Громадська думка та соціологія права

Ще відносно недавно юристи, як правило, не займалися соціологічними дослідженнями, а соціологи далеко не завжди пристойно володіли методами та прийомами юридичного аналізу різних документів. Тільки на початку XX ст. в Європі почали здійснювати більш-менш регулярні дослідження та збирати відповідний матеріал, який становить інтерес для юристів, соціологів та філософів права.

Перші зародки традиції соціологічного підходу до права пов'язані з діяльністю не стільки власне соціологів, скільки юристів, які через специфіку своєї професії частіше стикалися з різними соціальними документами, що відображають багатоманітні тенденції та масоподібні явища у житті суспільства. Показовим є і той факт, що значну частину учасників 1-го конгресу Міжнародного інституту соціології (1894) становили юристи, які одними з перших оцінили на власному досвіді потужність громадської думки і звернули увагу соціологів на цей феномен, який набув у XIX—XX ст. значного політичного сенсу. Настільки значного, що багато які сучасні соціологічні установи сьогодні працюють виключно над аналізом громадської думки.

Свого часу видатний російський юрист та блискучий судовий оратор А. Коні (1844—1927) підкреслював, що небезпеки, які загрожують виробленню правильного судового вироку, можуть походити далеко не завжди від особистих якостей судді. Навряд чи хто-небудь наважиться заперечувати те, що накази, які надходять у тій чи тій формі від можновладців, та загроза можливого усунення судді не тільки від конкретної справи, а Й від справ узагалі, а також впливові прохання та навіювання здатні породити у судді почуття тривоги та страху за своє становище, кар'єру, долю. Проте Коні не обмежується констатацією загальновідомих істин. З усією серйозністю він указує й на такий чинник зовнішнього впливу на суддів, як тиск з боку громадської думки. Поняття "громадська думка" безпосередньо стосується понять "конституційна держава", "суверенітет", "міжнародне право", "звичаєве право" та інших юридично важливих понять, а не тільки фіксує зв'язок діяльності суддів або адвокатів з навколишнім суспільним середовищем. Аналіз поняття "громадська думка" дає змогу виявити ті приховані механізми, які змушують юристів звертатися до соціології й брати активну участь у розробці її методологічного інструментарію.

Поняття "думка" (тут у значенні "гадка") — передусім філософське, давно вкорінене у "науці наук". Вперше на нього звернули увагу ще давньогрецькі філософи, які розрізняли гадку та знання. На ранніх стадіях розвитку давньогрецької філософської думки розмежування гадки та знання було зумовлене уявленнями про "точність" божественного знання та "приблизність" знань людини. Пізніше градуювання знання почали співвідносити з рівнями буття (чуттєве буття мінливого світу речей, яке відображене у наших гадках та здогадках про світ; надчуттєве буття умосяжного світу).

У давньогрецького філософа Платона поняття "гадка" займає проміжне положення між істинним знанням (істинне буття) та незнанням (небуття). У платонівському тлумаченні гадка — царина віри та здогадок людини, яка має справу з мінливим світом речей.

Наступний крок в аналізі змісту поняття "гадка" зробив Арістотель, згідно з яким знання поділяється на безпосередньо-інтуїтивне та дискурсивне (пізньолат. discursivus від discursus — міркування, доказ, аргумент, логічно обґрунтоване, опосередковане знання). У свою чергу дискурсивне знання поділяється на аподиктичне (грецьк. apodeiktikos — вірогідне, неспростовне, логічно доказове, ґрунтоване на логічній необхідності) та діалектичне (ймовірнісне). На відміну від аподиктичних, діалектичні судження передбачають можливість протилежного тому, що у них стверджено. Аналізом діалектичних суджень (суджень ймовірності) займається модальна логіка.

Таким є філософський погляд на проблему гадки (ймовірнісного знання), який, до речі, неявно присутній і у соціологічних тлумаченнях поняття "громадська думка". Але додаткове слово "громадська" надає поняттю "думка" (у значенні "гадка") ціннісного характеру, й не просто ціннісного, а ціннісного з політичної та економічної точок зору, якщо враховувати державне управління суспільними процесами та явищами.

