Що виявилося у футлярі гітари

Наступного ранку я пішов фотографуватися на паспорт. Коли сів у студії на стілець, фотограф довго, професійним поглядом вдивлявся в моє обличчя, а потім, нічого не сказавши, відійшов у підсобну кімнатку, приніс звідти пудру й замазав нею пляму на моїй правій щоці. Після того відступив назад і старанно відрегулював освітлення – яскравість та кут падіння променів, щоб родимка не впадала в очі. Дивлячись в об’єктив, я за вказівкою фотографа вдав, що злегка всміхаюся. «Післязавтра вдень буде готова, приходьте забрати», – сказав фотограф. Я повернувся додому, подзвонив дядькові й сказав, що через кілька тижнів, можливо, покину його дім. Попросивши вибачення за таку поспішність, я зізнався, що Куміко несподівано пішла з дому. Мовляв, потім прислала листа, в якому написала, що більше не повернеться, а я хочу тимчасово – наскільки, сам не знаю – звідси поїхати. Вислухавши моє пояснення, дядько, мабуть, задумався і замовк.

– А мені досі здавалося, що ви між собою ладите, – сказав він нарешті з легким зітханням.

– Правду кажучи, й мені так здавалося, – признався я.

– Якщо не хочеш, можеш не казати, але з якої причини вона пішла?

– Гадаю, обзавелася коханцем.

– Ти здогадувався?

– Та де там! Вона сама мені написала. У листі.

– Отакої! – здивувався дядько. – Ну, якщо так, то вже нічого не вдієш.

– Та мабуть.

Дядько знову зітхнув.

– Зі мною все гаразд, – сказав я бадьорим голосом, щоб заспокоїти дядька. – Тільки на короткий час я хочу звідси виїхати. Змінити обстановку, настрій і неквапливо подумати, як далі жити.

– І куди ти збираєшся їхати?

– Думаю податися до Греції. Бо там живе мій приятель, який уже давно запрошує мене до себе в гості, – збрехав я, але на душі від цього стало ще огидніше. Та, як не крути, я не міг зараз розповісти дядькові все, пояснити, щоб було правдиво, точно й зрозуміло. Краще було збрехати.

– Гм! – промимрив він. – Роби, як хочеш, – я не проти. Дім в оренду я поки що не здаватиму, так що свої речі можеш залишити. Ти молодий і переробити своє життя ще зумієш. А поїхати кудись далеко й побайдикувати – не завадить. Кажеш, Греція? Нехай буде Греція.

– Вибачте, – сказав я. – А якщо, поки мене не буде, ви все‑таки здасте дім комусь в оренду, то з моїми теперішніми манатками не панькайтеся. Серед них нема нічого вартісного.

– Гаразд, потім щось придумаю. До речі, ота «перегороджена течія», про яку ти мені нещодавно казав по телефону, часом не має стосунку до Куміко?

– Та як вам сказати?.. Трохи має. Бо я також захвилювався, коли почув такі розмови.

Дядько, здавалось, трохи задумався.

– Ти не проти, якщо найближчим часом я до тебе загляну? І власними очима подивлюся, як там справи. Бо вже давно в тебе не був.

– Не заперечую, приїжджайте будь‑коли. Я все одно нічим не зайнятий.

Поговоривши з дядьком, я відчув, як мені все остогидло. І куди тільки занесла мене ця дивна течія! Тепер між дядьковим світом і моїм наче постала невидима стіна, товста й висока. Стіна, що відділяла один світ від іншого. Дядько залишився в тому світі, а я – в цьому.

Дядько навідався до мене через два дні. Побачивши пляму на моєму обличчі, нічого не сказав. Видно, не знав, що сказати. Тільки здивовано примружив очі – от і все. Приніс подарунок – пляшку першокласного шотландського віскі й коробочку камабоко[42]з Одавари. Ми посідали на веранді, пили віскі й закусували камабоко.

– А все‑таки веранда – добра річ, – сказав дядько, кілька разів кивнувши. – У будинку європейського типу її, звісно, немає, і я іноді скучаю за нею. Що там казати, на веранді і настрій стає іншим.

Якийсь час дядько дивився на місяця‑молодика у небі. Його білий серпок наче хтось щойно наточив. Неймовірно, як така штука може плавати в небесах.

– До речі, звідки взялася в тебе оця пляма? – ніби ненароком запитав дядько.

– Сам не знаю, – відповів я і ковтнув віскі. – Якось несподівано з’явилася. Десь тиждень тому. Хотілося б докладніше пояснити, та от біда – не знаю як.

– До лікаря звертався?

