Другий розділ ДІВЧИНА 4 страница

«Я вельми любила світанки й тому мама щедро дарувала їх мені. Я наполягала на тому, щоб мати будила мене о пів на четверту, і я йшла з дому з порожніми кошиками у кожній руці до грядок, що тяглися вузенькою смужкою понад річкою. Тут я збирала полуниці, смородину, бородатий аґрус.

О пів на четверту все довкілля ще спало в первозданній блакиті, в серпанковій імлі. І коли я спускалася піщаною стежкою, густий серпанок у понизов'ї попервах огортав мої ноги, усю тонкостанну статуру, потім сягав обличчя: губ, вух, носа — найчуттєвішого органу мого тіла. Йдучи саме цією стежкою, саме о цій ранній порі я усвідомлювала ціну самій собі, неабияку свою граційність, а також відчувала спорідненість з першим подихом народжуваної днини, першим співом птахів і з сонцем, поки що деформованої, напівовальної форми, яке щойно виринуло з-за обрію. А поверталася додому з першим бамканням дзвону, що кликав парафіян на першу месу. Але раніше сповнювалася хмільним ранковим блаженством, описуючи в лісі велике коло, як це робить пес, полюючи на самоті, напивалася з двох джерел, загублених у лісовій глушині»[171].

В отчому домі панують мати, закони, звичаї, рутина. Дівчина прагне вирватися з цього кола минулого. Вона хоче сама стати суверенним суб'єктом. Але в соціальному аспекті здобуває права дорослої людини лише тоді, коли стає жінкою, а за свободу має заплатити самозреченням. А ось серед рослинного й тваринного світу вона не втрачає своєї людської гідності й почувається вільною водночас і від родини, і від чоловіків, вона — суб'єкт, свобода. В таємничості лісів вона вчуває відгомін самотності своєї душі, а в безмежних обріях рівнини — сприйнятливий образ трансцендентної ідеальної субстанції. Це просторове безмежжя, ця спрямована в небо вершина — це вона сама. Вона може й буде торувати шляхи, що ведуть у незнайоме майбутнє. З вершини узгір'я вона оглядає все дароване їй — все те багатство світу, що лежить біля її ніг. Милуючись тихою сріблястою водою або мерехтливим денним світлом, вона передчуває ще незвідані радощі, захоплення, гіркоту невдач. У брижах на озері, в сонячних відблисках вона тьмяно прозирає запоруку власних майбутніх переживань. Запахи й барви спілкуються потаємною мовою, і вони з урочистою очевидністю промовляють одне слово — це слово «життя». Існування перестає бути якоюсь абстрактною долею, віхи якої заносять до книг реєстрацій. Вона — це майбуття, це плотська насолода.

Перші ознаки дівочих форм — не такий вже й сороміцький порок. У своїх бажаннях, яких часто-густо зрікається дівчина під материнським поглядом, вона довідується про сік, що струмує в деревах. Вона вже не така бридка й гідно відстоює свою близькість з квітами й листям. Розминаючи вінчик квітки, вона усвідомить, що одного разу в її порожні руки потрапить жива здобич. Плоть більше не ганьба, навпаки, радість і краса. Розчинившись у небі, злившись із земним безмежжям, юна дівчина перетворюється у ледь помітний подув, який живить і роздмухує світ, у стеблину вересу. Вона індивідуум, укорінений в землю, і розлита в атмосфері свідомість, вона — і дух, і реальне життя. Вона так само тріумфуюче всюдисуща, як сама земля.

Часом жінка шукає по той бік Природи віддаленішу і осяйнішу реальність. Вона схильна до того, щоб розчинитися в містичному шалі. В епохи, коли релігія відігравала важливу роль у суспільстві, багато жінок від душевної порожнечі зверталися до Бога. Саме в цьому віці спустилося божественне одкровення на Катріну Сієнську і Терезу Д'Авіле[172]. Жанна Д'Арк була теж юною дівчиною.

В інші часи найвищою метою дерзновенних поривань стає благо людства. І в цьому разі містичні натхнення втілюються в конкретні діяння. Але вогонь, який палахкотить у душах таких жінок, як пані Ролан або Роза Люксембург, спалахує також і через потяг до абсолютності. Зі своєї покірливості, самозречення, найглибшого відмовлення од своєї індивідуальності дівчина може зачерпнути найдивовижнішу відвагу. Часом це надихає її на поезію, а часом — на героїчні вчинки. Один із засобів, за допомогою якого жінка може покінчити зі своїм принизливим становищем у суспільстві, полягає в тому, щоб удосконалити це суспільство, звільнити йото від забобонів, застарілих звичаїв.

