Мускат і Цинамон

Усього кота – від морди до кінчика хвоста – обліпила засохла грязюка, шерсть скуйовдилась і збилася клубками – так, наче він довго валявся на якомусь смітнику. Піднявши на руки кота, що збуджено муркотів, я старанно оглянув його з усіх боків. Він начебто трохи схуд, але його морда, тіло й шерсть майже не змінилися відтоді, як я бачив його востаннє. Очі чисті, жодних ран чи подряпин. З вигляду важко повірити, що майже цілий рік він десь блукав. Здавалось, ніби щойно повернувся після нічної розваги.

У тарілку на веранді я поклав для нього шматки макрелі, куплені в супермаркеті. Кіт, видно, страшно зголоднів, а тому ум’яв рибу за одну мить, захлинаючись і раз у раз відригуючи поглинуту поживу. Знайшовши під раковиною спеціальну котячу миску, я налив у неї по вінця холодної води. Кіт вихлебтав її майже всю й, нарешті віддихавшись, узявся вилизувати свою забруднену шерсть, але потім, ніби раптом згадавши про мене, виліз мені на коліна, згорнувся калачиком і заснув.

Він спав, підібгавши під себе передні лапи й уткнувшись мордою у власний хвіст. Спочатку муркотів голосно, потім тихіше, аж поки нарешті не розслабився остаточно і, втомлений, заснув як убитий. Я сидів на осонні веранди і легенько, щоб не розбудити, погладжував його пальцями. Зі мною сталося так багато, що, чесно кажучи, я геть‑чисто забув про зникнення кота. Однак зараз, дивлячись на це маленьке м’яке створіння, що з повною довірою міцно спало на колінах, я відчув на душі тепло. Я поклав руку йому на груди й відчув ледь‑ледь помітне швидке биття його серця. Як і моє, воно без утоми ретельно вицокувало час, відведений його маленькому тілу.

Власне, що він досі робив і де блукав? І чому раптом зараз повернувся додому? Про це я не здогадувався. «Якби‑то я міг спитати в нього: де ти пробув майже цілий рік і що робив? – подумав я. – Де залишилися сліди часу, які ти змарнував?»

Я приніс на веранду старий дзабутон[45]і поклав на нього кота. Він був м’який, як купа брудної білизни. Коли я взяв кота на руки, він ледь‑ледь розплющив очі й трохи відкрив рота, але не видав жодного звуку. Переконавшись, що він, змінивши позу й позіхнувши, знову заснув, я пішов на кухню розкладати куплені продукти. Тофу, овочі й рибу прибрав у холодильник, потім на всякий випадок зазирнув на веранду. Кіт спав усе ще в тій же позі. Оскільки виразом очей він чомусь скидався на брата Куміко, ми жартома називали його Нобору Ватая, але це не було його справжнє ім’я. Нам з Куміко так і не вдалося придумати іншого, хоча минуло аж цілих шість років.

Кличка «Нобору Ватая» зовсім не підходила нашому котові. Навіть жартома. Бо за останніх шість років справжній Нобору Ватая став надзвичайно великою персоною. Тож і далі називати так нашого кота не годилося. Треба придумати йому нове офіційне ім’я, поки не втік. Якомога швидше. Бажано просте, конкретне й реалістичне. Видиме, відчутне на дотик. Треба, щоб від клички «Нобору Ватая» не залишилося ні спогадів, ні відлуння, ні змісту.

Я підняв тарілку з рибою. Вона вилискувала чистотою, наче її вимили й витерли. Видно, пожива котові сподобалася. От добре, що я випадково купив макрель саме перед тим, як кіт повернувся додому. Я подумав, що це – щасливий знак і для мене, і для кота. І я вирішив дати котові ім’я: Макрель. Погладжуючи його за вухом, я оголосив йому: «Ну що ж, тепер ти не Нобору Ватая, а Макрель». Якби змога, я вигукнув би ці слова на весь світ.

До вечора я просидів на веранді поряд з Макреллю за читанням якоїсь книжки. Кіт спав міцним сном – так, ніби хотів надолужити щось утрачене. Його живіт піднімався й опускався в такт з повільним диханням, схожим на сопіння далекого ковальського міха. Я раз у раз протягував руку до його теплого тіла, щоб пересвідчитися, що він справді тут, зі мною. Як приємно протягнути руку, торкнутись і відчути чиєсь тепло! Як довго, сам того не помічаючи, я не зазнавав такого відчуття!

