я готова.

До руїн я їхала машиною. Однак вирiшила не доїжджати прямо туди, а залишити транспорт на тому мiсцi, де позавчора приблизно в цей самий час ми з Жихарем чатували на безголового. Сховок вийшов iдеальним, машина досить зручно там примостилася. Зачинивши її i поклавши ключi в лiву кишеню джинсiв, я обережно пробралася крiзь чагарник i спустилася з пагорба вниз, на вiдриту мiсцевiсть.

Ще коли виїздила з двору, вiтер менi не сподобався. Тепер, коли нiчого не захищало, я вiдчула, яким вiн став поривчастим i вологим. Першi краплi дощу впали, коли я вже пiдходила до залишкiв муру, i дощ лупонув вiдразу, без розгону, посипався з неба прямими важкими краплями, падаючи згори донизу суцiльною мокрою стiною. Нiчого не лишалося, як швиденько добiгти до маєтку i, оббiгши його, скочити в перший лiпший пролом.

Особливого захисту вiд зливи я тут не знайшла. Там, куди забралася позавчора, даху не було. Тут над головою щось нависало, тiльки ефекту так само не було жодного: все це виявилося швидше декорацiєю, я опинилася нiби пiд решетом i навiть притиснувшись до стiни не вiдчувала себе захищеною. До нитки змокнути я ще не встигла, але якщо побуду тут ще кiлька хвилин – все, застуда i нежить гарантованi. Я дуже погано переживала негоду, особливо – осiнню. Протяги взагалi були моїми першими ворогами, через що чоловiк, вiд якого я пiшла, дражнив мене замерзлянкою.

А тут, на руїнах, весь набiр: протяги, дощ та iншi нагороди за дурiсть. Що ж iще, крiм дуростi, привело мене сюди в таку погоду, та ще й вночi. Розказати кому – засмiють. Тiльки для чого розказувати? Забути про всi свої маячнi iдеї та теорiї, марш‑кидком добiгти до машини, повернутися додому, поки нiхто не бачив, коньячку для профiлактики i пiд ковдру, вигрiватися – у вереснi дощi холоднi.

Здається, лити стало трохи менше. Обережно вiдлипнувши вiд стiни, я переконалася – так i є. Дощило ще сильно, проте так люто перiщити перестало.

Поправивши шапку i втягнувши голову в плечi, я, обережно ступаючи, посунула назад i вийшла з середини руїн.

Обiгнувши рiг напiвзруйнованого будинку, я опинилася просто до уламку високого муру.

Безголовий уже височiв там, на самiй вершинi.

Так зблизька я ще не бачила цього привида.

Я взагалi ще два днi тому не бачила жодного привида нi на якiй вiдстанi. Безголовий з цього мiсця здавався менi велетнем, який сягає до неба. Вiн стримiв непорушно, i дощ, здавалося, не стояв йому на завадi.

Вклякнувши на мiсцi, я так само на якусь мить забула про дощ. Та коли привид знову, як минулого разу, махнув рукою, яка стискала щось, дуже схоже на шаблюку, я вийшла зi ступору, не стримала крику, розвернулася i побiгла назад, пiд стiни маєтку. Iншого мiсця для схованки в мене не було, i чомусь здалося, що руїни можуть захистити. Уже забiгаючи назад за рiг стiни, не стрималася – озирнулася.

Привид зник.

Остаточно пiддавшись панiцi, я побiгла ще далi, туди, до колишнього парадного входу, Ще з минулого разу я помiтила тут дверi, а дверi – це те, за чим можна зачинитися. Iншого бажання в мене тепер не було. Добiгши, я буквально кинула себе на цi важкi мокрi дверi, схопилася за край – ручки давно вiдiрванi! – i з силою рвонула їх на себе. Дверi пiддалися, я пiрнула всередину, знову навалилася, тепер уже закриваючи, а потiм, не пам'ятаючи себе, помчала коридорами, аж поки не зупинилася.

Куди бiгти? Заганяти себе в пастку? Вiд кого тiкати?

