Людина – не острів

Коли після восьмої вечора стало зовсім темно, я тихенько відчинив хвіртку на задвір’ї й вийшов на доріжку. Хвіртка така вузька й низька, що протиснутися в неї ледве вдається. Заввишки з метр, вона так уміло замаскована в самому кінці огорожі, що ззовні її не побачиш очима і не намацаєш руками. Як завжди, доріжка проступає з темряви в холодному білому світлі ртутної лампи у дворі дому Мей Касахари.

Хутко зачинивши хвіртку, я квапливо йду доріжкою. Проходжу повз будинки вздовж неї і за огорожею мигцем бачу силуети людей, що сидять у вітальнях і їдальнях за вечерею або дивляться телесеріали по телевізору. З кухонних вікон і вентиляторів пливуть запахи страв. Приглушивши звук, хлопчина вправляється у виконанні якогось швидкого пасажу. У вікні другого поверху видно серйозне обличчя маленької дівчинки, яка вчить за столом уроки. Чути, як свариться жінка з чоловіком. Захлинається плачем немовля. Десь дзвонить телефон. Доріжка переповнюється реальністю – звуками, образами, вимогами, відповідями, – як посуд водою.

Аби заглушити кроки, як звичайно, я надіваю тенісні тапочки. Треба йти не надто швидко, але й не надто повільно. Важливо не привертати до себе уваги без потреби, не перечепитися ненароком об «реальність», що заповнює все навколо. Я пам’ятаю тут усі повороти й перепони. Навіть у пітьмі можу пройти доріжкою, ні на що не наштовхнувшись. Нарешті підходжу до задвір’я мого дому, зупиняюся й, озираючись навколо, перелажу через низьку огорожу.

У темряві дім пригнувся переді мною, немов кістяк велетенської тварини. Відчинивши чорний хід на кухню, вмикаю світло й замінюю воду в котячій мисці. Добуваю з буфета банку консервів, відкриваю. Почувши цей звук, хтозна‑звідки з’являється Макрель. Потершись кілька разів об мою ногу, він з апетитом береться до їжі. А тим часом я виймаю з холодильника холодне пиво. Вечеряю завжди в «садибі», де страви готує Цинамон, а дома обходжуся простим салатом або шматком сиру. Сьорбаючи пиво, саджаю кота на коліна, щоб пересвідчитись, який він теплий і м’який. Провівши цілий день у різних місцях, ми переконуємося, що повернулися додому.

Однак цього разу, вернувшись додому й простягнувши, як звичайно, руку, щоб запалити світло в кухні, я раптом відчув чиюсь присутність. Рука завмерла в темряві, слух напружився, дихання стишилося. Цілковита тиша. Та в цю мить я вловив легкий запах тютюну. Очевидно, крім мене, в домі ще хтось був. Він чекав на мене й за хвилину до мого приходу не витримав і закурив. Зробивши кілька затяжок, відчинив вікно, щоб дим вивітрився. Однак запах усе‑таки залишився. Напевне, в домі незнайомець. Двері були замкнені, а серед моїх знайомих, крім Мускат, ніхто не курить. Зрештою, якби вона хотіла зі мною зустрітися, то не чекала б у пітьмі.

Рука підсвідомо почала шукати в темряві биту. Але ж її тут немає. Я залишив биту в колодязі. Серце забилося неприродно голосно. Ніби вирвалося з грудей і калатає біля самого вуха. Я передихнув. Можливо, бита й не потрібна. Якщо хтось забрався сюди, щоб порішити мене, то не ждав би десь у кутку. Від цієї думки в мене засвербіли долоні. Руки прагли схопити биту. Звідкись прийшов кіт і, як звичайно, муркочучи, потерся головою об мою ногу. Однак цього разу він не просив їсти. Я по голосу здогадався. Моя рука намацала вимикач, і в кухні запалало світло.

– Вибачте, але я нагодував вашого кота, – невимушеним тоном почав чоловік, що сидів у вітальні на дивані. – Я давно на вас чекаю, Окада‑сан, а він усе крутився мені під ногами й нявкав. Тож я дістав для нього з полиці їжу. Правду кажучи, я не знаюся на котах…

Чоловік усе ще сидів на дивані. Я мовчки дивився на нього.