Я похитав головою.

– Я ще одного не розумію: це якось пов’язане із зникненням Куміко?

Я знову похитав головою.

– Так чи інакше, але ця пляма з’явилася після того, як Куміко пішла з дому. Тобто порядок подій такий, однак чи існує між ними причинно‑наслідковий зв’язок – не знаю.

– Я ніколи не чув, щоб такі плями з’являлися раптово.

– І я не чув, – сказав я. – Не можу пояснити чому, але мало‑помалу начебто звикаю до неї. Звичайно, спочатку злякався, був у шоку. Від самого вигляду обличчя настрій псувався. Я все думав, що ж робити, якщо вона назавжди залишиться? Збігали дні за днями, і я чомусь перестав про неї турбуватися. Навіть подумав, що нічого такого поганого в ній нема. Сам не знаю чому.

– Гм, – промимрив дядько й з недовірою довго придивлявся до плями на моїй правій щоці. – Ну, якщо так, то це, звичайно, твоя проблема, але в разі потреби можу познайомити тебе з одним лікарем.

– Дякую. Поки що я не маю наміру показуватися лікареві. Бо, гадаю, користі з цього не буде ніякої.

Згорнувши руки на грудях, дядько якийсь час дивився на небо. Як і раніше, зірок на ньому не було видно. Красувався тільки місяць‑молодик.

– Я давно з тобою так спокійно не розмовляв. Бо думав, що ви з Куміко живете в повній злагоді. А крім того, я не люблю пхати свого носа в чужі справи.

Я сказав, що розумію його.

Трохи потрусивши кусниками льоду, що стукалися один об одного, у склянці, дядько ковтнув віскі й поставив склянку на підлогу.

– Ніяк не доберу, що коїться останнім часом навколо тебе. Течію перегороджено, дім якось не так стоїть, Куміко зникла, раптом одного дня на обличчі вискочила пляма, а сам ти зібрався їхати на Крит… Зрештою, це непогано. Твоя дружина пішла з дому, а на твоєму обличчі з’явилася пляма. Може, це звучить грубо, але не моя дружина пішла з дому і не на моєму обличчі з’явилася пляма, чи не так? А тому нічого не пояснюй, якщо не хочеш. І я зайвий раз не збираюся втручатись. Тільки от що пораджу: тобі треба добре подумати, що для тебе найголовніше.

Я кивнув.

– Та я вже давно про це думаю. Але все так ускладнилось і переплелося, що ніяк не можу розплутати, відділити одне від одного. Що робити – не знаю.

Дядько всміхнувся.

– Для цього треба знати один секрет. Більшість людей, які його не знають, приймають неправильне рішення. І коли зазнають невдачі, скаржаться або звалюють вину на інших. Я стільки таких випадків бачив, що аж огидно. Чесно кажучи, дивитися на таке надзвичайно неприємно. Може, це звучатиме надто пишномовно, але я скажу: секрет полягає в тому, щоб не починати з найголовнішого. Іншими словами, якщо встановлюєш порядок своїх дій від А до Я, то починай десь з кінця – коло Я. Ти кажеш: усе ускладнилось і переплелося так, що ти ніяк не можеш його розплутати. А це часом не тому, що ти намагаєшся вирішити свої проблеми від самого верху? Якщо ти надумав зробити щось важливе – починай з якої‑небудь дрібниці. Дрібниці, яку кожен бачить і розуміє. І з цією дрібницею довго пововтузься.

Я, звичайно, не великий бізнесмен. Маю на Ґіндзі якихось чотири‑п’ять крамниць. Як порівняти з багатіями – злидень, якому нема чим похвалитися. Та якщо говорити тільки про успіх чи невдачу, то можна сказати, що я ні разу не зазнав краху. Бо я на практиці користуюся згаданим секретом. Інші намагаються будь‑що вирватись якнайшвидше вперед. А я так не роблю. Найбільше часу я витрачаю на дрібниці. Бо розумію: чим більше на них витрачатиму, тим легше потім справа піде.

Дядько ще раз ковтнув віскі.

– Скажімо, ти збираєшся відкрити десь ресторан чи бар – байдуже. Уяви собі, що тобі така ідея прийшла в голову. Треба вибрати місце з кількох можливих варіантів. А доведеться зупинитись на одному. Що ти робитимеш?

Я трохи задумався.

– Ну, треба спочатку все прорахувати для кожного варіанта. Скільки платити за приміщення, який кредит узяти, скільки щомісяця виплачувати за кредит, скільки місць потрібно для клієнтів, яка їхня відвідуваність, який дохід з кожного клієнта, скільки платити працівникам, які витрати, які прибутки… Приблизно так, гадаю.

