Що повернулося додому

Пройшовши від станції метро «Акасака» людною вулицею з рядами ресторанів і пивничок по обидва боки й піднявшись трохи вгору пологим схилом, я опинився перед шестиповерховою будівлею – не дуже новою й не старою, не дуже високою і не малою, не дуже пишною й не убогою. На її першому поверсі містилося туристичне агентство: в його просторій вітрині видніли рекламні плакати з краєвидом порту на острові Міконос і трамвайної лінії в Сан‑Франциско. Троє службовців за вікном заклопотано перемовлялися по телефону й стукали по клавішах комп’ютера.

У зовнішньому вигляді будівлі не було нічого примітного. Здавалося, ніби така звичайнісінька споруда зведена за кресленням, скопійованим із малюнка, який зробив на уроці учень початкової школи. А ще складалося враження, наче їй зумисне надали такого вигляду, щоб вона нічим не вирізнялася серед інших. Через це навіть я, простежуючи по порядку номери будинків, мало не пройшов мимо. Поряд з дверима туристичного агентства я помітив скромний парадний вхід до будівлі. Проглядаючи таблички, я зрозумів, що в ній орендують приміщення дрібні фірми – юридичні контори, конструкторські бюро, імпортні представництва, зубні лікарі тощо. Деякі таблички все ще блищали новизною, і я виразно бачив у них своє відображення. А от табличка з номером 602 добряче постаріла й потьмяніла. Видно, жінка влаштувала тут свій офіс досить давно. На табличці було викарбувано: «Akasaka Fashion Design». Її потьмянілість мене трохи заспокоїла.

За скляними дверима в глибині фойє я побачив ліфт. Щоб ним скористатися, відвідувач мав подзвонити в офіс, який збирався відвідати, й почекати, поки звідти розблокують замок. Я натиснув на кнопку поряд з номером 602. Напевне, телекамера передавала моє зображення на їхній монітор. Я озирнувся і в кутку під стелею помітив щось схоже на мініатюрну телекамеру. Невдовзі загурчав розблокований замок, і я, відчинивши двері, зайшов усередину.

Піднявшись у непривабливому ліфті на шостий поверх і трохи поблукавши таким же непривабливим коридором, я помітив двері з номером 602. Впевнившись, що на них написано «Akasaka Fashion Design», я коротко, один раз, натиснув на кнопку дзвінка.

Двері відчинив стрункий, коротко підстрижений юнак з дуже правильними рисами обличчя – можливо, найвродливіший з тих, яких я досі зустрічав у житті. Однак насправді мою увагу більше привернув його одяг, ніж обличчя. Сліпучо‑біла сорочка і краватка соковитого зеленого кольору з дрібним візерунком. Сама краватка не просто стильна, а ще бездоганно вив’язана. Кожна складка – як на фото з журналу моди для чоловіків. Я не зумів би так зав’язати краватку. І як це комусь вдається зробити? Можливо, дається взнаки вроджений талант або просто тренування до сьомого поту. А ще на юнакові були темно‑сірі штани й брунатні черевики з декоративними шнурками. Усе новеньке, наче днів два‑три тому куплене.

Юнак був трохи нижчий від мене. На губах – радісна усмішка. Настільки природна, що, здавалось, ніби він щойно почув веселий жарт. Не щось вульгарне, а витончене – таке, що здавна розповідають міністри закордонних справ на офіційному прийомі в саду принцам‑спадкоємцям на втіху гостям. Я хотів відрекомендуватися, але юнак, злегка хитнувши головою, подав знак, що в цьому немає потреби. Притримуючи двері, відчинені досередини, він пропустив мене вперед і, мигцем глянувши в коридор, зачинив їх. Увесь той час не промовив ні слова, а, ледь‑ледь примруживши очі, дивився на мене, ніби просячи вибачення, що не може говорити, бо поряд спить нервова чорна пантера. Хоча, звісно, її тут не було. Просто юнак справляв таке враження.

Я опинився в приймальні, де стояли шкіряний диван і крісла, на вигляд досить зручні, а поряд з ними старомодна вішалка і торшер. У стіні в глибині цього приміщення видніли двері, що, мабуть, вели до ще однієї кімнати. Поряд з дверима – звернутий до кімнати простий дубовий робочий стіл з великим комп’ютером на ньому. Перед диваном стояв маленький столик, на якому ледве вміщався телефонний довідник. Підлогу застеляв килим приємного салатового кольору. Із невидимих динаміків тихо струмували звуки квартету Гайдна. На стінах висіло кілька чудових гравюр із зображенням квітів і птахів. Кімната чиста, в ідеальному порядку. У вмонтованій шафі на одній стіні стояли альбоми із зразками тканин й журнали мод. Меблі були скромними й не новими, але в їхній помітній зношеності відчувалося заспокійливе тепло.

