Перший розділ ДИТИНСТВО 3 страница

Пояснення дорослих не знімають напруги. Підростаючи, дівчинка пересвідчується, що дорослим не надто можна вірити: найкращий приклад — брехливі баєчки про зачаття. До того ж вони сприймають як щось звичайне найогидніші речі. А якщо їй довелося зазнати гострого фізичного болю — видалення мигдалика, зуба, розтин нариву, то спомин про ці відчуття вона переносить на пологи.

Фізичний характер вагітності, пологів передбачає якісь «фізичні дії» з боку батьків. Слово «кров», яке дитина може почути у зв'язку з висловами «брат чи сестра по крові, однокровний, напівкровок» інколи орієнтує її уяву таким чином: певно, батьків, чоловіка й жінку, поєднує якийсь урочистий обряд переливання крові. Але частіше «фізичні дії» належать до видільних функцій, зокрема, дітям нерідко здається, що чоловік пудить у жінку. Статевий акт вони вважають чимось брудним. Це відкриття вражає дитячу уяву найбільше, адже «брудне» завжди було оточене найсуворішими табу, то невже ж самі дорослі ці табу можуть порушувати? Це здається дітям абсурдним, нереальним: до чого ж тоді всі їхні розповіді, прочитані книжки, все почуте й побачене?.. У чарівній книжці Карсон Мак Каллерс «The member of the wedding»[141] молода героїня несподівано застає своїх дорослих сусідів голими в ліжку: протиприродність ситуації перешкоджає дівчинці надати їй значення.

«Це сталося якось улітку, в неділю: двері помешкання Мерлоу були відчинені. Вона могла побачити лише частину кімнати, частину комоду та узголів'я ліжка, на якому лежав корсет місіс Мерлоу. Але з цієї спокійної кімнати долинали незрозумілі звуки. Коли вона переступила поріг, то була настільки вражена побаченим, що чимдуж кинулася до кухні з криком: «Містеру Мерлоу погано!» Береніка поквапилася до холу, але коли вона зазирнула до кімнати, то лише стиснула губи й грюкнула дверима. Френкі намагалася розпитувати Береніку, щоб зрозуміти, в чім річ. Але Береніка лише сказала: «Люди як люди», — і додала, що з огляду на декотрих, їм слід було б принаймні зачиняти двері. Френкі знала, що це вона була «декотрим» і все одно не розуміла. «Що сталося з містером Мерлоу?» — запитала вона. Та Береніка відповіла лиш: «Нічого особливого, мала, звичайні справи». З її голосу Френкі зрозуміла, що їй всього не сказали. Згодом вона згадувала Мерлоу як пересічних людей...»

Коли дітям пояснюють, що слід остерігатися незнайомих чоловіків, коли в їхній присутності дискутують про злочини на сексуальному ґрунті, то їм, дітям, зазвичай кажуть про хворих, маніяків, божевільних — адже це найпростіше пояснення. Тож якщо в кінотеатрі дівчинку лапає сусіда, якщо перехожий показує їй свій член, — вона вважає, що має справу з ненормальними людьми. Звичайно, прояви божевілля жахливі, а бурхлива сварка принижує гідність упорядкованого світу дорослих. Спостерігаючи все це, дитина втрачає почуття безпеки. А проте у будь-якому, навіть найліпше зорганізованому суспільстві, існують клошари, жебраки, каліки; то ж хіба люди з психічними відхиленнями тут аж така дивина?.. Ґрунт під ногами дитина починає втрачати тієї миті, коли в неї з'являється підозра, що батьки, друзі, вчителі не від того, щоб і собі прилучитися «до цього паскудства».

«Коли мені вперше розповіли про сексуальні стосунки між чоловіком і жінкою, я сказала, що цього не може бути. Я не здатна була уявити щось подібне між моїми батьками — я надто шанувала їх. Повторювала, що це надто бридко і я ніколи не погоджуся з цим. На превеликий жаль, невдовзі я зрозуміла, що помилялася... Це була жахлива мить: я з головою сховалася під ковдру й заткнула вуха, в мене було єдине бажання — провалитися крізь землю»[142].

