Розповідь Мускат

Про своє життя Мускат розповідала мені впродовж кількох місяців. Оповідь вийшла довжелезна, з численними відгалуженнями. Тому я викладаю тут її основний, але зовсім не короткий зміст, і хоча не впевнений, чи повністю передав її суть, сподіваюся, що принаймні висвітлив головні події, що сталися в житті цієї жінки.

Утікаючи з Маньчжурії до Японії, Мускат Акасака і її мати з усього свого майна забрали із собою тільки коштовності, що мали на собі, й знайшли притулок у батьківському домі матері в Йокогамі. Її родина вела торгівлю, головно з Тайванем, і до війни процвітала, але упродовж тривалої війни втратила більшість своїх партнерів. Материн батько, директор торговельної фірми, помер від серцевого удару, його другий син, що був йому головним помічником, загинув під час повітряного нальоту перед самим кінцем війни. Торговельну справу успадкував старший син, який покинув учителювати, та наладити її не зумів, бо в нього душа до неї не лежала. І хоча в родини ще залишилася велика садиба, жити в ній нахлібниками після війни, коли всього бракувало, було не дуже приємно. Мати з дочкою завжди намагалися триматися якомога непомітніше – їли менше за інших, раніше за всіх вставали, з власної волі брали на себе всю домашню роботу. З дитинства Мускат одягалася в недоноски, що – від рукавичок і панчіх до білизни – перепадали їй від двоюрідних сестер, і користувалася олівцями, які викинули інші діти. Прокидатися вранці було справжньою мукою – боліло в грудях від самої думки, що настав новий день. «От було б добре жити вдвох з матір’ю, не боячись комусь заважати, нехай навіть у злиднях!» Однак мати не могла виїхати з цього дому. «Раніше вона була жвавою і бадьорою, – казала Мускат, – але після повернення з Маньчжурії від неї залишилася одна оболонка. Усі життєві сили кудись зникли». Мати так і не змогла випростатися і тільки настирливо повторювала, як чудово їм колись жилося. Тож Мускат довелося самій думати про своє майбутнє.

Хоча не можна сказати, що вона не любила вчитися, шкільні предмети її майже не цікавили. Вона нізащо не вірила, що визубрені історичні дати, правила англійської граматики або геометричні формули стануть їй коли‑небудь у пригоді. І прагнула навчитися якогось практичного ремесла й якнайшвидше стати самостійною. А безтурботних однокласниць, що втішалися шкільним життям, трималася осторонь.

Правду кажучи, їй з голови не виходила тільки мода. Вона думала про фасони одягу з ранку до вечора. Оскільки в житті сама не мала змоги чепуритися, то знову й знову розглядала хтозна‑де роздобуті журнали мод і, наслідуючи їх, робила ескізи або заповнювала сторінки зошита зразками фасонів, витворених власною фантазією. Мускат сама не розуміла, чому одяг так сильно притягує її. Можливо, тому, що в Маньчжурії вона, мовляв, постійно рилася в материних уборах. Тоді її мати була справжньою чепурухою. Шафи ледве вміщали її сукні й кімоно, і коли випадала вільна хвилина, маленька Мускат виймала їх, щоб розглянути й помацати. Однак під час евакуації більшу частину одягу довелося залишити, а запаковані в рюкзаки й привезені речі – поступово обміняти на харчі. Щоразу, розлучаючись з ними, мати розгортала їх і зітхала.

– Створення нових фасонів стало для мене потаємними дверцятами в інший світ, – розповідала Мускат. – Я відчиняла їх, і переді мною відкривався світ, що належав тільки мені. Там усе підкорялося силі уяви. Чим краще мені вдавалося уявити те, що хотілося, тим далі я втікала від реальності. Найбільше я раділа з того, що все це обходиться задурно. Ото чудо! Видумування ошатного вбрання й перенесення його на папір не просто було втечею від реальності, не просто зануренням у мрію, а щоденною життєвою потребою. Такою ж природною, як дихання. І мені здавалося, ніби різною мірою з усіма таке відбувається. Та коли я збагнула, що не з кожним щось подібне трапляється, навіть якщо він захоче, то подумала: «У певному розумінні я відрізняюся від інших людей, а тому житиму не так, як вони».