Цi думки змусили мене помiняти рiшення. Треба вибиратися звiдси, а не ховатися тут. Згибле мiсце, прокляте i страшне. Швидко прикинувши, де я можу знаходитися, без коливань повернула лiворуч, в той бiк, де є вiкна, що виходять до рятiвних лiсистих пагорбiв. Думки про те, що тут можуть бути скаженi бродячi собаки, витiснило шалене бажання чимшвидше вирватися звiдси.

Завернувши до чергової кiмнати, я рвучко зупинилася. Передi мною стояло щось чорне. Воно рухалося – i рухалося на мене.

Не стримуючи крику, навпаки – репетуючи якомога голоснiше, я розвернулася на сто вiсiмдесят градусiв i погнала назад тим самим шляхом, яким бiгла сюди. За мить позаду почулися важкi кроки. Отже, майнуло в головi, хто б за мною зараз не гнався, це iстота з плотi i кровi. Привиди не гупають так, вони взагалi не гупають, пересуваються нечутно. А раз це не привид, то це…

Хто наздоганяв мене i що ця чорна людина зi мною зробить, тепер думати не хотiлося. Прискоривши бiг, я гарматним ядром протаранила дверi, вилетiла пiд зливу i, не розбираючи дороги, помчала через вiдкриту мiсцевiсть до рятiвних чагарникiв, до машини, всерединi якої можна зачинитися i не боятися нiчого.

За спиною гупнуло. Це переслiдувач так само грюкнув дверима i тепер нiсся за мною. Озирнувшись, аби побачити, де вiн, я послизнулася, втратила рiвновагу i полетiла в багнюку. Людина в чорному наближалася швидкими ривками, i, як я встигла помiтити, голова в переслiдувача була на мiсцi. Бiжучи, вiн набичив її i, здалося менi чи нi, голосно гарчав на бiгу.

Пiдхопившись, я помчала далi. Нога знову втрапила в якiйсь рiвчачок, я кубарем покотилася через голову, вiдчувши рiзкий бiль у нозi. Вивих! Тiльки цього не вистачало! Знову звiвшись на рiвнi, я побiгла, а вiрнiше – пошкандибала вперед, ставлячи неймовiрнi спринтерськi рекорди. У чагарник я вломилася, коли вiдстань мiж мною та переслiдувачем скоротилася до п'яти метрiв. Гiлки шмагали обличчя та руки, i єдине, що я могла зробити – це заплющити очi.

Ще ривок – i я бiля машини. Нiби хтось пiдказав не закривати дверцята на ключ – смикнувши правi переднi на себе, я ввалилася в салон, пiдiбгала ноги, i тут же заблокувала дверцята зсередини з обох бокiв. Перевалившись через сидiння, дотягнулася вiльною рукою до заднiх. Коли з кущiв вилетiв чорний чоловiк i кинувся всiм тiлом на машину, я саме встигла натиснути останню кнопочку. Усе, врятована!

Ага, зараз!

Вiдiйшовши на пiвкроку вiд машини, чорний з усього розмаху вгатив по вiконному склу кулаком. Воно дзенькнуло, але витримало. Та до мене вже дiйшло – з другої чи третьої спроби воно таки розлетиться, i той, хто женеться за мною, навряд чи побоїться порiзати руку i взагалi – власної кровi. Йому потрiбна моя, i я ще досi не знаю, чому. Та зараз не до таких гадань, чорт забирай!

Чорний не повторив атаку. Навпаки – вiдiйшов пiд струменями дощу подалi за дерева i менi вже подумалося – вiн вирiшив дати менi спокiй. Зробивши кiлька крокiв лiворуч, вiн опинився якраз спереду машини, i я не витримала – врубала фари. Його обличчя вони з дощової темряви не вихопили, зате я побачила iнше, те, що загнало черговий крик переляку назад до рота.

У правiй руцi перед собою чоловiк тримав невеличку сокирку.

Наступної митi вiн кинувся в атаку на машину, потрясаючи сокирою над головою, i коли обух обрушився на лобове скло, я нарештi змогла закричати. Це був уже крик загнаної жертви: скло пiсля першого ж удару запавутинилося трiщинами. Чорний чоловiк якось дико, не зовсiм по‑людськи зареготав, лiг грудьми на капот i пiдлiз до розтрощеного вiкна. Його обличчя влипнуло в побите скло, i воно виявилося єдиною перепоною, яка нас роздiляла.

