Заводний Птах узимку

Відколи скінчилося те дивне літо й до самої зими в моєму житті не сталося нічого, що можна було б назвати зміною. Дні починалися тихо й так само закінчувалися. У вересні часто йшов дощ, а в листопаді видалося кілька теплих днів, що аж тіло вкривалося потом. Та, якщо не брати до уваги погоди, дні майже не відрізнялися один від одного. Я намагався зосередитись на реальному й корисному – майже щодня довго плавав у муніципальному басейні, прогулювався, тричі на день готував їжу.

Та незважаючи на все це, я іноді відчував, як самотність різко коле в саме серце. Здавалось, ніби навіть вода, яку я пив, і повітря, яким дихав, містять довгі гострі голки, а краї сторінок книжки в моїх руках загрозливо виблискували, немов тонкі леза бритви. О четвертій годині серед ранкового безгоміння можна було чути, як самотність усе глибше пускає в мене своє коріння.

Однак усе ще залишалися люди, які мене не забували. Батьки Куміко. Вони неодноразово посилали мені листи. Писали про те, що Куміко більше не житиме зі мною, і вимагали, щоб я негайно погодився на розлучення. Мовляв, тоді всі проблеми легко вирішаться. Перші кілька листів були офіційно‑вимогливими. Оскільки я на них не відповідав, то наступні стали погрозливими, аж поки нарешті не змінилися проханнями. Але їхня мета залишалася однаковою.

Згодом подзвонив її батько.

– Я не кажу, що категорично проти розлучення, – відповів я. – Але перед цим хотів би зустрітися з Куміко й поговорити наодинці. Якщо я переконаюся, що вона цього хоче, то погоджуся на розлучення. Якщо ж ні – розлучення не буде.

Обернувшись до вікна в кухні, я дивився на похмурі дощові хмари, що простягалися по всьому небу. Цього тижня дощ тривав чотири дні поспіль. Увесь світ почорнів і просяк вологою.

– Ми з Куміко вирішили одружитися після того, як усе докладно обговорили. Тож я хочу, щоб і розлучення відбувалося так само.

Розмова з тестем ішла вздовж двох паралельних ліній і ні до чого не привела. Точніше – закінчилася безрезультатно.

Без відповіді залишилися кілька запитань. Чи справді Куміко хоче розлучитися? І чи просила вона батьків умовити мене? «Куміко каже, що не бажає з тобою зустрічатися», – оголосив мені тесть. Те ж саме раніше казав Нобору Ватая під час нашої зустрічі. Можливо, що не все в їхніх словах неправда. Батьки Куміко тлумачили будь‑яку справу з вигодою для себе, та, наскільки я знаю, принаймні не мали звички висмоктувати вигадки з пальця. Погано це чи добре, але вони були реалістами. Отже, якщо тесть сказав правду, то вони її десь переховують?

Однак повірити в це я не міг. Куміко від самого дитинства не відчувала особливої приязні до батьків і старшого брата й докладала відчайдушних зусиль, щоб ні в чому від них не залежати. Можливо, вона покинула мене тому, що обзавелася коханцем. Хоча зрозуміти пояснення, яке вона виклала в листі, мені не вдавалося, однак такої можливості повністю я не виключав. А проте я не міг збагнути, як це Куміко, пішовши з дому, подалася до своїх або в якесь місце, котре вони приготували для неї, і через них підтримує зі мною зв'язок.

Що більше я про це думав, то менше розумів. Може, Куміко психічно надірвалась і вже не здатна поправити своє здоров’я? Інша можливість: з якоїсь причини хтось її затримує силоміць. Я довго зіставляв факти, слова і спогади, вибудовуючи з них різні логічні ланцюжки, аж поки нарешті не махнув на все це рукою. Припущення нікуди мене не привели.

