Другий розділ з точки зору психоаналізу

Фрейд лише побіжно цікавився долею жінки. Очевидним є те, що він, образно кажучи, скалькував її із описання чоловічої долі, обмежившись зміною лише декотрих прикмет. Ще до нього сексолог Мараньон зауважив: «Можна сказати, що, будучи диференційованою енергією, лібідо є силою чоловічого відчуття. Те ж саме ми скажемо й про оргазм»; на його думку, жінки, котрі зазнають оргазму, «чоловікоподібні» («viriloїdes»). Сексуальний порив «однобічний», і жінка перебуває лише на півшляху[29]

Фрейд не поділяє цієї думки. Він вважає, що жіноча сексуальність розвивається так само, як і чоловіча. Однак він практично не вивчає її безпосередньо. Фрейд пише: «Лібідо завжди — і закономірно за своєю природою — чоловіча сутність, незалежно від того, в кого виявляється — в чоловіка чи в жінки». Він відмовляється визнати жіноче лібідо як щось особливе — він змушений розглядати його як складне відхилений од людського лібідо взагалі.

З самого початку, гадає Фрейд, сексуальність розвивається однаково в обох статях. Усі діти проходять оральну фразу, яка припинає їх до материнських грудей, потім анальну і нарешті — генітальну. Саме відтоді й починається їхня диференціація. Фрейд висвітлив один факт, значимість якого до нього недооцінювали. А саме: чоловічий еротизм остаточно локалізується в пенісі, тимчасом як у жінки є дві різні системи — кліторна, котра розвивається на інфантильній стадії, і вагінальна, котра розквітає вже після статевого дозрівання.

Коли підліток досягає генітальної фази, її подальший розвиток припиняється. Відтепер починається перехід від аутоеротизму, за яким вдоволення спрямовано на суб'єктивність, до гетероеротизму, котрий сполучить вдоволення з об'єктом, звичайно, з жінкою. Цей перехід станеться в період статевої зрілості через нарцистичну фазу. Однак, як і в дитинстві, пеніс залишається привілейованим еротичним органом.

Жінка має також через нарцисизм націлити чоловіка на своє лібідо. Проте цей процес набагато складніший, оскільки потрібно, щоб вона перейшла від кліторного вдоволення до вагінального. Для чоловіка, як ми вже знаємо, є тільки один етап, тимчасом як у жінки їх два, і вона ризикує набагато більше так і не довершити свій сексуальний розвиток, так і залишитися на дитячій стадії, як наслідок, це спричинює неврози.

Уже на аутоеротичній стадії дитина повною мірою прихиляється до якогось об'єкта: хлопчик обирає матір і хоче бути тотожним своєму батькові. Він страхається цих своїх зазіхань, побоюється, аби батько не покарав за це. З едіпового комплексу народжується комплекс кастрації. Під його впливом виникає почуття агресивності щодо батька, але водночас він притлумлює свої зазіхання: в такий спосіб формується Над-Я, що контролює «кровозмісні» тенденції. Це Над-Я буде тим відчутнішим, чим дужче давався взнаки Едіпів комплекс і чим дужче його було притлумлено. З часом ці тенденції зникають, комплекс ліквідується, син вивільнюється від батька, котрий насправді перебуває в ньому самому у вигляді моральних настанов.

Спершу Фрейд описав цілком аналогічну історію дівчинки. Згодом жіночий різновид інфантильності він назвав комплексом Електри. Та знову ж таки визначив це з огляду, головним чином, на чоловічий прообраз. А втім Фрейд допускав існування однієї дуже важливої відмінності між двома статями: маленька дівчинка попервах уподоблює матір, тимчасом як хлопчика аж ніяк не приваблює сексуально батько. Ці вподобання — пережиток оральної фази. Потім хлопчик проймається почуттями батька. Коли дівчинці минає п'ять років, вона виявляє анатомічну сексуальну різницю між статями й реагує на відсутність пеніса комплексом кастрації — уявляє себе понівеченою і від цього страждає. Відтепер вона відмовляється од своїх чоловічих зазіхань, ототожнює себе з матір'ю й прагне спокусити батька.