Юнак підвів мене до дивана, а сам сів за стіл. Злегка розвів руки й повернув їх долонями до мене – дав зрозуміти, щоб я почекав. Замість того, щоб сказати: «Вибачте, доведеться почекати», – юнак ледь‑ледь усміхнувся, а замість «зовсім небагато» тільки підняв догори палець. Видно, умів передавати співрозмовнику те, що хотів сказати. Я тільки кивнув на знак того, що все зрозумів. Відкривати рот при ньому було б вульгарно й недоречно.

Обережно, ніби якусь крихку річ, юнак узяв книжку, що лежала біля комп’ютера, й розгорнув на закладеній сторінці. Ця груба чорна книжка була без суперобкладинки, а тому я не міг розібрати її назви. А юнак, розгорнувши її, відразу занурився в читання і, здавалось, забув про моє існування. Щоб згаяти час, мені теж хотілося щось почитати, але напохваті не було нічого. Хоч‑не‑хоч довелося сидіти на дивані, заклавши ногу на ногу, й слухати Гайдна (хоча я не був певен, що це Гайдн). Музика була непоганою, але, як мені здавалося, її звуки відразу після народження танули в повітрі. На столі перед юнаком, крім комп’ютера, був ще звичайний чорний телефонний апарат, пенал і настільний календар.

Я був одягнений майже так само, як учора: бейсбольна куртка, джемпер з каптуром, джинси, тенісні тапочки. Надів те, що потрапило під руки. У цій чистісінькій кімнаті й при охайному, вродливому юнакові мої тенісні тапочки здавалися особливо брудними й жалюгідними. А втім, ні, не просто здавалися, а насправді були такими – стоптаними, посірілими, з дірками по боках. Чого тільки не довелося їм зазнати! Адже я цілий рік щодня в них ходив. Не один раз перелазив через огорожу за домом, утелющувався в собачий кізяк на нашій доріжці, спускався в колодязь. Тож не дивно, що вони набули такого непривабливого вигляду. Відтоді, як я звільнився з роботи, я ні разу не подумав, у чому ходжу. І лише тепер, побачивши, що в мене на ногах, я гостро відчув, який я самотній, як далеко відірвався від людей. «Треба негайно купити щось нове, – подумав я. – Бо ці тапочки – просто сором».

Квартет Гайдна скінчився – мляво, ніби обірвався на півдорозі. Після короткої перерви зазвучав Бах – якась його п’єса для клавесина (а втім, я не певний на сто відсотків, що не помиляюся). Я раз у раз по‑новому закладав ногу на ногу. Задзвонив телефон. Юнак заклав сторінку смужкою паперу, згорнув книжку й, відсунувши її набік, підняв слухавку. Притримуючи її біля вуха, злегка кивав головою. Потім глянув на календар, зробив у ньому олівцем помітку, підніс слухавку до стільниці, двічі стукнув по дереву, як у двері, й припинив зв’язок. Розмова тривала секунд двадцять, але за цей час юнак не промовив ні слова. Взагалі він не видав жодного звуку після того, як впустив мене в кімнату. Невже не вміє говорити? Правда, зі слухом у нього начебто все гаразд – адже прореагував на дзвінок і слухав, що йому казали.

Якийсь час, ніби над чимось задумавшись, юнак дивився на телефон, потім тихо встав з‑за стола, підійшов до мене й сів поряд. Поклав рівно обидві руки на коліна. Як можна було здогадатися з вигляду обличчя, його пальці виявилися тонкими й делікатними. Звичайно, зі складками на суглобах. Адже не буває пальців зовсім без складок, які потрібні, щоб ними ворушити. Та в нього їх було небагато – не більше, ніж потрібно. Я мимоволі дивився на його руки й думав, що, напевне, він – син тієї жінки. Бо формою його та її пальці були дуже схожі між собою. Після такого здогаду я звернув увагу на інші елементи подібності: невеликий, трохи загострений ніс, кришталево‑чисті очі. Юнак знову привітно всміхнувся. Усмішка на його обличчі з’являлась і зникала цілком природно – як грот на морському березі, що відкривається і заповнюється водою залежно від висоти хвиль. Потім юнак піднявся – так само різко, як сів, – і, повернувшись до мене, беззвучно заворушив губами, ніби хотів сказати: «Будь ласка, сюди». Я встав і подався вслід за ним. Він одчинив внутрішні двері і впустив мене досередини.

