ДО МОДУЛЯ № 1

1. Антисуржик: Вчимося ввічливо поводитися і правильно говорити / За заг. ред. О.Сербенської. – Львів, 1994.

2. Бойчук В. Національна мова як виразник ментальності народу / Обрії. – 1997.

3. Ботвина Н.В.Офіційно – діловий та науковий стилі української мови: Навчальний посібник. – К., 1999.

4. Волкотруб Г.Й. Стилістика ділової мови. – К., 2002.

5. Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навч.посібник для вищ. та серед. спец. навч. закладів. – К., 2001.

6. Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова. – Харків, 2004.

7. Коваль А.П. Ділове спілкування: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1992.- 280 с.

8. Михайлюк В.О. Українська мова професійного спілкування. – К., 2005.

9. Мозговий В.І. Українська мова у професійному спілкуванні. Модульний курс. Видання 3-є, перероблене та доповнене. Навчальний посібник. – К.:Центр учбової літератури, 2008.

10. Огієнко І. Історія української літературної мови. – К., 1995.

11. Пазяк О.М., Кисіль Г.Г. Українська мова і культура мовлення. – К., 1990.

12. Професійна мова економіста / Черемська О.С., Гайдамака Г.Г., Жовтобрюх В.Ф., Архипенко Л.М. – Х.: ВД “ІНЖЕК”, 2005.

13. Пилинський М.М. Мовна норма і стиль. – К., Наукова думка, 1976.

14. Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. – К., 1993.

15. Сучасна українська літературна мова / За ред. О.Д.Пономарева. – К., 2001.

16. Чорненький Я.Я. Українська мова (за професійним спрямуванням).Ділова українська мова / Теорія. Практика. Самостійна робота: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004.

МОДУЛЬ 2

МОВНА КУЛЬТУРА - НАЙВАЖЛИВІША УМОВА

ПРОФЕСІЙНОЇ КУЛЬТУРИ ФАХІВЦЯ

ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

Лекція 1. Мовна культура – найважливіша умова професійної культури фахівця

План викладу

1. Поняття культури мови і культури мовлення.

2. Основний критерій мовленнєвої культури – дотримання мовних норм. Орфоепічні норми української літературної мови і професійне мовлення.

3. Шляхи підвищення особистої культури мовлення майбутнього фахівця.

Ключові терміни та поняття:

- культура мови

- культура мовлення

- орфоепія

1.Поняття культури мови і культури мовлення

Люди спілкуються між собою за допомогою мови, обмін думками, певною інформацією здійснюється в процесі мовлення.

Мова – це сукупність загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для називання тих чи інших предметів або явищ навколишньої дійсності, а також поєднання цих знаків у процесі висловлення думок за певними граматичними законами даної мови.

Мовлення – це сукупність мовленнєвих дій, мета яких випливає із загальної мети спілкування; це конкретне говоріння, що проходить у часі і виявляється у звуковій або письмовій формах. Отже, розрізняють усне і писемне мовлення.

Усне мовлення: Писемне мовлення:

- є первинною формою реалізації - є вторинною формою реалізації мови,

мови; що спирається на усне;

- це слухове сприймання - це зорове сприймання певної інформації; інформації;

- за допомогою усного мовлення - характеризується відсутністю

спілкування і обмін думками співрозмовника в момент висловлювання

відбувається безпосередньо; думки;

- за характером спілкування - переважно монологічне;

усне мовлення – діалогічне,

монологічне (доповідь), полілогічне

(дискусія);

- має ряд лексичних особливостей: - характеризується точнішим добором

вживається побутова лексика, лексики, вживаються терміни,

слова розмовно-просторічного професіоналізми, не вживаються

характеру (діалектизми, жаргонізми позалітературні слова;

суржик, своєрідні фразеологізми);

- широко використовуються додаткові - наявність системи графічних знаків

засоби висловлення: інтонація, жести властивих тільки писемній формі

міміка, що надають переконливості (літери, цифри; символи, графічні

й емоційності висловлюванню; скорочення, малюнки);

- синтаксична будова усної мови - у писемному мовленні

характеризується тим, що в ній здебільшого використовуються складні

вживаються прості речення, часто неповні; речення, різні форми сурядності

зв’язок речень здебільшого безсполучниковий.; й підрядності; відокремлення,

рідко вживаються дієприкметникові та вставні і вставлені конструкції;

дієприслівникові звороти;

- сфера застосування – бесіда, розмова. - одиницею писемного мовлення є

текст, який поділяється на логічно

пов’язані між собою частини (абзаци,

пункти, підпункти, параграфи).