Обдарованість і цілеспрямованість натури, сприятливі обставини дали можливість кільком жінкам втілити в їхньому дорослому житті заповітні мрії молодості. Та, на жаль, це — винятки. Адже не випадково героїні Джоржа Еліота і Маргарет Кеннеді — Меггі Тюллівер і Тесса — помирають молодими. Тяжка доля судилася сестрам Бронте.

Юна дівчина зворушує нас тому, що вона, слабка й самотня, повстає проти світу. Та світ надто могутній, і якщо дівчина кидає йому виклик, чинить опір, то по якомусь часі зазнає краху. Бель де Зюїлен зачаровувала Європу неабиякою кмітливістю, ущипливою дотепністю, але водночас і відлякувала претендентів на її руку. Через свою категоричну непоступливість, небажання зважати на обставини вона протягом багатьох років не могла вийти заміж, що, безумовно, гнітило її. Адже вона декларувала, що вислів «незаймана і великомучениця» — це плеоназм. Така впертість зустрічається вряди-годи. Здебільшого дівчата усвідомлюють, що ця боротьба надто нерівна, і вони закінчують тим, що поступаються. «Ви всі помираєте, доживши до п'ятнадцяти років», — писав Дідро Софії Воллан. Коли битва всього лише символічний протест, як це здебільшого буває, поразка неминуча. Будучи вимогливою в своїх мріях, сповнена надій, але пасивна в діях, дівчина викликає в дорослих скоріше поблажливу усмішку: вони знають, що вона примириться зі своєю долею. Справді, якесь норовисте й дивне дівча через якихось два роки стає настільки врівноваженим, що забуває про своє бунтарство й ладне скоритися. Це саме та доля, яку Колетт напророкувала Вінці. Такими ж виступають героїні перших романів Моріака.

Криза отроцтва — це певною мірою «робота», аналогічна тій, яку лікар Лагаш називає «похоронною роботою». Дівчина повільно хоронить своє дитинство, цей незалежний і владний індивідуум, яким вона була. І покірливо входить у життя дорослої людини.

Звичайно, не можна встановити лише за віком означені категорії. Є жінки, котрі зостаються інфантильними до кінця життя. Інколи їхні манери, на яких ми наголошували, зберігаються досить довго. А втім у цілому є велика різниця між молоденькою п'ятнадцятилітньою дівчиною і дорослою дівчиною. Остання непогано пристосувалася до реального життя. Вона вже не виступає в тій ролі, яку сама собі вигадує, менше вагається, ніж до цього. Марія Башкирцева писала напередодні свого вісімнадцятиріччя: «Чим більше я наближаюся до старості моєї молодості, тим більше виявляю байдужості. Тепер мене мало що обурює, а раніше обурювало все».

Ірен Ревельотті пише:

«Щоб тебе визнали чоловіки, треба розмірковувати й діяти так, як діють вони. Бо інакше вони визнаватимуть вас за паршивеньких овець, і вас спіткає доля самотності. А я вже випила гірку чашу самоти і хочу, щоб мене оточувала юрба — і не тільки довкола, а й разом зі мною... Тепер треба жити, а не просто існувати, чекаючи майбутнього і мріяти про нього, мені більше не подобається вигадувати пригоди, які не мають жодного відношення до реальності».

І далі:

«Чим більше хвалять мене, залицяються до мене і т. ін., тим більше я стаю шанолюбною. Це вже більше не те трепетне й невимовне щастя, яке осявало мене в мої п'ятнадцять років. Це щось схоже на холодне й жорстоке захмеління від того, що я беру реванш у житті, зростаю на очах суспільства.

Я фліртую, бавлюся в кохання. І нікого не кохаю... Я стала мудріша, розважливіша, тверезіша. Але й холодніша. Щось зламалося в мені... За два місяці я покинула своє дитинство».

Приблизно в тому ж тоні звучать і її одкровення, коли їй сповнилося дев'ятнадцять років:

«Колись! О! Яка безодня зяяла між складом мого мислення, що здавалося несумісним з тогочасним ладом і його вимогами. Тепер я, здається, стала спокійною. Кожна нова ідея не збурює в мені важкі потрясіння, безперервні руйнації і побудови: вони чудово вписуються в те, що я вже накопичила. Тепер я, не втрачаючи нитки міркувань, переходжу від теоретичних ідей до повсякденного життя»[173].

Молода дівчина, якщо вона до того ж непокривджена природою, закінчує тим, що приймає свою долю. І часто, навіть не усвідомлюючи свого призначення, буває щаслива, втішаючись з безтурботною радістю його насолодами й перевагами, впевнено й остаточно влаштовуючи свою долю. Від неї ще не вимагають виконання жодних обов'язків, вона не відчуває жодної відповідальності — вона вільна, і водночас теперішнє їй не здається ні порожнім, ні оманливим, оскільки воно всього лише етап у її житті. Туалети й флірти замінюють їй дитячі ігри, і занурена в мрії про майбутнє, вона не бачить, наскільки легковажні її захоплення.