Наступного ранку Макрель нікуди не пропав. Коли я розплющив очі, він міцно спав поряд зі мною, витягнувши лапи. Мабуть, уночі прокидався і старанно себе облизав – став таким же, як колись, пухнастим красенем, без грязюки й ковтунів. Потримавши його трохи в руках, я почастував його сніданком і замінив воду в мисці. Потім, відійшовши вбік, покликав: «Макрель!» За третім разом кіт обернувся до мене й тихо нявкнув.

Треба було починати новий день. Я скупався під душем, випрасував свіжовипрану сорочку, одягнув бавовняні штани й узувся в нові кросівки. Хоча небо заволокли хмари, я не відчував особливого холоду, а тому вирішив обійтися без пальта й обмежився тільки товстим светром. Доїхавши на електричці до станції Сіндзюку, пройшов підземним переходом до площі перед західним її виходом і вмостився на облюбованій лавці.

Знайома жінка з’явилася відразу після третьої. Побачивши мене, вона особливо не здивувалася. Мене також не вразила її поява. Ніби заздалегідь домовившись, ми навіть не привіталися. Я тільки ледь‑ледь підвів голову, а вона ворухнула губами.

Жінка була одягнена по‑весняному: помаранчевий жакет з бавовняної тканини й вузька спідничка топазового кольору, у вухах – маленькі золоті сережки. Сівши поряд, як звичайно, добула із сумочки пачку «Virginia Slims», мовчки взяла сигарету й запалила її з маленької золотої запальнички. Цього разу закурити мені вже не пропонувала. Ніби задумавшись, двічі чи тричі повільно затяглася, а тоді раптом кинула сигарету на землю – здавалось, перевіряла, чи сьогодні діє закон всесвітнього тяжіння. Потім легенько ляснула по моєму коліну і, сказавши: «Ходімо», – встала з лавки. Я розтоптав ногою недокурок і слухняно пішов услід. Піднявши руку, жінка зупинила таксі, що проїжджало мимо, й сіла в автомашину. Я сів поряд. Вона чітко назвала водієві адресу на Аояма‑дорі й, поки ми добиралися туди переповненими вулицями, не промовила ні слова. Я розглядав крізь вікно токійські краєвиди й по дорозі від західного виходу станції Сіндзюку до Аоями запримітив кілька нових будівель, яких раніше не бачив. Жінка вийняла із сумочки записник і щось у ньому записувала маленькою золотою ручкою. І водночас раз у раз позирала на годинник, ніби щось перевіряючи. Годинник – золотий, з браслетом. Здавалось, наче увесь цей дріб’язок при ній був із золота. А може, усе, чим вона користувалася, оберталося в золото?

Жінка завела мене в один бутик на Омотесандо, де продавався одяг, виготовлений за зразками відомих модельєрів, і вибрала для мене два костюми – синювато‑сірий і темно‑зелений, з тонкого матеріалу. Такі дорогі костюми не годилися для роботи в юридичній конторі – я це зрозумів одразу. Вона нічого не пояснила, а я не вимагав пояснень – слухався її вказівок. Це викликало в моїй пам’яті спогад про фільми «інтелектуального кіно», які я бачив у студентські роки. У них не було жодних пояснень, бо вважалося, що вони завдають шкоди сприйманню зображеної реальності. Можливо, так можна вважати і так дивитися на речі, але мені як живій людині такий світ насправді здавався досить дивним.

Оскільки загалом я пересічної статури, то підганяти одяг за розміром, крім довжини рукавів і штанів, не довелося. Жінка підібрала до обох костюмів відповідно три сорочки й три краватки, а також додала сюди два ремені й півдюжини шкарпеток. Розплатившись за все це кредитною карткою, вона попросила доставити куплені речі мені додому. Видно, в її голові вже склалося чітке уявлення про те, який одяг і як я маю носити, а тому вибір речей майже не забрав часу. Я довше вибирав би гумку в крамниці канцтоварів. При цьому я не міг не визнати, що в неї чудовий смак. Сорочки й краватки, вибрані майже навмання, за кольором і візерунком підходили одне одному якнайкраще – так, наче їх довго й ретельно добирали, – а їх поєднання не здавалося банальним.

