Третій розділ з погляду історичного матеріалізму

Теорія історичного матеріалізму відкрила дуже важливі істини. Людство — це не тваринний вид, а історична реальність. Людське суспільство — це анти-фюсіс: воно не пасивно терпить присутність природи, а бере на себе відповідальність за неї. Це сприйняття природи здійснюється не як суб'єктивна операція, а об'єктивно — в практиці («praxis»). Таким чином, жінку не можна розглядать тільки як організм певної статі: з біологічних даних лише ті щось важать, які мають справді конкретну вартість. Самоусвідомлення жінкою свого справжнього покликання визначається не тільки сексуальністю — воно відбиває ситуацію, що залежить від економічної структури суспільства, яка, в свою чергу, відображає ступінь технічної еволюції людства.

Ми вже знаємо, що з біологічного погляду жінку характеризують дві основні риси: 1) її вплив на світ менш значний, ніж вплив чоловіка; 2) вона глибше вкорінена в людський рід. Але ці риси набувають зовсім різної цінності залежно від соціально-економічних умов. В історії людства вплив людей на природу ніколи не визначали лише оголеним тілом: вже одна рука людини, завдяки хапальному великому пальцю, перевершує саму себе, оперуючи інструментом, який помножує її міць. Так, в найдавніших документах доісторичної епохи людину зображено завжди озброєною якимось предметом. У ті прадавні часи, коли необхідно було розмахувати важкою довбнею в двобої з дикими тваринами, фізична слабкість жінки була очевидною вадою. Жінка ставала зовсім безпорадною, коли треба було застосувати будь-яке знаряддя праці, яке вимагало більшої сили, ніж та, яку вона мала. І лише поява техніки здатна анулювати м'язову нерівність, що існує між чоловіком і жінкою. Проте надлишок переважає лише в міру необхідності: мати занадто багато аж ніяк не краще, ніж мати достатньо. Так, керування великою кількістю сучасних машин вимагає застосування лише якоїсь частки ресурсів чоловічої сили. За цих умов, якщо необхідний мінімум не перевищує жіночих можливостей, вона стає в роботі рівною чоловікові. Фактично сьогодні можна керувати велетенськими енергіями, натискуючи тільки на кнопку.

Щодо тягара материнства, то значення цих функцій жінки змінюється залежно від звичаїв і законів суспільства: він може бути обтяжливим, якщо жінці доводиться багато разів народжувати і якщо вона повинна годувати й виховувати дітей без необхідної допомоги. Якщо ж жінка вільно регулює народжуваність, народжує дітей без ускладнень, якщо суспільство надає їй допомогу під час вагітності та у вихованні дітей, материнських клопотів у неї меншає і вона легше може поєднувати їх зі своєю роботою.

Саме в такому ракурсі описує Енгельс у «Походженні сім'ї» історію жінки: ця історія суттєво залежить від технічного прогресу. В кам'яному віці, коли земля була спільною власністю всіх членів громади, використання примітивних лопат і мотик обмежувало можливості сільського господарства: жіночих сил вистачало на те, щоб обробляти присадибну ділянку. За такого первісного поділу праці обидві статі складають уже, в певному розумінні, два класи, між якими існує рівність: тимчасом як чоловік полює на звірину і ловить рибу, жінка порається по господарству. Але на ці домашні клопоти витрачається чимало продуктивної праці: виготовлення глиняного посуду, ткацтво, садівництво. Тому жінка завжди відігравала велику роль в економічному житті громади.

З винайденням міді, олова, бронзи, заліза, з появою плуга землеробство розширює свої обсяги: вимагаєтеся інтенсивна праця, щоб розкорчовувати ліс, обробляти поля. Тоді чоловік починає вдаватися до послуг інших чоловіків, перетворюючи їх на рабів. З'являєтеся приватна власність: господар рабів і землі, чоловік стає також власником жінки. Саме в цьому і полягає «велика історична поразка жіночої статі». Її пояснюють зламом, що стався в розподілі праці внаслідок винаходів нових знарядь праці. «Та ж сама домашня робота, яка колись забезпечувала жінці рівний авторитет у домі, тепер не мала такого значення порівняно з продуктивною працею чоловіка: він став усім, а жінка перетворилася на його звичайнісінький придаток».

