Двоє дверей Цинамона

– У вашій «садибі» є комп’ютер, чи не так, Окада‑сан? Тільки от невідомо, хто ним користується, – сказав Усікава.

Була дев’ята вечора. Я сидів за столом на кухні, приклавши слухавку до вуха.

– Є, – відповів я коротко.

Усікава шморгнув носом.

– Як завжди, розвідав – дізнався, що є. Та, звісно, я не маю нічого проти комп’ютера. Ні‑ні. Бо в наш час тямовитим людям він конче потрібний. Якщо є, то нічого дивного.

Так‑от, коротко кажучи, я подумав, чи не можна було б встановити з вами зв’язок через цей комп’ютер. Дещо розізнав, але виявилось, що це не так легко зробити. Просто набрати телефонний номер і з’єднатися не можна. Треба знати пароль. Без нього доступу не буде. Двері не відчиняться. От у чому заковика.

Я мовчав.

– Тільки зрозумійте мене правильно. Я не збираюся залізати у ваш комп’ютер і робити які‑небудь капості. Про таке й не думаю. Бо система зв’язку у вас настільки захищена, що жодної інформації з нього не добудеш, навіть якщо захочеш. Тому я відразу від цього відмовився. А думаю тільки, як влаштувати вам розмову з Куміко‑сан. Як раніше обіцяв, пам’ятаєте? Що постараюся, щоб ви безпосередньо поговорили одне з одним. Відтоді, як Куміко‑сан пішла з дому, минуло багато часу, й не годиться зупинятися на півдорозі. Бо інакше ваше життя, Окада‑сан, зверне на хибну дорогу. Хоч би там що, людям завжди краще поговорити відверто, відкрити одне одному душу. Якщо ж цього не зробити, вийде непорозуміння, що обернеться для них нещастям… От у чому, як тільки міг, я намагався переконати Куміко‑сан.

Однак вона ніяк на це не приставала. Казала, що не збирається з вами розмовляти. Навіть по телефону, а про зустріч й чути не хотіла. Навіть по телефону! Я розгубився – просто не знав, що ж далі робити. Як тільки її не переконував! Та вона не піддавалася. Стояла на своєму, немов скеля.

Усікава трохи почекав на мою реакцію, але я і далі мовчав.

– Не міг же я відстати від неї і сказати: «Ну що ж! Я зрозумів». Мені тоді від сенсея добряче перепало б на горіхи. Людина може бути немов скеля, немов стіна, та все одно треба досягти з нею компромісу. Така моя робота. Як не хочуть придбати холодильника, то нехай хоч лід куплять. От у чому її суть. І я почав сушити собі голову над тим, щоб знайти вихід. На те в людини голова, щоб мізкувати. І невдовзі в моїй темній голові, ніби зірка між хмарами, одна ідея зблиснула. Мовляв, чи не краще вам поспілкуватися за допомогою комп’ютера? Сісти за клавіатуру й надрукувати на екрані те, що хочете сказати. Ви ж це зможете зробити, чи не так?

В юридичній конторі я користувався комп’ютером для перевірки судових прецедентів, пошуку персональних даних клієнтів, а також пересилання листів електронною поштою. І Куміко, напевне, використовувала його в роботі. Бо редакція журналу про здорове харчування, де вона працювала, зберігала в комп’ютері аналізи поживності продуктів та рецепти приготування страв.

– Щоправда, звичайний комп’ютер для цього не годиться, але з допомогою нашого й вашого можна листуватися з пристойною швидкістю. Куміко‑сан сказала, що готова з вами спілкуватися через комп’ютер. От чого я все‑таки домігся. Листування буде в реальному часі, а це майже те саме, що розмова віч‑на‑віч. Такого остаточного компромісу я досяг. Усе‑таки примудрився. Ну, що ви на це скажете? Може, такий варіант вам не до вподоби, та якби ви знали, як я вимучив свою безмозку голову!

Я мовчки переклав слухавку в ліву руку.

– Алло! Окада‑сан, ви чуєте мене? – стривоженим голосом запитав Усікава.

– Чую, – озвався я.

– Отож якщо ви роздобудете мені пароль доступу до комп’ютера в «садибі», я зразу влаштую вам розмову з Куміко‑сан. Як скажете, Окада‑сан?

– Скажу, що тут є деякі заковики.

– Які саме? – запитав Усікава.

– Передусім як я знатиму, що розмовляю саме з Куміко. Листування з використанням комп’ютерного екрана не дозволяє побачити людину, якій пишеш, і почути її голоса. На тому кінці за клавіатурою замість Куміко може сидіти будь‑хто.