Як можна уявити сповнених гідності, ошатно вдягнених людей, котрі проповідують добропорядність, врівноваженість, поміркованість, в образі цих двох тварин, які кидаються одне на одне? Дорослі самі скидають себе з п'єдесталу, затемнюють небо. Діти часто вперто повторюють, відкидаючи паскудство, що їм відкрилося: «Мої батьки такого не роблять». Інші витворюють уявний пристойний варіант злягання. «Коли хочуть мати дитину., — розповідала дівчинка, — йдуть до лікаря, роздягаються, зав'язують очі, щоб нічого не бачити; лікар прив'язує батьків одне до одного й допомагає, щоб усе було добре». Акт кохання постає такою собі хірургічною операцією, не надто приємною, але цілком пристойною — на кшталт відвідин стоматолога.

Однак повністю сховатися від дійсності не вдається, і в дитячу душу закрадаються сумніви, виникає феномен не менш болісний, ніж відлучення од груді: дитину не позбавляють материнської плоті, але щось безнадійно руйнується у досі надійному світі — і ось уже вона сама-одна, віч-на-віч з похмурим невідомим майбутнім, без прихисту, без даху над головою. Для дівчаток ця тривога, цей бентежний стан посилюється невиразним передчуттям якогось двозначного, не окресленого чітко прокляття, котре тяжіє над ними. Отримані відомості недоладні, книги суперечливі, а технічні пояснення не можуть розвіяти щільної завіси сотень запитань: який же він, статевий акт? боляче це чи приємно? скільки він триває: кілька хвилин чи цілу ніч? Інколи пишуть, що жінка завагітніла від одного-єдиного доторку, а часом лишаються без наслідків кілька годин любощів. Чи займаються «цим» щодня? час від часу? Дитина намагається знайти відповіді в Біблії, гортаючи словники, розпитуючи товаришів — це пошуки навпомацки, у темряві й огидливості. Доктор Ліпман зібрав цікавий документальний матеріал на цю тему; ось деякі відповіді дівчат на запитання, як вони дізналися про статеві взаємини:

«...Сексуальне долучення! Ось словосполучення, яке в моїй родині ліпше було б не вимовляти й навіть не натякати на щось подібне!.. Я шукала в книжках, не знаючи до ладу, в якій послідовності й де саме шукати, нервувала, втрачала спокій. Я відвідувала чоловічу школу: вчитель повністю уникав дражливого питання... Праця Порлама «Хлопчик і дівчинка» зрештою висвітлила для мене правду. Мій стан скутості, надмірного збудження минув, хоча на той час я почувалася дуже нещасливою й мені знадобилося ще багато часу, перш ніж я збагнула, пересвідчилася: справжнє кохання складається лише з еротизму й сексуальності».

«Я губилася й торопіла. Ніхто не казав мені про це; ні мати, ні вчителька, не було путніх пояснень у книжках. Поступово акт, який спершу видавався мені таким природнім, перетворився на щось таємниче, небезпечне й відразливе. Старші дівчатка, котрі вже мали дванадцять років, перекидалися брутальними жартами з моїми однокласницями. Все це було доволі туманно і вселяло відразу. Дівчатка обговорювали питання про те, де саме зароджується дитина, висловлюючи припущення, що це відбувається в тілі чоловіка, до того ж один-єдиний раз, — через це довкола весілля стільки галасу. У п'ятнадцятирічному віці в мене розпочалися менструації, і це було новим потрясінням. Відтепер усе, про що я думала і чула, починало торкатися мене безпосередньо».

«Етапи мого знайомства з сексуальним життям:

І. Перші запитання й неясні уявлення (що зовсім не задовольняли мене). Від трьох з половиною до одинадцяти років... Жодних відповідей на запитання, котрі я ставила впродовж наступних років. Якось — мені було тоді сім років — годуючи кролицю, я раптом помітила, що під нею повзають малі голі кроленята... Мати пояснила мені, що в тварин, як і в людини, діти ростуть у материнському животі, а потім виходять через її бік. Поява дітей «через бік» видалася мені малоймовірною... Про зародження дитини, вагітність, менструації мені чимало розповідала нянька... Зрештою коли я прямо запитала батька про його справжню функцію, він почав розводитися про маточку й пилок.