Комплекс кастрації та комплекс Електри взаємно посилюють один одного. Почуття омани в дівчинки стає таким пекучим, що, кохаючи свого батька, вона хотіла б скидатися на нього. Їй здається, що вселяючи батькові ніжність, вона компенсує свою неповноцінність.

Водночас вона переймається почуттям суперництва, ворожнечі щодо матері. В неї так само, як у хлопчика, з'являється Над-Я. Але її Над-Я хисткіше, ніж у нього, через те, що комплекс Електри не так чітко виражено, як Едіпів комплекс, оскільки перші вподобання пов'язані з іменем матері, а ще й через те, що батько, як предмет уподобання, відхиляє домагання з меншою силою, ніж у випадку із суперником-сином. Та невдовзі «кровозмісні» тенденції вщухають.

Отже, як бачимо,, весь хід сексуальної драми, яку переживає дівчинка під час генітального розвитку, набагато складніший, ніж у її братів. Тому в неї може бути сильніша спокуса піддатися комплексу кастрації, якщо відмовиться од своєї жіночності, вперто й пристрасно бажатиме мати пеніс і ототожнюватиме себе з батьком. Такий спосіб дій призводить до того, що вона зостанеться на кліторній стадії, стане фригідною або захопиться гомосексуалізмом.

Два основних докори, які можна адресувати цим міркуванням, походять з того факту, що Фрейд скопіював їх з чоловічої моделі. Він вважає, що жінка почувається покаліченим чоловіком, але сама ідея каліцтва вбирає в себе порівняння і оцінку.

Багато психоаналітиків визнають нині, що дівчинка жалкує про пеніс, аж ніяк не підозрюючи, що в цьому «винна» природа. А втім таке жалкування не дуже поширене. І воно не могло виникнути з простого анатомічного порівняння. Багато дівчаток знайомляться з чоловічою конституцією з великим запізненням. Та й знайомляться за умови, коли побачать її на власні очі.

Хлопчик знає свій пеніс на живому досвіді, який дає йому певне право гордитися ним. Проте ця гордість ніяк не пов'язана з приниженням сестер, оскільки вони знайомі лише із зовнішнім виглядом чоловічого органу. Цей наріст, цей крихкотілий довгий стрижень плоті може викликати в них тільки байдужість і навіть гидливість. Коли ж у дівчинки з'являється жадання володіти ним, це буває наслідком попередньої оцінки мужності. Фрейд сприймає це жадання як щось визнане, тимчасом як воно вимагає обґрунтування. Через брак оригінального опису жіночого лібідо, яким можна було б керуватися, поняття комплексу Електри є вельми розпливчасте. Уже в хлопчиків наявність Едіпового комплексу, суто генітального міркування, буває далеко не у всіх. Але, за винятком дуже рідкісних випадків, неможливо визнати, що батько міг би бути джерелом сексуального збудження для своєї доньки. Однією з великих проблем жіночого еротизму є те, що кліторне задоволення часом усамітнюється. Лише в період статевого дозрівання разом з вагінальним еротизмом в жіночому тілі розвивається певна кількість ерогенних зон. Розмови про те, що батькові поцілунки й пестощі можуть викликати в десятилітньої доньки кліторне задоволення, в абсолютній більшості випадків не мають під собою жодного підґрунтя. Якщо визнати, що афективний характер комплексу Електри надто розпливчастий, то постане питання про афективність взагалі, однак варто прокласти межу між нею і сексуальністю, як фрейдизму виявляється недостатньо, аби підвести нас до її визначення. У кожному разі обожування батька походить не від жіночого лібідо — адже потяг, який викликає в сина мати, не призводить до її обожування. Той факт, що жіночий потяг спрямовано на вищу істоту, надає йому оригінальності. Але жінка не конструює свій об'єкт — вона терпить його. Батькове верховенство — факт соціального ґатунку, і Фрейд ухиляється від його обґрунтування. Він сам визнає, що встановити, яким авторитетом, в який саме момент історії визначили перемогу батька над матір'ю, неможливо: на його думку, це визначення є прогресом, але його причини невідомі. «Тут не може йти мова про батьківський авторитет, оскільки сам цей авторитет дістався батькові внаслідок прогресу», — пише він у своїй останній праці[30].

