На дні колодязя

Коли я спускаюся металевою драбиною, прикріпленою до стіни, на дно темного колодязя, то зазвичай навпомацки шукаю бейсбольну биту, яка стоїть під стіною. Я майже підсвідомо забрав її в того парубка з футляром гітари. Як тільки в непроглядній темряві я беру її, стару, потріскану, в руки, то напрочуд заспокоююся. Крім того, вона допомагає мені зосередитися. А тому я весь час залишаю биту в колодязі. Зрештою, спускатись і підніматися з нею по драбині незручно.

Намацавши биту, я міцно, як гравець на бейсбольному майданчику, стискаю обома руками її рукоятку й переконуюся, що це моя бита. Потім ретельно перевіряю, чи не змінилося щось у цій непроглядній пітьмі. Напружую слух, набираю повітря у легені, підошвами тенісних тапочок обстежую землю під ногами, кінцем бити легенько обстукую стіну, перевіряючи на міцність. Цей звичний ритуал потрібен мені лише для заспокоєння. Дно колодязя – як морське дно. Усе тут застигло в первісному стані, ніби під великим тиском. Дні минають, але особливих змін немає.

Над головою пливе світляний кружок надвечірнього неба. Дивлячись на нього, я думаю про жовтневе надвечір’я і про світ, де живуть своїм життям люди. Під неяскравим осіннім світлом вони ходять вулицями, купують щось у крамницях, готують їжу, на електричці повертаються додому. І думають, що все це само собою зрозуміле, а може, взагалі не задумуються. Роблять це так само, як я колись. І я тоді був безіменною одиницею серед таких невизначених істот, яких називають «людьми». У промінні цього світла вони приймають одне одного, і незалежно від того, триває це вічно чи тимчасово, між ними встановлюється якась приязнь, огорнута світлом. Однак я вже до них не належу. Вони – там, на поверхні, а я – тут, на дні глибокого колодязя. Вони користуються світлом, а я його втрачаю. Іноді здається, що я не зможу повернутися в той світ, відчути спокій, який дарує світло, й узяти на руки свого м’якого кота. Від таких думок глибоко в грудях щемить тупий біль.

Поки я копирсаю гумовою підошвою тапочка м’яку землю, земні краєвиди від мене віддаляються. Відчуття реальності слабне, натомість мене огортає приязнь до колодязя. На його дні тепло й тихо, а м’якість цього підземного світу приємно діє на шкіру. Біль у грудях тане, як жмури на воді. Це місце приймає мене, а я – його. Я ще міцніше стискаю в руках биту. Зажмурюю очі, потім розплющую і піднімаю догори.

Потягнувши за мотузку, опускаю кришку колодязя (такий пристрій з блоком придумав кмітливий Цинамон), і темрява стає повною. Отвір колодязя затулено наглухо, і всередину не проникає жоден промінь світла. Не чути й вітру, що іноді сюди долинав. Тепер я остаточно відірваний від «людей». Я навіть не маю при собі кишенькового ліхтарика. Це схоже на визнання віри: я показую їм, що приймаю темряву такою, якою вона є.

Я сідаю на землю, притуляюся спиною до бетонної стіни й, затиснувши биту між ногами, заплющую очі. Прислухаюся до ударів власного серця. Звісно, немає потреби заплющувати очі в темряві. Все одно нічого не видно. Та все‑таки я заплющую їх. Бо в цьому є свій сенс незалежно від того, яка навколо темрява. Я кілька разів глибоко вдихаю повітря, привчаючи тіло до темного простору, що має циліндричну форму. Тут завжди стоїть той самий запах, а повітря однаково холодить шкіру. Одного разу цей колодязь повністю засипали, але, як не дивно, повітря в ньому не змінилося – залишилося таким же вологим і так само відгонить пліснявою, як і тоді, коли я вперше сюди спустився. Тут немає ні пір року, ні навіть часу.

На ногах у мене зазвичай старі тенісні тапочки, на руці – годинник у пластмасовому корпусі – усе те саме, що й під час першого спуску в колодязь. Як і бейсбольна бита, тапочки й годинник заспокоюють мене. Я перевіряю, чи в цій темряві вони щільно прилягають до ніг і руки. Переконуюсь, що я невіддільний від самого себе. Розплющую очі й перегодом заплющую знову, щоб потроху тиск темряви в мені зрівнявся з тиском темряви навколо мене. Час минає, і невдовзі, як звичайно, я вже не можу розрізнити їх обох між собою. Я навіть не знаю, мої очі розплющені чи заплющені. Пляма на щоці поволі теплішає, і я відчуваю, як вона набирає яскраво‑фіолетової синяви.