Важко переоцінити значення мовлення в житті людини і суспільства в цілому як засобу духовного розвитку, виховання, освіти, як засобу спілкування, впливу один на одного.

Відомо, що 70-80% того часу, коли людина не спить, вона слухає, говорить, пише, тобто займається мовленнєвою діяльністю, пов’язаною із змістовим сприйняттям мовлення і його створенням.

Кожен студент - майбутній фахівець, повинен вміти сприймати і передавати інформацію, захищати свої переконання і переконувати інших, виступати з пропозиціями, порадами і критикою, повідомленнями чи доповідями на семінарських заняттях, студентських конференціях.

Спілкування – це життя людини. Завдяки мові вона переймає знання, уміння своїх сучасників, засвоює досвід попередніх поколінь.

Під час спілкування дуже важливо будувати свої висловлювання з урахуванням мовленнєвої ситуації, основними умовами якої є: адресат мовлення, тема і основна думка висловлювання, мета та місце спілкування.

Яку б форму мовлення (усну чи писемну) не обрав мовець – фахівець, воно повинно бути культурним. Імідж спеціаліста крізь призму знання державної мови передбачає володіння культурою мови. Успіх у професійно-ділових стосунках працівників, пов’язаних з діяльністю економіста, менеджера, аудитора, бухгалтера, гарантують вміння спілкуватися згідно з сучасними мовнонаціональними нормами, коректно дискутувати, вербально переконувати, складати документи.

Що ж таке культура мови? Розділ мовознавства, який досліджує мовні норми і комунікативні властивості мови з метою її вдосконалення, називається культурою мови. Володіння нормами усної та писемної літературної мови (правилами вимови, наголосу, слововживання, граматики, стилістики), а також уміння використовувати виражальні засоби мови в різних умовах спілкування відповідно до його цілей і змісту визначає культуру мовлення людини.

Предметом культури мови як галузі лінгвістичного знання є сукупність комунікативних якостей мови, до яких належать правильність, точність, логічність, чистота, виразність, багатство, доречність.

Розглянемо ці якості докладніше

Правильність мовлення – це дотримання літературних норм, які сприймаються мовцями як „ідеал” чи прийнятий зразок. Правильність вважається основною комунікативною якістю мови. І в усній, і в писемній мові обов’язковим є дотримання лексичних, граматичних і стилістичних норм. Для усного висловлювання актуальним є дотримання орфоепічних норм, для писемного – орфографічних і пунктуаційних.

Точність – це відповідність мовленнєвих засобів мовленнєвій ситуації (змістові, меті, мовленнєвому рівню адресата).Можна назвати кілька умов, які забезпечують точність мовлення. Це: 1) знання предмета мовлення; 2) знання мови, її системи, можливостей, володіння стилістичними ресурсами; 3) уміння узгодити знання предмета зі знанням мовної системи в конкретному акті комунікації.

Зазначимо також л інгвістичні засоби, що сприяють точності мовлення. По-перше, це правильне слововживання, вміння вибрати найбільш точний мовний варіант, зокрема потрібне слово із синонімічного ряду. По-друге, це чітке розмежування значень багатозначного слова. Точне слововживання передбачає також розмежування паронімів, тобто слів із близьким звучанням, але різним значенням, а також слів-омонімів, у тому числі міжмовних.

Логічність як якість мовлення тісно пов’язана із точністю, яка є попередньою умовою логічності. Логічним називається мовлення, яке забезпечує змістові зв’язки між словами і реченнями в тексті. Якщо точність мовлення пов’язана з лексичним рівнем, то логічність мовлення виявляється на синтаксичному рівні.