Мускат покинула школу й вирішила вступити на курси крою та шиття. Щоб заплатити за навчання, умовила матір продати останні коштовності. За два роки вона навчилася шити, кроїти і створювати моделі одягу. Скінчивши курси, орендувала квартиру й почала жити самостійно. Підробляючи шиттям і в’язанням, а вечорами – офіціанткою в ресторані, влаштувалася у школу професійних модельєрів. Після того її прийняли на роботу у фірму модного жіночого одягу й зарахували, як вона того прагнула, у відділ дизайну нових моделей.

Безперечно, вона володіла оригінальним талантом. Не тільки вміла чудово накидати на папері стиль моделі, але й думала, й дивилася на світ по‑своєму, не так, як інші люди. В її голові вимальовувався точний образ того, що вона хотіла створити, – без чужих запозичень, цілком народжений в її душі. Вона могла простежити за найменшими подробицями його від початку до кінця – так добираються до верхів’я ріки лососі, що йдуть на нерест проти течії. Мускат трудилася не складаючи рук, не мала навіть часу, щоб поспати. Робота приносила їй тільки радість, а в голові засіла думка про те, щоб якомога швидше стати справжнім модельєром. Про розваги вона не думала, зрештою, не знала, що це таке.

Невдовзі начальство оцінило її зусилля, зацікавилося плавними й сміливими лініями її моделей. Через кілька років її практичної роботи вона очолила невеликий відділ, відданий в її розпорядження. Такого підвищення у цій фірмі ніхто не мав.

З кожним роком її досягнення ставали щораз переконливішими. Її обдарованість та завзяття помітили не тільки у фірмі, але також у колах високої моди. Закритий світ моди до певної міри справедливий – у ньому править бал конкуренція. Здібності модельєра оцінюються за кількістю замовлень на його моделі. Тобто визначаються конкретними цифрами, які дозволяють ясно побачити, хто виграв, а хто програв. Мускат ні з ким особливо не змагалася, але її успіхи говорили самі за себе.

Майже тридцять років вона повністю віддавалася роботі. За цей час познайомилася з багатьма людьми. А кілька чоловіків зацікавилися нею, але стосунки з ними були короткочасними й неглибокими. Її не дуже приваблювали люди. Моделі одягу, що переповнювали голову своїми образами, викликали в неї жвавіші почуття.

Коли їй сповнилося двадцять сім, на новорічному вечорі, де зібралися вершки світу моди, її познайомили з чоловіком дивної зовнішності. З правильними рисами обличчя, але зі скуйовдженим волоссям, з гострим, як кам’яне знаряддя, підборіддям і носом. Через це він здавався скоріше фанатичним проповідником, а не модельєром. Був на рік молодший від Мускат, худющий, з бездонними очима, що позирали на присутніх з такою агресією, ніби мали за мету зіпсувати їм настрій. Однак Мускат побачила в них своє відображення. У той час вона тільки починала свою кар’єру модельєра і раніше з ним не зустрічалася. А втім, дещо про нього чула. Про його рідкісний талант, про репутацію людини зарозумілої, свавільної, здатної в будь‑яку мить затіяти сварку, – людини, яку майже ніхто не любив.

– Ми були схожі одне на одного. Обоє народилися на континенті. Після війни його, без нічого, вивезли на кораблі в Японію з Кореї. Його батько був професійним військовим, і в повоєнні роки їхня родина зазнала великих злиднів. Мати померла від тифу, коли він був ще зовсім малим, а тому, видно, сильно зацікавився жіночим одягом. Людина обдарована, він, однак, не вмів знайти собі місця в житті. Хоча створював фасони одягу для жінок, в їхній присутності червонів і ставав грубим. Одним словом, ми з ним скидалися на тварин, що відбилися від свого стада.