У темряві, злитій воєдино з двох різних її видів, я зосереджуюсь на плямі й думаю про ту кімнату. Намагаюсь відділитися від самого себе, як тоді, коли перебуваю наодинці з «тими жінками», вирватись зі свого незграбного тіла, що скоцюрбилося в темряві. Тепер я – лише порожній дім, запущений колодязь. Щосили стискаючи обома руками биту, я стараюсь вибратися назовні, перескочити в іншу реальність, що рухається з іншою швидкістю.

І от уже тільки одна стіна відділяє мене від тієї дивної кімнати. Я впевнений, що проникну крізь неї завдяки власним силам і за допомогою густої навколишньої темряви.

Коли я, затамувавши подих, зосереджую свою свідомість, то можу побачити, що є в тій кімнаті. Мене там нема, але я бачу готельний двокімнатний номер 208. Вікна в ньому щільно заслонено шторами, і в кімнаті дуже темно. У вазі – великий букет квітів, що наповнює приміщення важкими спокусливими пахощами. Біля входу – великий торшер. Однак лампочка в ньому погасла, як місяць з настанням ранку. Та коли я з усіх сил напружив зір, то у ледь помітному світлі, що хтозна‑звідки пробилося до кімнати, проступили туманні обриси предметів. Так буває в кінотеатрі, коли звикаєш до темряви. На маленькому столику посеред кімнати – трошки надпита пляшка «Cutty Sark», там же у відерці – лід, щойно наколотий, з гострими кутами, і склянка, наповнена віскі з льодом. Холодно блищить на ньому таця з нержавіючої сталі. Котра година – невідомо. Ранок? Вечір? Чи глибока ніч? А може, тут узагалі не існує час? На ліжку в задній кімнаті лежить жінка – я чую, як шурхотить простирадло. Коли вона ворухне склянкою, я чую, як шматочки льоду стикаються між собою і видають чіткий, яскравий звук. Дрібний пилок квітів, змішаний з повітрям, зливаючись із цим звуком, тремтить і від поруху повітря відразу оживає. Пітьма тихо приймає пилок і стає від нього ще густішою. Жінка підносить склянку до рота, випиває ковток і збирається щось мені сказати. У спальні темно, і я нічого не бачу. Тільки ворухливу тінь. Вона хоче щось мені сказати. Затамувавши подих, я чекаю. Чекаю її слів.

Вони тут.

Я оглядаю кімнату згори, ніби уявний птах, що ширяє в уявному небі. Я розширюю краєвид, позираю на нього з пташиного польоту, потім знову наближую до себе. Безперечно, велике значення має спостереження подробиць. Їхньої форми, кольору, відчуття на дотик. Між ними майже немає зв’язку. Вони позбавлені тепла. Зараз я лише механічно ставлю їх у ряд. Та це непогана спроба. Непогано поступово творити реальність – так від тертя каменів або шматків дерева між собою кінець кінцем виділяється тепло й виникає вогонь. Так само від випадкового накладання начебто беззмістовних, одноманітно повторюваних звуків утворюються склади…

Я відчуваю, як у глибині темряви народжується цей слабкий зв’язок. От і добре! Навколо цілковита тиша, і вони все ще не помічають моєї присутності. Стіна, що відділяє мене від того місця, поволі м’якне, немов желе, й тане. Я тамую подих. Ось зараз станеться так, як тоді!

Однак у ту мить, коли я попрямував до стіни, пролунав різкий стук – так, ніби по той бік уже побачили, що я приготувався робити. Хтось сильно гримає кулаком у двері кімнати. Такий же стук, різкий, уривчастий, схожий на удари молотка, яким забивають у стіну цвях, я чув раніше. Стук такий самий: два удари, коротка пауза, потім ще два удари. Я відчуваю, що жінка затамувала подих. Тремтить завислий у повітрі квітковий пилок, хилитається пітьма. Раптово вторгнувшись, цей стукіт наглухо закрив прохід, який нарешті щойно починав відкриватися переді мною.

Дата добавления: 2015-07-26