Осінь наближалася до кінця, і навколо відчувався подих зими. Як завжди в таку пору, я згрібав у саду опале листя і набивав ним пластикові мішки для сміття. Приставивши до покрівлі драбину, очистив ринви, забиті листям. У маленькому дворі мого дому дерева не росли, але під поривами вітру з крислатих сусідських дерев з обох боків злітало листя і щедро встелювало собою мій маленький садок. Однак така робота мене особливо не обтяжувала. Поки я неуважно споглядав, як у променях післяобіднього сонця кружляє листя, час збігав непомітно. У сусідньому саду праворуч росло високе дерево з червоними плодами. Іноді на нього сідали птахи з яскравим пір’ям і, ніби змагаючись, пронизували повітря різкими, уривчастими голосами.

Я не знав, що мені робити з літнім одягом Куміко, як його зберігати. Думав зібрати й викинути, як написала вона в листі, але згадав, як берегла вона кожну свою річ. «Місця вистачає, нехай ще трохи побуде», – подумав я.

Та щоразу, коли я відчиняв шафу, я мимоволі згадував, що Куміко немає. Її одяг – порожня шкаралупа колишнього життя. Я добре уявляв собі Куміко в ньому, з кількома її речами пов’язувалися мої конкретні спогади. Іноді я ловив себе на тому, що сиджу на ліжку й тупо дивлюся на ряд її суконь, блузок і спідничок. А скільки так просидів, не знаю. Може, десять хвилин, а може – годину.

Інколи, дивлячись на її одяг, я уявляв собі, як незнайомий чоловік роздягає Куміко. Як його руки стягують з неї сукню, як знімають білизну. Пестять груди, розсувають ноги. Я бачив перед собою її м’які груди, білі стегна, а на них – руки незнайомого чоловіка. Я не хотів про це думати, але мусив. Бо, напевне, усе це насправді відбувалося. Доводилося звикати до таких картин. Адже я не міг відсунути реальності кудись подалі від себе.

На початку жовтня помер дядько Нобору Ватая – депутат нижньої палати парламенту від префектури Нііґата. Після опівночі, перебуваючи в міській лікарні, він зазнав серцевого нападу й, незважаючи на всі зусилля лікарів, удосвіта вже був мертвим. Його смерті очікували, й оскільки незабаром мали відбутися загальні парламентські вибори, то прихильники покійного депутата надзвичайно швидко відреагували – давня домовленість про успадкування виборчого округу дядька племінником стала реальністю. Виборчий штаб покійного депутата працював ефективно й здавна вважався фортецею консервативної партії. Перемозі Нобору Ватая на виборах могли перешкодити хіба що якісь незвичайні обставини. Про ці події я прочитав у газеті, побувавши в бібліотеці, й відразу подумав, що невдовзі за новими клопотами родина Ватая не матиме часу думати про наше з Куміко розлучення.

Навесні наступного року парламент розпустили й призначили нові вибори. Як і передбачалося, Нобору Ватая з великим відривом переміг кандидата від опозиційної партії. За перебігом його виборчої кампанії – від висунення кандидатури до підрахунку голосів – я стежив, читаючи в бібліотеці газети, але успіх Нобору Ватая майже не викликав у мене емоцій. Мені здалося, ніби все було заздалегідь вирішено, а реальність лише переконливо підтвердила задумане.

Синювата пляма на обличчі не ставала ні більшою, ні меншою. Не пекла й не боліла. І я потроху почав забувати про неї – перестав надівати окуляри й насувати на очі кепку для маскування. Згадував про неї, коли, виходячи за покупками, помічав, як зустрічні люди позирали на моє обличчя або відверталися вбік, але, звикнувши, особливо цим не переймався. Моя пляма не завдавала нікому клопоту. Щоранку, коли я мився і голився, я пильно її розглядав, але жодних змін не помічав. І її розмір, і колір, і форма залишалися однаковими.

На раптову появу на моєму обличчі плями звернули увагу лише кілька людей, а саме – четверо: власник пристанційної хімчистки, перукар, в якого я стригся, продавець із винної крамнички Омура й знайома бібліотекарка. Тільки вони. На їхні запитання я з розгубленим виразом обличчя небагатослівно відповідав, що потрапив у невеличку аварію. Вони більше не допитувалися, а тільки, ніби виправдовуючись, співчутливо охали.