II. Кілька спроб довідатися про все самотужки (від одинадцяти до тринадцяти років). Я розшукала якусь енциклопедію, якусь працю з медицини... Але це була чиста теорія, до того Ж викладена довжелезними іноземними словами. III. Перевірка здобутих знань (від тринадцяти до двадцяти років): а) у повсякденному житті; б) в наукових працях».

«Коли мені було вісім років, я часто гралася з одним хлопчиком, моїм однолітком. Якось ми зачепили цю тему. Від матері я вже знала, що в жіночому тілі сховано багато яєць... І що дитина зароджується в одному з них щоразу, коли мати дуже цього захоче. «Яка ж ти дурна! — відповів на це мій маленький товариш. — Коли наш різник і його жінка хочуть мати дитину, вони лягають у ліжко й чинять усе це паскудство». Я обурилася... На той час (я мала дванадцять з половиною років) у нас була служниця, котра переповідала нам різні брудні історії. Мамі я нічого не казала: соромилася. А проте запитала якось у тієї жінки, чи може народитися дитина, якщо посидиш на колінах у чоловіка. Вона мені все пояснила якнайкраще.

Звідки беруться діти, я дізналася в школі, і це здалося мені жахливим. Але як вони народжуються? Ми з подругою уявляли страхітливі речі, надто після того, як темного зимового ранку по дорозі до школи зустріли чоловіка, котрий показав нам свій член і промовив, наблизившись до нас впритул: «Погляньте, який гарненький!» Це було так огидно, так паскудно — до нудоти. До двадцяти одного року я вважала, що дитина народжується через пупок».

«Одна дівчинка відвела мене набік і запитала: «Знаєш, як народжуються діти?» Зрештою вона оголосила: «Та ти справжня дурепа! Діти народжуються з живота жінки, але спершу жінкам доводиться займатися з чоловіками гидкими речами!» І вона детально пояснила мені, в чому полягають ці гидкі речі. Її слова приголомшили мене, я ні за що не хотіла вірити... Ми спали в тій самій кімнаті, що й батьки... Незабаром серед ночі я почула, що відбувається оте неможливе, неймовірне. Мене охопив сором, я почала соромитися своїх батьків. Через усе це я дуже змінилася. Моральні переживання завдавали мені жахливих страждань. Почувала себе глибоко зіпсутою вже тому, що знала, була втаємниченою».

Слід сказати, що навіть розумно вибудоване сексуальне виховання не розв'яже проблеми. Хай би які зусилля докладали батьки і вчителі, вони ніколи не зможуть словами переповісти еротичні переживання: знання в цій галузі дає лиш особистий досвід. Навіть найсумлінніший і найсерйозніший аналіз міститиме якийсь гумористичний елемент і не розкриє правди.

Можна навести, як приклад, кохання квітів, весільні ігри рибок, появу на світ курчат, кошенят, кізочки, дійти до появи дитини й теоретично обґрунтувати тайну зачаття. Але як пояснити хлопчикові або дівчинці, в яких ще «не заговорила кров», чому любощі такі солодкі? В родинному колі обійми й поцілунки, навіть в уста, не дивина. Але чому від поцілунку часом непритомніють? Практично це те саме, що розповідати про кольори сліпому. Доки не виникне інтуїтивне відчуття хвилювання, бажання, надаючи еротичній функції сенсу й цільності, доти окремі елементи, розчленовані в оповідях, видаватимуться потворними, бридкими, шокуватимуть. Дівчинку здебільшого обурює, що стан незайманості має порушити чоловічий член і лиш тоді вона перетвориться на жінку. Оскільки ексгібіціонізм — поширене збочення, багато хто з дівчаток бачили пеніс в стані ерекції; крім того, вони бачили статевий член тварин, особливо лошака, вигляд якого, природно, завдав їм жаху. Страх перед пологами, пеніс самця, «напади» в заміжніх жінок, відраза до неподобств, до сороміцьких, кумедних, безглуздих жестів — все це спричиняє висновок; «Я ніколи не вийду заміж»[143]. Лише так можна захиститися від болю, шалу, непристойності. Дівчинці пояснюють, що настане день, коли ні порушення незайманості, ні пологи не видаватимуться їй жахливими, що мільйони жінок пройшли через це і лишилися живі-здорові,.. Коли дитина боїться чогось «з майбутнього», її звичайно заспокоюють: мовляв, на все свій час, завтра ти сприйматимеш цю подію інакше. Але тоді в дитини виникають нові побоювання: а чи не втратить вона розум? чи не збожеволіє? Спостерігаючи за перетворенням гусені — лялечка, потім метелик, — і справді можна розгубитися: чи лишиться щось у метелика від колишньої гусені? і чи впізнає він себе сам, надбавши яскраві крильця? Я знала дівчаток, які, побачивши лялечку, поринали у дивні мрії з домішкою тривоги.