Батьківське право змінює материнське: відтепер спадщина переходить від батька до сина, а не від матері до її роду, як було до цього. Так виникає патріархальна родина, заснована на приватній власності. В такій родині жінка пригнічена. Чоловік, котрий панує в домі, наче монарх, може дозволити собі з-поміж інших утіх і задоволення хтивих потреб: спати з рабинями або гетерами, тобто стає полігамним. Тільки-но звичаї дають змогу жінці робити те ж саме, вона починає мстити чоловікові невірністю: шлюб, природно, доповнюється адюльтером.

Зрада — це єдина форма захисту жінки проти домашнього поневолення; соціальне пригнічення жінки — це наслідок її економічного гноблення. Рівноправність може встановитися лише в тому разі, коли обидві статі матимуть рівні юридичні права. Але це вивільнення спричинить нове прилучення до роботи всієї жіночої статі в громадському виробництві. «Звільнення жінки стане можливим лише тоді, коли вона братиме активну участь у соціальному житті й на виробництві, а її участь у господарстві звузиться до незначних обсягів. Це стало можливим тільки за сучасного рівня розвитку промисловості, яка не лише надала великі можливості для зайнятості жінки, а й фактично навіть потребує їхньої праці...».

Отже, доля жінки і доля соціалізму тісно пов'язані, як це видно з великої праці Бебеля, присвяченої жінці: «Жінка й пролетарій, — пише він, — обоє пригнічені». Саме розвиток економіки, починаючи з перевороту, викликаного механізацією праці, має звільнити їх обох. Жіноча проблема зводиться до проблеми її можливості працювати. Могутня за часів, коли техніку було прилаштовано до її можливостей, і скинута з п'єдесталу, коли вона стала неспроможною використовувати її, жінка нарешті здобуває в сучасному суспільстві свою рівноправність з чоловіком. І тільки опір старого капіталістичного патерналізму, який панує в більшості країн, заважає справжньому втіленню цієї рівноправності: її буде здійснено, коли подолають цей опір.

Хоча накреслений в загальних рисах Енгельсом синтез даної проблеми свідчить про певний прогрес порівняно з розглянутими раніше теоріями, однак він також не виправдав наших сподівань: найсуттєвіші проблеми вправно обминув. Поворотним пунктом історії став перехід від общинного ладу до приватної власності: нам ніхто не показав, як його було здійснено. Енгельс навіть визнає, що «ми нічого про це не знаємо до цього часу»[36]. Він не тільки не має історичних фактів, але й не висуває жодних версій. Дотепер лишається невідомим, чи саме приватна власність спричинила фатальне поневолення жінки. Історичний матеріалізм схвалює як незаперечні певні факти, котрі потрібно було б ще з'ясувати. Так, без розмірковувань висувають проблему особистої зацікавленості, яка привертає людину до власності. Але якщо ця зацікавленість є джерелом усіх суспільних інституцій, звідки вона бере свій початок?

Отже, дослідження Енгельса зостаються поверховими, а відкриті ним істини здаються випадковими. Річ у тім, що їх неможливо поглибити, не виходячи за рамки історичного матеріалізму. Він не може розв'язати проблеми, про які ми згадували, оскільки вони торкаються всієї людини в цілому, а не якоїсь абстракції, якою є homo oeconomicus.