Наступного, 1963 року вони одружилися, а через рік (тоді в Токіо відбувалися Олімпійські ігри), навесні, народився хлопчик. Цинамон. «Невже Цинамон – його справжнє ім'я?» Коли він з’явився на світ, Мускат викликала матір для догляду за ним. Сама вона не мала часу на це – з ранку до вечора мусила наполегливо працювати. Тому загалом Цинамона виховувала баба.

Мускат не знала, чи справді любила чоловіка як людину протилежної статі. Їй бракувало критеріїв для такої оцінки. Те ж саме можна сказати про чоловіка. Їх звела докупи випадкова зустріч і спільна пристрасть до моди. Та незважаючи на це, перші десять років їхнього подружнього життя виявилися плідними для обох. Відразу після одруження вони звільнилися з роботи й відкрили власне ательє, що містилося в Аояма, осторонь від головного проспекту, у маленькій кімнатці з вікнами на захід невеликого багатоповерхового будинку. Через погану вентиляцію і відсутність кондиціонера там влітку панувала така духота, що від поту олівець вислизав з руки. Звичайно, спочатку не все йшло гладко. Обом, Мускат і її чоловікові, украй бракувало практичної жилки, тож непорядні партнери легко їх обдурювали, незнання звичаїв світу моди позбавляло замовлень, а неймовірно елементарні помилки не дозволяли стати на ноги. Борги зростали, й одного разу навіть дійшло до того, що подружжя готувалося до таємної втечі. Однак зміна настала тоді, коли Мускат випадково знайшла здібного менеджера, який високо цінував їхні таланти й поклявся їм вірно служити. Після того справи пішли настільки добре, що недавні негаразди розвіялися, немов поганий сон. Виручка щороку подвоювалася, і 1970 року фірма, започаткована майже з нуля, досягла феноменального успіху – такого, якого не сподівалося самовпевнене, але необізнане з життям подружжя. Мускат з чоловіком найняли нових працівників, перебралися у велику будівлю на головному проспекті, відкрили свої крамниці на Ґіндзі, Аоямі, у Сіндзюку. Завдяки своїм оригінальним моделям одягу фірма стала широко відомою і часто згадувалася в газетах та журналах.

Коли фірма збільшилася, змінився характер роботи, яка лягала на їхні плечі. Хоча створення нових моделей – творчий процес, але, на відміну від роботи скульптора або письменника, це також бізнес, який зачіпає інтереси багатьох людей. Не можна самому замкнутися і творити, що заманеться. Комусь доводиться виходити на люди й представляти «обличчя» фірми. Така потреба зростає із збільшенням торгового обороту. Комусь доводиться з’являтися на прийомах і показах моди, виступати з промовами, вести світські розмови, давати інтерв’ю. Оскільки Мускат зовсім не хотіла брати на себе такої ролі, то на люди виходив її чоловік. Так само, як і Мускат, він не вмів спілкуватися з людьми, а тому спочатку надзвичайно мучився. Не вмів говорити в присутності незнайомих людей і після якихось прилюдних заходів повертався додому вкрай виснаженим. Однак через півроку він раптом відчув, що виступати перед людьми стало не так важко, як раніше. Як і перед тим, він не вирізнявся красномовством, але його груба й недорікувата манера говорити, що в молодості людей відштовхувала, тепер їх, здається, чимось притягувала. Його сухі, у двох словах, відповіді, спричинені його вродженою сором’язливістю, сприймалися людьми не як необізнаність із життям і зарозумілість, а як привабливість артистичного темпераменту. З часом він навіть відчув насолоду від своєї ролі й несподівано став тогочасною культовою постаттю.

