ЩЕ ОДИН

Цiєї ночi я не спала.

Зморило лише пiд ранок, i то – години на пiвтори. Потiм, прокинувшись наче вiд сильного поштовху, я перевернулася на спину i втупилася в стелю. У мiстечках господинi ще бiлили стелi крейдою, за бабiвською звичкою. Вони одягали старенькi линялi халати, зав'язували голови хустками, старанно ховаючи пiд них волосся, ставали на застеленi читаними газетами столи i, вмочаючи стерту вiд багаторiчного використання щiтку в скляну банку з розведеною крейдою, починали старанно шурувати. У великих мiстах про таке вже давно забули, вiддаючи перевагу шпалерам. Причому все частiше навiть тi, хто отримують державну платню, наймають для цiєї роботи майстрiв – витрачати на це особистий час, який у великому мiстi можна використати для додаткового заробiтку, вже мало хто хоче. А тут, у глухiй провiнцiї, мазання, а надто бiлiння стелi – цiлий ритуал, до якого готуються дуже довго i потiм так само довго обговорюють, ходячи одне до одного в гостi i вихваляючись кожен своєю роботою.

Правда, тепер у Подiльську є чим зайнятися i про що поговорити. I певно – вже через кiлька годин, бо неможливо буде приховати того, що почалося пiзно ввечерi.

…Коли ми з Жихарем прийшли до мiлiцейської будiвлi, вона нагадувала мурашник пiд час пожежi. Чоловiки в формi та цивiльному забiгали всередину i вибiгали звiдти без жодної мети. Поза сумнiвом, кожен хотiв бути корисним, але нiхто не знав, що саме для цього треба зробити. Бiля входу височiв Валерiй Яровий власною персоною, щось комусь безперервно говорячи по мобiльному. Час вiд часу бiля нього на кiлька секунд хтось зупинявся, щось запитував, Яровий вiдправляв його помахом руки у невизначеному напрямку i знову матюкав телефон.

Побачивши мене, начальник мiлiцiї забрав трубку вiд вуха i гаркнув, звертаючись до Стаса:

– Чому тут знову стороннi, Жихар! Де ти взагалi лазиш! Не чую!

Вiн ще кричав, коли на вулицю поспiхом вийшла Тамара, з ходу в'їхала в ситуацiю, стала мiж мною та Яровим i, не намагаючись навiть перекричати його, вiдчеканила:

– Ларисо, йди додому.

– Том…

– Йди додому, Ларисо, – не змiнюючи тону, повторила Тамара. – Будеш iз дiтьми, бо я не знаю… Коротше, подзвоню. Йди.

З огляду на ситуацiю я вирiшила краще не встрявати, а покiрно послухатися. Йдучи геть, вiдчувала мiж лопатками лютий погляд Ярового.

Олег не спав, чекаючи на мене. Знав вiн дуже мало. Зниклий чоловiк – Вiктор Потурай, мiсцевий бiзнесмен середньої руки. Власне, не зовсiм мiсцевий – основний бiзнес крутився в Хмельницькому, там вiн тримав невеличку мережу мiнi‑маркетiв. По одному такому магазинчиковi Потурай вiдкрив у кiлькох довколишнiх райцентрах, у тому числi – в Подiльську, своєму рiдному мiстi.

Олег, як нотарiус, знав, що Потурай кiлька рокiв тому успадкував тут дiм вiд покiйної матерi, довгий час перебудовував i розбудовував його, а потiм поступово перебрався з дружиною сюди. Центральний офiс фiрми лишався у Хмельницькому, але – на околицi мiста, тому вiд Подiльська до офiсу по трасi бiзнесмен добирався десь за годину. За київськими мiрками це взагалi за щастя – пробираючись через пробки, пiдприємцi до своїх офiсiв можуть лише центром мiста добиратися за довший час. Нi, в обласному центрi пiдприємець мав нормальну квартиру, та вiн якось, коли оформляв за допомогою Олега право на вступ у спадщину, обмовився: тут, у Подiльську, все звичне, рiдне i тихе. Бiзнесом вiн мiг керувати i звiдси. Хоча справи часто кликали його в Хмельницький.

Так сталося i цього разу. У п'ятницю рано Потурай поїхав у справах, мусив повернутися ввечерi, навiть дзвонив жiнцi, що затримається. Однак до дому так i не доїхав. Не з'явився i зранку в суботу. Лiза, дружина, кiлька разiв намагалася знайти його за яким‑небудь телефоном, та в офiсi сказали – був i поїхав, а мобiльний не вiдповiдав. Потурай його не вимкнув, просто не брав трубки.