Цілком зрозуміло, наприклад, що сама ідея особистої власності може мати сенс лише за наявності певних передумов, зокрема, первісного становища екзистанта. Аби вона з'явилася, необхідно передусім, щоб у суб'єкта існувала тенденція вбачати в собі цілковиту винятковість, щоб він утверджував свою екзистенцію як щось окремішнє і автономне. Певна річ, ці домагання лишаються суб'єктивними, внутрішніми, нереальними доти, поки індивід не має практичних засобів, аби об'єктивно задовольнити їх: через брак необхідних знарядь праці він не відчував своєї влади над світом, а, навпаки, почувався зляканим, загубленим у природі і громаді, здавався сам собі пасивною іграшкою в руках темних сил. І тільки ототожнюючи себе зі всім своїм племенем, він дозволяв собі думати, що тотем, мана, земля є суспільною реальністю. Винайдення бронзи дало змогу людині, котра пройшла випробування тяжкою продуктивною працею, показати себе як творця, котрий панує над природою. Тепер людина вже більше не боїться природи, вона сміливо зустрічає і долає її опір, усвідомлює себе як автономну, діяльну активність і утверджується у своїй неповторності[37].

Проте ці зміни ніколи б не відбулися, якби людина споконвіку сама до цього не прагнула. Досвід праці набуто не пасивним суб'єктом: людина, гартуючись і підкоряючи саму себе, підкорила собі засоби виробництва і природу. Але з іншого боку, самим лише самоутвердженням особистості неможливо пояснити появу приватної власності: тільки в протистоянні, в борні, в герцях кожна свідомість може спробувати сягнути верховної влади.

Для того, щоб виклик прибрав форми potlatch[38], інакше кажучи, економічного суперництва, щоб, починаючи з нього, попервах лідер, а потім і всі члени громади зажадали приватної власності, необхідно, щоб у людини виявився ще один первісний потяг. У попередньому розділі ми вже говорили про те, що екзистант пізнає себе тільки через відчуження; звертаючись до світу, він шукає себе в якомусь сторонньому образі, який робить своїм. В тотемі, у мані, в своїй території рід виявляє свою екзистенцію, і коли індивід відділяється од громади, то вимагає якогось втілення особисто для себе, мана індивідуалізується в проводиря племені, потім — у кожного індивіда. І водночас кожен намагається взяти для себе ділянку землі, знаряддя праці, частину врожаю. В цих надбаних багатствах — її багатствах — людина знаходить саму себе: тому що загубилася в них, і тоді, ясна річ, вона може надавати речам такого ж великого значення, як і самому своєму життю. В такому разі зацікавленість людини до власності стає зрозумілою. Та ми знаємо, що не можна брати до уваги лише знаряддя праці: необхідно сприймати всю поведінку озброєної знаряддям праці людини загалом, поведінку, яка має у собі онтологічну інфраструктуру.

Так само неможливо пояснити уярмлення жінки лише появою приватної власності. В цьому питанні ще більше проступає ґандж погляду Енгельса. Він чудово розумів, що м'язова слабкість жінки реально поставили її нижче за чоловіка, коли почали використовувати знаряддя праці з бронзи та заліза. Та він не збагнув, що обмеження її фізичних можливостей як таке стає конкретною несприятливою обставиною лише за певної перспективи. Це пов'язано з тим, що чоловік — то вияв трансцендентності та марнолюбства, і він проектує на будь-які нові знаряддя нові вимоги. Коли чоловік винайшов інструменти з бронзи, він уже не міг удовольнитися лише обробленням садів і городів. Він зажадав орати і обробляти великі поля. Щоправда, це бажання виникло не лише з появою бронзи.

Нездатність жінки до тяжкої праці спричинила її падіння. Чоловік сприйняв її в світлі своїх бажань збагачення та експансії. І навіть цього недостатньо, щоб пояснити факт її гноблення: розподіл праці за статевою ознакою міг би вилитися у дружнє співробітництво. Якби одвічне ставлення чоловіка до собі подібних було справді дружнім, ніхто не порушував би питання про якесь поневолення. На жаль, це явище — наслідок загарбницьких інстинктів людської свідомості, яке насправді прагне об'єктивно утвердитися у своїй верховній владі. Якби в свідомості чоловіка не було споконвічної категорії Іншого і споконвічного домагання панувати над цим Іншим, винахід знарядь праці з бронзи не спричинив би гноблення жінки.

Енгельс також не розуміє своєрідного характеру цього гноблення. Він постарався звести протистояння статей до класового конфлікту. Але, до речі, зробив це не дуже переконливо. Цю його тезу не доведено і не підтверджено. Щоправда, поділ праці за статевою ознакою, а, отже, і виникнення гноблення до певної міри нагадують поділ на класи. Та ці поняття не можна плутати. В поділі на класи немає жодної біологічної основи.

