ХТО Б МIГ ПОДУМАТИ!

Якi б ми не будували плани на ранок, про що б не домовлялися з Тамарою, все одно сталося те, що мусило статися. Раз я почала вiдчувати себе фаталiсткою, значить, на такiй хвилi далi й попливу.

Спати Жихар лишився в Тамари, втиснувши себе в древню та мiсцями продавлену кушетку там же, на кухнi. Вочевидь, це спальне мiсце було йому знайоме, i менi такi речi не треба спецiально пояснювати. Влiгся вiн, скинувши тiльки куртку та кросiвки, все ж таки познайомивши нас iз сумним, можна сказати навiть – трагiчним санiтарним станом своїх шкарпеток. Пiстолет, як я встигла помiтити, опер поклав бiля себе на пiдлозi.

На ранок пiдхопився першим, i коли ми з Тамарою повилiзали з лiжок пiд дитячий гамiр i почали збирати їх кого куди – то в школу, то в садочок, – вiн уже жваво снiдав з Олегом, щось йому розповiдав i обидва щиро реготали. Потiм Олег за звичкою повiз дружину й Жихаря на роботу: мiлiцiя в Подiльську розташувалася точно навпроти прокуратури. А я, чесно виконуючи обiцянку, розвезла дiтей, куди треба. Щойно старша дiвчинка вийшла бiля школи, я раптом вiдчула себе зовсiм нiкому не потрiбною. Бо мiстечко стоїть на вухах, до приблудної киянки нiкому нема дiла, i якщо зi мною захочуть поговорити про хiд розслiдування, то хiба ввечерi.

Тому мене наче магнiтом потягло до Томи на роботу. Що я там забула i що взагалi збираюся робити – поняття не мала. Та, очевидно, все вже вирiшили за мене.

Зупинившись бiля входу в прокуратуру, я побачила, як з будiвлi навпроти швидко вийшов Жихар. Мою машину впiзнав вiдразу, рiшуче рушив через дорогу обiйшов її i, смикнувши дверцята, сiв поруч.

– Погнали!

– Куди?

– Туди! Ви що зараз робите?

– А спочатку хiба не про таке питають?

– Давайте без цих мансiв! Поки транспорт найдуть, поки те, се, ми вже там будемо! Гри‑и‑шо‑о! – закричав вiн, перехилившись через мене i махнувши рукою якомусь хлопцевi, що саме виходив з мiлiцiї. – Давайте сюди! Ще когось бери, транспорт знайшов!

Вiд такого нахабства менi в Києвi чи будь‑де в iншому мiсцi вже давно б перехопило подих. Перша реакцiя такою i була, але дуже швидко її змiнило iнше вiдчуття. Пояснити яке поки що не могла, та в результатi не заперечила проти захоплення моєї машини ментiвськими операми.

Гриша, а за ним – ще двоє, швидким темпом пiдбiгли i набилися на заднє сидiння. Навiть не привiталися, куди там церемонiї. У салонi вiдразу запахло стiйкою сумiшшю немитих чоловiчих тiл, дешевого мужичого одеколону та вчорашнього перегару, залитого сьогоднiшнiм вранiшнiм пивом i закуреного «Примою з фiльтром».

Не скажу, що в мене голова закрутилася i в очах потемнiло. Просто так у моїй машинi нiколи ще не пахло.

– Погнали! – повторив Жихар.

– А може…

– Нiчого не може! Нiколи! Васька Хмара годину тому вдома об'явився!

Отак. Хто б мiг подумати, що я буду за звичайного водилу в ментiвської групи захоплення. До того ж водила, який не знає, куди їх везти. Ось у чому вся гадiсть ситуацiї: коли ти хоч i за кермом, а не можеш її контролювати.

Пiд хату не пiд'їхали, пригальмували на сусiднiй вулицi.

Жив Хмара майже на околицi, у приватному секторi. Хоча приватний сектор у мiстечках типу Подiльська починається майже вiдразу за межами центру. У самому Подiльську було так: вiд єдиної в мiстi площi розходилися в чотири рiзнi боки чотири вулицi, якi були забудованi «хрущовками». Окремо, просто за мiськрадою, височiла єдина в мiстечку дев'ятиповерхiвка, лiфт у якiй давно не працював, тому продати квартири на поверхах вище п'ятого було значно складнiше, нiж хатку типу «курник» iз роздовбаним сортиром у дворi. Ну, а далi на всi боки вiд чотирьох так званих центральних вулиць iшли приватнi будинки. Де одно‑, а де – двоповерховi.