– Напевне, ви здивувалися, що у ваш дім крадькома заліз якийсь непроханий гість і чекає. Пробачте. Чесне слово, пробачте. Можливо, ви остереглися б і не зайшли, якби я запалив світло. Тому я сидів у темряві. Ніякої шкоди я вам не завдам. Так що не бійтеся. Просто я захотів трошки побалакати з вами, Окада‑сан.

Він був невисокий, у костюмі. Визначити його зріст, коли він сидів на дивані, було важко – напевне, метр п’ятдесят з гачком. Вік – від сорока п’яти до п’ятдесяти років, опецькуватий, немов жаба, і лисий. За класифікацією Мей Касахари, належав до категорії В. Щоправда, над вухами стирчали жмутики волосся, але їхній чудернацький вигляд і чорнота тільки підкреслювали лисину. Його великий ніс, видно, заклало – за кожним вдихом і видихом він із шумом стискався і роздувався, немов ковальський міх. На носі сиділи окуляри з товстими скельцями в металевій оправі. Коли чоловік говорив, на певних словах його верхня губа кривилася і з‑під неї визирали нерівні прокурені зуби. Такого огидного типа мені досі не доводилося зустрічати. Він не просто був з відразливою зовнішністю, але мав у собі щось слизьке, неприємне, що не можна словами описати. Щось подібне відчуваєш, коли в темряві натикаєшся рукою на велику невідому гусінь. Він скоріше здавався частиною давно забутого кошмарного сну, ніж реальною людиною.

– Вибачте, можна закурити? – спитав він. – Я довго терпів, але сидіти й чекати без жодної сигарети – це справжня мука. Хоча визнаю, що куріння – погана звичка.

Я не знаходився, що відповісти, а тому мовчки кивнув. Чоловік із дивною зовнішністю добув з піджака пачку «Реасе» без фільтра, витягнув сигарету й, голосно чиркнувши сірником, закурив. Узявши під ногами банку з‑під котячих консервів, кинув у неї сірника. Видно, звик використовувати таку банку замість попільнички. Зводячи кущасті брови в одну лінію, він смачно затягнувся і від задоволення аж забурмотів. За кожним його пихканням кінчик його сигарети спалахував яскраво‑червоним вогником, неначе вуглина. Я відчинив скляні двері на веранду, аби впустити свіжого повітря. Надворі сіялася мжичка, нечутна й невидима. Я відчув її по запаху.

Усе на ньому – брунатний костюм, біла сорочка, блідо‑червона краватка – мало дешевий, геть зношений вигляд. Своїм забарвленням костюм скидався на стару тарадайку, нашвидкуруч перефарбовану автолюбителем. Піджак і штани – з глибокими, як долини на аерофотознімку, складками, – здавалось, не піддавалися оновленню. Біла сорочка пожовкла, один ґудзик на грудях ледве тримався на одній нитці. Крім того, сорочка була замала для нього на один‑два розміри, верхній ґудзик, видно, давно відірвався, а комір недбало загнувся. Краватку з дивним візерунком, схожим на погано сформовану ектоплазму, здавалось, зав’язали дуже давно – ще в часи гурту братів Осмонд. Будь‑кому з першого погляду було ясно, що цей чоловік майже не приділяє жодної уваги одягу. Та оскільки для виходу між люди треба було щось одягати, то хоч‑не‑хоч він дотримувався цього правила, хоча, здається, ставився до нього вороже. Можливо, чоловік мав намір носити свій одяг щодня доти, доки він не перетвориться на ньому в дрантя. Так само, як селянин у горах їздить на своєму віслюкові з ранку до вечора, поки той під ним не здохне.

Засмоктавши в легені потрібну дозу нікотину, чоловік полегшено зітхнув, якось дивно посміхнувся і знову заговорив:

– Ой, та я забув відрекомендуватися. Вибачте, вибачте. Мене звати Усікава. Два ієрогліфи: «усі», тобто «бик», і «кава», тобто «ріка». Легко запам’ятовується, правда? Усі знайомі кличуть Усі: «Гей, Усі!» І от дивна штука: коли мене так називають, мені щораз більше здається, що я справді бик. Як бачу де‑небудь бика, навіть приязнь до нього відчуваю. Дивна річ – прізвище. А як вам здається, Окада‑сан? От у вас воно що треба – «пагорб» і «поле». Я іноді думаю: от би мені таке нормальне прізвище! Та, на жаль, ніхто сам прізвища не вибирає. Як народився Усікавою, так на все життя – хочеш чи не хочеш – Усікавою й залишишся. Від початкової школи й досі всі мене кличуть: «Усі! Усі!..» І нічого тут не вдієш. Якщо в людини прізвище Усікава, то всі його так і називають, правда? Кажуть, що прізвище часто свідчить про характер, а може, навпаки – характер щораз більше змінюється відповідно до прізвища. В усякому разі моє прізвище Усікава. Але можете називати мене Усі, я не проти.