Та ось надходить час метаморфози. Дівчинка відчуває, що в її стосунках з навколишнім світом і самою собою щось змінилося, щось незримо поволі міняється. Доторки, смакові відчуття, до яких раніш вона була байдужа, тепер дратують; голова переповнена якимись дивними образами; вона не впізнає себе в дзеркалі, сама собі здається «дивною», і речі Довкола стали «дивними».

У цитованій вище книзі Карсон Мак Каллерс докладно змальовує такий стан бентеги.

«Того літа Френкі стомилася від себе самої, почувала до себе відразу. Через це зробилася мандрьохою, малою нікчемою. Сумна, нещасна, невдоволена, дівчинка нечупарою тинялася по кухні, та ще й каралась якимось нескоєним злочином... Ця дивна весна, здавалося, ніколи не скінчиться. Навколишній світ почав змінюватися, та Френкі тих змін не розуміла. Молода зелень дерев і перші квіти не знати чому наганяли на неї смуток, неясне бажання виїхати кудись з міста. Так, виїхати з міста й помандрувати світ за очі. Весна видалася пізньою, в ній крилося щось томливе й солодкаве. Дні тяглися нестерпно довго, від ясної весняної зелені Френкі нудило... Раз у раз в її очах кипіли сльози. Траплялося, вона виходила надвір зустрічати світанок і довго дивилася на небо, ніби сподіваючись дістати відповідь на своє невисловлене запитання. Речі, яких дівчинка раніше не помічала, тепер зворушували її: освітлені вікна будинків під час вечірньої прогулянки, незнайомий голос... Вона дивилася на вікна, слухала голос, і серце її завмирало в чеканні. Та вогні згасали, голос пропадав, і нічого не відбувалося. Все це лякало її й водночас змушувало замислитися над тим, що ж вона собою уявляє, яке її призначення й чому тепер вона стоїть отут, сама-самісінька — дивиться, слухає, запитує небо. Їй стало лячно, бентежно стискалося серце.

...Вона блукала містом, і все побачене й почуте здавалося незавершеним — вже знайома бентега не стушувалася. Тоді вона квапливо хапалася до роботи, і щоразу невдало, недоречно, недоладу... Весняні сутінки тривають довго, тож після прогулянок, присмерком, її нерви тріпотіли, мов сумна джазова мелодія, серце завмирало й здавалося, що воно зараз зупиниться».