– Більшість зазнає невдачі, бо саме так робить, – сміючись, промовив дядько. – Та от послухай, як я роблю. Якщо знаходжу підходяще місце, стою там щодня години три‑чотири й спостерігаю, які люди ходять цією вулицею, які в них обличчя. Не треба ні про що думати, нічого рахувати. Досить дивитись, які люди ходять і що написано на їхніх обличчях – от і все. За цей час повз мене пройде тисячі три людських облич. Іноді доводиться стояти набагато довше. Але тоді раптом стає ясно – наче туман розсіюється. Стає зрозуміло, що це за місце і що там люди потребують. Якщо їхні потреби одні, а мої – інші, я ставлю на цьому крапку. Якщо ж між їхніми та моїми потребами вдається знайти точку дотику або компроміс – значить, я спіймав успіх за хвіст. Далі треба його міцно тримати й не відпускати. Та щоб його спіймати, доводиться стояти там, як дурню, і в дощ, і в сніг, вдивляючись у людські обличчя. А прорахувати все можна пізніше. Я загалом реаліст. Вірю лише тому, що бачу власними очима. Міркування, самореклама, підрахунки, ізми та всякі теорії – це головне для людей, які навіть очима нічого не здатні розгледіти. Чому – сам не знаю. Адже кожен мав би це вміти, якби спробував.

– Виходить, що річ не тільки в легкій руці?

– Звісно, й вона до цього причетна, – сказав дядько, усміхаючись. – Та не лише вона. Я вважаю, що тобі треба почати з найпростішого. Наприклад, стати десь на розі вулиці й щодня пильно вдивлятися в людські обличчя. І нічого поспішно не вирішувати. Мабуть, це важко, але іноді треба зупинитись і витратити на це час.

– Ви хочете сказати, що мені варто ще залишитися тут?

– Та ні, я не сказав, що ти повинен їхати або залишитися. Якщо хочеш їхати в Грецію – їдь. Хочеш залишитися тут – залишайся. Тобі вирішувати, що робити. Тільки от що я тобі скажу. Я довго думав, що ти правильно вчинив, коли одружився з Куміко. Вважав, що й їй це на користь. Та ніяк не можу збагнути однієї речі: чому раптом у вас усе пішло шкереберть? А ти розумієш?

– Ні.

– А якщо так, то поки все не з’ясується, тобі краще навчитись дивитися на світ своїми очима. Не бійся витратити на це час. Коли не жалієш на щось часу – це в певному розумінні витончена помста.

– Помста? – трохи здивувався я. – Яку помсту ви маєте на увазі? Кому?

– Невдовзі зрозумієш, – промовив дядько з усміхом.

Ми просиділи вдвох на веранді за пляшкою десь з годину. Потім дядько встав і, сказавши, що засидівся, пішов. Залишившись наодинці, я прихилився до стовпа й, неуважно поглядаючи на сад і місяць, ще довго вдихав атмосферу реальності, яку приніс дядько. Завдяки цьому я вперше за багато днів зміг полегшено зітхнути.

Однак через кілька годин така атмосфера почала розсіюватись, і все навколо мене огорнув легкий серпанок смутку. Врешті‑решт я залишився в цьому світі, а дядько – в тому.

Дядько сказав, що передусім треба думати про найпростіші речі, але ж я не міг відрізнити просту річ від складної. А тому наступного ранку, коли минула година пік, я вийшов з дому й на електричці вирушив до Сіндзюку. Вирішив і справді там стати й пильно розглядати людські обличчя. Яка з того користь – я не знав. Але подумав, що краще щось робити, ніж нічого. Якщо до одуріння розглядати людські обличчя – це одна з простих речей, то варто спробувати. Принаймні шкоди від цього не буде. Якщо ж усе піде на лад, то, можливо, щось мені підкаже, що таке «проста річ».

Першого дня я дві години сидів на бордюрі квіткової клумби перед станцією Сіндзюку й придивлявся до облич людей, що проходили мимо. Однак перехожих було так багато і йшли вони так швидко, що мені не вдавалося розгледіти кого‑небудь як слід. Крім того, поки я там сидів, підійшов якийсь бродяга й причепився з розмовами. Кілька разів проходив мимо поліцай, пильно приглядаючись до мене. Через це я покинув пристанційну площу й вирішив пошукати зручнішого місця для спокійного спостереження за перехожими.