– Мабуть, і вам доводилося чути його ім’я, – казала Мускат. – Хоча насправді в той час дві третини роботи модельєра виконувала я. Моя роль полягала в тому, щоб розвивати, розширювати й надавати форми надзвичайно сміливим та оригінальним ідеям чоловіка як комерційним проектам. Хоча фірма розросталася, модельєрів зі сторони ми не наймали. Помічників ставало більше, але найголовніше робили ми самі. Хотіли робити лише одне – те, що нам подобається, не думаючи, для якого класу людей призначений наш одяг. Не вивчали ринку, не розраховували витрата, не проводили нарад – нічого цього у нас не було. Якщо задумували щось зробити, створювали модель, брали найкращий матеріал, який могли знайти, й працювали, працювали, не шкодуючи часу. Те, що інші модельєри робили у два етапи, ми робили вдвічі довше. Вони витрачали три метри тканини, ми – чотири. Ретельно перевіряли кожну зроблену річ і випускали в продаж лише те, що нам подобалося. Непроданий товар викидали. Обходилися без розпродажу. Звичайно, наші вироби коштували дорого. Спочатку у світі моди з нас насміхалися – мовляв, у нас нічого не вийде. Однак наш одяг став одним із символів того часу, як картини Пітера Макса і Вудсток, Твіґі і фільм «Безтурботний їздець». Яку велику радість приносила нам у той час робота модельєра! Ми могли здійснювати найсміливіші задуми, а клієнти нас не полишали. Здавалось, ніби за плечима виросли великі крила і можна летіти, куди заманеться.

Однак саме тоді, коли їхня робота дістала визнання, вони почали віддалятися одне від одного. Навіть під час роботи Мускат мимоволі відчувала, що чоловікова душа блукає десь далеко. Здавалось, ніби в його очах погас колишній голодний блиск, перестав вириватися назовні бурхливий настрій, хоча раніше він міг шпурнути в будь‑кого чим‑небудь, якщо йому щось не подобалося. Тепер він часто сидів у задумі й невидющими очима дивився кудись у далину. Вони розмовляли хіба що на роботі. Щораз частіше чоловік не ночував дома. Мускат здогадувалася, що в нього з’явилися інші жінки, але від цього особливо не страждала. З його коханками вона змирилася, бо вже давно між ними не було фізичної близькості (передусім через те, що вона сама втратила до нього статевий потяг).

Чоловіка вбили наприкінці 1975 року Тоді їй було сорок, а Цинамону сповнилося одинадцять. Чоловік помер від ран у номері готелю в Акасака. Його труп об одинадцятій ранку виявила покоївка, яка відімкнута двері своїм ключем, щоб прибрати в номері. Ванна кімната була залита кров’ю, наче під час кривавої повені. З тіла витекла вся кров, до останньої краплі. Серце, шлунок, печінка, нирки, підшлункова залоза безслідно зникли. Мабуть, убивця вирізав внутрішні органи, поскладав їх у пластмасовий пакет абощо й кудись виніс. Голову, відрізану від тулуба, поставив на кришку унітаза, повернувши до дверей пошматованим обличчям. Видно, спочатку злочинець відрізав і спотворив голову, а потім узявся до нутрощів.

Щоб вирізати внутрішні органи людини, потрібні надзвичайно гострі інструменти й неабияка майстерність. Убивця мусив перерізати пилкою навіть ребра, не пошкодувавши часу на таку криваву операцію. Ніхто не розумів, навіщо той потратив стільки зусиль.

Через передноворічну метушню черговий адміністратор готелю лише згадав, що напередодні десь о десятій вечора чоловік Мускат зареєструвався в номер на дванадцятому поверсі разом з якоюсь жінкою – вродливою, років тридцяти, у червоному плащі, невисокою, з маленькою сумочкою в руках. На ліжку залишилися сліди бурхливої ночі. Волоски і плями сперми на простирадлі належали чоловікові Мускат. У номері знайшлися відбитки пальців – надто багато, щоб почати розслідування. У маленькій шкіряній валізці вбитого лежала переміна білизни, туалетне причандалля, папка з робочими документами та якийсь журнал. Сто тисяч єн у гаманці й кредитних карток ніхто не чіпав, але пропав записник, що мав бути при ньому. Слідів боротьби в номері не виявили.