За дверима виявилася маленька кухня з раковиною, а за нею – ще одна кімната, дуже схожа на приймальню, в якій я досі перебував, але трохи менша. Тут був такий же досить потертий шкіряний диван і таке ж вікно. На підлозі – килим того ж кольору. Посередині кімнати – великий робочий стіл з акуратно розкладеними ножицями, коробками інструментів, олівцями, журналами викрійок. Стояли там також два манекени до пояса. На вікні – не жалюзі, а щільно закриті подвійні штори з тканини й тюлю. Плафон вимкнений, а тому в кімнаті панувала напівтемрява, як похмурого вечора. У торшері трохи віддалік від дивана горіла одна лампа. На столику перед диваном – скляна ваза з чистою водою, в ній білі гладіолуси, зовсім свіжі, ніби щойно зрізані. Музики не було чути, стіни голі – без картин і годинника.

Юнак жестом, без жодного слова, вказав, щоб я сів. Коли я послухався його і вмостився на дивані (такому ж зручному, як і той, що стояв у приймальні), він добув з кишені штанів щось схоже на окуляри для плавання й розкрив переді мною. Це справді були звичайні окуляри – з гуми й пластмаси. Майже такими я користувався під час плавання в басейні. Тільки от навіщо вони здалися тут, я не здогадувався.

– Нічого не бійтеся, – сказав юнак. Точніше, не сказав, а відповідно ворухнув губами й пальцем. Однак я все точно зрозумів і кивнув головою.

– Будь ласка, надіньте їх. І не знімайте, поки я сам не заберу. І не рухайте ними. Ви зрозуміли?

Я знову кивнув.

– Вам ніхто не завдасть шкоди. Усе буде гаразд. Не турбуйтеся.

Я кивнув.

Юнак зайшов за диван і надів мені окуляри. Поправив на потилиці гумовий ремінець, перевірив, чи щільно прилягають до очей бокові прокладки. Від моїх окулярів вони відрізнялися тим, що в них нічого не було видно. Прозору пластмасу чимось густо зафарбували, і я опинився в цілковитій – і штучній – темряві. Зовсім нічого не бачив. Навіть не знав, де торшер. Створилася ілюзія, ніби мене самого чимось замазали.

Ніби для підбадьорення юнак легенько поклав руки мені на плечі. Його тонкі пальці зовсім не були слабкими. Їхній дотик відчувався на диво чітко – як пальців піаніста на клавіатурі. Через них мені передавалася доброзичливість… точніше, щось близьке до неї. «Усе буде гаразд. Не турбуйтеся», – казали мені його пальці. Я кивнув, і юнак вийшов з кімнати. Було чути, як у темряві віддалялася його хода, як відчинились і зачинилися двері.

Після того, як юнак пішов, якийсь час я сидів незворушно в тій же позі. Темрява справляла дивне враження. Була такою ж непроглядною, як колись на дні колодязя, але водночас іншою. Не мала ні напряму, ні глибини, ні ваги, не відчувалася на дотик. Не темрява, а скоріше небуття. Мене технічно позбавили зору, тимчасово осліпили. М'язи скоротились і затверділи, горло пересохло. Що ж буде далі? Однак я згадав дотик пальців юнака. «Не турбуйтеся», – казали вони. Не знаю чому, але мені здалося, що його «словам» можна вірити.

У кімнаті було тихо‑тихісінько, й коли я затамував подих, мене охопило відчуття, ніби світ завмер і незабаром зануриться навічно в морську глибінь. Та ні, світ начебто і далі рухався. Двері відчинились, і в кімнату навшпиньки зайшла жінка.

Я здогадався, що це жінка, бо відчув тонкий запах парфумів. Від чоловіків так не пахне. Парфуми, здається, були досить дорогими. Цей запах я намагався згадати, але не зумів. Раптово позбавлений зору, я, видно, почав втрачати і нюх. У всякому разі, парфуми охайної знайомої, яка запросила мене сюди, пахли інакше. Тихо шурхочучи одягом, жінка перетнула кімнату й тихо присіла праворуч коло мене. Судячи з того, як вона це робила, я зрозумів, що вона невисока й легка.