Потім вона повела мене до крамниці взуття, де купила під костюми дві пари туфель. І це майже не забрало часу. І тут вона розплатилася кредитною карткою і розпорядилася відвезти покупки мені. Я подумав, що, можливо, не варто було замовляти доставку двох пар взуття, але, видно, вона завжди так робила: швидко вибирала товар, розплачувалася кредиткою і просила доставити додому.

Після цього ми пішли купувати годинник. Там повторилося те саме. Вона придбала першокласний модний годинник із ремінцем з крокодилячої шкіри, що добре підходив до моїх костюмів. І це також майже не забрало часу. Годинник коштував тисяч п’ятдесят‑шістдесят. Досі я носив дешевий, з пластмаси, годинник, але, мабуть, він їй дуже не подобався. Звісно, доставити годинник додому вона не просила. Його запакували, а вона мовчки тільки передала коробочку мені.

Далі – відвідини салону краси для чоловіків. Приміщення, схожого на танцювальний клас, з просторою блискучою дерев’яною підлогою та великими дзеркалами на всіх стінах. Перукарі з ножицями і щітками для волосся, наче ляльководи, метушилися навколо п’ятнадцяти крісел. Тут і там стояли горщики з декоративними рослинами, із чорних динаміків «Боуз» лилася тиха музика – Кіт Джаррет вигравав на піаніно одне зі своїх досить хитромудрих соло. Мене відразу провели до одного крісла – напевне, ще перед приходом сюди жінка десь зробила попереднє замовлення. Сухорлявому майстру – видно, знайомому – вона докладно виклала свої побажання. Перукар узявся виконувати її інструкцію, поглядаючи на мене в дзеркало так, ніби бачив перед собою повну миску варених стебел селери, які мав з’їсти. Обличчям він скидався на молодого Солженіцина.

– Повернуся, коли закінчите, – сказала йому жінка й швидко вийшла надвір.

Перукар стриг майже мовчки. Коли мив мені голову, казав: «Сюди, будь ласка», – а як струшував обстрижене волосся: «Вибачте». Він раз у раз кудись відходив, і тоді я мацав пляму на правій щоці. У дзеркалах, що висіли на стінах, відбивалися постаті багатьох клієнтів. Серед них я бачив себе з яскраво‑синьою плямою, яка вже не здавалася мені огидною і нечистою. Я мусив сприймати її як частину себе самого. Час від часу я відчував на ній, на її відображенні в дзеркалі чужий погляд, однак не розумів, хто дивиться, бо в дзеркалах мигтіло надто багато фігур. Я тільки ловив на собі чужі погляди.

Стрижка закінчилася через півгодини. Моє волосся, що поступово виросло після того, як я звільнився з роботи, знову стало коротким. Я пересів на одне із крісел під стіною і, слухаючи музику, перегортав якийсь журнал, поки не вернулася жінка. Здається, моя нова зачіска її загалом задовольняла. Добувши з гаманця десятитисячну купюру, вона розплатилась, і ми вийшли надвір. Тут вона зупинилася й оглянула мене з ніг до голови – так, як я це зробив з моїм котом, – ніби хотіла перевірити, чи чогось не забула. Та, видно, нічого такого не виявила. Зиркнула на свій золотий годинник і зітхнула. Була майже сьома.

– Повечеряємо? – запитала жінка. – Ви не проти?

На сніданок я з’їв тост, а вдень – пампушку. І більш нічого.

– Та начебто ні.

Вона повела мене в найближчий італійський ресторанчик. Видно, і там її знали, бо, не кажучи ні слова, провели за тихий столик у глибині залу. Коли ми посідали одне навпроти одного, жінка попросила мене вийняти з кишень штанів усе, що там містилося. Я мовчки послухався. Здавалось, ніби реальність відстала від мене й блукала десь недалеко. «Якби хоч вона змогла мене відшукати», – подумав я. У кишенях не знайшлося нічого особливого. Я виклав на стіл ключі, носовичок, гаманець. Вона якийсь час дивилася на них без жодної цікавості, потім узяла в руки гаманець і заглянула всередину. Там було п’ять з половиною тисяч єн, а також телефонна картка, банківська картка, перепустка в муніципальний басейн. І більш нічого. Нічого такого, що змушувало б нюхати, вимірювати, трусити, занурювати у воду або проглядати на світлі. З незмінним виразом обличчя вона повернула мені всі ці речі.