Не дочекавшись чоловiка i ввечерi в суботу, Лiза Потурай пiшла в мiлiцiю i розказала все черговому. Той подзвонив начальнику, Яровий – прокурору, прокурор – Тамарi. Це все, що Олег зi слiв своєї дружини знав на цей момент. Так само вiн не знав, що взагалi вiдбувається i чи пов'язанi цi подiї з убивствами в Подiльську.

– Може, вiн загуляв? Мужик усе ж таки, бiзнесмен… Дiвчатка, сауни, все таке…

– Бiзнесмени рiзнi бувають, Ларо. Не скажу, що добре знаю Потурая, але вiн мужик такий, серйозний. У нас же всi тут на виду. По‑моєму, вiн не по цих справах. Ну, не по дiвчатках. А сауну вiн свою збудував.

– Добре, а запити десь мiг?

– Випити може, – погодився Олег. – На день мiста регулярно поляну накриває. Нас iз Томою постiйно запрошує, бо я ж нотарiус, працював з ним, хорошу справу йому зробив. Словом, випити може, як кожен нормальний мужик. Але не зловживає, можеш менi повiрити. Загалом люди вони тихi, стабiльнi, займаються своїм справами. Та краще лягай спати, Ларисо. Ранок покаже, а зараз все одно ми порожнi розмови ведемо.

Олег як у воду дивився – ранок таки дещо показав.

На початку дев'ятої на околицi мiста в рiвчаку, куди мешканцi приватного сектора охоче скидають побутове смiття, знайшли чоловiчий труп. Без голови.

– Поки що все, – втомлено сказала Тамара в слухавку. – Значить так, Ларисо: берiть з Олегом дiтей i везiть до свекрухи на село. Я їй вже дзвонила, вона чекає. Повернетесь – тодi поговоримо. Зi школою я домовлюся. Усе, давайте, тiльки поснiдайте там.

Перспективi поїхати до бабусi дiтвора зрадiла так само, як i можливостi прогуляти школу. Тому поїли хутко, зiбралися швидко i вже за пiвтори години вся наша компанiя була в Олегової мами. Та вiдразу почала розпитувати про «жахiття Господнi», що творяться в Подiльську – вона, скiльки я її знаю, завжди дивилася випуски новин i любила потiм їх обговорювати. А тут таке показують!

Слово за словом – iз села ми вибралися лише по обiдi, коли вкотре за день поїли i менi навiть вдалося кiлька годин поспати в затишку старої, пiсля Громадянської вiйни збудованої хати Комарових. Коли, нарештi, ми з Олегом повернулися додому, там уже чекала Тамара, не схожа сама на себе через блiдий колiр обличчя, абияк причесане волосся i мiшки пiд очима.

Зниклого Вiктора Потурая начальник мiлiцiї i прокурор знали особисто. Звiсно, не так добре, однак достатньо для того, аби, за прикладом Олега, не повiрити в те, що пiдприємець мiг просто так запити‑загуляти. Прокурор натякнув на можливiсть викрадення, аби потiм збити з дружини викуп, та Яровий вiдкинув цю версiю вiдразу: вiдморозкiв, здатних на таке, немає вже рокiв п'ять. Викрадення бiзнесменiв задля викупу справдi активно практикувалося тутешнiми, i не лише тутешнiми бандюками рокiв дванадцять тому.

Останнiй гучний випадок стався в 1995 – у Хмельницькому викрали директора фiлiї комерцiйного банку, який мав мережу обмiнникiв по мiсту. Його завезли в Кам'янець, тримали там у якомусь пiдвалi, а коли не вдалося викачати грошей – скинули з урвища у Смотрич. Викрадений уцiлiв дивом: йому вдалося звiльнити руки вiд пут ще до того, як отримав по головi, холодна вода привела до тями i чоловiк, побитий камiнням та з кiлькома переломами, вибрався на берег, де його знайшли рибалки. Викрадачiв захарлали й судили на вiдкритому процесi. Пiсля того подiбнi злочини потроху почали згортатися – знайшлися iншi способи «рєшать вопроси».

Пошук, органiзований минулої ночi начальником мiлiцiї, був, напевне, найбiльшим i наймасовiшим за всю iсторiю боротьби зi злочиннiстю в Подiльську. На зв'язку в черговiй частинi лишився один черговий сержант. Решта особового складу, розбившись на групи, подiлила мiсто на сектори i почала планомiрно прочiсувати територiю. Звiсно, в кожен двiр та кожну квартиру не зазирали, та щонайменше половину Подiльська тiєї ночi поставили на вуха. Особливо дiсталося ранiше судимим i мешканцям околиць: їх пiднiмали й запитували, чи не чули або не бачили вони чогось пiдозрiлого.