Можновладці особливо починають зважати на громадську думку тоді, коли на роль суверена висуває претензії суспільство під егідою поняття "народ", тобто тоді, коли порушують питання про представницьку владу. А це питання має конкретний політико-правовий смисл. Іншими словами, проблема громадської думки так чи так має юридичне підґрунтя.

Правова соціалізація — це процес включення індивіда в систему правовідносин даного суспільства на основі засвоєння всієї правової культури даного суспільства. Вона виступає як складова єдиного процесу соціалізації.

Правова соціалізація — це заміна правомірної поведінки за примусом на правомірну поведінку за особистісними особливостями. Саме цих правових соціалізацій буде досяг­нуто тоді, коли індивіди, як зазначає Е. Фромм, «досягнуть такого типу поведінки, за якого вони бажають діяти так, як вони повинні діяти як члени даного суспільства. Вони повинні бажати робити те, що необхідно для суспільства»

Право, як вид соціального регулювання, здійснює прямий вплив на процеси соціалізації, орієнтуючи індивіда в різноманітній соціальний дійсності. Факт правової урегульованості суспільних відносин, спосіб правового впливу на них, визначення належної та дозволеної поведінки, різноманітні заборони — все це оптимізує процеси соціалізації.

У процесі соціалізації індивід засвоює не тільки норми та закони, а й всі елементи правової системи, в тому числі правові поняття. Таким чином, основу правової соціалізації становлять:

засвоєння правових норм і посідання певної позиції стосовно до цих норм;

оцінка безпосередньої реалізації норм у юридичній практиці, формування ставлення до правових інститутів та установ;

засвоєння правової ідеології як системного, науково обгрунтованого відображення правової дійсності в ідеях, поняттях, принципах.

Правова соціалізація — це не тільки формування навичок соціальної поведінки, яка відповідає правовим нормам суспільства, а й інтеріоризація таких норм, виникнення внутрішньої мотивації, що орієнтує особистість на їх додержання. Початком цього процесу є засвоєння у дитинстві норм соціальної поведінки, спілкування та взаємодії людей, соціальних заборон і вимог. Пізніше правова соціалізація набуває виразніших форм: це відбувається тоді, коли людина, будучи дорослою, стає повноцінним учасником правовідносин і стикається з необхідністю самостійно відстоювати свої права, цивілізовано вступати у стосунки з іншими людьми і виконувати свої обов’язки перед су­спільством.

У процесі правової соціалізації відбувається поступова інтеграція особистості в широкий соціальний контекст, перехід її до повноцінної участі в функціонуванні громадянського су­спільства та держави. Однак при цьому можуть виникати перекручення, деформації, які призводять згодом до появи у індивіда кримінальних нахилів, правового нігілізму, асоціальної й антидержавної поведінки.

У здійсненні правової соціалізації особистості вирішальне значення мають такі чинники:

1) загальний стан економічних, політичних, ідеологічних відносин у суспільстві та державі;

ступінь суспільної правосвідомості в цілому і рівень автоматизму правової поведінки, що склалася;

безпосереднє соціальне оточення особистості та вплив на неї малих формальних і неформальних груп;

рівень правової пропаганди;

загальний стан законності, зокрема стан законності у галузі державного управління.

Отже, досліджуючи назване коло проблем, соціологія права не тільки виконує важливі загальнонаукові функції у рамках юриспруденції, а й робить свій внесок у розв’язання кардинальних завдань сучасної соціально-правової практики, які пов’язані з науковим забезпеченням реформ, що проводяться у країні, досягненням громадської згоди, запобіганням і своєчасним розв’язанням соціальних конфліктів, створенням умов для стійкого правопорядку, реалізації прав і свобод особистості, утвердженням у країні громадянського суспільства і правової держави.

Дата добавления: 2015-08-05