Мені здавалося, що з кожним днем я все більше віддаляюся від самого себе. Коли довго розглядав свою руку, іноді мав враження, ніби дивлюся крізь неї. Майже ні з ким не розмовляв. Ніхто мені не присилав листів і не дзвонив по телефону. У поштовій скриньці знаходив тільки рахунки за комунальні послуги і всяку рекламу – здебільшого каталоги дизайну й моди з фотографіями суконь, блузок і спідничок весняного сезону. Хоча зима видалася холодною, я іноді навіть забував вмикати опалення. Бо не міг зрозуміти, холод у кімнаті чи в мені. Запалював грубку лише після того, як, поглянувши на термометр, переконувався, що справді холодно, та хоч скільки кімната нагрівалася, тепліше не ставало.

Інколи, як і влітку, я перелазив через огорожу в саду й звивистою доріжкою доходив до місця, де раніше стояв порожній дім Міявакі. У короткому пальті й шарфі, намотаному до підборіддя, я ступав по сухій зимовій траві. Крижаний вітер уривчасто гудів в електричних дротах. Дім Міявакі повністю розвалили, а навколо поставили високий дощаний паркан. Через щілини я зазирав на ділянку, але там не було на що дивитися. Не залишилося нічого – ні дому, ні плиток стежки, ні колодязя, ні дерев, ні телеантени, ні статуї птаха. Крім плоского шматка чорної, щільно утрамбованої гусеницями бульдозера землі, з якої подекуди стирчали купки бур’яну. Я не міг повірити, що раніше тут був глибокий колодязь і я спускався в нього до самого дна.

Спершись об огорожу, я поглянув на дім Мей Касахари, на вікно її кімнати. Однак її тут більше нема. Вона більше не вийде й не скаже: «Добрий день, Заводний Птаху!»

Пополудні одного страшно холодного дня, у середині лютого, я вирішив навідатися у ріелторську контору «Сетаґая Дайіті», що навпроти станції, про яку мені казав дядько. Відчинивши двері, я побачив усередині співробітницю, жінку середнього віку. Біля входу стояв ряд столів, але за ними ніхто не сидів – видно, усі маклери розійшлися у своїх справах. Посеред кімнати стояв великий газовий обігрівач, що випромінював яскраво‑червоне тепло. У невеличкій приймальні у заглибині кімнати на дивані сидів невисокий дідок і захоплено читав газету. Коли я запитав жінку, чи можу побачити Ітікаву‑сана, старий повернувся обличчям до мене й промовив:

– Ітікава – це я. Яка у вас справа?

Я назвав прізвище свого дядька й пояснив, що доводжуся йому племінником й тепер мешкаю в його домі.

– A‑а, зрозуміло. Так ви племінник Цурути‑сана? – сказав старий і, поклавши газету на стіл, зняв окуляри й запхав у кишеню. Потім окинув поглядом моє обличчя й зовнішність. Яке враження я справив на нього, я так і не зрозумів. – Заходьте, заходьте! Може, вип’єте чаю?

Я подякував і попросив не турбуватися, але старий чи то не дочув, чи то знехтував мої слова і звелів співробітниці приготувати чаю. Вона послухалась, і незабаром ми вдвох сиділи за столом у приймальні один навпроти одного й пили чай. Обігрівач вимкнули, й у кімнаті ставало прохолодніше. На стіні висіла докладна карта забудови тутешнього району з помітками олівцем і фломастером. Поряд – календар якогось банку з репродукцією відомої картини Ван Ґоґа з мостом.

– Як мається Цурута‑сан? Ми давно з ним не бачилися, – ковтнувши чаю, запитав старий.

– Здається, з ним усе гаразд. Як завжди, зайнятий справами. А тому я рідко з ним зустрічаюся, – відповів я.

– Радий чути, що в нього все в порядку. Скільки ж це років минуло? Здається, ніби ми так давно з ним востаннє зустрічалися, – промовив старий. Потім добув з кишені піджака сигарету й, ніби прицілюючись, чиркнув сірником. – Це я порадив вашому дядькові придбати цей дім, а згодом довго опікувався здачею його в оренду різним людям. От добре, що Цурута‑сан не байдикує.