Пройшовши тунелем під залізничною колією до західного виходу станції, я трохи поблукав і помітив невелику площу перед висотною будівлею. Там виявилася пристойна лавка, з якої я міг досхочу надивитися на людей, що проходили повз мене. Перехожих тут було набагато менше, ніж перед станцією, і не траплялися волоцюги з пляшечкою віскі, що стирчала з кишені. Я просидів там цілий день, пообідав пампушками в кав’ярні «Данкін Донатс» і повернувся додому ще перед тим, як почався вечірній наплив пасажирів.

Спочатку мені впадали в очі люди з рідким волоссям. Очевидно, дався взнаки досвід дослідження, проведеного разом з Мей Касахарою на замовлення фірми, що виготовляла перуки. Очі мимоволі вистежували голомозих і класифікували їх за категоріями А, Б, В. Через це я навіть подумав, що було б добре зателефонувати Мей і ще раз взятися разом до знайомої спільної роботи.

Однак минуло кілька днів, і я навчився дивитись на людей, ні про що не думаючи. Більшість перехожих були службовцями, що заходили й виходили із цього хмарочоса, – чоловіки в білих сорочках і краватках, з портфелями в руках, жінки здебільшого на високих каблуках. Інші люди заходили в ресторани й крамниці, що містилися в будівлі. На оглядовий майданчик на верхньому поверсі піднімалися сім’ї з дітьми. Проходили мимо також люди, які йшли хтозна‑звідки й хтозна‑куди. Та загалом вони не дуже квапилися. А я просто, без жодної мети, дивився на них, і якщо іноді якась людина чомусь привертала мою увагу, я зосереджувався на її обличчі й супроводжував поглядом.

Так тривало поспіль цілий тиждень. Коли після десятої спадав людський потік, я сідав в електричку і їхав до Сіндзюку, сідав на лавку й до четвертої години, майже не ворушачись, пильно вдивлявся в людські обличчя. За таким заняттям, проводжаючи їх одне за одним, я відчув, що моя голова порожніє, немов пляшка, з якої вийняли корок. Я не розмовляв ні з ким, і ніхто – зі мною. Я нічого не відчував, ні про що не думав. Іноді мені здавалося, що я став частиною кам’яної лавки.

І тільки одного разу до мене заговорила людина – охайно вдягнена худа жінка середніх літ. В яскраво‑рожевій тісній сукні, темних окулярах з черепаховою оправою, білому капелюшку, з білою сумочкою‑макраме. На гарних ногах – білісінькі шкіряні босоніжки, з вигляду досить дорогі. Сильно нафарбована, але не надміру. Вона спитала, чи мені чогось не треба. Я відповів: «Особливо нічого». – «Я бачу вас тут щодня. Що ви робите?» – спитала вона. – «Вдивляюся в людські обличчя», – відповів я. – «З якою метою?» – спитала жінка. – «Без особливої мети», – відповів я.

Жінка вийняла із сумочки пачку «Virginia Slims» і закурила від маленької золотої запальнички. Запропонувала одну сигарету мені, але я похитав головою. Після того вона зняла темні окуляри й, нічого не кажучи, видивилася на моє обличчя. Точніше, на мою родимку. У свою чергу я глянув їй у вічі. Але не прочитав у них жодного почуття. Побачив лише двійко чорних зіниць, що належно функціонували. Ніс маленький, загострений. Губи тонкі, старанно нафарбовані. Вік було важко визначити – можливо, років сорок п’ять. На вигляд молода, але у зморшках біля носа проглядала якась утома.

– Гроші маєте? – звернулася вона до мене.

– Гроші? – здивувався я. – Про які гроші ви питаєте?

– Просто поцікавилася. Може, у вас труднощі з ними?

– Та ні, поки що все нормально, – відповів я.

Жінка, не спускаючи з мене очей, трошки скривила губи, ніби хотіла спробувати на смак мої слова. Потім кивнула, наділа окуляри, кинула на землю сигарету й, не озираючись, пішла. Збитий з пантелику, я стежив, як вона зникає в юрбі. Може, вона несповна розуму? Та ні, надто охайно вдягнена. Я роздушив ногою кинуту сигарету й поволі оглянувся. Навколо мене простягався той самий реальний світ. Усі люди з якоюсь метою звідкись кудись прямували. Я не знав, хто вони, а вони – хто я. Глибоко вдихнувши, я знову, ні про що не думаючи, взявся розглядати людські обличчя.