Я пішов на кухню, відчинив холодильник і повернувся з пляшкою пива. Усікаві нічого не запропонував. Бо я його додому не запрошував. Я мовчки пив пиво, а Усікава також мовчав і глибоко затягувався сигаретою. Я не сів на стілець навпроти нього, а стояв, притулившись спиною до стовпа, й поглядав на нього згори вниз. Нарешті він загасив недокурок у банці з‑під котячої їжі й підвів на мене очі.

– Окада‑сан, ви, напевне, запитуєте себе, як це я відімкнув двері й опинився в цьому домі, чи не так? Мовляв, що за диво, адже ви замкнули двері, коли виходили з дому. Двері справді були замкнені. Але я маю ключ. Справжній ключ. Ось він. Подивіться.

Усікава запхав руку в кишеню піджака й, витягнувши ключ, що висів на ремінці, показав його мені. Здається, ключ таки справді від нашого дому. Однак мою увагу привернув не ключ, а ремінець. Такий, як у Куміко. Простий, із зеленої шкіри, з металевим кільцем, що по‑особливому розкривалося.

– Справжній ключ. Як самі бачите. І ремінець – вашої дружини. Щоб не було жодних непорозумінь, я кажу: його дала мені ваша дружина, Куміко. Я його не вкрав і не відібрав.

– Де зараз Куміко? – спитав я не своїм голосом.

Усікава зняв окуляри, глянув на них, ніби перевіряв, чи не запітніли, й знову начепив на носа.

– Я добре знаю, де вона. Бо, правду кажучи, я за нею приглядаю.

– Приглядаєте?

– Так, але не в такому розумінні, як ви подумали. Будьте спокійні, – сказав Усікава, засміявшись. При цьому його обличчя скособочилося, окуляри з’їхали вбік. – Не дивіться на мене так підозріло. Я тільки де в чому допомагаю Куміко‑сан. Така моя робота. Як у хлопця на побігеньках. Старший, куди пошлють. Бо ваша дружина надвір не може виходити.

– Не може виходити? – знову, як папуга, повторив я за ним.

Зробивши паузу, він облизав губи.

– Нічого страшного, якщо ви не знаєте, але я не скажу вам, вона не може виходити чи не хоче. Ви, можливо, хочете знати, але, будь ласка, мене не питайте. Подробиць я не знаю. Зрештою, вам нема чого турбуватися. Силоміць її ніхто не тримає. Це ж не кіно й не роман. Такого в дійсності не буває.

Я обережно поставив пляшку з пивом на підлогу.

– До речі, що привело вас сюди?

Усікава кілька разів ляснув долонями по колінах і рішуче кивнув головою.

– Ой, справді, я вам цього ще не сказав. От забудько! Поки відрекомендовувався, з голови випало. Маю здавна одну слабість: зайвого наговорю, а про головне забуваю. Тому часто даю маху. Я забув вам сказати, що працюю на старшого брата Куміко‑сан. Звати мене Усікава… а втім, я вже це казав… коротко – Усі… Так от у пана Нобору Ватая я виконую роль, так би мовити, особистого секретаря. Ні, не такого секретаря, як у депутата парламенту. Там у них помічники вищого класу, особливі. Та загалом секретарі бувають різні, Окада‑сан. Я, так би мовити, з низів. Якби я був привидом, то належав би до найбрудніших – таких, що забиваються десь у куток туалету або шафи. Однак я не нарікаю. Бо якби такий нечупара, як я, виліз на люди, то кинув би тінь на світлий образ Ватая‑сенсея.[48]На видноту треба виставляти іншого – стрункого, з інтелігентним обличчям. Бо якби з’явився лисий карлик і сказав: «Привіт! Я – особистий секретар Ватая‑сенсея», – усі попадали б зо сміху. Правду кажу чи ні, Окада‑сан?

Я мовчав.