Збагнувши недостатність системи, котра будує розвиток людського життя тільки на сексуальності, Адлер розійшовся з Фрейдом: він поставив за мету повернути систему до цілісної особистості. Тимчасом як у Фрейда будь-які вчинки провокуються бажанням, інакше кажучи, пошуками задоволення, в Адлера людина розмірковує, домагаючись певної мети; на зміну спонуці приходять мотиви, плани, фінальність. Він відводить інтелекту таке значне місце, що часто сексуальність у його очах набуває суто символічного значення.

Згідно з адлерівськими теоріями людська драма розчленовується на три дії.

У кожного індивідуума закладено прагнення до могутності, але воно супроводжується комплексом неповноцінності. Цей конфлікт штовхає його на використання тисячі хитрощів, аби уникнути випробування суворою реальністю, яку, на його гадку, він навряд чи зуміє подолати. Суб'єкт встановлює певну дистанцію між собою і суспільством, яке непокоїть його. Звідси й неврози, котрі нерідко мають соціальне значення.

Щодо жінки, то її комплекс неповноцінності набирає форми соромливого значення від своєї жіночості. І це відбувається не через відсутність пеніса, що міг би спровокувати цей комплекс, а під впливом усієї ситуації в цілому. Дівчинка заздрить фалосу хлопчика, але тільки як символу подарованого хлопчикам привілею. Місце, яке обіймає в родині батько, повсюдне переважання чоловіків, виховання — все це утверджує її в думці про чоловічу вищість. По якомусь часі, уже під час сексуальних відносин, від самого розташування тіл при зляганні, коли жінка перебуває під чоловіком, з'являється ще одне приниження. І вона реагує на все «чоловічим протестом»: або намагається скидатися на чоловіка, або ж за допомогою своєї жіночої зброї вступає в боротьбу проти чоловіка. Через материнство вона може знайти в дитині еквівалент пеніса. Водночас це передбачає, що вона передусім цілком сприймає себе як жінку, а отже, бере на себе свою неповноцінність. Жінка переживає внутрішній розлад набагато глибше, ніж чоловік.

Навряд чи доцільно наполягати на теоретичних відмінностях, що розділяють Адлера і Фрейда, а також на можливостях їхнього примирення. Проте синтез адлеризму і фрейдизму цілком можливий. Справді, вводячи поняття мети та фінальності, Адлер повністю зберігає ідею психічної причинності. Його ставлення до Фрейда приблизно таке, як співвідношення енергетизму до механіцизму: якщо йдеться про поштовх чи про силу тяжіння, фізик завжди визнає детермінізм. У цьому й полягає спільний постулат всіх психоаналітиків. За їхніми теоріями, людську історію можна пояснити за допомогою набору детермінованих елементів. Усі вони визначають жінці одну й ту ж долю. Її драму зводять до конфлікту між її «чоловікоподібними» і «жіночими» тенденціями. Перші реалізуються в кліторній системі, другі — у вагінальному еротизмі. В дитячому віці вона ототожнюється з батьком. Потім переймається почуттям неповноцінності порівняно з чоловіком. Тут її поставлено перед альтернативою: або підтримувати свою автономію і уподібнитися чоловікові, що на тлі комплексу неповноцінності спричинює напруження, яке може викликати неврози, або ж знайти в любовному підкоренні щасливе самоутвердження своєї особистості. Саме це вона прагне здобути від свого коханця або чоловіка, і сексуальна любов супроводжується в ній бажанням бути підкореною. Її буде винагороджено материнством, котре знову зробить її по-новому автономною. Ця драма уявляється як така, котра володіє власним динамізмом. Вона розвивається всупереч усім мінливостям, що спотворюють її, і кожна жінка пасивно переживає її.

Психоаналітики постійно відмовляються од ідеї вибору та поняття цінності. Це те, що складає внутрішню слабкість системи. Відірвавши імпульси і заборони од екзистенційного вибору, Фрейд не в змозі пояснити нам їхнє походження — він сприймає їх як дані. Він намагався замінити поняття «цінність» на поняття «авторитет». Однак у «Мойсеї та його народі» сам визнає, що в нього немає жодного засобу дати самому собі звіт щодо цього «авторитету». Кровозмішення, наприклад, заборонено, бо його заборонив батько. Але звідки взялася ця заборона — таємниця. Над-Я глибоко приховує в собі лад і заборони, що йдуть від свавільної тиранії. Тут є певні інстинктивні тенденції, але їхній генезис невідомий. Мораль представлено як непричетну до сексуальності, й тому кожна з цих двох реальностей існує сама по собі. Єдність людини мовби роздроблено: немає переходу від індивідуума до суспільства. І щоб їх об'єднати, Фрейдові довелося писати досить дивні романи («Тотем і Табу» тощо).