Руїни маєтку Ржеутських та мiсцевiсть довкола неї облазили буквально по клаптику. Жихар був у тiй групi, привiв народ до проходу в пiдземелля, але вночi нiхто туди лiзти все ж таки не ризикнув. Не через страх – просто смислу не було. За розпорядженням Ярового там лишили одного чоловiка до ранку, а потiм все ж таки збиралися будити директора музею i лiзти в лабiринт. Та цього не знадобилося.

Сержант iз чергової частини перiодично набирав номер мобiльного телефону зниклого Потурая. О восьмiй десять ранку цей дзвiнок почули зi смiтника на околицi. Якби не почули – за десять хвилин рiвчак все одно б збиралися обстежити. Оперативника Пашу Пархоменка, який почув рiнгтон i першим знайшов труп, вирвало тут же, на мiсцi, просто в канаву.

Лiзу Потурай так само вирвало, але вже в морзi. Голову так i не знайшли, та вона впiзнала чоловiка за одягом: на трупi був новенький, лише другий раз одягнений костюм, пошитий на замовлення в ательє. Коли в Потурая з'явилися вiдповiднi фiнансовi можливостi, вiн перестав купувати готовий одяг, полюбив iндпошив. Пiзнiше кримiналiсти взяли в трупа вiдбитки пальцiв i пiдтвердили – вбито справдi Вiктора Потурая.

Його машину, срiблясту «шкоду», досi шукають. Її вже оголосили в розшук по всьому регiону.

За попереднiми висновками, мертвим Потурай був уже бiльше доби. Тобто, прорахувала я подумки, загинув вiн приблизно в той самий час, коли я вперше побачила на розвалинах безголового привида. Однак де лежав труп до того, як його кинули в рiвчак зi смiттям, поки не вiдомо. А те, що його кинули не ранiше, нiж минулої ночi – факт. Ганна Пилипенко, котра мешкає поруч iз саморобним смiтником, виносила вiдро пiсля вечiрнього випуску новин i перед початком якогось там серiалу. Ще було видно, i нiчого страшнiшого за купу смiття жiночка не побачила. Довколишнi мешканцi, старанно опитанi мiлiцiєю, пiдтвердили – вони так само виносили своє смiття ще по видному, нiчого такого не було. Значить, труп перетягнули до канави, коли стемнiло. Коли саме – чорт його знає.

Перше, що розпорядився зробити Яровий – це знайти серед недiлi трактора i пiдйомного крана, взяти зi складу, що торгує будiвельними товарами, бетонну плиту i закрити дигерський хiд до пiдземелля. Про привида на розвалинах вiн, ясна рiч, нiчого не знав: Жихар усе ж таки не ворог собi. Просто коли в мiстi невiдомо хто вбиває людей i рубає їм голови, покинутий панський маєток стає потенцiйною зоною небезпеки. Там цiлком можна переховуватися, тому треба максимально зменшити кiлькiсть можливих сховкiв. Пiдземелля, яке до цього дня в Подiльську справдi мало кого з пересiчних городян переймало, раптом зацiкавило i вiдразу – через надмiрну метушню довкола нього. Проте Тамара прекрасно розумiла: вся ця колотнеча – вiд безвиходi. Начальник мiлiцiї справдi не знав, що робити i звiдки починати черговi пошуки.

Через те все вкотре почалося спочатку. Ранiше судимi, психiчно хворi, можливо – партнери по бiзнесу, боржники, просто вороги. Коли Яровий зайшов посеред розмови Тамари з Лiзою i прямо запитав, чи її чоловiк не почав тягатися з бабою, в якої ревнивий чоловiк, з жiнкою вкотре за день сталася сильна iстерика, а заодно i в Тамари, якiй довелося виганяти Ярового самотужки, буквально виштовхувати його з кабiнету.

– Я тебе що хочу попросити, Ларо, – зiтхнула вона. – Бiдна жiнка вже вiд усього втомилася. Її накачали заспокiйливим по макiвку, тепер вона спить у мене в кабiнетi, в прокуратурi. Додому боїться йти, а займатися похоронами не збирається. Без голови в труну не покладе. Грiх, каже. Та й не вийде в неї поки нiчого – тiло їй ще хоч як не видадуть. Я поки перележу вдома, а ти посидь просто бiля неї. Там лiкарка чергує, але вона теж втомилася.