Сидячи поруч, жінка пильно дивилася на мене. Я шкірою ловив на собі її погляд. Подумав, що погляд іншої людини можна відчувати, навіть не бачачи її. Жінка довго не відривала від мене очей. Дихала тихо, зовсім нечутно. Не змінюючи пози, я втупився в темряву прямо перед собою. Пляма на щоці начебто почала злегка розігріватися й, напевне, яскравішати. Невдовзі жінка простягла руку й обережно, ніби якоїсь дорогої й крихкої речі, торкнулася її кінчиками пальців. І почала легенько гладити.

Я зовсім не знав, як реагувати і якої реакції вона сподівається від мене. Реальність залишилася десь далеко. Натомість з’явилося дивне відчуження – здавалось, ніби я на ходу намагаюсь перестрибнути з одного автомобіля на інший, що рухається з іншою швидкістю. У порожнечі цього відчуження я уявив себе покинутим домом – таким же, як дім Міявакі. А ця жінка зайшла у покинутий дім і з невідомої причини самовільно обмацує його стіни й стовпи. Та хоч би якою була причина, я – покинутий дім – не знав, що робити, а також не мусив. Від такої думки мені трохи полегшало.

Жінка не промовляла ні слова. Якщо не брати до уваги шурхоту її одягу, в кімнаті панувала глибока тиша. Жінка водила пальцями по моїй шкірі, ніби намагаючись прочитати дрібні таємничі письмена, закарбовані на ній у сиву давнину.

Потім, переставши гладити мою пляму, жінка підвелася з дивана й, зайшовши ззаду, торкнулася її язиком. А за мить вона вже лизала її, як Мей Касахара в саду минулого літа. Однак робила вона це набагато вміліше. Язик майстерно, з різною силою й під різним кутом, пробував її на смак, обсмоктував, дразнив. Відчувши в низу живота вологий гострий біль, я противився ерекції. Вона здавалася мені зовсім недоречною. Але стриматись я вже не міг.

Я спробував сумістити своє «я» з покинутим домом – уявляв себе стовпом, стіною, стелею, підлогою, дахом, вікном, дверима, каменем. Бо це мені здавалося цілком природним.

Я заплющив очі й відділився від свого тіла з брудними тенісними тапочками, химерними окулярами, недоречною ерекцією. Зробити це, як виявилось, не так уже й важко. Завдяки цьому мені стало легше – я зміг позбутися незручності. Я – зарослий бур’яном сад, нездатний до польоту кам’яний птах, висохлий колодязь. Я знав, що жінка перебуває в покинутому домі, а я – цей дім. Її не видно, але я цим не переймаюся. Якщо вона щось усередині шукає, то треба їй це дати.

Плин часу втратив точність. Я не знав, у якій системі часу з багатьох я зараз перебуваю. Свідомість помалу поверталася в тіло, а ніби навзамін жінка віддалялася. Вона залишала кімнату так само тихо, як зайшла. Шурхотів одяг, у повітрі плив запах парфумів. Було чути, як відчинялись і зачинялися двері. Одна частина моєї свідомості все ще залишалася там, у покинутому домі. Та водночас я сидів на цьому дивані. «Що ж робити далі?» – думав я. Я все ще не вирішив, яка реальність справжня. Мав відчуття, ніби слово «тут» розщеплювалося в мені надвоє. Ось я тут, але й тут також я. Обидва твердження здавалися мені правдивими. Сидячи на дивані, я занурився в цю дивовижну роздвоєність.

Трохи згодом двері відчинились і в кімнату хтось увійшов. Хода підказала, що це юнак. Я пам’ятав його кроки. Він зайшов ззаду й зняв окуляри. У кімнаті було темно – горіла лише одна лампочка в торшері. Я легенько протер долонями очі, щоб звикнути до реального світу. Тепер на юнакові був піджак – темно‑сірий, із зеленим крапчастим візерунком, що дуже добре гармоніював з кольором краватки. Усміхаючись, він м’яко взяв мене за руку, щоб підняти з дивана, й підвів до дверей у глибині кімнати. За дверима виявилася ванна кімната з туалетом і кабінкою для душу. Посадивши мене на кришку унітаза, юнак відкрив кран, почекав, поки пішла гаряча вода, й жестом запропонував стати під душ. Подав мені шматок мила, зірвавши з нього паперову обгортку. Потім вийшов і зачинив за собою двері. Я ніяк не розумів, навіщо маю приймати душ. З якої речі?