У процесі праці раб усвідомлює себе протипоставленим господареві, пролетар завжди почувався в стані бунту і був загрозою своїм експлуататорам, аби перестати існувати як клас. У вступі ми показали, наскільки відрізняється ситуація жінки, що пов'язана зі спільністю інтересів і самого життя, яке робить її солідарною з чоловіком, а також з тим, що чоловік вбачає в ній спільника: жінці не притаманна жадоба бунтувати, вона не може знищити себе як стать. Вона лише вимагає, аби було усунено декотрі наслідки, що випливають з її особливого становища як Іншої. А ще важливо підкреслити, що тільки зловмисно можна розглядати жінку виключно як трудівницю. Адже її функція народжувати на світ дітей така ж важлива, як і виробничі здібності і в соціально-економічній сфері, і в особистому житті. Бувають періоди історії, коли корисніше народжувати дітей, ніж орати плугом.

Енгельс обминає розв'язання цієї проблеми. Він обмежився проголошенням, що соціалістичне суспільство знищить сім'ю. Це занадто абстрактне вирішення. До речі, знищити сім'ю — це ще не означає вивільнити жінку: приклад Спарти та нацистського режиму доводить, що, навіть будучи тісно пов'язаною з державною машиною, жінка може зоставатися не менш пригніченою чоловіками. По-справжньому соціалістична етика — та, яка сповідує справедливість, не знищуючи свободи, яка накладає на індивідів певні обов'язки, не пригнічуючи їхньої індивідуальності, опиниться в дуже скрутному становищі перед лицем проблем, котрі висуває становище жінки. Неможливо просто прирівняти вагітність до якогось виду роботи чи служби, якою, скажімо, є військова служба. Вимагання народжувати дітей є для жінки набагато глибшим вторгненням у її життя, ніж для громадян регламентування їхньої поведінки: жодна держава ніколи не наважилася зробити статевий акт обов'язковим. У статевому акті й у материнстві жінка віддає не тільки свій час і фізичні сили — тут діють найсуттєвіші цінності.

На жаль, раціональний матеріалізм ігнорує драматичний характер сексуальності: неможливо регламентувати статевий інстинкт. Не можна бути певним, що він сам не несе в собі відмову од свого втамування, — казав Фрейд. Проте безумовним є те, що він не пов'язаний із соціальною сферою, оскільки в еротизмі є певний бунт миттєвостей проти епохи, особистості проти світу. Тому, бажаючи спрямувати його в певне русло або використати його в певних цілях, ризикують взагалі вбити його, бо неможливо розпоряджатися живою спонтанністю, як інертною матерією; до того ж її неможливо придушити силоміць, як свободу. Так само, як ніхто не зможе присилувати жінку народжувати дітей: єдине, що можуть зробити, поставити жінку в такі умови, за яких материнство буде для неї єдиним виходом. Закон і звичаї нав'язують їй заміжжя, накладають табу на протизачаткові засоби та аборт, забороняють або ускладнюють розлучення.

Неможливо розглядати жінку як виробничу силу: вона для чоловіка — сексуальний партнер, відтворювач життя, предмет еротичної насолоди. Щось Інше, за допомогою якого він пізнає самого себе.

Статеві стосунки, що поєднують жінку з чоловіком, зовсім не схожі на ті, які чоловік підтримує з жінкою. Стосунки жінки з дитиною — найпрекрасніші з усіх існуючих на світі стосунків. Ці стосунки створювали не тільки самим знаряддям з бронзи — і через те й машина не в змозі зруйнувати їх. Вимагати для жінки всіх прав, якими має володіти людина, не означає загалом, що ми можемо ігнорувати її особливе становище в суспільстві. А для того, щоб пізнати краще це становище, треба вийти за рамки історичного матеріалізму, який розглядає і чоловіка, і жінку лише з економічних позицій.

Дата добавления: 2015-07-20