Томка якось пояснила менi, коли ми гуляли мiстом: дуже легко визначити хати заробiтчан. Щойно хтось iз родини впевнено осiдає в Росiї, Iталiї, Iспанiї чи Португалiї, до старого будинку починають прибудовувати другий поверх. А це – сигнал для гопникiв. Особливого бандитизму тут навiть у розбiйницькi дев'яностi роки не помiчалося, та злодiйство, надто – серед алкашiв, наркоманiв та безробiтних було досить звичним явищем. Зрозумiло, що в першу чергу крадiї наколювали заможнi оселi, i протистояти цьому було нереальним: у такому випадку треба було або не будуватися зовсiм, або, за висловом Тамари, будуватися вниз.

Я пiдозрювала, що будинок Васьки Хмари навряд чи привабливий у планi чимось поживитися. Але ця частина Подiльська взагалi якось не вирiзнялася будинками з достатком. Менi пояснили, що вулицею, на якiй живе наш клiєнт, фактично закiнчується межа мiста, а його будинок – майже передостаннiй. I це, виявляється, погано. У разi невдалих розкладiв Хмара може порскнути через поле в лiсосмугу, бо перекрити йому цей шлях до втечi своїми силами явно не вистачить. Та й перекривати не варто. Одне з вiкон виходить на поле, заховатися там нема де, тому доведеться переконувати себе в тому, що ця дiлянка бодай прострiлюється добре.

З чого я зробила висновок: опери не проти пострiляти.

По дорозi я взагалi дiзналася для себе багато цiкавого. До мене в машину запхалася половина особового складу тутешнього карного розшуку. Причому вiдповiдали «сискарi» як за Подiльськ, так i за район. На затримання вони їхали за власною iнiцiативою, хоч начальство вже все знає i дуже скоро так само пiдключиться. А фраза одного з колег Жихаря, вилупатого Вовчика з жмутками волосся, що стирчало з нiздрiв та вух: «Краще б у нього ствол був – загасити за збройний опiр i двi справи на хер закрити!», – зовсiм не здалася менi жартом. Нехай усi четверо i зустрiли її схвальним реготом – я тiльки трошки притиснула язика мiж зубами, аби не втрутитися передчасно куди не треба.

I без того вже влiзла, подруго.

Асфальтом у цiй частинi мiста нiколи не пахло. I, очевидно, його тут не скоро прокладуть. Тому не знаєш, що тут краще: коли сухо чи коли дощ пройшов. Сухо – вся машина в пилюцi. Мокро – ґрунт слизький, колеса буксують, вiд бруду боки доведеться вiдмивати довго й нудно. Зупинившись на прохання Стаса бiля мiсця, де вiд однiєї вулицi праворуч вiдходила друга, я штовхнула дверцята вiд себе, збираючись виходити.

– Побудьте тут краще, – стиснув мiй лiкоть Жихар.

– А чого це? Ми ж разом приїхали.

– Ми хоч i дурня клеїли по ходу, тiльки всяке може бути. Васька – ще той штемп. Тому просто почекайте. Взагалi знаєте, що? Катайте краще додому вiд грiха.

– Нiчого собi заявочки! – я рiшуче вирвала лiкоть. – Значить, використали жiнку, отримали своє – i до побачення? Нi, ви як хочете, а нiкуди я…

– Стас, погнали! – перервав мене вилупатий Вовчик. Поки ми сперечалися, всi вони вже вийшли i рвалися в бiй.

– А, ну вас! – махнув рукою Жихар i, витягнувши пiстолета з кобури, вилiз назовнi.

Або тут такi менти, що спатимуть радше зi зброєю, нiж iз жiнкою, або я таки недооцiнюю серйознiсть ситуацiї. Вони ж справдi намiрилися пострiляти. На щастя, процес уже захопив їх, i на мене перестали звертати увагу.

План операцiї менти виробили на ходу, i вiн не вiдрiзнявся особливими стратегiчними знахiдками. Вилупатий Вовчик мусив через двiр сусiднього будинку зайти городами в тил iз правої сторони i засiсти там.

До нього приєднався якийсь молодий хлопчина, котрий невiдомо звiдки намалювався просто перед оперативниками. Очевидно, вирiшила я, це той, Пашка Пархоменко, який змiнив напередоднi самого Жихаря i повiдомив про появу «здобичi». Гриша в парi з коротуном, якого всi називали Андроном, обходили хату з лiвого боку, де був лише гниленький паркан, за яким – вiдкрита мiсцевiсть, прямий шлях до лiсосмуги. Сам Жихар, запхавши пiстолета в кишеню джинсiв так, аби правий край розстiбнутої куртки закривав його контури, посунув просто через хвiртку в напрямку до дверей.