Настає період видимого перетворення дівчинки на жінку. За винятком випадків внутрісекреторних порушень, коли організм фіксується на інфантильній стадії, дівчинка 12 — 13 років переживає пубертальний період. У дівчаток він настає набагато раніше, ніж у хлопчиків, і пов'язаний із суттєвими змінами, котрі спричиняються до неспокою й невдоволення. Коли розвинуться груди й з'явиться порість, дівчатка цим тішаться, хоч і соромляться спочатку. Дитина раптом починає соромитися свого оголеного тіла — навіть перед сестрами й матір'ю, вона з якоюсь осторогою намацує бугорці, котрі утворилися під пипками: ще донедавна такі ж безболісні, як пупок, вони тепер відчутні. Звісно, цю болючість не можна порівняти з болем від опіку або із зубним болем. Однак будь-яке хворобливе відчуття, викликане нещасним випадком або хворобою, — це завжди відхилення од норми, а ось набряклі груди ніби криють у собі неясну злопам'ятливість. Щось діється в організмі — не хвороба, ні — щось, передбачене законом життя, та все ж пов'язане із стражданням, боротьбою. Безумовно, дівчинка зростала повсякчас, від народження до пубертального періоду, однак не відчувала, що зростає: тіло лишалося незмінним, викінченим, а тепер вона «оформлюється», і саме це слово її лякає. Прояви життя вселяють довіру лише тоді, коли набувають рівноваги й усталеності — розквітла квітка, сповнена сили доглянута тварина. Дівчинка, в котрої починають розвиватися груди, усвідомлює двозначність слова «живий». Вона — ні те, ні се, ні риба, ні м'ясо, якась незбагненна матерія в колбі розбещеного алхіміка. Дівчинка звикла до своєї шовковистої коси, а нова парость, яка з'являється під пахвами і внизу живота, робить її схожою на тварину чи рослину. І головне — вона відчуває, що втрачає якусь частку своєї особистості. Віднині вона причетна до значно ширшого життєвого циклу, ніж її власне існування; приречена на довічну залежність від чоловіка й дітей. Груди здаються непотрібним зухвалим наростом. Досі всі частини тіла — руки, ноги, м'язи, навіть сідниці — мали чітке призначення. От хіба що статеві органи... Але, по-перше, вони правили за сечовипускальні, а по-друге, глибоко сховані, і їх ніхто не бачить. А тепер груди виступають під кофтинкою, і тіло дівчинки, котре завжди становило одне ціле з її власним «я», набуває самостійності, стає плоттю, і на нього звертають увагу сторонні люди.

«Протягом двох років, — розповідає одна жінка, — я накидала пелеринку, щоб сховати груди, до такої міри я соромилася». Інше свідчення: «І досі пам'ятаю незрозумілу ніяковість, яку я відчула, коли подруга мого віку, фізично дозріліша, нахилилася за м'ячем, і я побачила крізь розріз кофтинки вже налиті груди: впізнавши в цьому тілі майбутню модель мого власного, я зашарілася». «Тринадцятилітньою я ходила без панчіх, у короткому платтячку. Якийсь чоловік, осміхаючись, висловився щодо моїх гладеньких опуклостей. Наступного дня мама звеліла мені зодягти панчохи і здовжила платтячко. Але той факт, що хтось звернув на мене увагу, справив незабутнє враження», — зізнається ще одна жінка. Дівчинка починає відчувати, що її тіло робиться неслухняним, воно більше не виражає її індивідуальності, відчужується од неї, а з іншого боку, вона сама ніби стає власністю сторонніх людей: на вулиці вони уважно розглядають її, роблять зауваження щодо її статури. Вона радо перетворилася б на невидимку, плоть лякає її. Дівчинка нерідко намагається схуднути, відмовляється од їжі, а коли її силують, то це викликає блювання. Вона раз у раз перевіряє свою вагу. Інколи робиться хворобливо несміливою: гостини або й звичайна прогулянка вулицею для неї мука. На цьому ґрунті інколи розвиваються психози. У своїй праці «Нав'язливі стани й психастенія» Жене змальовує на прикладі хворої дівчини Наді типовий випадок психозу.