Поліція перевірила всіх його знайомих, однак жінки з прикметами, які описав адміністратор, серед них не було. Під час розслідування на поверхню сплили імена кількох жінок, але у всіх було алібі, а причин ненавидіти його або ревнувати – ніяких. Навіть якщо у світі моди хтось його й не любив (звісно, такі люди були, адже в цьому світі не панує атмосфера доброти й дружби), то все одно важко повірити в те, що він зважився б на вбивство. А ще більше в те, що володів майстерністю, потрібного для того, щоб вирізати шість внутрішніх органів.

Оскільки йшлося про відомого модельєра, то про цей випадок писали в газетах і журналах. Вибухнув немалий скандал, але поліція, не бажаючи привертати увагу до такого сенсаційного вбивства, з якихось технічних причин приховала інформацію про те, що вбивця забрав із собою нутрощі жертви. Подейкували, що до цього приклав руку й сам відомий готель, щоб не заплямувати своєї репутації. Врешті‑решт оголосили тільки те, що чоловік Мускат загинув від ран, завданих ножем в одному з номерів готелю. Після того ходила чутка, що «тут щось не так», але на цьому все скінчилося. Поліція провела докладне розслідування, але злочинця так і не спіймали, не вдалось установити навіть мотивів убивства.

– А той номер, напевне, й досі тримають замкненим, – сказала Мускат.

Наступного року після вбивства чоловіка, навесні, Мускат продала все – фірму, крамниці, залишки товарів – одному великому дому моделей. Коли адвокат, який вів переговори про продаж, приніс їй документи, вона мовчки поставила на них свою печатку, навіть не глянувши на зазначену ціну.

Позбувшись фірми, вона виявила, що її пристрасть до моди повністю зникла. Струмінь невгамовної пристрасті, що раніше був сенсом життя, раптом висох. Лише іноді на чиєсь прохання вона бралася до роботи модельєра і виконувала її першокласно, але радості від цього не відчувала. Їй здавалося, що вона жує щось несмачне. І що вони вийняли з неї всі нутрощі. Для людей, що знали про її колишню енергію та оригінальний талант модельєра, вона була легендою, і від них замовлення надходили безперестанку, але вона їм відмовляла. Виняток становили випадки, коли відмовити було неможливо. За порадою податкового бухгалтера за гроші від продажу фірми вона придбала акції і нерухомість, і її багатство в період економічного буму з кожним роком тільки зростало.

Невдовзі після продажу фірми померла від серцевої недуги мати Мускат. Спекотного серпневого дня поливала водою перед входом у дім, і раптом їй стало погано. Вона лягла, сильно хропіла – й не прокинулася. Мускат і Цинамон залишилися вдвох. Після того цілий рік вона просиділа дома, майже не виходила в місто. Днями сиділа на дивані, поглядаючи в сад, ніби намагалася вернути собі тишу й спокій, яких так бракувало досі в житті. Майже нічого не їла, спала щоденно понад десять годин. А Цинамон, який досяг такого віку, що міг би ходити в середню школу, господарював дома замість неї, а в перервах грав сонати Моцарта і Гайдна, учив одразу кілька мов.

Коли минув цей тихий, майже порожній рік, Мускат чисто випадково виявила, що володіє якимись особливими здібностями – незвичайним даром, про існування якого й не здогадувалася. «Невже це народилося в мені замість зниклої пристрасті до моди?» – гадала вона. І справді ці здібності стали її новою професією, хоча вона цього зовсім не прагла.

Її першою пацієнткою була дружина власника одного великого універмагу, жінка розумна, енергійна, в молодості оперна співачка. Вона звернула увагу на талант Мускат як модельєра ще до того, як та стала відомою. Якби не підтримка цієї жінки, їхня фірма, напевне, зазнала б краху на самому початку. От чому Мускат взялася підбирати одяг на весілля її дочки, що, зрештою, виявилося не особливо важким.

