З погляду Мей Касахари

«Я вже давно‑давно збиралася вам, Заводний Птаху, написати, але ніяк не могла згадати вашого справжнього імені, й через це довго не писала. Бо навіть найсумлінніший поштар не зумів би доставити листа на адресу: „Район Сетаґая, ***, 2‑й квартал, Заводному Птаху“. Під час нашої першої зустрічі ви, напевне, сказали, як вас звати, але я геть‑чисто все забула (адже таке ім’я, як Тору Окада, забувається легко – після двох‑трьох дощів, хіба ні?). Та от недавно з якогось дрібного приводу я раптом його згадала. Так, наче подув вітер, і двері – бах! – відчинилися. Отже, вас, Заводний Птаху, насправді звуть Тору Окада.

Передусім годилося б пояснити, де я зараз перебуваю і що роблю, але це не так просто. Однак я не хочу сказати, що опинилася у скрутному становищі. Ні, усе здається простим і зрозумілим. І дорога, якою я сюди потрапила, зовсім не плутана. Досить узяти лінійку й олівець та провести лінію від однієї точки до іншої. Усе дуже просто! Однак… однак коли збираюся розповісти вам усе від початку, чомусь слів не вистачає. У голові утворилась якась пляма, біла, мов заєць узимку. Як би це сказати… іноді пояснити комусь просту річ не так просто. Візьміть для прикладу фразу: „Слон має страшно довгий хобот“. Якщо ви вживете її невпопад, то вона звучатиме зовсім фальшиво. Я відкрила це нарешті після того, як змарнувала стільки аркушів паперу на лист до вас. Наче Колумб – Америку.

Хоча, звісно, негоже говорити загадками, але я живу собі „десь“, як про це мовиться в казках: „Давним‑давно колись жила собі десь…“ Пишу цього листа зараз у малюсінькій кімнатці. У ній – стіл, ліжко, книжкова поличка і стінна шафа. Усе маленьке, просте, без жодних прикрас. Так би мовити, відповідає „мінімальним потребам“. На столі – лампа денного світла, чашка, поштовий папір і словник. Правду кажучи, я майже не користуюся словником. Бо не люблю його. Не до душі мені його зовнішній вигляд і зміст. Коли беру його в руки, кривлюся і думаю: „Ну хіба не однаково, знаю я це слово чи ні?“ Такі люди, як я, не зносять словників. От, наприклад, у словнику написано: „Конверсія – перехід з одного стану в інший“. Ну й що з того? А тому, коли я бачу на столі словник, то в мене таке відчуття, ніби дивлюся на собаку, який ненароком забіг у наш двір і випорожнився на траву. Та все‑таки довелося купити один словник, бо я подумала: не знатиму, що робити, якщо трапиться незнайомий ієрогліф.

А ще в мене з десяток ретельно підструганих олівців. Новісіньких, щойно куплених у крамничці канцтоварів. Ви нічим мені не зобов’язані – просто я їх купила, щоб написати вам, Заводний Птаху, листа. Приємно, коли олівці нові, щойно підстругані. Маю також попільничку, сигарети й сірники. Не курю так багато, як раніше. Іноді лише для зміни настрою (саме ось зараз закурила). Це все, що в мене є на столі. Стіл стоїть перед вікном, на ньому завіски, приємні, з квітчастим візерунком – зрештою, яке це має значення? Адже я їх не вибирала, вони від самого початку тут висіли. Якщо не брати до уваги завісок, кімната зовсім простенька. Більше схожа на камеру для юного злочинця, що вперше попав у в’язницю, спроектовану кимось з добрими намірами, ніж на кімнату для дівчини.

Про те, що видно за вікном, наразі не хочу розповідати. Відкладу на пізніше. І не тому, що це має якесь особливе значення, просто треба дотримуватися порядку. Сьогодні я розповідаю тільки про кімнату. Такий у мене графік на сьогодні.

Коли я перестала з вами зустрічатися, часто думала про пляму на вашому обличчі. Про ту синю пляму, що несподівано вискочила на вашій правій щоці після того, як одного дня ви крадькома, наче борсук, спустилися у колодязь у саду порожнього дому Міявакі, а через кілька днів вибралися наверх. Як згадую, то не йму віри, але ж усе це справді відбулося на моїх очах. Спочатку, коли її побачила, то подумала, що пляма – особливий знак. Що в ній є прихований глибокий зміст, мені незрозумілий. Бо інакше вона так швидко не з’явилася б.

Тому наприкінці я вирішила її поцілувати. Страшно захотіла її відчути, покуштувати на смак. Не подумайте, що я щотижня цілуюся з тутешніми хлопцями. А про те, що я тоді відчула й що сталося потім, докладно розповім коли‑небудь іншим разом. (Щоправда, я не впевнена, наскільки вдало я вмію розповідати.)

Наприкінці минулого тижня, коли після довгої перерви я поїхала до міської перукарні, мені на очі потрапив тижневик зі статтею про порожній дім Міявакі. Звісно, вона мене страшно приголомшила. Узагалі‑то я таких журналів не читаю, але цей випадково опинився перед моїми очима. Знічев’я розгорнула його, – і ось на тобі: про їхній дім написано. Стаття якась дивна, про вас – жодної згадки. Та, правду кажучи, я тоді раптом подумала: „А Заводний Птах з цим якось не пов’язаний?“ У голові виникла така думка, і я вирішила, що треба написати вам листа. Наче подув вітер, двері розчинилися, і я згадала ваше справжнє ім’я. „Так‑так, Тору Окада!“

Якби я мала час, то, можливо, як колись, перемахнула б через огорожу на задвір’ї і заглянула б до вас, Заводний Птаху. Посідали б ми навпроти одне одного за столом в убогій кухні й спокійно поговорили б. Так, гадаю, було б найшвидше. Та, на жаль, через різні обставини це неможливо. А тому я сиджу за столом і, стискаючи олівця, пишу вам листа.

Останнім часом я часто думаю про вас, Заводний Птаху. Навіть кілька разів бачила вас у сні. Снився той самий колодязь. Але ви в цьому сні були не головним, а наче доважком. Сам сон не мав якогось глибокого змісту, але я страшно розхвилювалася. А після того, як і слід було сподіватися, у тижневику з’явилася стаття про порожній дім Міявакі (хоча зараз його порожнім уже не назвеш).

Мені чомусь здається, що Куміко‑сан усе ще не повернулася. А ви часом не задумали чогось незвичного, щоб її повернути до себе? Так інтуїція мені підказує.

На все добре, Заводний Птаху! Як матиму настрій – напишу ще».

Дата добавления: 2015-07-26