Так я просидів загалом одинадцять днів. Щодня пив каву, з’їдав пампушки і тільки пильно вдивлявся в обличчя перехожих. Якщо не брати до уваги короткої беззмістовної розмови з охайно вдягненою жінкою, упродовж цих одинадцяти днів я ні з ким не прохопився жодним словом. Нічого особливого не робив, і нічого не сталося. Однак навіть після одинадцяти пустопорожніх днів ні до чого путнього я все ще не дійшов. Як і раніше, блукав у складному, заплутаному лабіринті. Навіть не зміг розмотати найпростішого клубка.

А проте надвечір одинадцятого дня стався дивний випадок. Була неділя, і я, засидівшись там на лавці трохи довше, ніж звичайно, приглядався до людських облич. На відміну від будніх днів, у неділю на Сіндзюку проходили інші люди й не було години пік. І от зненацька мені в око впав парубок із чорним футляром гітари. Середнього зросту, в окулярах з чорною пластмасовою оправою, з довгим, до плечей, волоссям, у синіх джинсах, джинсовій сорочці й білих стоптаних кросівках. Він пройшов повз мене, зосереджено дивлячись прямо перед себе. Його поява мене просто приголомшила. Серце закалатало, і я подумав: «Я ж знаю цього парубка». Я десь його бачив. Але впродовж кількох секунд я не міг пригадати, де саме. Та це ж він співав у барі в Саппоро того вечора. Безсумнівно, він.

Зірвавшись з лавки, я поспішив за ним. Парубок ішов загалом неквапливо, а тому догнати його було неважко. Підладившись під його ходу, я відставав від нього метрів на десять. Мені дуже кортіло озватися до нього. «Вибачте, це ви, напевне, три роки тому співали в Саппоро? Я там слухав ваші пісні». – «Невже? – сказав би він. – Дякую». А що далі? «Ви знаєте, того вечора моя дружина зробила аборт. А недавно пішла з дому. Уже давно спала з іншим чоловіком». Може, таке я міг би сказати? Так чи інакше, я вирішив пустити все на самоплив і піти вслід за ним.

Парубок ішов усе далі від станції. Залишив позаду ряди хмарочосів, перетнув шосе Косюкайдо і попрямував у бік парку Йойоґі, над чимось глибоко задумавшись. Видно, дорогу знав добре – йшов упевнено, без жодних вагань, не озираючись. Крокував в однаковому темпі, дивлячись прямо вперед. Я йшов услід за ним, згадуючи про той день, коли Куміко зробила аборт. Саппоро. Початок березня. Тверда промерзла земля, іноді в повітрі кружляє лапатий сніг. Я знову опинився на тих вулицях, вдихав грудьми остуджене повітря. Бачив перед собою білу пару від людського дихання.

Та раптом я подумав, що, може, саме з того часу все почало змінюватися. Напевне. Це був вирішальний момент, коли течія подій навколо мене почала змінювати свій напрям. Якщо подумати, озираючись у минуле, то аборт для нас обох став подією надзвичайно важливого значення. Але тоді її важливості я не усвідомлював. Я найбільше зосередився на аборті, а може, найголовніше полягало зовсім в іншому.

Я мусила це зробити. Думаю, що так краще для нас обох. Але є в цьому щось, чого ти не знаєш. Щось таке, для чого наразі не знаходжу слів. Це не означає, що я щось приховую від тебе. Я все ще не впевнена, чи це правда. А тому поки що не можу висловити цього словами.

У той час Куміко не мала певності, що це щось насправді існувало. Звичайно, воно більше було пов’язане з вагітністю, а не з абортом. А може, з дитиною в її утробі. Що ж це могло бути? Що призвело її до такого сум’яття? Може, вона мала з кимось зв’язок і не захотіла від нього народити дитину? Та ні, це неймовірно. Вона сама так стверджувала. Насправді дитина була від мене. А проте було щось таке, чого вона не могла мені сказати. І воно тісно пов’язане з недавнім зникненням Куміко. Усе звідси почалося.

Однак я ніяк не здогадувався, яка, власне, таємниця за цим ховається. Мене залишили самого блукати в темряві. Я тільки зрозумів одне – Куміко не повернеться до мене, поки я не відкрию для себе таємницю, що стоїть за цим щось. Невдовзі я відчув, як у мені почала наростати злість. Злість проти чогось, невидимого моїм очам. Я випростав спину, глибоко вдихнув і спробував угамувати калатання серця. Однак злість безшумно, як вода, розпливалася по всіх частинах мого тіла. Злість, перемішана зі смутком. А я не міг розбити її об що‑небудь і якимось чином позбутися її назавжди.