– Підіть, будь ласка, завтра до міста й купіть собі дюжину носовичків, новий гаманець і футлярчик для ключів, – сказала вона. – На свій вибір. До речі, коли востаннє ви купували спідню білизну?

Я задумався, але ніяк не міг пригадати.

– Точно не пам’ятаю, але, здається, досить давно. Та загалом я люблю чистоту, живу сам‑один, але прати білизну не забуваю…

– І все‑таки, будь ласка, купіть собі дюжину майок і трусів, – відрубала вона, ніби давала зрозуміти, що не хоче більше про все це говорити.

Я мовчки кивнув.

– Чеки віддасте мені – я оплачу. І купуйте тільки найкраще. За прання я також заплачу, а тому сорочку двічі не одягайте – віддавайте в хімчистку. Зрозуміли?

Я знову кивнув. От порадів би власник пристанційної хімчистки, якби почув цю розмову! «Але …» – подумав я, і цей простий сполучник, наче прилипнувши до віконної шибки завдяки поверхневому натягу, не розтягнувся в досить довге речення:

– Але чому ви купуєте мені одяг, платите за стрижку й хімчистку?

Жінка нічого не відповіла, а добула із сумочки пачку «Virginia Slims» і затиснула між губами одну сигарету. Невідомо звідки з’явився високий офіціант з правильними рисами обличчя і, звичним рухом руки чиркнувши сірником, що своїм приємним звуком, здавалось, збуджував апетит, підніс його до її сигарети. Після того офіціант протягнув нам меню, але жінка, навіть не глянувши на нього, сказала, що сьогоднішні головні страви нас не цікавлять.

– Принесіть мені овочевий салат, рогалик і що‑небудь з білої риби. Салат приправте трошки перцем. А ще подайте мінеральної води з газом. Льоду не треба.

Меню передивлятися я лінувався, а тому замовив те саме. Уклонившись, офіціант пішов. Реальність, здавалось, усе ще не могла мене відшукати.

– Я просто запитую з цікавості, – зважився я знову сказати. – Без особливого наміру. Я не маю нічого проти того, що ви мені всього накупили, але чи варто на це стільки часу й грошей витрачати?

Як і раніше, відповіді не було.

– Мені просто цікаво, – повторив я.

Знову мовчанка. Байдужа до мого запитання, жінка зацікавлено розглядала картину олійними фарбами, що висіла на стіні. Як мені здавалося, картина зображала італійський сільський краєвид – старанно підстрижені сосни й кілька селянських домів з червонястими стінами вздовж пагорба. Доми невеликі, але привабливі на вигляд. «Цікаво, які там люди живуть? – подумав я. – Напевне, нормальні люди, в яких і життя нормальне. Загадкові жінки не купують ні сіло ні впало костюмів, туфель і годинників, їм не треба роздобувати силу‑силенну грошей, щоб придбати висохлого колодязя». Я по‑справжньому заздрив тим людям, що жили в такому нормальному світі. «От якби можна було зараз опинитися в цій картині! Зайти в який‑небудь дім, випити вина, залізти під ковдру й, ні про що не думаючи, заснути».

Невдовзі з’явився офіціант і поставив перед нами склянки з газованою мінеральною водою. Жінка загасила сигарету в попільничці.

– А що, якби ви запитали мене про щось інше? – сказала вона.

Поки я думав над іншим запитанням, жінка пила воду.

– Юнак в офісі на Акасака – ваш син? – поцікавився я.

– Так, – відразу відповіла вона.

– Він що, німий?

Жінка кивнула.

– Він змалку не був балакучим, та коли йому ще не сповнилося й шести, раптом узагалі перестав говорити. Зовсім не подає голосу.

– А в чому причина?

Вона пропустила запитання повз вуха, а тому я вирішив запитати щось інше:

– Якщо він не говорить, то яким чином дає собі раду зі справами?

Жінка ледь‑ледь насупила брови. Моє запитання вона почула, однак відповідати, здавалось, не мала охоти.

– Одяг, який він носить, ви йому вибираєте, чи не так? Як недавно мені?

– Не люблю дивитися на погано одягнених людей. Просто не зношу. Хочу, щоб принаймні люди з мого оточення мали якомога кращий зовнішній вигляд. Щоб усе в них – видно це чи ні – було гаразд.