– Яровий не вижене?

– Який, у задницю, Яровий! Ти в прокуратурi сидiтимеш, вiн до неї вiдношення немає. Пiсля скандалу, який я йому влаштувала, не скоро до мене зайде. Нiколи йому: окопався, приймає пiстони вiд усiх, вiд кого тiльки може, i тримає оборону, аби преса не пронюхала про третє вбивство. Так що не бiйся.

– Не дуже‑то й страшно. Скiльки менi там сидiти?

– Годинки чотири. Потiм я прийду або, швидше за все, знову лiкарка. Буде вмовляти Лiзу хоча б до лiкарнi перебратися, там у кабiнетi головного лiкаря їй вже мiсце окреме приготували. Дуже виручиш, коли чесно…

Жiнка лежала в кабiнетi слiдчого на старенькiй розкладачцi обличчям до стiни.

Вона лежала, не рухаючись, уже тодi, коли я прийшла i вiдпустила щасливу лiкарку, жiнку приблизно мого вiку, трошки перепочити. Зачинивши за нею дверi i для певностi повернувши ключ у замку, я вмостилася на незручному стiльцi, спробувала читати якийсь глянсовий журнал, прихоплений iз собою, та змiст прочитаного не сприймався, i я вiдклала його.

Потягнувся час. Тишу порушувало тiльки цокання настiнного годинника. Стрiлки повзли повiльно, i коли пройшла година, менi здалося, що я сиджу тут щонайменше рокiв три. Ще через двадцять хвилин жiнка на розкладачцi заворушилася, повернулася, обережно пiдвелася й сiла, втупившись у мене великими порожнiми очима.

Навiть у такому станi вона залишалася вродливою. Чоловiки, до речi, подiбних моментiв не помiчають, а ми – запросто. При тому, що врода Лiзи Потурай виглядала якоюсь не надто природною, нiби намальованою. Подумавши, кого вона менi нагадує зовнi, дуже швидко знайшла вiдповiдь – Бiлоснiжку зi старого дiснеївського мультика. Ось вiн, секрет – спробуйте спотворити горем намальовану героїню мультфiльма…

– Ви хто? – запитала вона глухим тихим голосом.

– Мене звати Лариса.

– Ви хто? – повторила Лiза.

– Мене попросили з вами побути. Чи бiля вас, не знаю, як правильно.

– Для чого? – свiдомiсть її, очевидно, ще була затуманена лiками.

– Так треба. Вас зараз не можна лишати саму.

– А я вже сама. Ви ж усе знаєте, правда? Ви в мiлiцiї працюєте?

– Нi. Я взагалi не з вашого мiста.

– Я теж не звiдси, – вона помовчала. – I тут не залишуся. Усе, кiнець. Кiнець. Кiнець.

– Вам подати води?

– Води? – її порожнi очi дивилися нiби скрiзь мене. – Чому води? Дайте.

Я налила в склянку принесену з собою мiнералку i простягнула Лiзi. Вона почала цмулити воду маленькими ковтками, i менi здалося – це триватиме вiчно. Нарештi склянка спорожнiла, Лiза зiщулилася, завалилася на бiк i завмерла так у позi ембрiона, з розплющеними очима. Я спробувала заговорити до неї – нуль реакцiї. Полежавши так хвилин тридцять, вона знову повернулася до стiни.

Бiльше ми не спiлкувалися.

Лiкарка повернулася ближче до десятої вечора. З нею прийшла Тамара i хлопчина в бiлому халатi – санiтар. Разом ми обережно поставили Лiзу на ноги, вивели на свiже повiтря, посадили в мою машину на заднє сидiння й вiдвезли до лiкарнi. Коли її пiд руки заводили всередину, вона раптом зупинилася на порозi i промовила в порожнечу, нi до кого не звертаючись:

– Ось i все. Усе.

Дорогою додому ми мовчали, але коли пройшли на кухню пити чай, бо бiльше нiчого, навiть алкоголь, органiзм сприймати не мiг, я виклала Тамарi все: i про привида, якого бачила сама, i про свої прогулянки з Бондарем, i про вчорашню нiчну пригоду, в якiй брав участь Стас. Мене наче прорвало. Я говорила i говорила, по кiлька разiв переповiдаючи один i той самий епiзод, навiть починаючи докладно описувати щура, якого бачила лише мигцем. Тамара не перебивала, i коли я нарештi зрозумiла, що пора закруглятися, промовила, вiдбивши пальцями дрiб на поверхнi стола:

– Не знаю.