«Надя належала до багатої і глибоко інтелігентної родили. Елегантна, артистична, вона була блискучою музиканткою, але з дитинства виявляла впертість і дражливість. Вона над усе прагнула любові, вимагаючи від усіх — батьків, сестер, челяді найпалкіших виявів почуттів. Домігшись навіть незначної прихильності, вона ставала настільки вимогливою і владною, що відштовхувала від себе людей. Кпини двоюрідних братів, які сподівалися пом'якшити її характер, лише загострили хворобливу вразливість дівчинки, спричинивши сфокусовану на тілі сором'язливість. З іншого боку, потреба бути загальною улюбленицею викликала в неї бажання лишатися дитиною, маленькою дівчинкою, котру всі пестять, котрій ні в чому не відмовляють. Дівчинку жахала сама думка про те, що вона колись виросте. Раннє статеве дозрівання значно погіршило її стан: остороги, пов'язані із підростанням, загострили сором'язливість. «Оскільки чоловіки люблять тілистих жінок, я назавжди лишуся тонкою, наче скіпка». З одинадцяти років, коли вона ще вбиралася в коротеньку спідничку, дівчинці почало здаватися, ніби на неї всі дивляться. Однак і довга спідниця не зарадила лихові: Надя, як і раніше, соромилася своїх ніг, стегон тощо. З появою менструації вона ледь не збожеволіла; парость на лобку викликала новий напад гидливості: певна, що подібної мерзоти більше ні в кого нема, вона до двадцяти років старанно вискубувала кожну волосину, «аби позбутися цієї тваринної прикраси». Розвиток грудей загострив хворобу, оскільки огрядність завжди лякала її. «Я не прагну бути гарною, але коли б я погладшала, мені було б дуже соромно, це було б просто жахливо. Коли б я погладшала, то не наважилася б вийти на люди». Ладна на все, аби тільки не вирости, вона вдається до клятв і заклинань: обіцяє прочитати молитву п'ять чи десять разів, підстрибнути п'ять разів на одній нозі. «Якщо в музичній п'єсі я чотири рази візьму ту саму ноту, я згідна вирости і втратити любов тих, хто мене оточує». Зрештою вона вирішила відмовитися од їжі. «Я не хотіла ні гладшати, ні виростати, ні ставати схожою на жінку, мені хотілося назавжди лишитися маленькою дівчинкою». Вона урочисто обіцяє не вживати ніякої їжі, потім, зглянувшись на умовляння матері, відмовляється від клятви, однак годинами стоїть навколішки, пише нові клятви, шматує написане. Коли Наді виповнилося вісімнадцять років, померла її мати, і вона призначила собі такий раціон: дві тарілки овочевого супу на воді, один яєчний жовток, столова ложка оцту, чашка чаю з соком одного лимона. Ото й усе протягом дня. Голод мучив її. «Траплялося, годинами я тільки й думала, що про їжу, — ковтала слину, жувала носовичка, качалася по підлозі: так хотілося їсти». Однак дівчина не поступалася. Вона була гарною, але стверджувала, що має запухле прищаве обличчя. Якщо лікар казав, що не бачить ніяких прищів, вона відповідала, що він на цьому не розуміється і не вміє «побачити прищі, котрі під шкірою». Зрештою вона відокремилася від сім'ї й замешкала самотою у маленькій квартирці. Надя ніколи не виходила з дому, спілкуючись лише з лікарем і доглядальницею. Її ледве вдавалося умовити, щоб побачилася з батьком. Одного разу після того, як батько сказав, що вона добре виглядає, стан дівчини значно погіршився. Вона над усе боялася погладшати, стати кругловидою, червонощокою. У квартирі майже постійно панували сутінки, адже сама думка про те, що хтось зможе її побачити, була для хворої нестерпною».

Сором'язливість спричиняється до незграбності, дівчинка з будь-якого приводу червоніє, відтак ще більше торопіє. Звідси — різні фобії. Стекель розповідає[144], зокрема, про жінку, котра «замолоду так хворобливо шарілася, що весь рік мусила носити пов'язку, нібито через зубний біль».

Однак трапляється, що в передпубертальний період, тобто до появи менструацій, дівчинка не почуває відрази до свого тіла, вона пишається тим, що перетворюється на жінку, вдоволено спостерігає, як розвиваються груди, підкладає носовички і вихваляється перед старшими. Вона ще не розуміє явищ, які в ній відбуваються. З появою перших менструацій ситуація роз'яснюється, і виникає почуття сорому. Це почуття підсилюється і загострюється, якщо воно було присутнє раніше. Доведено: навіть підготована до цієї події дівчинка сприймає настання менструацій з огидою, як щось принизливе. Частенько мати не вважає за потрібне попередити доньку, розповідаючи переважно про таємниці вагітності, пологи і навіть статеві зносини. Річ у тім, що і в матері з цією жіночою кабалою пов'язані побоювання, котрі відбивають стародавній містичний страх перед самцем, і це почуття передається від покоління до покоління. Помітивши на білизні підозрілі плями, дівчинка лякається: а чи не занедужала вона раптом на діарею, смертельну геморагію, якусь стидку хворобу. 1896 року зробили опитування в одній з американських шкіл. Автор, Гавелок Елліс, повідомляє, що з 125 учениць 35 нічого не знали про менструації, 39 мали деякі відомості, тобто понад половину опитуваних у момент настання менструації нічого про неї не знали. За свідченням Гелен Дейч, 1946 року ситуація не змінилася. Елліс розповідає випадок, коли дівчинка з містечка Сент-Уен кинулась у Сену, певна, що захворіла не знати якою хворобою. Стекель у «Листах до матері» також наводить випадок спроби накласти на себе руки: мала вирішила, що кров, яка ринула з неї, — це покарання за брудноту її душі. Побоювання, страх цілком природні, адже дитині здається, що вона ось-ось помре. На думку Кляйна й представників англійської школи психоаналізу, кровотеча сприймається як наслідок ураження внутрішніх органів. І навіть якщо завбачливі попередження пом'якшують шок за появи перших менструацій, дівчинка соромиться, вона почуває себе брудною, раз у раз бігає до умивальника, пере свою брудну білизну або ховає її.