– А тому я перебрав на себе сенсеєві оборудки, які не можна виставляти людям напоказ… його, так би мовити, темні справи. Усе таке… неофіційне. Моя роль – скрипаль за сценою. Візьміть для прикладу справу Куміко‑сан. Окада‑сан, тільки, будь ласка, не подумайте, що мені важко приглядати за нею. Дуже шкода, якщо мої слова справили на вас таке враження. Навпаки – приглядати за нею для мене велика честь, адже сенсей так дорожить своєю єдиною сестрою. Чесне слово!.. Тільки не вважайте нахабством, якщо я попрошу у вас пляшку пива. Від цієї розмови в горлі пересохло. Якщо ви не проти, я сам візьму. Знаю, де воно. Бо, вибачте, поки чекав на вас, заглядав у холодильник.

Я кивнув. Усікава встав, подався на кухню і добув з холодильника пиво. Повернувшись на диван, він задоволено присмоктався до пляшки. Його адамове яблуко смикалося над вузлом краватки, наче жива істота.

– Правда, Окада‑сан, що нема нічого кращого, як наприкінці дня випити пляшку добре охолодженого пива? А є у світі такі вередуни, яким надто холодне пиво не до душі. Та я до них не належу. Перша пляшка має бути настільки холодною, щоб смак не вдавалося розібрати. Другу можна так сильно не охолоджувати, а от перша має бути як лід, щоб аж у скронях ломило. От що мені подобається.

Усе ще притулившись спиною до стовпа, я ковтнув пива зі своєї пляшки. Усікава, випнувши стиснуті губи, обвів поглядом кімнату.

– Окада‑сан, бачу, що у вас тут чисто й без дружини. Молодчина! А от я, соромно признатися, свій дім запустив. Перетворив на звалище, свинарник. Ванну вже понад рік не мив. Забув сказати, що моя дружина також мене покинула. П’ять років тому. Так що я вам співчуваю, Окада‑сан. Точніше… можливо, я не так висловився… я вас добре розумію. Однак, на відміну від вашого випадку, втеча моєї дружини була зовсім природною. Бо такого поганючого чоловіка важко знайти. Тож скаржитися нема чого. Можна тільки захоплюватися тим, що вона так довго мене терпіла. Якби ви знали, який я нікудишній чоловік! Як ні сіло ні впало чогось сердився, то давав рукам волю – бив її немилосердно. Поза домом нікого й пальцем не чіпав. Бо слабодух. Блошина душа! На людях я тихий та сумирний, хоч у вухо бгай. Не ображався, навіть якщо мене обзивали Биком абощо. Вдавав, що так і треба. А коли приходив додому, злість зганяв на дружині. Хе‑хе‑хе! Гіршого годі придумати, чи не так? Сам розумів, що кою, але стриматися не міг. Це просто якась хвороба чи що? Бив дружину до невпізнання. І не просто бив, а стусав ногами, обливав гарячим чаєм, кидав у неї що під руку потрапляло. Як діти заступалися за матір, то й їм перепадало. Їм тоді років сім‑вісім було. Бив їх з усієї сили, не шкодував. Як чорт! Хотів зупинитись, але не міг. Сам собою не володів. Думав: «Усе! Досить!» – але не знав, як угамуватися. Просто біда! І от п’ять років тому – дочці тоді сповнилося п’ять – я зламав їй руку. Дружина нарешті не стерпіла, забрала дітей і пішла з дому. З того часу я їх більше не бачив. І нічого про них не чув. Тепер уже нічим не зарадити. Що посіяв, те й пожав.

Я мовчав. Під ногами з’явився кіт і грайливо нявкнув.

– Вибачте, що втомив вас розповіддю про всякі дурниці. Ви питали, що мене сюди привело. Одна важлива справа. Адже я не прийшов, щоб просто з вами побалакати. А за дорученням сенсея, тобто пана Ватая. Послухайте, що я повинен вам передати.

По‑перше, Ватая‑сенсей вважає, що ви з Куміко‑сан могли б переглянути ваші стосунки. Іншими словами, якщо помиритеся – він не заперечуватиме. Наразі в Куміко такого бажання нема, тож відразу нічого не вийде, та якщо ви, Окада‑сан, розлучатися не хочете й готові чекати, поки Куміко‑сан не передумає, то нехай буде по‑вашому. На розлученні Ватая‑сенсей більше не наполягатиме. Тож якщо хочете зв’язатися з Куміко‑сан, то, будь ласка, через мене. Одним словом, дипломатичні стосунки відновлюються, суперечка припиняється. Це – перше. Що ви скажете, Окада‑сан?