Основними причинами помилок у логіці викладу найчастіше бувають:

1) поєднання логічно несумісних слів: жахливо вдалий день;

2) використання зайвих слів: моя власна думка;

3) заміна особової форми дієслова активного стану зворотним дієсловом: вибачте мені – вибачаюся;

4) неправильне чергування низки однорідних членів речення: акти і документи;

5) неправильна координація присудка із складеним підметом: дехто з нас знали;

6) порушення порядку слів у реченні: Секретарка сиділа у приймальні, яку ми вперше бачили;

7) вживання дієприслівникових зворотів на місці підрядних речень: Повернувшись у село, випускника вузу обіцяли роботу за фахом;

8) порушення смислового зв’язку між окремими висловлюваннями у тексті: На факультеті п’ять гуртків, які працюють на кафедрах, вони функціонують уже понад десять років;

9) невміння поділити текст на абзаци.

Чистота мовлення – це вживання елементів, які відповідають літературній мові. У чистому мовленні не використовуються діалектизми, варваризми, просторічні слова, жаргонізми, будь-які вульгарні та лайливі слова. До елементів, що засмічують мовлення, належать також так звані слова-паразити (ну, значить, ось, так би мовити, взагалі, розумієш). Порушує чистоту мовлення надмірне вживання запозичених слів. Яскравим прикладом засміченого мовлення є суржик: бумага, канєшно, тезиси, командирова, таможня.

Виразність мовлення – це такі особливості його структури, які підтримують увагу та інтерес слухачів або читачів. Інтонація, логічний наголос, милозвучність створюють виразність на фонетичному рівні. Лексичними засобами виразності є емоційно-забарвлені слова і вирази, епітети, метафори, порівняння тощо. Емоційний вплив підсилюють фразеологізми, прислів’я, приказки, крилаті вислови. Виразності сприяють і синтаксичні засоби, наприклад, повтори, антитеза (протиставлення) та інше.

Виразність мови забезпечують: 1) самостійність мислення мовця; 2) небайдужість, інтерес автора до написаного і сказаного, а також до адресата висловлювання; 3) добре знання мови та її виражальних засобів; 4) знання особливостей функціональних стилів; 5) систематичне тренування мовних навичок, вироблення мовного чуття.

Багатство мовлення – це використання мовцями великої кількості мовних одиниць – слів, словосполучень, речень. Джерелами багатства мови можуть бути будь – які мовні елементи. Насамперед прийнято говорити про лексичне багатство мовлення, яке виявляється у тому, що мовець здатний уникати повторення слів, користуватися синонімічними ресурсами. Для ясного і чіткого вираження думок дуже важливо мати достатній запас слів. Сьогоднішня доросла освічена людина застосовує 6-9 тис. слів, словниковий запас справжніх майстрів слова, як правило, значно багатший. Відомо, наприклад, що Шекспір використовував близько 15 тис. слів, М.Сервантес – близько 17 тис. слів, М.Гоголь – близько 10 тис.слів, О.Пушкін, Т.Шевченко, І.Франко – понад 20 тис. слів. До речі, 11-томний словник української мови (1971- 1980) нараховує понад 130 тис. слів, „Великий тлумачний словник української мови”, виданий 2001 року, містить понад 170 тис. слів, що свідчить про високий потенціал української лексики.

На граматичному рівні багатство мовлення створюється використанням варіантів форм і конструкцій: батьку – батькові, директору – директорові, на останньому – на останнім, п’яти – п’ятьох, квартира професора – професорова квартира, згідно з рішенням – відповідно до рішення.

У пошуку оригінальних засобів висловлення думки завжди необхідно орієнтуватися на ті, що забезпечують чіткість і зрозумілість висловленої думки. М.Рильський зазначав: „...Бідність лексики, штампованість фразеологічних зворотів і синтаксичних структур – біда, з якою треба боротися так само рішуче, як і з усяким трюкацтвом і штукарством у мові, з усякою вишуканістю, що веде до малозрозумілості, з усяким милуванням словом, як самоціллю”.