Саме так В. Вульф передає враження, пережиті юною кокеткою на одному званому вечорі:

«Я почуваюсь променем у сутінках. Коли я крокую, мої ноги в шовкових панчохах приємно пестять одна одну. Кольє холодить відкриті груди. Я вичепурена, я готова... Волосся вкладено як годиться. Губи настільки червоні, наскільки я цього хочу. Я готова до зустрічі з усіма цими чоловіками й жінками, які підіймаються сходами. Я їм рівня. Шпацирую перед ними, кидаючи на них погляди, і вони теж оглядають мене. У цій царині духмяності і яскравого світла я розквітаю мов папороть, що розкрилює своє закручене листя... Відчуваю, як у мені Зароджуються тисячі здатностей. Я стаю то пустотлива, то весела, то томлива, то задумлива. Мене розгойдує, мов стеблину. Ось мене гойднуло праворуч, і, зблиснувши, я запрошую одного юнака: «Підійди до мене...» І він рушає... наближається до мене. Це найбентежніша мить, якою я будь-коли переймалася. Я тремчу і хвилююсь... Хіба ми не чарівна пара — яв яскравій атласній сукні і він у чорному фраці з білою манишкою. Дивіться тепер на мене, дивіться всі: й чоловіки, й жінки. А я дивитимусь на вас. Адже я — одна з вас, це мій світ...

Відчиняються двері. Вони відчиняються раз у раз. Коли вони ще раз відчиняться, можливо, все моє життя стане іншим... Двері відчиняються. «О, підійди! — кажу я цьому юнакові, нахиляючись до нього, мов велика золота квітка. — Підійди ближче, — шепчу я йому, і він наближається до мене»[174].

З часом, коли дівчина підростає, материнська влада стає дедалі більшим тягарем. Якщо дівчина клопочеться домашньою роботою, то потерпає від того, що вона лише помічниця. Їй хочеться мати власне вогнище, власних дітей. Часто суперництво з матір'ю неабияк загострюється. Зокрема старша дочка почувається роздратованою, якщо в сім'ї ще народжуються молодші брати й сестри. Вона вважає, що її мати «відбула своє», тепер їй плодити, їй панувати. Якщо дівчина працює поза домом, вона страждає від того, що з нею, коли вона повертається додому, поводяться як з простим членом родини, а не як з незалежним індивідуумом.

Дівчина стає менш романтичною, ніж до цього, починає думати більше про шлюб, ніж про кохання. Вона вже не увінчує свого майбутнього чоловіка ореолом престижності. Усе, чого вона бажає, це мати в цьому світі стійке становище, почати своє життя жінки. Ось як описує мрії однієї заможної сільської дівчини Вірджинія Вульф:

«Невдовзі, в час спекотного полудня, коли бджоли гудуть навколо куща жимолості, прийде мій коханий. Він мовить лише одне слово, і я відповім йому лише одним словом. Я подарую йому все, що виплекано в мені. В мене будуть діти, покоївки у фартухах, робітниці, котрі в'язатимуть снопи в полі. В мене буде кухня, куди носитимуть у кошиках хворих ягнят, аби відігріти їх, де висітимуть на бантинах окости, вилискуватимуть вінки цибулі. Я стану, як і моя мама, мовчазною, в блакитному фартусі із в'язкою ключів від шаф у руках»[175].

Аналогічні мрії навідують і бідолашну Прю Сарн[176]:

«Я гадала, що ніколи не вийду заміж — це жахлива доля. Всі дівчата беруть шлюб. У заміжньої з'являться дім і, ясна річ, лампа, яку вона засвічуватиме вечорами о тій порі, коли повертається додому її чоловік. Якщо в неї є лише свічки — це одне й те ж, вона може поставити їх на підвіконні. В цьому разі, повертаючись додому, він подумки скаже: «Моя дружина вдома, вона засвітила свічки». А ще прийде такий день, коли пані Бегільді зробить їй колиску з очерету, а потім настане ще один день і в колисці побачать красиве, товстеньке немовля, і всім надішлють запрошення на хрестини. І сусіди заметушаться навколо матері, мов бджоли навколо своєї матки. Часто, коли кепсько посувалися справи, я подумки казала собі: «Все якось обійдеться, Прю Сарн! Одного разу ти станеш маткою в своєму власному вулику».