У книжці Колетт Одрі «Очима споминів» ми знаходимо характерну розповідь про такі переживання:

«Якось увечері, роздягаючись, я зауважила, що зі мною не все гаразд, а проте не злякалася і нікому нічого не сказала, сподіваючись, що на ранок усе минеться... За чотири тижні все повторилося, і значно відчутніше. Намагаючись не привертати уваги домашніх, я пішла до ванної кімнати і поклала свої штанці до кошика з брудною білизною, котрий завжди стояв за дверима....Щойно я повернулася і лягла в ліжко, як до кімнати зайшла мама: вона хотіла все мені пояснити. Не пригадую, яке саме враження справили тоді на мене її слова, але коли вона їх шепотіла, у дверях з'явилася Какі. Круглощока зацікавлена фізіономія сестри остаточно вивела мене з рівноваги. Я гримнула на неї і мала перелякано зникла. Я почала благати маму, щоб вона негайно покарала сестру, котра прочинила двері не постукавши... Спокійне мамине обличчя світилося радістю, але мені було непереливки. Коли вона пішла, я зовсім зажурилася.

Раптом спливли у пам'яті два епізоди: кілька місяців тому, повертаючись із прогулянки, ми з мамою й Какі зустріли старого лікаря Пріва, кремезного, мов лісоруб, з густою сивою бородою. «А ваша донька дорослішає, мадам», — промовив він, поглянувши на мене. Я тут-таки зненавиділа старого, не знати чого. Дещо пізніше мама привезла з Парижа паку нових невеличких серветок, які відразу сховала в шухляду. «Що це таке?» — запитала Какі. З тими перебільшено природними інтонаціями, до яких вдаються дорослі, коли відкривають дітям часточку правди, щоб приховати головне, мама проказала: «Незабаром вони будуть потрібні Колетт». Я не спромоглася на жодне слово, але відчула гнів проти матері.

Цілу ніч я крутилася в ліжку. Ні, це неможливо. Це лише поганий сон. Мама помилилася... Другого дня після таємничої зміни, котра сталася в моєму організмі й заплямувала мене, належало ще пережити зустріч з домашніми. Я з ненавистю дивилася на сестру, яка ще нічого не знала і завдяки цьому дістала величезну перевагу наді мною. Потім зненавиділа чоловіків, яким ніколи не доведеться скуштувати цього і які все знають. Зрештою і жінки викликали в мене відразу, адже вони так легко змирилися з своєю долею. Беперечно, вони зраділи б, дізнавшись про мене. Мовляв, ось і ти прилучилася...

Оця також, думала я, дивлячись на жінок. І оця. Світ з мене насміявся. Я ходила нога за ногою, не наважувалася бігати. Всюди мені вчувався підозрілий запах, який, здавалося, видихали земля, розімліла від сонця, зелень, їжа... Менструація минула, і всупереч здоровому глузду я знову сподівалася, що на тому все й скінчиться. Однак через чотири тижні зрозуміла: лиха не відвернути, й заціпеніла. У моїй свідомості з'явилося поняття «до того, як». Решта життя перебігатиме під гаслом «після того, як».