Парубок ішов і далі в такому ж темпі. Перетнув колію лінії Одакю, пройшов торговою вулицею, повз сінтоїстський храм і через кілька заплутаних провулків. Аби не потрапити йому на очі, я намагався зберігати достатню відстань до нього. А він навіть не підозрював, що я стежу за ним. Бо ні разу не оглянувся. Я подумав, що цей парубок, безперечно, чимось відрізняється від звичайних людей. Він не лише не озирався, але навіть не поглядав по боках. Про що він так зосереджено думав? А може, навпаки – ні про що не думав?

Згодом парубок звернув з людних вулиць у тихий квартал двоповерхових дерев’яних осель. Вулички вже були вузькі, звивисті, обабіч, впритул одне до одного, забудовані справді старими будівлями. Я здивувався – навколо ні душі. Більша половина навколишніх будинків стояла порожньою. На їхніх дверях, забитих дошками, висіли таблички: «Під забудову». Подекуди, ніби вирвані зуби, проглядали пустирі, зарослі бур’яном й обгороджені дротяною сіткою. Можливо, планується найближчим часом увесь цей квартал знести й натомість побудувати нові хмарочоси. Перед одним будинком, де ще мешкали люди, стояли горщики з повійкою та іншим зіллям. Валявся триколісний велосипед, а у вікні другого поверху сушився дитячий купальник. Кілька кішок, лежачи на підвіконні й на порозі, ліниво позирали на мене. Хоча вже вечоріло, надворі було світло, але вулиця вже спорожніла. Я ніяк не розумів, де опинився. Не уявляв собі, де північ, а де південь. Здогадувався, що перебуваю у трикутнику, який з’єднує три станції – Йойоґі, Сетаґая і Харадзюку. Але не був у цьому впевнений.

Так чи інакше, а виявилося, що в самому центрі міста є таке запущене місце. Здавна в цьому районі вулички були настільки вузенькими, що люди й автомашини не могли розминутися, і, мабуть, тому сюди тривалий час не доходили руки будівельних компаній. Ступивши сюди ногами, я мав таке відчуття, ніби час повернувся назад років на двадцять‑тридцять. І відразу мені здалося, ніби набридливий автомобільний гуркіт щойно кудись зник. Парубок з футляром гітари, пробившись крізь плетиво вуличок, зупинився перед дерев’яним багатоквартирним будинком. Відчинив вхідні двері й, зайшовши всередину, зачинив їх за собою. Двері начебто залишилися незамкненими.

Трохи постоявши, я подивився на годинник. Його стрілки показували 18:20. Зіпершись на огорожу з дротяної сітки навколо пустиря навпроти, я взявся оглядати будинок. Звичайний двоповерховий, яких чимало. Про це свідчив вхід і розташування кімнат. У студентські роки я також якийсь час проживав у подібному. Окрема кімната в ньому з коробкою для взуття в передній, спільний туалет і маленька кухня – типове житло для студентів або службовців‑одинаків. Та відчувалося, що тут ніхто не мешкає. З нього не долітали жодні звуки, не було видно жодних рухів. Табличка з прізвищами мешканців на дверях, оздоблених пластиком, видно, давно відірвалася, а на її місці залишилася продовгувата біла смуга. Хоча надворі все ще панувала післяобідня спека, усі вікна було щільно зачинено й зсередини зашторено.

Можливо, цей будинок, разом з іншими, заплановано зруйнувати і в ньому ніхто не живе? Якщо так, то що тут робить парубок з футляром гітари? Після того, як він зайшов, я сподівався, що, може, хоч одне вікно відчиниться, але, як і раніше, ніщо не ворухнулося.

Оскільки гаяти час у безлюдному провулку не годилося, то я підійшов до цього будинку й спробував відчинити двері. Залишившись незамкненими, вони легко розчинилися досередини. Я постояв трохи на порозі, щоб оцінити обстановку, але в напівтемряві нічого добре не розгледів. При зачинених вікнах тут було гаряче й душно. Відгонило пліснявою, як на дні того колодязя. Від духоти під пахвами наскрізь спітніла сорочка. Піт краплями стікав за вуха й падав на землю. Я рішуче зайшов усередину й тихо зачинив за собою двері. Спробував за табличками на поштових скриньках або коробці для взуття (якби їх виявив) перевірити, чи хто‑небудь тут ще мешкає. Але несподівано помітив там когось. І той хтось не спускав з мене очей.