– У такому разі, й моя дванадцятипала кишка вас турбуватиме? – спробував я пожартувати.

– А хіба у вас з нею якісь проблеми? – запитала вона цілком серйозно, пильно поглядаючи на мене. І я пошкодував, що пожартував.

– Та ні, наразі все нормально. Я просто так сказав. Для прикладу.

Жінка знову запитливо подивилася на мене. Можливо, думала про мою дванадцятипалу кишку.

– Я хочу, щоб усі мали охайний вигляд, навіть якщо за це доводиться платити. От і все. Нехай це вас не турбує. Я роблю так винятково для себе. Бо просто фізично не можу терпіти брудного одягу.

– Так само, як музикант з ідеальним слухом не переносить фальшивої гри?

– Та начебто.

– То невже ви купуєте одяг усім, хто вас оточує?

– Так. А втім, таких людей не так уже й багато. Однак усіх на світі не можна одягнути, навіть якщо вони мають неохайний вигляд.

– Усе має свої межі, – сказав я.

– Це правда, – погодилася вона.

Незабаром принесли салат, і ми взялися їсти. Приправи в ньому виявилося справді всього‑на‑всього кілька крапель.

– Ще якісь запитання маєте? – спитала жінка.

– Хотів би знати ваше ім’я. Це ж так зручно для спілкування.

Якийсь час вона мовчки хрумала редиску. Між її бровами утворилася глибока зморшка – здавалось, ніби вона помилково взяла в рот щось страшно гірке.

– Навіщо вам моє ім’я? Ви ж листів мені не збираєтесь писати. Узагалі імена – це дрібниця, що не має значення.

– Але ж як обійтися без нього, якщо, скажімо, треба покликати вас із‑за спини?

Вона поклала виделку на тарілку й легенько витерла губи серветкою.

– Справді. А я про це зовсім забула. У такому випадку без імені таки не обійтися.

Жінка надовго задумалась, а я мовчки вминав салат.

– Виходить, що потрібне якесь ім’я, щоб покликати мене ззаду?

– Та начебто.

– І можна обійтися несправжнім?

Я кивнув.

– Ім’я, ім’я… яке найкраще підійшло б? – сказала жінка.

– Якесь просте, легке для вимови. Бажано конкретне, реальне, яке можна руками помацати й очима побачити. Таке легше запам’ятати.

– Що, наприклад?

– Наприклад, я свого кота називаю Макрель. Правда, тільки від учора.

– Макрель, – промовила вона вголос, ніби для того, щоб переконатись, як звучить це слово. Спочатку своїм поглядом вона прикипіла до підставки для солі та перцю, а потім підвела голову й сказала:

– Мускат.

– Мускат?

– Раптом спало на думку… Можете так мене називати. Якщо не заперечуєте.

– Ні, звичайно… А як назвати вашого сина?

– Цинамон.

– Петрушка, шавлія, розмарин і чебрець,[46]– протягнув я співучим голосом.

– Мускат Акасака й Цинамон Акасака… Досить непогано, чи не так?

Мускат Акасака й Цинамон Акасака… От, напевне, здивувалася б Мей Касахара, якби дізналася, що я познайомився з такими людьми! «Оце так, Заводний Птаху! Невже ви не могли зв’язатися з трохи нормальнішими людьми? Чому?» – «Зовсім не знаю, Мей, чому».

– До речі, рік тому я познайомився з двома дівчатами – Мальтою і Критою Кано, – сказав я. – І через це потрапляв у різні скрутні ситуації. Та зараз їх уже немає.

Мускат лише кивнула, але мої слова не справили на неї жодного враження.

– Кудись пропали, – додав я тихо. – Зникли, як роса на сонці.

Або як зорі на світанку.

Жінка настромила на виделку листок якоїсь зелені, схожої на цикорій, і понесла до рота. Потім, ніби раптом згадавши про давню обіцянку, узяла склянку води і випила ковток.

– Вам, напевне, хочеться дізнатись про гроші. Ті, що ви отримали позавчора. Так чи ні?

– Ще й як хочеться! – відповів я.

– Я готова розповісти, але може виявитися, що це буде довга історія.

– До десерту встигнете?

– Боюсь, що ні, – відповіла Мускат.

Дата добавления: 2015-07-26