Вирiшивши все ж таки не заходити в зону ймовiрних бойових дiй, я зупинилася метрах у десяти вiд будинку Хмари, ставши так, аби бачити подвiр'я. Стас з'явився майже вiдразу. Рухався неквапом, нiби просто зайшов до старого знайомого. До ґанку лишалося зробити кiлька крокiв, як дверi вiдчинилися i просто назустрiч оперу вийшов розпатланий чолов'яга. Навiть зi свого мiсця я бачила, наскiльки вiн пом'ятий. На ходу чолов'яга намагався розстебнути штани – явно не чекаючи на ранкових гостей, вiн збирався попiсяти по домашньому, просто з ґанку.

Жихар вкляк на мiсцi.

Завмер i чолов'яга.

Якийсь час вони мовчки дивилися один на одного, а потiм Стас перший вийшов iз ступора:

– Здоров, Васю.

– Ага, – почулося у вiдповiдь.

А потiм Васька Хмара зi спритнiстю кенгуру стрибнув назад до хати. Жихар виявився не менш спритним i одним великим стрибком скочив до дверей, та не встиг – вони хряснули просто перед його носом. З мiсця, не розганяючись, Стас налетiв на них могутнiм правим плечем. Але хоч хата Хмари i справляла враження будиночка на курячих ногах, дверi очевидно були мiцними.

Другий удар.

Третiй.

У вiдповiдь на четвертий щось глухо гримнуло. Стас присiв, покотився з ґанку на землю, лежачи на боку, витягнув пiстолет i, коли гримнуло вдруге, пальнув у вiдповiдь, наставляючи ствол на дверi.

Я жодного разу не бачила стрiлянини вживу. I хоча внутрiшнiй голос негайно заспокоїв, пiдказуючи, що, стоячи там, де стою, я знаходжуся в безпецi, менi все одно стало не по собi. Прекрасно розумiючи, що це Хмара першим почав стрiляти, тим не менше не хотiлося, щоби просто на моїх очах четверо ментiв застрелили людину. До речi, решта учасникiв операцiї не забарилася – з рiзних бокiв вони кинулися до будинку, миттю оточили його, бахнув ще один пострiл, почувся дзенькiт розбитого скла. Зсередини знову гримнуло, тепер уже стрiляли не в дверi, i хтось, кого я не бачила, крикнув:

– Васька, мудак, кiнчай вiйну! Ти вже собi строк заробив, придурок!

Жихар тим часом пiдвiвся i, набичивши голову, рiшуче атакував дверi. В останнiй момент виставивши плече вперед, вiн, наче середньовiчний таран, вивалив їх i зник усерединi. За мить туди ж заскочив Андрон, i нарештi вони витягнули Хмару, який верещав вiд болю в заламаних за спину руках, не забуваючи при цьому матюкатися. Кинувши полоненого обличчям на вологу землю, обидва сiли на нього верхи – Жихар на голову, Андрон – на ноги, i закували полоненого в наручники. Гриша i Вовчик так само зникли в хатi, швидко повернувшись iз трофеєм – Вовчик обережно тримав у правицi щось, схоже на коротку рушницю. Пашка Пархоменко перевальцем пiдiйшов до лежачого Хмари, вiдсторонив рукою Андрона, двома штурханами змусив полоненого розсунути ноги i, коротко замахнувшись, копнув мiж ними.

– Шо, Вася, посцяв уже чи ще нє? Так давай! – другий удар.

Виття Хмари перейшло в скавчання. Нiхто з чотирьох оперiв слова не сказав. Мене пересмикнуло так, наче це мене так лупнули.

За спиною почувся шум пiд'їжджаючої машини. Озирнувшись, я побачила мiлiцейський «бобик». Завбачливо вiдступивши, я дала йому дорогу. «Бобик» зупинився просто бiля Хмариної хати, з кабiни вистрибнув дядько в цивiльному, i я впiзнала його: вчора по телевiзору в випуску новин вiн був у полковничiй формi i в титрах значилося «Валерiй Яровий, начальник Подiльського РВВС». Коротше, головний тутешнiй мiлiцейський начальник.

Свiдком всього, що вiдбувалося, я була вже не одна: з довколишнiх подвiр'їв визирали цiкавi сусiди, переважно – старшi жiночки.

– Жихар, твою мать, що у вас тут таке! – полковник не увiйшов – увiрвався на подвiр'я. Стас дипломатично мовчав, i я, трошки знаючи його натуру, не могла не оцiнити його стриманiсть. Замiсть нього заговорив Гриша, виступивши вперед i простягаючи начальству вилучену зброю.