Доречність мовлення – це добір мовних засобів відповідно до цілей і мети спілкування. Так, слова, що створюють специфіку офіційно – ділового стилю (канцеляризми), не повинні фігурувати в публіцистичній чи розмовній мові, звичайна сфера використання термінів – науково-технічний, спеціальний текст, усна мова спеціалістів, неприпустимим є вживання емоційно-експресивної лексики у документі чи підручнику тощо. Висловлюючи думку, необхідно дбати про обґрунтоване використання мовного матеріалу.

Отже, культура мови містить чимало вимог, як-от: багатство словника, уміння говорити точно, вживаючи слова у властивому їм значенні, здатність говорити просто, доступно, логічно, не порушуючи змістових зв’язків між частинами висловлювання, доречність добирання засобів залежно від мети і сфери спілкування. Але, зрештою, усі ці комунікативні якості мовлення визначаються відповідно до норм.

2.Основний критерій мовленнєвої культури – дотримання мовних норм. Орфоепічні норми української літературної мови і професійне мовлення

Основним критерієм мовленнєвої культури людини є дотримання мовних норм.

Поняття мовної норми, їх різновиди були з’ясовані в попередній лекції. Розглянемо детальніше орфоепічні норми, які кожна людина в сучасному світі повинна опанувати передусім.

Орфоепія – це розділ мовознавства, який вивчає правила літературної вимови. Орфоепічні норми - це закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти у вимові, які найповніше й найкраще виконують свою суспільну роль. Орфоепічні норми охоплюють насамперед вимову звуків у різних позиціях, у сполученнях з іншими звуками, у граматичних формах, групах слів та окремих словах. Крім цього, вони включають і норми наголошування слів та інтонацію.

Нормативна вимова має велике суспільне значення, становить один із суттєво важливих показників загальної культури особи, створює необхідні передумови для ефективного користування літературним мовленням у різних сферах суспільного життя. Правильна, унормована вимова є однією з ознак культури усного ділового мовлення. Дотримання вимовних норм – важлива умова взаєморозуміння між комунікантами. В усному мовленні найбільшою мірою проявляється внутрішня культура людини, її духовне багатство. Культура мовлення не дається людині від народження – вона набувається в процесі спілкування. Правильно й чисто говорити українською мовою може кожний, аби тільки було бажання. Щоб індивідуальне мовлення відповідало критеріям нормативності, потрібно засвоїти вимовні норми.

Розглянемо основні норми вимови голосних і приголосних звуків в українській мові, правила наголошування слів, а також деякі засоби творення милозвучності.

При характеристиці особливостей вимови звуків використовується фонетична транскрипція, зокрема такі знаки:

[_´] – відображення м’якої вимови;

[_’] – відображення пом’якшеної вимови;

[_:] – позначення подовженої вимови приголосних;

[_^е] – маленька літера вгорі позначає звук, до якого наближається у вимові ненаголошений голосний;

[á] – позначення наголосу.

Основними нормами української літературної вимови є такі:

1) Під наголосом усі голосні звуки української мови виголошуються чітко, виразно, відповідно до написання, наприклад: постанова [постанóва], закон [закóн], план [плáн].

2) Голосні [а], [у], [ і ] в ненаголошеній позиції вимовляються повнозначно і ясно, відповідно до написання: валюта [вал´ýта], розмір [рóзм’ір].

3) Ненаголошені [е], [и] часто у вимові взаємно зближуються і вимовляються як [е^и] або [и^е], наприклад: реквізит [ре^икв’ізúт], викладач [ви^екладáч].

4) Ненаголошений [о] здебільшого вимовляється виразно і чітко, він ніколи не наближається до [а], як це властиво російській мові, наприклад: охорона [охорóна], мажоритарний [мажоритáрний], сторін [сторíн]. У позиції перед наголошеним складом з [у] ненаголошений [о] часто вимовляється як [о^у]: костюм [ко^ус´т´ýм], зозуля [зо^узýл´а].

5) Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: досвід [дóсві д ], сторож [стóро ж ], об’їзд [обйíз д ], могти [мо г тú]. Зміна приголосних на глухі у цих позиціях, поширена в деяких українських говорах (а також властива російській мові),є порушенням орфоепічних норм української літературної мови.

В окремих випадках перед глухими приголосними дзвінкий [г] вимовляється як [х]: нігтик [нíхти^ек], кігтя [кíхт´а].

6) Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слів вимовляються дзвінко: вокзал [воґзáл], молотьба [молод´бá].

7) Губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф], а також звук [р] вимовляються твердо майже в усіх випадках, зокрема послідовно в кінці слова або складу: осіб [осíб], верф [вéрф], повір [повíр], секретар [секретáр]. Напівпом’якшені вони перед [ і ]: біржа [б’íржа], мінус [м’íнус], ефір [еф’íр], в словах іншомовного походження: бюро [б’урó], Мюнхен [м’ýнхен] та в словах на зразок свято [с´в’áто], цвях [ц´в’áх].

8) Задньоязикові приголосні [ґ], [к], [х] та глотковий [г], як правило, тверді: ґанок [ґáнок], килим [кúлим], хиткість [хúтк’іс´т´], гиря [гúр´а]. Пом’якшуються вони тільки перед [ і ] та в деяких іншомовних словах: кіоск [к’іóск], хірург [х’ірýрг], енергія [енéрг’ійа], кювет [к’увéт].

9) Африкати [дˆз], [дˆж] вимовляються як неподільні звуки: дзвінок [дˆзв’інóк], відрядження [в’ідр´áдˆжен´:а], нагородження [нагорóдˆжен´:а].

10) Приголосний [ц] у кінці слів вимовляється м’яко, за винятком іншомовних слів: кінець [к’інéц´], продавець [продавéц´], але шприц [шпрúц], палац [палáц].

11) Розрізняються приголосні - проривний [ґ] (ґудзик, ґанок, ґрунт) і щілинній [г] (генеральний, голова, гнучкий).

12) Сполучення -шся, -ться у дієслівних формах вимовляються як [с´:а], [ц´:а]: звітуєшся [зв’ітýйес´:а], листується [листýйец´:а].

13) Сполучення -жся, -чся у дієсловах наказового способу вимовляються як [з´с´а], [ц´с´а]: не морочся [не морóц´с´а], не уріжся [не урíз´с´а].

14) В іншомовних словах звук [ і ] після голосного обов’язково йотується: інтуїція [інтуйíційа], мозаїка [мозáійіка], руїна [руйíна].

15) В іншомовних словах буквосполученню іє завжди відповідає звукосполучення [ійе]: гігієна [г’іг’ійéна], клієнт [кл’ійéнт]. Вживання у таких словах нейотованого [е] є неправильним.

В усному мовленні важлива роль належить наголосові. Норми наголошення в сучасній українській літературній мові є нелегкими для засвоєння. Пояснюється це такими особливостями наголосу, як повсюдність і рухомість. Наголос в українській мові визначається як повсюдний, оскільки він може припадати у слові на будь-який склад (перший, другий, третій тощо), наприклад: мáркетинг, фенóмен, консóрціум, комерcáнт, співіснувáння, самовдосконáлення. Така особливість, як рухомість, означає, що в формах того самого слова наголос може бути різним, як-от: гарáж – гаражá – у гаражí; гопáк – гопакá; брáти – беремó – беретé. Іноді навіть та сама форма слова акцентується по-різному, наприклад, форма називного відмінка множини деяких іменників (векселí, але 2 вéкселі; лікарí, але 4 лíкарі), форми родового й орудного відмінка однини числівника один (одногó але всі до óдного, один за óдного, один óдного; однúм, але один за óдним, один з ó дним, одні óдних).