Здебільшого дівчатка поводяться саме так. Багато хто не наважується відкрити свою таємницю близьким. Одна з моїх подруг виростала без матері, з батьком і вихователькою. Вона розповідала, що три місяці мучилася страхом і соромом, ховала забруднену білизну, доки домочадці не виявили причини. Навіть селянки, котрі, здавалося б, бували в бувальцях, все перебачили на прикладі свійських тварин, жахаються цього прокляття. До того ж на селі менструація — своєрідне табу. Я знаю випадок, коли молода господиня ферми потайки прала свою білизну в крижаній джерельній воді, а тоді одягала на себе мокре, тільки б ніхто не виявив її таємниці. Подібних випадків можна навести доволі. Однак признатися в цьому нещасті — аж ніяк не означає позбутися його. Звичайно, реакція матері, котра дала доньці ляпаса, докинувши: «Дурепа! Могла б і не квапитися!» — виняток. Але ж справа не тільки в брутальності. Здебільшого дівчинка, занепокоєна своїм новим станом, не дістає жодних пояснень. Вона не знає, що чекає її попереду: а раптом вона завагітніє від самого лиш чоловічого доторку чи навіть його присутності? Чоловіча стать лякає, викликає безліч побоювань. Навіть після ґрунтовних пояснень душевна рівновага відновиться не зразу. Раніше, лишаючись у блаженному невіданні, дівчинка почувала себе поза статтю. Інколи їй ввижалося, що вона прокинеться хлопцем. А тепер цілком вдоволені матері й тітки перешіптуються: маємо в хаті дівку! Що ж, їхнього полку прибуло. А вона відтепер — жінка, і безповоротно. Декого це тішить: зрілість нібито обіцяє щось незвичайне, чудове. Так Тід Моньє[145] розповідає:

«Багато хто з нас став «великою дівчинкою» під час канікул, з іншими це відбувалося в ліцеї, і ми по черзі ходили «дивитися на кров» до розташованої надворі вбиральні, де вони, дорослі, важно сиділи, ніби королеви на троні, напучуючи своїх підданих».

Але незабаром надходять розчарування. Дівчина розуміє, що вона не дістала жодних привілеїв, що життя йде своїм звичаєм. Єдина зміна — щомісячна бруднота й огида. Інколи діти годинами плачуть, дізнавшись, що приречені терпіти «це» довіку. Дехто особливо обурюється тим, що чоловіки також посвячені в їхні жіночі справи: жодного серпанку таємничості. Батько, брати, кузени — взагалі всі чоловіки знають «про це», інколи навіть кепкують.

І тоді зароджується або посилюється відраза до свого тіла, до плоті. Минає зачудовання перших регул, а щомісяця повторюється те саме: огидний солодкувато-гнильний запах чи то болота, чи то зів'ялих фіалок, підозрілий колір крові: не такий яскравий, як при дитячих саднах-подряпинах. Вдень і вночі одне на думці: поміняти білизну, подбати про простирадла — безліч дрібних неприємних проблем. У родинах, де заощаджують, гігієнічні серветки перуть щомісяця і складають разом із носовичками, тобто свій бруд мусиш віддати тим, хто займається пранням, — матері, старшій сестрі, хатній робітниці. В аптеках продають гігієнічні пакети одноразового вжитку з квітковими назвами «Камелія», «Едельвейс», однак під час екскурсій, подорожей, пікніків ними користуватися незручно, оскільки в громадських туалетах викидати їх заборонено. Юна героїня «Психоаналітичного щоденника»[146] пише, який жах викликали в неї гігієнічні серветки. Громіздкий пакет може випасти, тільки-но зробиш необережний порух, а загубити його серед вулиці — ще більш принизливо й ганебно, ніж загубити штанці. Така перспектива подеколи спричиняє маніакально-психостенічний стан. Природа може виявитися підступною: кровотеча минає непомітно, але після цього дівчина слабує, виникає біль. Часто-густо недуга спостигає дівчину під час прогулянки, на вулиці, в гостині. Вона може забруднити одяг, сидіння, як колись мадам де Шеврез[147].

Дата добавления: 2015-07-20