– Ось, Валерiю Iвановичу, чинив опiр при затриманнi. Васька, значить… З обрiза…

– Бачу, що не з танка! – викрикнув Яровий. – Чому не доповiли? Пархоменко, я тебе питаю! Ти чому не доповiв, як належить?

Хлопчина потупцяв на мiсцi i знизав плечима.

– Я Жихарю маякнув… Думав, так треба…

– Ти в мiлiцiю думати прийшов чи працювати? – полковник i Пархоменко були приблизно однаковi на зрiст, але перед начальством хлопчина зiщулився, i менi здалося, що Яровий навис над пiдлеглим, наче гора. – Ти кому повинен доповiдати? Ти хiба не знаєш, на якому ця справа контролi? У вас тут що, мiлiцiя чи клуб вiдчайдушних домогосподарок? З Жихарем окрема розмова буде…

– Ну, чого одразу Жихар? – миролюбно протягнув Стас. – Дивiться, ми ж клiєнта злапали? Злапали. Стрiляв у працiвникiв мiлiцiї? Стрiляв. Раз стрiляв, значить, боїться й рило в пуху. Наш клiєнт. Ти ж наш клiєнт, Васько?

Андрон i Гриша тим часом пiдняли затриманого на ноги. Той дивився просто перед собою, i, як здавалося, ще не зовсiм усвiдомив, що вiдбувається.

Я непомiтно для себе пiдiйшла ближче, i тепер спостерiгала за всiм уже через паркан. Васька Хмара хоч i був замурзаний, вивалявшись у землi, але все одно тiльки слiпий не помiтить: вiн або ще п'яний, або вже п'яний. Давати покази в такому станi вiн якщо i зможе, то теоретично жоден нормальний слiдчий, а тим бiльше – суддя, не має права брати до уваги свiдчення такої людини. Навiть якщо вiн зiзнається в убивствi… я не знаю… ну, хоча б Джона Кеннедi. А вiн зiзнається: тихий i непоказний з виду пацанчик Пархоменко не проти ще раз пустити в хiд ноги.

Тут же мене знову осяяло: темний, як нiчка, мужик, у якого в принципi неполадки з мiлiцiєю, цiлком здатний вiдкрити вогонь по ненависних ментах навiть без видимої причини. Вiн запрограмований на це тiєю дозою алкоголю, якою виполосканий його мозок.

Пiсля осяяння миттю прийшла пiдозра: ось просто зараз менти почнуть потрошити затриманого, причому – не просто затриманого, а того, хто пiд час затримання почав воювати. I, скориставшись його станом, легко повiсять на п'яного Ваську Хмару два вбивства, вiдрапортують, куди треба, про розкриття резонансного злочину, i вже пiслязавтра про мiлiцiю Подiльська всi, кому не треба, забудуть.

– Хвилинку! – вирвалося в мене, i, аби наступної хвилини не шкодувати про власну нестриманiсть i не вiдiгравати назад, я рiшуче зайшла на подвiр'я i пiдiйшла просто до начальника мiлiцiї, до чиєї лютi додався неабиякий подив.

– Це що таке? Чому стороннi тут?

– Не стороннi. Будь ласка! – я простягнула йому своє красиве адвокатське посвiдчення, сподiваючись, що корочка київського адвоката все ж таки пригальмує емоцiї мiлiцейського полковника з провiнцiї. Правильно сподiвалася: Яровий уважно вивчив мiй документ, хотiв щось сказати, але замiсть того засичав i повернув корочку назад.

– Що з того?

– Я – його адвокат, – кивнула я на Ваську Хмару.

Тепер писки закруглилися в решти оперiв. Навiть Жихар очевидно не все розумiв. Проте найменше в чомусь розумiвся сам затриманий. Вiн тiльки голосно сопiв i час вiд часу гикав, крутячи в рiзнi боки головою.

– З якого це переляку? – поцiкавився Яровий. – I звiдки ви взагалi тут взялися, панi, гм, Ларисо?

Ага, уже, значить, «панi». Давай, солдафон мiсцевий, вчися тримати себе при жiнцi достойно.

– Звiдки я тут – це моя особиста справа. Пiзнiше я вам поясню, якщо на це буде потреба. Але навряд чи спецiально треба пояснювати, що кожен затриманий за пiдозрою в скоєннi злочину має право на адвоката. I без адвоката має повне право взагалi мовчати, не вiдповiдаючи навiть на запитання, як його звуть.

– Ви, шановна, наскiльки я зрозумiв, приватний адвокат. Отже, представляти iнтереси затриманого маєте право пiсля того, як покажете письмову угоду про те, що ви справдi представляєте його iнтереси.