Жахливе приплюснуте обличчя. Навiть у темрявi ночi я бачила, як на ньому палають нездоровим блиском очi – очi психопата. Скривлений чи то в посмiшцi, чи то в гримасi рот скалився, вiдкриваючи хижi зуби‑пеньки. Лiва розчепiрена долоня ляснула по склу.

Саме цей удар черговий раз вивiв мене з шоку. Сягнувши за ключами, я витягла їх i спробувала з першого разу вставити в запалювання. Чорний лупонув сокирою ще раз, тепер – по капоту. Машина здригнулася, здригнулася моя рука, пальцi розтиснулися, ключi впали кудись пiд ноги.

Чорний повiльно пiшов довкола машини.

Я спробувала намацати ключi на пiдлозi.

Удар! Тепер – у заднє скло! За першим разом вiн ударив удруге. Скло розлетiлося, скалки полетiли на заднє сидiння.

Ключi вперто не хотiли знаходитися. А чорний уже заходив з iншого боку. Вiн зараз битиме всi вiкна, аби потiм дiстати мене з будь‑якого мiсця.

Гах!

Удар сокири прийшовся на дах автомобiля. Раз, ще раз, ще! Переслiдувач осатанiло гамселив сокирою по машинi, не розбираючи, куди б'є i маючи явний намiр розгатити спочатку її, потiм – мене. Вирубати мене звiдси, дiстати, наче устрицю з мушлi, наче молюска з раковини.

Ключi тiкали вiд моїх пальцiв.

Мобiльник!

Вирвавши трубку з кишенi, я так швидко, як тiльки могла, набрала Жихаря, молячи про одне – нехай тiльки вiн не вимикає телефон, побачивши, що це знову дзвоню я, нехай тiльки вiдповiсть, нехай…

Удар – посипалося заднє бокове скло.

Перший гудок. Другий. Третiй.

Чорний чоловiк з сокирою напереваги неквапом обходив машину. Мишка нiкуди не подiнеться з мишоловки.

Четвертий. П'ятий…

– Ларисо, я ж просив…

– А‑а‑а‑а‑а‑а‑А‑А‑А‑А!!!!!

Я горлала в трубку, надриваючи горло – страшне обличчя прилипло до скла просто бiля мене, втиснулося в вiконце лiвих переднiх дверцят, бiля водiйського мiсця. Попри жахливий переляк менi здалося – я вже десь бачила цей писок. Зорова пам'ять у мене близька до iдеальної, i навiть мельком побачене лице закарбовується в нiй надовго. Настiльки, що, побачивши його знову, починаю довго гадати, де ж це я ранiше його бачила.

– Ти що! Ти де! Лара! Що…

– Ста‑а‑а‑ас! Убива‑а‑а‑а‑а‑а!!!!

Лице вiдсунулося. Сокира опустилася на скло, дзенькiт – скалки посiкли менi обличчя. Рука просунулася всередину, почала намацувати ручку. Мобiльний, що далi кричав голосом Жихаря, вилетiв кудись туди до ключiв, я посунулася назад по сидiнню, вiдхилилася i, сама не розумiючи, що роблю, влупила ногою в страшне i таки дiйсно знайоме обличчя.

Куди влучила – не знаю. Але хижак завив, ще раз смикнув за ручку дверцят. Я хвицнула вдруге. Знову кудись попала. I сталося диво: хижак позадкував, кинув сокиру, розвернувся i, пригнувши голову, погнав пiд дощем, не розбираючи дороги.

Не вiрячи в своє щастя, я ще якийсь час сидiла, зiщулившись i чекаючи його повернення. А потiм швидко знайшла ключi, завела машину i поїхала далi вiд цього мiсця. Дощ заливав салон через побитi вiкна, двiрники не працювали, я їхала навмання, не розбираючи дороги, i кiнець кiнцем приїхала – зустрiлася з деревом, розтовкши при цьому лiву фару.

Мобiльник i далi бубонiв. Не знаючи, чому грошi на ньому досi не скiнчилися – здається, я давненько не поповнювала рахунку, обережно пiдняла його, промовила: «Я тут, iди сюди», пiсля чого вимкнула телефон.

I вирубилася сама, впавши головою на кермо.

18 вересня, вівторок

Дата добавления: 2015-08-03