Сам старий Ітікава, здається, не був дуже зайнятий. Напевне, уже наполовину відійшов від справ і з’являвся в конторі тільки заради давніх клієнтів.

– Як вам живеться в тому домі? Може, щось не так?

– Ні‑ні, з домом усе гаразд, – відповів я.

Старий кивнув.

– Це добре. Дім і справді гарний. Трохи малий, але зручний для проживання. У всіх його попередніх мешканців життя складалося в ньому непогано. А у вас як?

– Так собі, нічого, – сказав я і подумав: «Принаймні живу». – Я оце навідався до вас, щоб запитати про одну річ. Бо, за словами дядька, ніхто так добре не обізнаний з нашим районом, як ви, Ітікава‑сан.

Старий хихикнув.

– Хоч би що хто казав, таки обізнаний. Як‑не‑як майже сорок років займаюся тут нерухомістю.

– Я прийшов, щоб розпитати про дім Міявакі, що стояв за нашим. Там тепер будівельний майданчик.

– Гм‑м, – промимрив старий і стиснув губи так, ніби нишпорив у закутках пам’яті. – Його продали в серпні минулого року. Вирішили юридичні питання – залагодили справу з боргами і правом власності – й виставили на продаж. Витратили на це багато часу. Купила його одна фірма для перепродажу. Дім розвалили, ділянку розрівняли. У домі ніхто довго не жив, тож якби його залишили, для продажу він не годився б. Покупець чужий. Ніхто з тутешніх людей його не купив би. Ви про цей дім що‑небудь чули?

– Дядько розповідав дещо.

– Значить, розумієте, про що йдеться. Обізнана людина такого не купила б. Ми також, хоча якби знайшли необізнаного покупця, то перепродали б з вигодою для себе. Та обман покупця погано пахне. Ми такими оборудками не займаємося.

Я згідливо кивнув.

– Так яка ж фірма його купила?

Старий нахмурив брови, похитав головою, а потім назвав відому ріелторську компанію.

– Вони, напевне, нічого не розізнали. Побачили ділянку, дізналися про ціну й відразу купили. Подумали, що так просто наживуться. Та нічого не вийшло.

– Що? Досі не можуть знайти покупця?

– От‑от мали продати, але не вдалося, – згорнувши руки на грудях, промовив старий. – Земля коштує недешево, і коли людина збирається купити її на все життя, то докладно про все розпитує. А навколо цієї ділянки стільки застережливих розмов… І жодної приємної. Якщо звичайна людина їх наслухається, то землю не купить. Бо тутешні загалом знають про ці розмови.

– І скільки правлять?

– За що?

– За ділянку, де стояв дім Міявакі.

Старий кинув на мене начебто трохи зацікавлений погляд.

– Ринкова ціна за один цубо – півтора мільйона єн. Бо, що не кажіть, ділянка першокласна. Житловий район чудовий, багато сонця. Хоча на ринку нерухомості зараз застій, земля не дешевшає. Навіть якщо почекати, вона залишиться в певних межах. Та це стосується лише звичайної землі. А ця ділянка незвичайна. Хоч би скільки вони чекали, вона не подорожчає, а навпаки – подешевшає. Ціна й так уже знизилася – до мільйона ста тисяч за цубо. Усього там приблизно сто цубо, тож якщо поторгуватися, її можна придбати за сто мільйонів.

– Як на вашу думку, ділянка й далі дешевшатиме?

Старий упевнено кивнув.

– Звичайно. Легко спуститься до дев’ятисот тисяч за цубо. Бо саме стільки вони за неї заплатили. Тепер розуміють, що промахнулися, і були б, гадаю, незмірно щасливі, якби повернули собі витрати. Чи погодяться на нижчу ціну, не знаю. Якщо потребуватимуть готівки, то, можливо, хоч‑не‑хоч продадуть дешевше. Якщо ж не матимуть проблем з грішми – ділянку, гадаю, зберігатимуть. Бо мені невідомо, як ідуть справи в їхній фірмі. Одне можу твердо сказати: зараз вони шкодують, що купили її. З цією ділянкою краще не зв’язуватися, – сказав Ітікава‑сан і струсив попіл із сигарети в попільничку.