– Слухайте, давайте не будемо зараз змагатися у глибинi знання законiв, – я посмiхнулася так мило, як тiльки могла в данiй ситуацiї. – Для початку роботи досить усної згоди клiєнта i його письмового клопотання на iм'я слiдчого вашої прокуратури Тамари Комарової, – при цьому очi Ярового остаточно перетворилися за формою на блюдця, – про те, що вiн не проти, аби я як адвокат представляла його iнтереси. Єдине, що може нам зашкодити – це категорична вiдмова самого затриманого. Василю, ви вiдмовляєтеся вiд адвоката?

Яким би Хмара не був п'яним, вiн не мiг не второпати – тут вiдбувається щось на його користь. Тому закричав: «Нє‑нє‑нє, адвоката давай!» та iнтенсивно закивав головою.

– А бабла на київську адвокатку в тебе стане, Васько? – похмуро запитав Яровий.

Нi, правда, тiльки я можу в таке влiзти. Ну хто б мiг подумати, що замiсть того, аби спокiйно вiдсипатися подалi вiд столицi i колишнього чоловiка, я буду адвокатом п'яного рецидивiста, в якого навiть не буде грошей оплатити мої послуги?

Коли Хмару вели в «бобик», я перехопила погляд Жихаря. Вiн пiдморгнув. А потiм, попри те, що в своєму ставленнi до мiсцевих ментiв я ще не визначилася, не могла не отримати задоволення, побачивши з яким виразом начальник мiлiцiї дивився на Стаса та його компанiю, котрi дружно сiли в машину до мене, київського адвоката.

Мало того, що всю малину перепсувала, так ще й оперiв на затримання возить.

Темна конячка, класичний випадок…

З волосся Хмари на стiл, за яким сидiв оперативник, капала вода.

У дворi мiлiцiї, просто бiля гаражiв, Ваську вивантажили з «бобика» i, не дивлячись на протести, нахилили й почали поливати голову крижаною водою з гумового шланга, з якого миють машини. Спочатку затриманий кричав, але дуже швидко замовк, тiльки вiдфоркувався.

Подивитися на це збiгся, мабуть, увесь особовий склад мiської управи. Серед них було кiлька жiнок рiзного вiку, i вiд спроби протестувати мене утримало небажання виглядати в їхнiх очах такою собi фiфою, з породи принцес на горошинi. Тим бiльше, що скоро я зрозумiла – в принципi, все робиться правильно. Двадцять хвилин крижаного душу якщо не остаточно витверезили Хмару, то хоча б привели його до тями. До всього вiн мiг не соромитися своїх мокрих та брудних штанiв – тепер вiн був мокрий увесь. Якась тiтонька, судячи зi спецодягу – тутешня прибиральниця, принесла йому вафельного рушника, кинула на голову, а вилупатий Вовчик пiд загальний регiт сяк‑так витер Васю, пiсля чого його нарештi повели допитувати.

Перед початком я простежила, аби затриманий написав пiд мою диктовку клопотання i попросила Жихаря занести це Тамарi в прокуратуру. Той передоручив Андроновi, i вже за п'ять хвилин менi на мобiльний подзвонила Тома, яка вiдмовлялась будь‑що розумiти. Довелося кiлькома реченнями пояснювати ситуацiю, i, нарештi, допит почався – в моїй присутностi.

– Ну, Вась, як воно життя взагалi?

– Нiчого. Нормальне.

– Ага. Значить, вiд нормального життя ти в мене шмаляти почав?

– Я… не в тебе…

– Ти з п'яних очей мене з бандитом переплутав, правда? Вийшов ти на вулицю рано пiсля вчорашнього за малою фiзiологiчною потребою, а тут – бандит, прийшов тебе грабувати. Ну, ти i почав самозахищатися. Так i запишемо?

Хмара запитально подивився на мене.

– Справдi, Василю, вам краще розказати все, як було, – порадила я.

– Панi адвокат сама все бачила, – пiдхопив Жихар. – Вона люб'язно погодилася витратити на тебе свiй час, аби ти тут зайвого на себе не взяв. Наприклад, не почав доводити, що стрiляв не з паршивого обрiза, а з «узi».

– Чого? – витрiщився на нього Хмара.

– Не збивайте його. Дайте зiбратися з думками, – промовила я.

– Якi там у тебе думки, Вась?