– Справді! – сказав вражений Усікава. – А я про це й не подумав. Така річ цілком можлива. Не хочу вам казати компліментів, але ви правильно робите, що висловлюєте сумнів. «Я сумніваюсь – отже, існую». А що, як зробити ось так. Ви спочатку спитаєте Куміко‑сан про щось, чого ніхто інший, крім неї, не знає. Якщо відповідь виявиться правильною – значить, з вами Куміко‑сан розмовляє. Ви прожили разом з нею стільки років, що, напевне, є речі, про які відомо лише вам двом.

В його словах була логіка.

– Гаразд, але річ у тому, що я не знаю пароля. Я ні разу не торкався цього комп’ютера.

За словами Мускат, Цинамон пристосував комп’ютерну систему повністю для своїх потреб. Удосконалив її, створив складну базу даних і захистив доступ до її програм спеціальним кодом та іншими вигадливими пристроями так, щоб стороння людина не могла легко в неї проникнути. Своїми десятьма пальцями він повноправно господарював у цьому заплутаному тривимірному підземному лабіринті, тримав усе під своїм суворим контролем. В його голові були закарбовані всі маршрути цього лабіринту, завдяки чому він міг одним натисненням клавіші переміщатися туди, куди хотів. Не обізнаному з цим комп’ютерному зломщику (тобто будь‑кому, крім Цинамона) довелося б блукати кілька місяців, щоб добратися до потрібної інформації, оминаючи розставлені сигнальні пристрої й пастки. Комп’ютер у «садибі» не був особливо потужним і належав до того самого класу, що й той, який стояв в офісі на Акасака. Однак вони обидва сполучалися з головною машиною, що містилася дома й дозволяла обмінюватися інформацією. У головному комп’ютері, напевне, Цинамон зберігав таємниці їхньої роботи – від списку клієнток до складної подвійної бухгалтерії. І, гадаю, не тільки це.

До такого припущення мене спонукала його глибока прив’язаність до комп’ютера. Прибувши в «садибу», Цинамон завжди зачинявся у своїй кімнатці. Однак іноді двері випадково залишалися відчиненими, і я краєм ока бачив його за роботою, водночас соромлячись того, що ніби підглядаю за ним. Бо мені здавалося, що Цинамон зливався водно з комп’ютером в еротичному пориві. Постукавши на клавіатурі, він читав написане на екрані, невдоволено кривив губи або ледь‑ледь усміхався. То іноді в задумі неквапливо натискав на клавіші, то раптом його пальці нестримно бігали по клавіатурі, як у піаніста, що грає етюд Ліста. Ведучи мовчазну розмову з комп’ютером, Цинамон ніби вдивлявся через екран в інший, важливий і близький йому світ. Я мимоволі думав, що, можливо, справжня реальність, в якій він існує, належить не земному світові, а підземному лабіринту. І, може, там він чистим голосом красномовно говорить, гучно плаче й сміється.

– А чи не міг би я отримати доступу до вашого комп’ютера? – запитав я Усікаву. – Тоді вам пароль не буде потрібний.

– Нічого не вийде. Ваше повідомлення до нас дійде, а наше – ні. Проблема в паролі – Сезаме, відкрийся! Без нього нічого не вдасться зробити. Не відчиняться вовку двері, хоч би як він змінював голос. «Тук‑тук‑тук! Це я – твій друг кролик!» Як пароля не маєш – завертай голоблі.

На тому кінці телефонної лінії Усікава чиркнув сірником і закурив. І я відразу уявив собі його криві жовті зуби й відвислі губи.

– Пароль складається з трьох знаків – букв або цифр, а може, їхньої комбінації. Після появи напису «Введіть пароль» у вас буде десять секунд на роздуми. Якщо тричі підряд помилитеся, доступ закриється, а система зчинить тривогу. Звукового сигналу не почуєте, але буде ясно, що приходив вовк і наслідив. Ну що, добре придумано? Це стане зрозуміло, якщо підрахувати кількість перестановок і комбінацій двадцяти шести знаків абетки і десяти цифр – величину, близьку до безмежності. Хто не знає пароля, тому це завдання не по зубах.

Я мовчав у задумі.

– Ну що? Маєте якісь ідеї, Окада‑сан?

Наступного дня пополудні, коли Цинамон повіз додому на «мерседесі» чергову клієнтку, я зайшов у його кімнатку, сів за стіл перед комп’ютером і ввімкнув його. Екран монітора залило холодне синювате сяйво й з’явився напис:

Дата добавления: 2015-07-26