Адлер чудово розумів, що комплекс кастрації можна пояснити лише в соціальному контексті. Він серйозно наблизився до проблеми валоризації, але не досяг онтологічних джерел цінностей, визначених суспільством, не збагнув, що цінності закладені в самій сексуальності. Це й призвело до того, що він недооцінив їхнього значення.

Звичайно, сексуальність відіграє важливу роль у людському житті. Можна сказати, що вона цілком проймає його. Уже фізіологія показала, що життя чоловічих тестикул і жіночих яєчників пов'язані з усією життєдіяльністю організму. Екзистант — це тіло з певними статевими ознаками. В основі його зв'язків з іншими істотами, які також є тілами і яких також наділено статевими ознаками, завжди лежить сексуальність. Якщо тіло й сексуальність — конкретний вияв існування, й тому то і їхнє значення можна виявити через неї. Однак через брак цієї перспективи психоаналітики, пояснюючи названу залежність, часто-густо наводять непереконливі факти. Наприклад, нам кажуть: дівчинка соромиться робити сечовипускання через те, що сідає навпочіпки і оголює сідниці. Але що таке сором? Це те ж саме, коли чоловік гордиться з того, що в нього є пеніс, але не знає, що таке гордість і як претензії суб'єкта можуть втілитися в об'єкті.

Не слід вважати сексуальність чимось сталим. Кожній живій істоті властивий тільки їй притаманний «пошук буття», і сексуальність — лише один з його аспектів. Саме це й показує Сартр у своїй філософській праці «Буття і Небуття». Саме про це розповідає також Башелар у своїх творах про Землю, Повітря і Воду.

Психоаналітики беруть до уваги, що первісна істина людини — це її зв'язок із власним тілом, тілами їй подібними всередині спільноти. Проте людина виявляє найпершу цікавість до субстанції світу, який її оточує і який вона намагається відкрити в праці, грі, у всіх дослідах «динамічної уяви». Людина прагне цілком прилучитися до екзистенції крізь увесь світ в цілому, осягаючи його всіма можливими способами. Місити глину або копати яму — це такі ж первісні дії, як і обійми, й коїтус, і помиляється той, хто вбачає в цьому лише сексуальні символи. Яма, липкість, западина, твердість, цілісність — це споконвічні реалії. Цікавість до них людини продиктована не лібідо, скоріше саме лібідо буде забарвлено відповідно до того, як вона відкривала їх для себе. Цілісність подобається людині не тому, що символізує цнотливість, — вона цінує цнотливість, бо шанує цілісність. У праві, війні, грі, мистецтві визначають способи існування у світі, які не можна звести до будь-яких інших. Вони виявляють якості, які перетинаються з тими, що несе в собі сексуальність. Особистість обирає себе як за допомогою цих якостей, так і за допомогою еротичного досвіду. Але відродити єдність цього вибору дає змогу лише онтологічна точка зору.

Це поняття вибору психоаналітики відкидають з особливим шаленством ради детермінізму і «колективного несвідомого»; нібито це несвідоме постачає людині готові образи й універсальну символіку; і воно ж нібито пояснює аналогії між снами, нездійсненними актами, маніями, алегоріями і людськими долями; говорити про свободу, значить, відмовитися од можливості пояснити всі ці хвилюючі відповідності. Але не можна сказати, що ідеї свободи несумісні з існуванням деяких постійних. І психоаналітичний метод часто може виявитися плідним, незважаючи на помилки теорії, завдяки тому що в кожній окремішній історії є дані, всезагальний характер яких ніхто й не думає заперечувати. Ситуації і поведінка повторюються; вирішальна мить виникає в надрах загальності і повторюваності.