– Чого вам узагалi треба? Приходять, хапають…

– …стрiляють, – в тон йому продовжив Жихар. – Слухай, Хмаро, не хочеться на тебе свiй i чужий час витрачати. Ти стрiляв у працiвникiв мiлiцiї. До того ж незаконно зберiгав у себе вогнепальну зброю. Пiсля твоїх ранкових салютiв будь‑який балiстик пiдтвердить, що цей шматок мисливської рушницi стрiляє, причому – добре. Отже, зброя в тебе зберiгалася бойова. Ми ще не почали серйозної розмови, а в тебе – двi, – вiн простягнув через стiл свою довгу руку, показуючи затриманому два розчепiрених пальця, – бачиш – уже двi серйознi статтi. Усе, що мiг, ти вже сам для себе зробив. Тому давай краще спокiйно поговоримо. Давай?

– Ну… Про що?

– Наприклад, чому ти вiд мене втiк i почав стрiляти.

Хмара вiдвернувся вiд нього, повернув запухле обличчя до мене, i в його очах я прочитала все, що писалося в рiзнi часи про безнадiю. Зрозумiвши, очевидно, мiй настрiй, вiн опустив голову i втупився в червоний лiнолеум казенної пiдлоги.

– Як Валька? – помiняв тему Жихар.

– Яка? – буркнув Хмара, не пiдводячи голови.

– А то ти не знаєш. Добре, не буду тебе мучити: Валька Глибока, знаєш таку?

– Ну, знаю…

– Слава Богу, почалася розмова! Давно її бачив?

– Я що, хрестики на календарi ставлю?

– Учора? Позавчора? На тому тижнi?

– Мене вчора в мiстi не було.

– А де ти був? Тебе наче бачили на базарi…

– Може й бачили, – чи менi здалося, чи в голосi Хмари почулася надiя. Хоча я точно знала – засiдку бiля його хати тримали з минулої середи. А виставили її, в свою чергу, через два днi пiсля вбивства приятеля Миколи Дорошенка. Приятеля Валентини Глибокої – сердечної любаски мого, з дозволу сказати, клiєнта. – Хто бачив?

З цього моменту розмова явно починала цiкавити Хмару. Вiн навiть пiднiс голову i в очах нарештi з'явилося щось схоже на осмислений вираз. Я вирiшила скористатися цим, та Жихар мене випередив.

– Хто бачив – я тобi потiм розкажу. Мене цiкавить, чи правда ти був у Подiльську починаючи з третього числа цього мiсяця. Навiть ранiше – з першого вересня.

– Начальнику, серйозно – в мене на цифри пам'ять не того…

– Добре, – покладисто промовив Стас. – Давай з минулого понедiлка почнемо. Де ти третього був?

– Таксував цiлий день.

– Так, вiвторок, четверте число? Думай, думай…

– Мабуть, так само таксував. Наче на Хмельницький два рази їздив, раз на Кам'янець, звiдти так само людей привозив…

– Бач, як добре. До речi, де твоя машина?

Хмара злякався. Причому так явно, що Жихар помiтив переляк одночасно зi мною i вiдразу переключився:

– Чорт з нею, це не так важливо. Твоя машина. Де захотiв, там i залишив, правильно?

– Ну, так…

– А в середу минулу де був?

Я вирiшила втрутитися.

– Секундочку. Василю, ви краще назвiть прiзвища тих, хто може пiдтвердити, що в такi‑то днi бачив вас у мiстi. Нехай ви навiть не ночували дома, це – ваше право. Але якщо ночували десь в iншому мiсцi, краще сказати, де.

– Для чого?

– Аби вони пiдтвердили ваше алiбi. Знаєте, що таке алiбi? – Хмара кивнув. – Знаєте, для чого вам алiбi? – Хмара похитав головою. – Чудово. Значить, ви нi в чому не вiдчуваєте себе винним.

– Ага. Не вiдчуваю, – погодився той.

– А в чому ти не винуватий, Вась? – вклинився Жихар. – Нi в чому? I з Вальчиним хахалем ти не сварився?

– До чого тут…

– Сварився з ним чи нi?

– Менi здається, – зауважила я, – вiн може не вiдповiдати на це питання. Хiба що ви маєте письмову заяву громадянки Глибокої…

Жихар рвучко пiдвiвся i жестом вiдмахнувся вiд мене. Потiм обiйшов стiл, пiдхопив по ходу стiлець, примостив його мiж мною i моїм клiєнтом спинкою вперед, осiдлав його i заговорив, карбуючи кожну фразу:

– Значить, слухай мене, Васько. Ти посварився з приблудою, якого пригрiла Валька. Свiдкiв я тобi скiльки хочеш знайду. Ти обiцяв йому башку вiдкрутити. Потiм його знаходять з вiдрубаною головою, а ти зникаєш iз мiста. Або ти кажеш, де був i хто може пiдтвердити, що ти тут нi при чому, або до всiх твоїх сьогоднiшнiх подвигiв ми припишемо мокруху. I поки що ми говоримо тiльки про одну. Тобi сьогоднi пощастило – за тебе є кому заступатися. Я особисто панi адвоката не розумiю. Але вона має право тебе захищати, а ти – право на її захист. Тому не хочеш мати справу зi мною – пiди на зустрiч адвокату й доведи, що тебе є вiд чого захищати. Мене поки не цiкавить, чому ти почав стрiляти. Де ти був iз позаминулої суботи до сьогоднiшнього ранку i хто може це пiдтвердити. Усе, ми тебе слухаємо. Ти скажеш, i адвокат подумає, що з цим робити. Ну, буде розмова?