Складність засвоєння наголосу посилюється також тим, що у багатьох словах наголос є нерухомим, тобто при змінюванні слова за відмінками, родами, числами, дієвідмінами наголос припадає на той самий склад: грúвня – грúвні, грúвнями, лáгодити – лáгоджу, лóгодиш. У розмовній мові часто трапляються помилки, що виникають внаслідок змішування рухомого і нерухомого наголосу. Порушення норм наголошування іноді пояснюються впливом російської мови, наприклад, у словах – б é сіда, близьк ú й, к ó лесо, к ó сий, кропив á, кух ó нний, один á дцять ( порівняйте з російськими словами бес é да. бл ú зкий, колес ó, кос ó й, крап ú ва, к ý хонный, од ú ннадцать).

Словесний наголос може виконувати функцію диференціації значень слів або їх граматичних форм.

Особливу увагу треба звернути на ті випадки, коли наголос є засобом розрізнення значень багатозначного слова. Неправильне наголошування може призвести до нерозуміння висловленого. Наприклад, слово виховання має два значення: вихова'ння як процес, дія, яка продовжується (вихова'ння дитини починається з дня її народження), і ви'ховання як результат процесу (він одержав добре ви'ховання). Так само розрізняємо виконання як процес (викона'ння плану йде успішно) і ви'конання як закінчена дія, результат (доповідали про ви'конання плану). Також наголос допомагає диференціювати об’є'днання у значенні організація, товариство, спілка (статут об’є'днання) і об’єдна'ння у значенні дія (відбулося об’єдна'ння сил); обла'днання у значенні сукупність механізмів, приладів, пристроїв (нове обла'днання) і обладна'ння у значенні (закінчено обладна'ння кабінету).

Наголос може також розрізняти слова з різним лексичним значенням. Такі слова є різновидами омонімів, вони мають назву омографи (однакове написання, але різне звучання внаслідок різного наголошування): ви'года (діяти з ви'годою) і виго'да (квартира з виго'дами); похі'дний (похі'дний рюкзак) і похідни'й (похідни'й від іменника); лі'карський (лі'карська допомога) і ліка'рський (ліка'рська рослина); ві'тряний (в'ітряний день) і вітряни'й (вітряни'й двигун). Необхідно правильно наголошувати подібні слова, щоб уникнути непорозуміння.

Словесний наголос виконує також і форморозрізнювальну функцію. Найчастіше наголос виступає засобом розмежування відмінкових форм іменників однини та множини. Наприклад: свіжі нови'ни – не чув новини', зелені поля' – край по'ля, малі рі'ки - берег ріки' і под. Також наголос розрізняє дієслівні форми доконаного і недоконаного виду: почали засипа'ти – треба заси'пати, будемо склика'ти – наказав негайно скли'кати. Звичайно, у наведених прикладах відмінність у граматичному значенні підтримується контекстом, але наголошування теж відіграє важливу роль.

Таким чином, український наголос має ряд особливостей, знання яких сприяє вдосконаленню усного мовлення.

Незважаючи на те, що наголос в українській мові рухомий і вільний, простежуються в багатьох випадках стала система і відповідні закономірності.

В іменниках спостерігається переважно наголошене закінчення у називному відмінку множини: словá, моря´, берегú, шляхú. Але: вíкна, дорóги, очі, костю´ми.

У словах із суфіксом – щин(а), -ччин(а) наголос на основі сталий: Сýмщина, Полтáвщина,Вíнниччина, Хáрківщина, але: Галичинá.

В іменниках із префіксом ви- наголос падає на префікс: вúпадок, вúняток, вúробіток, вúтяг, але: вимóва, видавнúцтво, вирощувáння (хоча вúрощення), вúгода (і вигóда). Так само наголошений і префікс по- у словах: пóзначка, пóхибка, пóсвідка, пóдруга, пóділ (і подíл), але: показнúк, покýпка, постáвка.

У трискладових іменниках віддієслівного походження наголос падає на той склад, на якому він стоїть в інфінітиві: читáння, завдáння, питáння, надбáння, а в двоскладових – переважно на закінчення: життя́, звання́, але: вчéння, вмíння.

У складних іменниках наголошується, як правило, сполучний голосний: гуртóжиток, машинóпис, літóпис, але: листопáд, землемíр, пішохíд.