Праворуч, відразу за дверима, стояла висока коробка для взуття, а за нею начебто хтось ховався. Затамувавши подих, я вдивлявся в задушливу напівтемряву. Там я помітив парубка з футляром гітари, за яким я стежив. Зайшовши всередину, він одразу причаївся за коробкою. Серце в мене закалатало так, ніби десь під горлом хтось забиває цвяха. Власне, що цей парубок там робить? Чекає на мене? А може…

– Добрий день! – відважився я сказати. – Я хотів запитати…

І в цю мить зненацька щось із страшною силою луснуло мене по плечу. Я не зрозумів, що сталося. Лише відчув удар, від якого в очах потьмарилося. Усе ще нічого не збагнувши, я завмер на місці. Та наступної миті до мене дійшло. Бита. Спритно, як мавпа, парубок вистрибнув зі своєї криївки і бейсбольною битою щосили рубонув мене по плечу. Збивши мене з пантелику, він знову підняв биту й кинувся на мене. Я спробував ухилитися, але було вже запізно. Цього разу бита влучила в ліве передпліччя. Вмить уся рука заніміла. Болю не було. Просто я перестав його відчувати, неначе ліва рука розтанула в повітрі.

І тоді, майже машинально, я завдав своєму супротивнику удар ногою. У старшому класі середньої школи один мій товариш, що мав якийсь дан з карате, навчив мене особисто найпростіших прийомів цієї боротьби. Щодня тренував мене завдавати ударів ногою. Нічого особливого – просто треба було якнайсильніше ударяти ногою, викидаючи її зблизька вперед якомога вище. Товариш казав, що в скрутній ситуації це найкорисніший прийом. Його слова таки справдилися. Коли мій супротивник несамовито розмахував битою, йому й на думку не спадало, що його можуть стусонути ногою. Як і він, я у нестямі не знав, куди б’ю. Хоча удар був не дуже сильний, парубок, здається, таки охляв. Перестав розмахувати битою й дивився на мене осклянілими очима, ніби час зупинився. У цю мить я ще раз, влучніше й сильніше, ударив його ногою в низ живота. Поки він корчився від болю, я вирвав у нього биту й щосили врізав йому ногою в бік. Парубок хотів схопити мене за ноги, а тому я дав йому нового стусана. Потім ще одного в те саме місце. Після того лупонув битою по стегну. Здушено зойкнувши, парубок звалився на підлогу.

Спочатку я стусав його ногою й лупив битою від страху й збудження, щоб оборонитися від його ударів. Та як тільки парубок упав, страх перетворився у справжню лють. Тиха злість, що закипала в мені, коли я йшов і думав про Куміко, нікуди не ділася. Але тепер вона, уже близька до ненависті, вирвалася назовні, розбухла й спалахнула, як вогонь. Я ще раз луснув парубка битою по стегну. З кутиків рота в нього потекла слина. Моє плече й ліве передпліччя, куди він улучив битою, потроху почали боліти. І від цього болю я ще більше розлютився. Обличчя парубка спотворив біль, та все одно він намагався підвестись, спираючись на руки. Оскільки своєю лівою рукою я не володів, то, відклавши биту, накинувся на нього й лупцював його обличчя правою рукою. Раз за разом. Бив так, що пальці моєї правої руки заніміли й заболіли. Мені хотілося побити його до непритомності. Схопивши парубка за шию, я бив його головою об дерев’яну підлогу. Досі я ніколи не встрявав у таку бійку. Ніколи так люто нікого не бив. Однак цього разу ніяк не міг зупинитися. «Досить! – майнуло в голові. – Досить! Це вже занадто. Він же тепер не зможе встати на ноги». А проте не міг стриматися. Зрозумів, що в мене роздвоєння особистості. Цей я не міг угамувати того я. Від цієї думки мене почало морозити.

Та саме тоді я помітив, що парубок сміється. Битий, він сміявся мені в очі. І що більше я його бив, то голосніше він сміявся. Аж поки нарешті в нього з носа, з розбитих губ не потекла кров. Захлинаючись власною слиною, він голосно захихотів. «Видно, несповна розуму», – подумав я й, залишивши його, підвівся на ноги.

Озирнувшись навколо, я побачив, що чорний футляр гітари стоїть біля коробки для взуття. Я махнув рукою на парубка, що все ще сміявся, підійшов до футляра й, поклавши його на підлогу, відкрив замок і відкинув кришку. Всередині не було нічого. Цілковита порожнеча – ні гітари, ні свічок. Парубок глянув на мене, заходячись кашлем і сміхом. Раптом я відчув, що стало важко дихати – духота в будинку стала нестерпною. Сморід плісняви, спітнілість власного тіла, запах крові й слини, злість, що кипіла в мені, й ненависть – усе це годі було знести. Я вибіг надвір і хряснув за собою дверима. Як і раніше, навколо – ні душі. Тільки великий рудий котяра, не звертаючи на мене уваги, повільно переходив пустир.