Слова опера нiби давили на Хмару згори. Вiн опускав голову все нижче, i пiд кiнець Стасового монологу зiщулився на своєму стiльцi i зробився зовсiм маленьким. Я вiдчувала – з ним вiдбувається щось не те, але що саме – зрозумiти не могла. Помiтно зрадiвши, що протягом цих днiв його могли бачити в Подiльську, тепер вiн явно не хотiв, аби так було. Однак говорити, де саме вiн був i з ким, Хмарi, вочевидь, так само не вигiдно. I стрiляти почав не просто з п'яного куражу – вiн боявся приходу мiлiцiї, тим не менше чекаючи на це щодня.

– Вiдведiть затриманого в камеру, – рiшуче промовила я, i, випереджаючи будь‑якi заперечення Жихаря, додала: – Будь ласка. Йому треба вiдпочити i подумати над тим, що вiн зараз почув. До того ж вiн ще не в зовсiм адекватному станi, ви ж розумiєте?

Стас хотiв щось сказати, та замiсть цього рвучко пiдвiвся й вийшов iз кабiнету. Повернувся дуже швидко в супроводi двох сержантiв, якi звичним жестом пiдхопили Хмару пiд руки й вивели. Коли за ними зачинилися дверi, Жихар сiв за свiй стiл, закурив, отруївши мене ядучим димом дешевих цигарок, i запитав:

– Ну?

– Що значить – «ну»?

– Ви нiчого не хочете менi сказати?

– Тiльки те, про що ви вже самi думали кiлька разiв. Якщо того, кого я називаю своїм клiєнтом, цими днями, особливо – в днi, коли були скоєнi цi два вбивства, в Подiльську нiхто не бачив, це не означає, що його в мiстi не було. Вiн бачить вас, намагається втекти i навiть вiдстрiлюється. Вчинок абсолютно дурний, навiть для п'яного рецидивiста. Якщо цей п'яний рецидивiст нiчого за собою не має. А раз Хмара так повiвся, значить, рило в пуху. Тiльки в чиєму.

– До чого ви ведете?

– Я схильна думати, що Хмари в мiстi не було. Невiдомо де зникла машина, невiдомо звiдки з'явився обрiз. Рецидивiст, транспорт, вогнепальна зброя. Таке поєднання вам нi про що не говорить?

Жихар помовчав, переварюючи почуте. Нарештi промовив:

– Ларисо, ви точно нiколи не працювали слiдаком чи в розшуку?

Цей день ще був багатий на подiї.

Пiсля того, як я залишила Жихаря з його колегами i службовим телефонним апаратом, мене перехопив начальник мiлiцiї Подiльська. Яровий запросив до себе в кабiнет i навiть пригостив розчинною кавою, пiсля чого пояснив: йому дуже приємно, що київськi адвокати турбуються дотриманням законних засобiв дiзнання, але я в цiй всiй справi – людина випадкова. I саме мене йому тут не вистачало пiсля дружного приїзду i щоденної атаки центральних українських телеканалiв та пiстонiв, що вiн регулярно отримує вiд начальства всiх рiвнiв. А начальства над ним ох як багато: що обласного, що мiнiстерського. Словом, я не повинна ображатися i мушу розумiти, наскiльки заважаю мiлiцiї працювати.

Пiзнiше, вже ввечерi, Тамара в особах розповiла про скандал, влаштований Яровим у прокуратурi. Слiдча Комарова, бачте, перешкоджає слiдству, яке сама ж i веде. Хоча вона сама пiдлегла, з думкою начальника мiлiцiї має повне право не рахуватися. Звiсно, в неї була розмова з керiвництвом, але вона носила ознайомчо‑профiлактичний характер. Усiх цiкавила не законнiсть чи незаконнiсть моїх дiй, а хто я, власне, така i звiдки взялася на голову полковника Ярового.