В іменниках іншомовного походження наголос переважно сталий. Слова на – метр наголошуються на останньому складі: кіломéтр, сантимéтр, мілімéтр, але: спідóметр, барóметр, манóметр (прилади), за аналогією до анонíм – псевдонíм, але: антóнім, синонíм, паронíм; до квартáл – універсáл, до цемéнт – докумéнт, постамéнт, але фундáмент, до диспансéр – партéр, шофéр, стажéр, до гастронóмія – кулінáрія, індустрія, але: хірургíя, поліграфíя, до монолóг – діалóг, каталóг, некролóг, але: психóлог, філóлог, дерматóлог, урóлог (назви за фахом).

При зміні іншомовних слів наголос, як правило, не змінюється: авáнсу, авáнсом, аванси; хíмія, хíмією, але: профéсор – професорú, кóлір – кольорú.

У власних назвах іншомовного походження (в іменах та прізвищах) наголос здебільшого ставиться на тому складі, як у тій мові, з якої засвоєно слово: у французькій – на останньому складі (Олександр Дюмá, Луї Арагóн, Віктор Гюгó), в англійській – на першому (Бáйрон, Дíккенс, Рáссел, але: Шекспíр), у польській – на передостанньому складі (Івашкéвич, Сенкéвич, Міцкéвич, Жерóмський).

В українських прізвищах, які походять від загальних назв, наголос ставиться на той же склад, що і в словах, від яких вони утворилися: Барáн, Драбúна, Дубúна, Ковáль, Кравéць, Лопýх, Співáк.

Серед прикметників можна виділити двоскладові, які мають наголос на закінченні: новúй, швидкúй, близькúй, легкúй, вузькúй, але: дáвній, дрýжний, тúхий. Під впливом російської мови подібні прикметники іноді наголошуються неправильно. Водночас є чимало двоскладових непохідних прикметників, які мають наголос на корені: бо'сий. во'гкий, ти'хий, ці'лий. У трискладових, словах чимало прикметників із подвійним наголосом: весня´ний – веснянúй, чимáлий – чималúй, мрíйливий – мрійлúвий, гýмовий – гумови́й, зимóвий – зимовúй. Таке ж явище спостерігається і в чотирискладових прикметниках: повáжаний і поважáний, повíтряний і повітря´ний, щаслúвіший і щасливíший.

У багатоскладових прикметниках (як і у всіх багатоскладових словах) є ще й побічний наголос: к̀оренéвий, шúферн̀ий, а в складних – і по кілька побічних наголосів: ̀ автом̀отолюбúтельський, с̀ільськог̀осподáрський, б̀агат̀остраждáльний.

Багатоскладові прикметники, утворені від іменників іншомовного походження, мають наголос переважно на тому складі, що й іменники: гáз – гáзовий, нáфта – нáфтовий, гíпс – гíпсовий, але: цегéльний, цеховúй, формовúй, курсовúй.

У числівниках з приводу наголосу чітко діє закон аналогії: одинáдцять, чотирнáдцять, бо дванáдцять, тринáдцять (наголос на колишньому прийменнику на). Цей наголос зберігають однокореневі збірні числівники: одинáдцятеро, чотирнáдцятеро. Якщо ці числівники виступають компонентом складного слова, то основний наголос падає на другу складову частину, а побічний – наголошує компонент на-: одинàдцятиклáсник, чотирнàдцятиповерхόвий.

Кількісні числівники шістдеся'т, сімдеся'т, вісімдеся'т мають наголос на другому компоненті, наголошування на першому складі ненормативне.

Відмінюючи кількісні числівники, слід звернути увагу на те, що числівники на – дцять і – десят мають наголошені закінчення - ох, -ом, -ма, -ома.: одинадцятьόх, одинадцятьόм, одинадцятьмá, одинадцятьомá.

Числівник один (одна, одно, одне) може входити до складу стійких сполук, у яких можна спостерігати переміщення наголосу на перший склад числівника: всі до όдного, одне до όдного, один за όдним, одне όдному, один за όдного, один з όдним, але: зрозумів з одногό слова.

Порядковий числівник другий не змінює наголосу у відмінкових формах: дрýгого, дрýгому.