Я хотів якнайшвидше звідси вибратися, щоб ніхто мене не запримітив. Не знаючи, куди йти, я пішов навмання і невдовзі помітив автобусну зупинку з табличкою: «До станції Сіндзюку». Очікуючи автобуса, я спробував сяк‑так віддихатися і зібратися з думками, та дарма – дихання не внормувалося, а в голові панував безлад. «Я ж тільки хотів подивитися на людські обличчя», – подумки повторював я. За дядьковою порадою на розі вулиці тільки розглядав обличчя перехожих. І лише думав про те, як розплутати найпростіший клубок. Коли я сів в автобус, пасажири одностайно повернулися в мій бік. Якийсь час вони здивовано позирали на мене, а потім чомусь ніяково відвернули від мене очі. «Може, винна в цьому родимка», – подумав я. І тільки згодом я помітив, що моя біла сорочка забризкана кров’ю того парубка (головно з носа), а рука стискала бейсбольну биту, яку я мимоволі прихопив із собою.

Врешті‑решт я приніс биту додому й закинув її у шафу.

Тієї ночі я не міг заснути до самого досвітку. З часом плече й ліве передпліччя, куди мене вперіщив парубок битою, розпухло й нестерпно боліло, а правий кулак, здавалось, все ще лупцював супротивника. Зненацька я помітив, що усе ще міцно стискаю кулак, готовий до бою. Спробував його розтулити, але рука не слухалася. Я не засинав не тому, що не міг, а тому, що не хотів. Бо якщо зараз засну, обов’язково присниться якась гидота. Аби заспокоїтися, я сів за кухонним столом і, допиваючи віскі, яке приніс дядько, слухав тиху музику з магнітофона. Хотілося з кимось порозмовляти. Почути від когось хоч одне слово. Я поставив телефонний апарат на стіл і кілька годин не відривав від нього очей. «Подзвоніть мені! Хоч хто‑небудь! – подумав я. – Навіть та загадкова жінка з телефону. Будь‑хто! Я згоден говорити про будь‑що. Навіть про щось беззмістовне й брудне. Про щось неприємне й зловісне». Хотілося, щоб принаймні хтось завів зі мною розмову.

Однак телефон мовчав. Я допив рештки віскі й ще завидна ліг спати. А перед тим, як заснути, подумав: «Будь ласка, не треба поганих снів. Дайте хоч сьогодні просто поспати».

Та сон усе‑таки приснився. Як я і сподівався, страшно огидний. Про того парубка з футляром гітари. Уві сні я робив те саме, що в реальному житті, – йшов услід за ним, відчинив двері в тому домі, скуштував удару битою, потім бив сам, бив, бив, бив… Але далі все набрало іншого вигляду. Я перестав дубасити і встав, а парубок, пускаючи з рота слину, з диким реготом добув з кишені ножа – маленького й гострого. Його лезо зблиснуло, як біла кістка, у пригаслому надвечірньому світлі. Однак парубок не кинувся з ним на мене, а, роздягнувшись догола, взявся знімати з себе шкіру так, ніби чистив яблуко. І при цьому не переставав сміятися. Кров спливала з нього, утворюючи на підлозі жахливі калюжі. Правою рукою він здирав шкіру на лівій, а обідраною та закривавленою лівою робив те саме з правою. Нарешті парубок перетворився у шматок яскраво‑червоного м’яса, однак і тоді сміявся розтуленим, як чорна яма, ротом. І тільки білки очей шалено оберталися в орбітах закривавленого тіла. Потім, ніби підладжуючись до цього неприродного сміху, шкіра, здерта з нього, поповзла з шурхотом підлогою до мене. Я спробував утікати, але ноги не ворушилися. Діставшись до моїх ніг, шкіра наповзала на мене й щільно вкривала моє тіло. Просочена кров’ю, вона, поволі прилипаючи, утворювала новий шар. Усе навколо пропахло кров’ю. Незабаром його шкіра лягла тонкою оболонкою на мої ноги, тіло, обличчя. Потім у моїх очах потьмарилося, а в темній порожнечі лунав тільки сміх. І я прокинувся.

Пробудившись зі сну, я не на жарт злякався. Якийсь час навіть не міг прийти до тями. Пальці моїх рук дрібно тремтіли. Та водночас я дійшов одного висновку.

Я не можу й не повинен нікуди тікати. От що я вирішив. Хоч би куди я поїхав, воно обов’язково мене дожене. Будь‑де.

Дата добавления: 2015-07-26