Для більшості дорослих дівчат, незалежно від того працюють вони чи ні, закріпачені в батьківській оселі чи бодай частково користуються свободою, їхній найважливіший життєвий клопіт полягає в тому, щоб знайти чоловіка або статечного коханця. Цей клопіт часом стає фатальним у жіночій дружбі. Нерозлучна подруга раптом втрачає своє привілейоване місце. В своїх подругах молода жінка бачить скоріше суперниць, ніж спільниць.

Я знала одну таку розумну й обдаровану дівчину, котра вважала себе за «чужоземну принцесу» — саме так змальовувала себе в поезіях і літературних есе. Вона щиросердно зізналася, що в неї не зосталося жодної прихильності до подруг дитинства: незугарні й нерозумні, вони не подобалися їй, а спокусливих вона остерігалася. Пристрасне чекання чоловіка, котре часто спонукає на всілякі пастки, хитрощі й приниження, затьмарює обрій молодої дівчини. Вона стає егоїстичною і різкою. А якщо Прекрасний принц запізнюється, в дівчині зароджується огида до життя, озлобленість.

Характер і манери молодої дівчини визначає о цій порі ситуація, в якій вона опинилася. Якщо ситуація змінюється, відповідно міняється обличчя дівчини. Нині для неї стало можливим взяти долю в свої руки замість того, щоб покладатися на чоловіка. Якщо дівчина захоплюється навчанням, спортом, професійним удосконаленням, громадською і політичною діяльністю, вона позбувається невідчепних думок про чоловіка, набагато менше заклопотана своїми сентиментальними й сексуальними конфліктами. Однак у неї значно більше перепон, ніж у юнака, щоб стати незалежним індивідуумом. Не сприяють її зусиллям, як я вже відзначала, ні родина, ні звичаї. Крім того, якщо дівчина навіть обрала незалежність, вона все одно залишає місце в своєму житті для чоловіка, для кохання. Вона побоюється цілком віддатися роботі, аби не загасити в собі покликання жінки. Це почуття часто залишається притлуменим. Однак воно живе в ній, послаблює її волю й обмежує її діяльність. Принаймні працююча жінка прагне сполучати свої службові успіхи із суто жіночими. Однак це не означає, що вона повинна приділяти багато уваги своєму вбранню, своїй зовнішності. І все ж її життєві інтереси роздвоюються. Поза навчальними заняттями юнак-студент заради розваг і без будь-якої конкретної мети поринає у роздуми над актуальними проблемами — і саме в такий спосіб народжуються його найкращі знахідки. Тимчасом як мрії жінки віддаляють її від професійних проблем. Вона думає про свій зовнішній вигляд, про чоловіків, про кохання. Вона віддає навчанню і кар'єрі тільки необхідний час і зусилля, тимчасом як саме тут необхідна максимальна віддача. Це пояснюється не якоюсь там розумовою обмеженістю чи невмінням зосередитися, а кепською сумісністю різних інтересів. Отут і зав'язується порочне коло. Часто дивуються, з якою легкістю жінка може залишити музику, навчання, фах, коли знаходить собі чоловіка. Це відбувається здебільшого через те, що вся ця діяльність не вкорінилася в неї і не могла дати глибокого вдоволення. Усе це призводить до того, що притамовує її честолюбство, але величезний соціальний тиск підштовхує її до одруження, яке забезпечує їй певне соціальне становище і захист у суспільстві, Тим-то цілком природно, що вона не намагається відвоювати собі місце в цьому світі, а якщо й намагається, то з осторогою. Доки в суспільстві не існуватиме економічної рівності й доки завдяки звичаям на жінку-дружину або коханку поширюватимуться привілеї, що належать чоловікам, мрія про пасивний життєвий успіх не зникне й заважатиме самореалізації жінки. Та хоч би як починала дівчина своє доросле життя, її учнівство ще не звершене. Поступово, крок за кроком, чи раптово їй доведеться пізнати таємниці сексуального життя. Є дівчата, які чинять опір. Якщо прикрі статеві інциденти сталися в дівчат у дитинстві або невміле виховання вселило в них страх до сексуальних стосунків, вони зберігають щодо чоловіків огиду навіть тоді, коли сягають статевої зрілості.

Трапляється також, що самі обставини змушують декотрих жінок, усупереч їхній волі, до тривалої цнотливості. Та в абсолютній більшості молоді дівчата в більш-менш зрілому віці задовольняють свій статевий потяг. Спосіб, за допомогою якого дівчата йдуть назустріч долі, перебуває, очевидно, в тісному зв'язку з усім їхнім минулим. Водночас для дівчини це також і новий досвід, який вона пізнає в незнайомих обставинах і на який охоче реагує. Це саме той новий етап, який маємо розглянути в наступному розділі.

Дата добавления: 2015-07-20