У займенників спостерігається така системність у наголошенні: більшість із них мають наголос на закінченні: менé, тебé, собí, тогó, цьомý, томý. Наголошування на корені, характерне для говірок західних областей України, не є нормативним. Коли ж перед займенником вживається прийменник, то наголос переміщується на основу: до тóго, при цьóму, після ньóго, біля мéне, за тéбе, у тóму, для цьóго. Це буває тоді, коли займенники той, цей, весь із прийменниками означають абстрагований предмет. Якщо вони називають абстраговану ознаку, то наголос залишається на закінченні: до тóго – до тогó ставка, при цьóму – при цьомý будинку, при всьóму – при всьомý народові.

Слід звернути увагу на займенник ніякий, наголос якого не змінюється у відмінкових формах: нія'кого, ні'якому, нія'ким, ні з я'ким, ні на я'кому і т.д.

Дієсловам також властива системність у наголошенні, проте вона настільки складна,що в них, як у жодній частині мови, наявне особливе порушення норм. Тут виявляється сильний вплив діалектних рис та сусідніх мов. Так, у першій особі однини теперішнього і майбутнього часів у дво- і трискладових дієсловах у літературній мові наголос падає на закінчення (ходжý, візьмý, роблю´, кажý, приведý), однак є чимало дієслів, що мають наголос на основі (мóжу, стáну, співáю, рáджу, читáю). За аналогією до другої і третьої особи однини іноді замість кажý, пишý, роблю´, ведý, несý помилково наголошують мовці перший склад (кáжу, пúшу, рóблю, вéду, нéсу). Так само припускаються помилок у наголошенні дієслів цих часів і в множині. Замість беремó – беретé, живемó – живетé наголошується другий склад (берéмо – берéте, живéмо – живéте).

Часто неправильно наголошуються двоскладові дієслова в інфінітиві: замість везтú, нестú, местú, плестú, брестú ставиться наголос на першому складі (вéсти, нéсти, мéсти, плéсти, брéсти). Так само помиляються в наголошенні дієслів минулого часу однини жіночого роду: замість взялá, далá, плелá, везлá наголошують перший склад (взя´ла, дáла, плéла, вéзла). У такому разі слід звертатися до орфоепічних та інших словників і перевіряти, бо неправильний наголос не тільки відвертає увагу слухачів від змісту, а й іноді спотворює його: Пор.: я плáчу і я плачý, я ношý і взяв нóшу, я кручý і побачив крýчу.

У наголошенні прислівників помилок трапляється менше, ніж в інших частинах мови. Проте у слові рáзом слід ставити наголос на першому складі (а не разóм). Перший склад наголошується і в словах вúсоко, шúроко, глúбоко (на другому складі наголос можна зустріти лише в поезії).

Деякі прислівники мають подвійний наголос: бáйдуже і байдýже, зáвжди і завждú, слíдом і слідóм та ін. Однак подвійні наголоси в одному слові свідчать про неусталеність системи і розхитують літературну норму. Через те у мові, як правило, закріплюється за словом один наголос, а другий або вживається рідше, або змінює значення слова.

Складність засвоєння норм наголошування не повинна спричинювати їх ігнорування, адже дотримання орфоепічних вимог є необхідною складовою загальної мовної культури людини. Помилки в наголошуванні слів не можна виправдати тим, що” всі так говорять”. Опрацювати орфоепічні норми української мови Вам допоможуть такі словники та довідники:

Винницький В.М. Наголос у сучасній українській мові. – К.: Рад.шк., 1984

Орфоепічний словник української мови: У 2 т. – К.: Довіра, 2001.

Погрібний М.І.Орфоепічний словник.- К.: Рад.шк., 1984.

Українська літературна вимова і наголос: Словник – довідник / Уклад. І.Р.Вихованець, С.Я.Єрмоленко, Н.М.Сологуб, Г.І.Щербатюк.- К.: Наук. думка, 1972.

Наводимо приклади слів, у яких найчастіше допускають відступи від акцентуаційних норм.

Дата добавления: 2015-08-05