Коли, очікуючи наречену з примірювання, Мускат розмовляла з жінкою, та раптом схопилася за голову, захиталась і сповзла на підлогу. Злякавшись, Мускат підхопила її і взялася масажувати праву скроню. Вона робила це несвідомо, чисто машинально, але за першим доторком відчула щось під долонею – так, ніби намацувала якийсь предмет у матер’яній сумці.

Розгубившись, Мускат заплющила очі й спробувала думати про щось зовсім інше. У пам’яті виринув зоопарк у Сіньцзіні. Вихідний день, без відвідувачів. Тільки їй одній – дочці головного ветеринара – дозволялося туди заходити. Можливо, це був найщасливіший час в її житті, коли її оберігали, любили, утішали. Перший образ, що сплив у пам’яті. Безлюдний зоопарк. Згадалися запахи, сліпучо‑яскраве світло, обриси хмар у небі. Вона йде сама від клітки до клітки. Осінь. Небо високе‑високе, маньчжурське птаство збирається у зграї і перелітає з одного лісу до іншого. Це первісний світ її дитинства, багато в чому втрачений назавжди. Невідомо, скільки часу минуло, поки нарешті жінка підвелась і попросила вибачення у Мускат. Вона ще не зовсім отямилася, але нестерпний головний біль начебто відступив. Через кілька днів Мускат отримала від неї винагороду за роботу набагато більшу, ніж сподівалася.

Коли минув десь місяць після того випадку, подзвонила дружина власника універмагу. Вона запросила Мускат на ленч, а потім, привівши додому, попросила:

– Ви не могли б прикласти руку до моєї голови, як минулого разу? Хочу дещо перевірити.

Оскільки причин відмовити не було, Мускат погодилася – зробила так, як жінка просила. Сіла поряд з нею і, приклавши долоню до її скроні, знову щось відчула, як і минулого разу. Зосередившись, намагалася точніше визначити його форму, але воно звивалось і змінювалося. Воно жило! Мускат охопив легкий страх. Вона заплющила очі й почала думати про зоопарк у Сіньцзіні. Було неважко. Досить було згадати те, що розповідала Цинамону. Свідомість покинула її тілесну оболонку і повернулася назад, поблукавши між спогадами та розповіддю. Коли вона опам’яталася, жінка взяла її за руку і почала дякувати. Мускат нічого не питала, жінка – не пояснювала. Як і минулого разу, Мускат відчувала легку втому, чоло вкрилося потом. «Дякую, що прийшли», – сказала жінка на прощання і спробувала сунути їй конверт з винагородою, але Мускат увічливо й водночас твердо відмовилася брати. «Це не робота, тим паче що минулого разу ви надто щедро заплатили», – сказала вона. Жінка не наполягала на своєму.

Через кілька тижнів перша пацієнтка звела Мускат ще з однією жінкою – років сорока, невисокого зросту, з гострими, глибокими очима. На ній був дорогий одяг, але, крім срібної обручки, ніяких прикрас вона не носила. Увесь її зовнішній вигляд свідчив: не проста людина. Дружина власника універмагу заздалегідь натякнула:

– Вона хоче, щоб ви зробили їй те саме, що й мені. Не відмовляйтеся. І мовчки беріть винагороду. Бо це в майбутньому стане вам і мені у пригоді.

Мускат пішла з відвідувачкою у задню кімнату й приклала руку їй до скроні. Цього разу щось було іншим, не таким, як у дружини власника універмагу, – сильнішим і рухливішим. Заплющивши очі й затамувавши дихання, Мускат спробувала втихомирити його. Сильніше зосередилася й зробила яскравішими спогади. Проникаючи в їхні закутки, вона спрямовувала на нього їхнє тепло.

– Ось так непомітно це стало моєю роботою, – сказала Мускат. Вона знала, що її підхопив і поніс із собою якийсь могутній потік. Пізніше, подорослішавши, Цинамон став допомагати матері.

Дата добавления: 2015-07-26