– Чого ти не знаєш?

– Як на все це реагувати. Ти при здоровому глуздi, а з Жихарем ви навряд чи домовилися говорити однакову брехню. Я його, звичайно, запитаю, та думаю – ви справдi щось бачили на руїнах. I це щось напряму пов'язано з тим, що вiдбувається в мiстi. Тiльки яким чином – поняття не маю.

– Просто скажи свою думку.

– Мою думку? Я готова повiрити iсторiям про привидiв, побачених у рiзних пiдземних печерах та склепах. Пiдземелля, я читала, частенько дають подiбнi ефекти. Десь забракло повiтря, десь геопатогенна зона, десь перепад тиску чи ще якась дурня. Я припускаю наявнiсть галюцинацiй. Але на поверхнi такого не повинно бути.

– Що ж ми бачили? Ми ж все ж таки щось бачили, i це видiння дуже схоже на чоловiка без голови.

– Хто такий вершник без голови, Ларо? Нещасний юнак, який випадково став жертвою негiдника. Йому вiдрубали голову, аби приховати слiди злочину. Друг прив'язав його до кiнського сiдла i вже вiв у такому виглядi додому, коли на запах кровi прибiг ягуар, кiнь вирвався i понiс. Так у прерiях з'явився моторошний привид. Пам'ятаєш?[2]

– До чого тут книжки?

– До того. Ми домовляємося, що безголовий на руїнах – не видiння i не марево. Однак, вибач менi за дурне твердження, нiхто не може рухатися i махати руками з вiдрубаною головою. Якщо вiдкинути паранормальнi явища, в якi ми з тобою, як два юристи, не вiримо, лишається два варiанти. Перший – вам показують ляльку. Другий – це так само театр, тiльки одного актора, реальної живої iстоти. В обох варiантах нам треба зрозумiти, для чого все це робиться. I чи причетний той, хто всiх лякає, до трьох убивств.

– У тебе, подруго, все просто виходить.

– А чого ускладнювати? Зрозумiй одне: це у вас, у Києвi, все надто складно, а кожна така комбiнацiя – багатоходова. Тут, на селi, якщо вже говорити прямо, все набагато простiше. Не iснує свiтових змов, не вiдбувається злочинiв столiття. Коли говорити про вбивство Потурая, то, аби не було двох попереднiх, аналогiчних, ми б шукали тих, кому вiн позичив суму, не бiльшу як десять тисяч баксiв, чи того, в кого вiн мiг позичити приблизно таку ж саму суму. У нас убивають i за меншi грошi. Варiантiв може бути небагато: його вколошкали, бо не вiддавав борг, чи тому, що не хотiли вiддавати борг йому. Усе, бiльше зачепитися нема за що: Вiктор Миколайович сiм'янин, контрабандою не бавиться, контрафактну водяру через мережу своїх мiнi‑маркетiв не реалiзує, взагалi спиртним не захоплюється. Дає грошi дитячому будинку сiмейного типу, є тут у нас такий, недалеко, в селi. Музей наш, до речi, раз на рiк ощасливлює – з нагоди Дня музеїв, кожного травня святкується. З точки зору закону Потурай не цiкавий, доколупатися нема до чого. Через те, якби ранiше не вiдрубали голови старому зеку Дорошенку i київському журналiсту Сизому, вбивць Потурая, повiр менi, довго б не шукали. Але ти ж сама мусиш розумiти – цi три вбивства якось пов'язанi одне з одним. Не буває так, що невiдомо для чого вбито одним способом трьох людей, у яких одне з одним не було i не могло бути нiчого спiльного!

– Ну а якщо все ж таки було? Ось є щось таке, про що ми не знаємо?

– Ага, i лиходiй зiбрав усiх отут, у Подiльську, аби по черзi вбити i вiдрубати кожному голову? Ларо, ти ж сама в це не вiриш.

– А ти в що вiриш?

– Поки що так само не знаю, – розвела руками Тамара. – Тiльки точно – не в привида. Є хтось або дуже хворий, або дуже хитрий, i вiн грається з нами в невiдому гру. Дуже хитрих тут, у Подiльську, немає. Залишаються або дуже хворi, або: я не знаю:

– Начальству своєму доповiси? – поцiкавилася я пiсля паузи.

– Про безголового привида? Поки що не готова. Менi самiй за такi речi, – вона сумно посмiхнулася, – голову вiдiрвуть.

17 вересня, понеділок

Дата добавления: 2015-08-03