Роздягаючись, я збагнув причину. Виявляється, я незчувся, як скінчив у труси. Стоячи під душем, я почав відмиватися шматком зеленого мила. Змив сперму, що прилипла на лобку. Вийшовши з‑під душу, витерся великим рушником. Поряд з рушником лежали в целофановій упаковці труси «Калвін Кляйн» і майка. Обоє мого розміру. Можливо, вони заздалегідь запланували, щоб я тут еякулював? Якийсь час я дивився на своє відображення в дзеркалі, але не приходив до тями. Викинув забруднені труси у відро для сміття, натомість надів свіжі й чисту нову майку. Одягнув джинси й натягнув через голову джемпер. Надів шкарпетки, взув потерті тенісні тапочки й, накинувши спортивну куртку, вийшов з ванної кімнати.

Юнак чекав мене за дверима й відвів у знайому приймальню.

У ній нічого не змінилося. На столі лежала та сама книжка із закладеною сторінкою, поряд – комп’ютер. З динаміків лилася незнайома класична музика. Юнак посадив мене на диван і приніс склянку добре охолодженої мінеральної води. Я випив половину і сказав: «Здається, я втомився». Голос видався мені чужим. Крім того, я не мав наміру чогось такого казати. Слова з’явилися самі по собі, мимоволі. Щоправда, голос був мій.

Кивнувши, юнак добув із внутрішньої кишені піджака білісінький конверт і запхав у кишеню моєї куртки – так вставляють у речення точне означення. Потім ще раз легко кивнув. Я зиркнув за вікно. Надворі вже стемніло, місто сяяло неоновими вивісками, запаленими вікнами будинків та автомобільними фарами. Я мовчки підвівся з дивана, перетнув кімнату, відчинив двері й вийшов. Стоячи за столом, юнак стежив за мною, але нічого не сказав і не збирався мене затримувати.

На станції «Акасака‑Міцуке» вирував натовп людей, що поверталися з роботи додому. Оскільки спускатися в задушливе метро я не хотів, то вирішив пройтися пішки, скільки вдасться. Пройшовши мимо Дому прийомів, біля станції «Йоцуя» я вийшов на проспект Сіндзюку‑дорі й забрів у невеличку малолюдну кав’ярню. Попросив маленький кухоль бочкового пива. Ковтнувши його, я зрозумів, що зголоднів. Замовивши просту закуску, подивився на годинник: майже сьома. А втім, час зараз майже не мав для мене значення.

Поворухнувшись, я відчув, що у внутрішній кишені куртки щось лежить. Виявляється, я геть‑чисто забув про конверт, який юнак передав мені на прощання. Звичайний білий конверт у руці виявився набагато важчим, ніж здавалося. Він був не просто важким, а дуже важким. Здавалось, у ньому зачаїлося щось масивне. Трохи повагавшись, я розкрив конверт, бо все одно це довелося б зробити. У ньому була пачка ретельно складених купюр по десять тисяч єн, новеньких, без жодного згину. Через це вони здавалися несправжніми, хоча я не мав причин сумніватися в їхній справжності. Усього двадцять купюр. Для певності я перерахував їх ще раз. Усе правильно, двадцять купюр – двісті тисяч єн.

Я поклав гроші назад у конверт і запхав у кишеню. Потім узяв зі стола виделку й безцільно взявся розглядати її. І тоді мені спочатку спало на думку: куплю за ці гроші нові черевики. Бо передусім вони мені потрібні. Розплатившись за рахунком, я вийшов з кав’ярні й попрямував до великої взуттєвої крамниці на Сіндзюку‑дорі. Навіть не звертаючи уваги на ціну, вибрав найпростіші кросівки синього кольору, назвав продавцеві свій розмір.

– Якщо підійдуть, у них і повернуся додому.

Продавець (а може, власник крамниці) середнього віку спритно просунув у кросівки білі шнурки й запитав:

– А що зробимо зі старими?

Я відповів, що їх можна викинути, бо вони мені не потрібні, але передумав і сказав, що вирішив забрати із собою.