– У дворі того дому був колодязь, чи не так? Ітікава‑сан, ви що‑небудь знаєте про нього? – спитав я.

– Так, був, – відповів старий. – Глибокий колодязь. Але недавно його начебто засипали землею. Бо висох. Тож яка з нього користь?

– А ви не знаєте, коли висох?

Старий, згорнувши руки на грудях, утупився у стелю.

– Так давно, що точно й не пригадаю. Але перед війною вода там була. А зникла після війни. Правда, коли саме – не знаю. Як актриса в цьому домі оселилася, води вже не було, і тоді колодязь збиралися засипати. Та все скінчилося самими розмовами, бо ніхто не хотів цим клопотатися.

– А поряд, де живе родина Касахари, і зараз, кажуть, є добра вода.

– Що ж, можливо. У тій місцевості здавна була добра вода завдяки ґрунту. Крім того, водяні жили – дивна штука: в одному місці вода є, а відійдеш трохи вбік – нема. А чому вас цікавить той колодязь?

– Правду кажучи, я хочу купити цю ділянку.

Старий підняв очі й видивився на мене. Узяв чашку, повільно ковтнув чаю.

– Купити цю ділянку?

Я мовчки кивнув.

Старий вийняв з пачки нову сигарету, постукав нею об стільницю, але не закурив, а затиснув між пальцями. Кінчиком язика притьмом лизнув губи.

– Як я вже казав, з цією ділянкою щось негаразд. Жодній людині, що там мешкала, у житті не щастило. Розумієте? Щиро кажучи, її не варто купувати, хоч би якою дешевою вона була. Чи вам це байдуже?

– Звичайно, я все це знаю… Та поки що я не маю грошей, щоб її купити, навіть якщо її ціна буде нижчою за ринкову. Але з часом я постараюся їх роздобути. А тому мені хотілося б знати все, що стосується ділянки: як змінюється її ціна, чи з’явилися покупці.

Задумавшись над чимось, Ітікава‑сан довго дивився на незапалену сигарету. Злегка кашлянув і сказав:

– Не турбуйтесь. Ділянку швидко не продадуть. Ситуація зміниться тоді, коли вони вирішать збути її за безцінь. Але інтуїція підказує мені, що до цього ще далеко.

Я дав старому номер свого домашнього телефону. Він записав номер у засмальцьований записник і, засунувши його в кишеню піджака, спочатку подивився мені в очі, а потім перевів погляд на родимку на моїй щоці.

Коли скінчився лютий і наближалася половина березня, крижаний холод потроху слабшав, а з півдня подув теплий вітер. На деревах з’явилися зелені пагінці, а в саду – нові птахи. Погідними днями я сидів на веранді й гаяв час, споглядаючи сад. Одного вечора в середині березня подзвонив Ітікава і повідомив, що земельну ділянку Міявакі ще не продано, а її ціна знизилася ще трохи.

– Хіба я не казав, що її не так легко продати? – гордовито промовив він. – Можете не турбуватися, вона й далі дешевшатиме. А, до речі, як там у вас справи? Гроші збираєте?

Того ж вечора, годині о восьмій, умиваючись, я відчув, що пляма на щоці запекла. Торкнувся пальцем – відчув слабе тепло, раніше невідоме. Колір плями став яскравішим, ніж раніше, із фіолетовим відтінком. Затамувавши подих, я довго і так пильно вдивлявся в дзеркало, що аж власне обличчя поступово здалося мені чужим. Пляма наче щось настійно від мене вимагала. Я не відривав погляду від себе в дзеркалі, а моє відображення так само мовчки прикипіло очима до мене.

Мені будь‑що треба придбати цей колодязь.

От якого висновку я дійшов.

Дата добавления: 2015-07-26