«Анатомія — це доля», — казав Фрейд. З його висловлюванням перегукуються слова Мерло-Понті: «Тіло — це загальність». Екзистенція одинична через поділ екзистантів: вона проявляється в аналогічних організмах; отже, зв'язок онтологічного і сексуального матиме свої постійні стосунки. В певну епоху технічні засоби, економічна і соціальна структури певного колективу відкривають усім своїм членам один і той же світ — так виникають постійні стосунки між сексуальністю і соціальними формами. Аналогічні індивіди, поставлені в аналогічні умови, збагнуть у данності аналогічні значення. Ця теорія не веде до неодмінної універсальності, але дає змогу знаходити в індивідуальних історіях загальні типи. Символ не уявляється нам алегорією, розробленою таємним несвідомим, — це осягнення певного значення через аналог вірогідного об'єкта. Екзистенціальна ситуація всіх екзистентів ідентична і ідентична фактичність, з якою їм доводиться стикатися, й тому для деякої кількості екзистантів значення відкриваються однаковим чином. Символіка не впала з неба і не вийшла із зелених надр — її вироблено, як і мову, людською дійсністю, яка водночас є і «mitsein», і окремішність. І цим пояснюється, що в символіці знаходиться місце і для індивідуальної вигадки, — на практиці психологічний метод змушений визнати це навіть попри канони самої доктрини. Така перспектива дає нам змогу, скажімо, зрозуміти цінність, яку звичайно визначають за пенісом. Це неможливо обґрунтувати, якщо не виходити з одного екзистенційного факту: тенденції суб'єкта до відчуження. Відчуваючи тривогу за свою свободу, суб'єкт починає шукати себе в речах, що є одним із засобів втечі від себе. Ця тенденція настільки глибока, що одразу ж після відлучення од грудей, коли дитина віддаляється од Усього, вона намагається в дзеркалах, у батьківських поглядах збагнути свою відчужену екзистенцію.

У первісних спільнотах люди відчужуються в мані[31], в тотемі[32], цивілізовані — у власній душі, своєму «я», своєму імені, власності, праці — це перша спокуса несправжнього буття. Пеніс якнайбільше годящий, аби відігравати для маленького хлопчика роль «двійника», — він для нього водночас сторонній предмет і він сам; «це іграшка, лялька — і його власна плоть; батьки і годувальниця поводяться з ним, мов з маленькою людинкою. В такому разі він, певна річ, стає для хлопчика alter ego[33], котре звичайно хитріше і розумніше за самого індивіда»[34]. Оскільки функція сечовипускання, а згодом ерекції посідають проміжне становище між свідомими і мимовільними процесами, оскільки пеніс — примхливе і майже стороннє джерело суб'єктивно відчутного вдоволення, суб'єкт вважає його як самого себе і як щось відмінне од самого себе. В ньому відчутно втілюється специфічна трансцендентність, і він стає джерелом гордощів. Оскільки фалос існує окремо, чоловік може зробити його часткою своєї індивідуальності. Цим пояснюється, що довжина пеніса, потужність сечової цівки, ерекції і еякуляції стає для нього мірилом його власної значущості[35]. Таким чином, не викликає сумніву, що фалос є тілесним втіленням трансцендентності, а оскільки хлопчик силоміць позбавлений трансцендентності батьком, то ми підходимо до фрейдистської ідеї «комплексу кастрації». Позбавлена такого alter ego дівчинка не відчужується в жодному матеріальному предметі, але й нічого не відшкодовує собі — їй доводиться зробити об'єктом всю себе: вона вважає себе як за Іншу. Порівнювала вона себе з хлопчиками чи ні — це другорядне питання. Важливим є те, що, хоч вона сама того не усвідомлює, відсутність пеніса заважає їй визначитися щодо статі; з цього беруть початок безліч наслідків. Проте наведені нами постійні все ж не визначають долю: фалос набуває такої вартості, тому що символізує панування в інших ділянках. Якби жінці пощастило втвердитися як суб'єкту, вона винайшла б еквіваленти фалосу: лялька, що втілює майбутню дитину, може стати ще ціннішим набутком, ніж пеніс.

Існують суспільства з материнською філіацією, де в жінок є маски, у яких відчужується колектив; у такому разі слава пеніса здебільшого меркне. Анатомічні переваги стають основою для справжніх людських переваг лише зважаючи на ситуацію у всій її цілісності. Психоаналіз може дістатися до істини лише в історичному контексті.

Дата добавления: 2015-07-20