– Пара старого взуття, навіть якщо вона трохи стоптана, може іноді знадобитися, – промовив продавець, привітно всміхаючись, з таким виглядом, ніби щодня має справу з таким нікудишнім взуттям. Він запхав мої тенісні тапочки в коробку з‑під нових кросівок і поклав у паперовий пакет з ручкою. Тапочки лежали в коробці як двоє маленьких мертвих звірят. Я розплатився за кросівки десятитисячною банкнотою, а решту отримав неновими тисячоєновими папірцями. Тримаючи в руці пакет зі старими тапочками, я сів в електричку на лінії Одакю й поїхав додому. Змішавшись з пасажирами, що поверталися з роботи, я тримався за поручні й думав про те, скільки обновок сьогодні придбав – нові труси, нову майку, нове взуття.

Повернувшись додому, я сів, як звичайно, на кухні за стіл, попивав пиво й слухав по радіо музику. Потім захотів з ким‑небудь порозмовляти. Про погоду, про недолугість уряду – байдуже про що. Але з ким? На жаль, я не мав співрозмовника. Навіть кота.

Наступного ранку, голячись у ванній кімнаті, я за своїм звичаєм вивчав у дзеркалі пляму на щоці. Особливих змін не помітив. Сівши на веранді, я вперше після тривалої перерви розглядав наш садок і так, нічого не роблячи, згаяв цілий день. Ранок видався приємний, так само було й пополудні. Перший весняний вітер легенько погойдував листям на деревах.

Я добув з кишені куртки конверт з дев’ятнадцятьма десятитисячними купюрами й поклав його у шухляду стола, відчувши в руці дивну вагу, що, здавалось, приховувала в собі якийсь незрозумілий мені зміст. «Усе це на щось схоже», – раптом подумав я. Те, що я робив, дуже на щось схоже. Прикипівши очима до конверта в шухляді, я намагався згадати, на що саме. Та дарма – не зумів.

Засунувши шухляду, я пішов на кухню, приготував чай і, стоячи перед раковиною, сьорбав його. І тоді нарешті згадав. Те, що я вчора робив, було напрочуд схоже на роботу дівчат за викликом, про яку розповідала Крита Кано. Вони прибувають на певну адресу, сплять з незнайомим чоловіком й отримують винагороду. Щоправда, з тією жінкою я не спав (тільки скінчив, не знімаючи штанів), але загалом це те саме. Я потребую великої суми грошей і заради цього віддаю своє тіло іншій людині. Я пив чай і думав про це. Десь далеко загавкав собака. Трохи згодом прогудів гвинтовий літак. Однак ладу в думках усе ще не було. І тоді я вернувся на веранду і споглядав сад, залитий промінням пообіднього сонця. Коли й це набридло, я перевів погляд на долоні. Розглядаючи їх, я подумав: «Я став повією! Хто б міг подумати, що заради грошей я торгуватиму своїм тілом? І що за ці гроші куплю собі нові кросівки?»

Я захотів подихати свіжим повітрям, а тому вирішив податися кудись недалеко, щоб зробити покупки. Узув нові кросівки й вийшов у місто. Здавалось, ніби нове взуття перетворило мене в іншу, ніж досі, людину. Трохи іншого вигляду набули вулиці й обличчя перехожих. У найближчому супермаркеті я купив овочів, яєць, молока, риби і кави в зернах, розплатившись рештою, отриманою вчора ввечері у взуттєвій крамниці. Кортіло щиро розповісти круглолицій жінці середнього віку за касовим апаратом, що ці гроші я заробив продажем свого тіла. Отримав за це винагороду – двісті тисяч єн. Двісті тисяч єн! Хоча колись у юридичній конторі я за цілий місяць, смертельно втомлюючись, діставав усього сто п’ятдесят тисяч. От що хотілося їй сказати, але, звісно, я промовчав. Тільки віддав гроші й забрав паперовий пакет з продуктами.

«Хай там що, але справа рушила з мертвої точки, – казав я сам собі, йдучи з пакетом у руці. – А тепер треба лише міцно триматися, щоб не вилетіти на узбіччя. Якщо втримаюсь, то, може, кудись доберуся. Принаймні до іншого, відмінного від теперішнього, місця».

Моє передчуття справдилося. Дома мене зустрів кіт. Як тільки я відчинив вхідні двері, він, задравши догори трохи загнутий на кінчику хвіст, вийшов мені назустріч, голосно нявкаючи, ніби нарікаючи на моє запізнення. Це був Нобору Ватая, що пропав безвісти майже рік тому. Я поставив пакет з продуктами на підлогу й підхопив кота на руки.

Дата добавления: 2015-07-26