Олег у своїх висновках був бiльш категоричний: задницю начальнику мiлiцiї вже давно пора пiдпалити. Якби не я, менти до вечора розкололи б Ваську Хмару, i мали вони на це повне право. За неписаними правилами, хто стрiляє в мiлiцiонерiв, той автоматично опиняється поза законом i на нього не поширюється жодна зi статей Декларацiї прав людини. А Стасик Жихар, мiж iншим, узяв би в процесi розколювання активну участь, не переймаючись муками совiстi. Сказано ж: двi статтi затриманий уже має, намалювати третю – не питання i не проблема. Стас хороший хлопець i свою справу знає, ось тiльки не iдеальний вiн, бо в системi працює.

Нарештi, пiзно ввечерi вiддзвонився i сам Жихар. Я дала затравку i показала йому правильний напрям: упродовж останнiх десяти днiв у рiзних мiстечках областi невiдома група скоїла чотири збройних напади на мiнi‑маркети. У двох випадках свiдки бачили «Жигулi». Дiяли розбiйники всюди однаково: заходили перед самим закриттям, двоє тримали всiх, хто в цей час був у торговому залi, пiд прицiлом, третiй вичищав касу i хапав з полиць дорогий алкоголь – коньяк, вiскi, джин, бехерiвку. Жертв не було в жодному випадку, хоча один раз нападники таки пальнули в стелю – охоронець спробував опиратися. Усi потерпiли заявляли: один бандит тримав у руцi пiстолет, другий – обрiз.

Дати двох нальотiв збiглися з датами скоєних у Подiльську вбивств.

Навiть якщо вiдштовхуватися не вiд третього вересня, коли знайшли тiло Дорошенка, а вiд першого, коли, за висновками експертiв, йому заподiяли смерть, то все одно у Хмари алiбi: першого вони бомбонули магазин у Старокостянтиновi, а третього – в Кам'янцi‑Подiльському.

Годину тому Васька Хмара почав колотися, признаючись у спiвучастi у збройних пограбуваннях, що здiйснювалися на його машинi, i активно вiдхрещуючись вiд убивств. Тепер його поведiнка стала цiлком зрозумiлою. Зiзнатися, що був у Подiльську – опинитися першим у списку пiдозрюваних у вбивствах. Довести своє алiбi – розбiйництво спливе саме собою. Iз двох лих Хмара вибрав, як йому здавалося, менше, хоча за стрiлянину по ментах отримає за повною програмою.

Але мене це вже не повинно хвилювати. Подвiйне вбивство на нього не повiсять, як би це не засмучувало пана Ярового. I хоча тепер я можу не перейматися долею мого так званого клiєнта, Тамара i Стас Жихар повиннi починати все з нуля. Не думаю, що вони образилися на мене.

Цього разу в Томи всi полягали спати рано, та й мене цей день виснажив не менше, нiж родину Комарових. Однак серед ночi я прокинулася й сiла на лiжку, чого зi мною ранiше нiколи не траплялося. Намагаючись зрозумiти причину, я знову лягла, простягнувшись на спинi, i спробувала пригадати, з якими думками засинала.

Щось же таке було…

Здається, щось, пов'язане з домом.

Правильно, з домом. Тамара, йдучи вкладати дiтей, обмовилася: я, мовляв, уже повинна перестати вiдчувати себе в гостях. Не знаю, з якого приводу вона це сказала i про що ми говорили перед цим, тiльки слово «гостi» чомусь зачепило мене, наче наждаком пройшлося по свiдомостi. Ну, гостi. Правильно, що б там не казала Тома, як би до мене не ставилася i як би менi не було в неї затишно, я все одно в гостях…

Ага! Ми зачепили мою хронiчну нелюбов до готелiв, особливо – наших. Причому всiх гамузом: готелi й гуртожитки я справдi ненавиджу. Людський мурашник у будь‑якому виглядi я сприймати не готова. Так, стоп, ключове слово вiд «гостя» – «готель». Готель – це мiсце, де зупиняються гостi мiста. Люди, котрi приїхали в незнайоме мiсто, де в них немає добрих знайомих, котрих вони своєю гостиною зовсiм не стiснять…

Ось воно!

Я знову сiла на лiжку. Миколу Дорошенка iдентифiкували навiть без голови, бо вiн був гостем конкретної людини – Валентини Глибокої. А що тут робив невiдомий, який став другою жертвою? У мiлiцейський базi даних його нема, отже, закону вiн жодного разу не порушував. I вiд мiсцевих жителiв немає жодної заяви про зникнення родича, знайомого, сусiда чи гостя.

Гостя.

Ну чому все так просто? Треба пошукати в готелi.

З цiєю думкою я не могла заснути до ранку, i почувши, як у Томинiй кiмнатi дзвенить будильник, пiдхопилася ранiше за неї.

13 вересня, четвер

Дата добавления: 2015-08-03