Я сів на підлогу, погладив кота по голові, але не сказав нічого. Усікава подивився на мене й кота, а тоді знову заговорив:

– Звичайно, ви нічого не можете сказати, поки мене не дослухаєте. Бо з того, що я розповів, не ясно, що далі буде, чи не так? Гаразд, викладу все до кінця. Так‑от є ще одна справа. Правда, трохи загадкова. Річ у тому, що в одному тижневику надруковано статтю «Дім повішених». Не знаю, чи ви, Окада‑сан, читали, але вона досить цікава. Добре написана. «Злощасне місце в першокласному житловому кварталі в Сетаґая. Упродовж багатьох років там неприродною смертю вмерло чимало людей. Хто та загадкова людина, що купила недавно цю ділянку? Що відбувається за високою огорожею? Одна загадка за іншою…»

Прочитав цю статтю Ватая‑сенсей і раптом звернув увагу на те, що ця злощасна садиба поряд з домом, де ви, Окада‑сан, мешкаєте. Тож подумав: а чи немає якогось зв’язку між цією садибою і вами. Спробував сам розвідати, у чому тут справа… точніше, насправді розвідував ваш покірний слуга на своїх коротеньких ніжках. І що ж виявилося? А те, що, як і слід було сподіватися, ви, Окада‑сан, щодня заходите в цю садибу доріжкою на задвір’ї. Схоже, ви глибоко пов’язані з тим, що там відбувається. Я просто дивуюся, наскільки в сенсея проникливий розум!

Наразі з’явилася тільки одна стаття, без продовження. Однак випадково з цього може розкрутитися ціла історія. Бо дуже цікаво! Чесно кажучи, усе це Ватая‑сенсея трохи бентежить. Якби у зв’язку з цією справою раптом виплило на поверхню ім’я його зятя, то для сенсея це обернулося б скандалом. Ватая‑сенсей – відома особа, і журналісти відразу на нього накинулися б. Між сенсеєм і вами стосунки трохи складні – от хоч би через Куміко‑сан абощо… і на нього можуть впасти несправедливі підозри. Але ж у кожного є щось таке, особливо щось особисте, чого не хочеться виставляти на публіку. У сенсея зараз, так би мовити, важливий момент у політичній кар’єрі, а тому йому краще підстрахуватися, щоб проскочити цей мостик. Коротко кажучи, нам треба домовитися. Ви пориваєте зв’язок з «домом повішених», а зате Ватая‑сенсей готовий серйозно подумати, як вам помиритися з Куміко‑сан. Ну то як? Зрозуміли, що до чого?

– Та начебто, – відповів я.

– І яка ваша думка про те, що я сказав?

Погладжуючи шию котові, я трохи подумав і сказав:

– А чому Нобору Ватая вважає, що я, можливо, маю якийсь стосунок до цього дому? Чому він так подумав?

Усікава знову розсміявся, жахливо скрививши обличчя, але його очі залишалися холодними, як скло. Він вийняв з кишені зім’яту пачку «Реасе», чиркнув сірником.

– Окада‑сан, не ставте мені таких важких запитань! Повторюю: я – лише кур’єр. Хитромудрі міркування не для мене. Жалюгідний поштовий голуб: доставляю листи, приношу відповіді. От і все. Розумієте? Та от що я вам скажу: цей чоловік – не дурень, головою добре метикує. Інтуїція в нього надзвичайна. А крім того, він має в цьому світі набагато більшу реальну силу, ніж ви думаєте. І з кожним днем вона зростає. Це доводиться визнати. Здається, ви його не любите. Я не знаю чому, але це не має значення. Зараз питання не в тому, подобається чи не подобається. От що зрозумійте!

– Якщо Нобору Ватая має такий вплив, то міг би змусити цей журнал не друкувати подібних статей. Так було б простіше.

Усікава хихикнув і знову глибоко затягнувся сигаретою.

– Ех, Окада‑сан, Окада‑сан! Не треба казати таких не розважних речей! Ми ж з вами живемо в Японії, нормальній демократичній країні. Так чи ні? А не якійсь диктаторській державі, де самі бананові плантації та футбольні поля. У нас навіть найвпливовішому політику не так‑то просто накласти руку на статтю в журналі. Надто небезпечно. Навіть якщо якось удасться вмовити журнальне начальство, то все одно невдоволені залишаться. Може вийти навпаки – тільки зайву увагу привернеш. Завжди, так би мовити, знайдеться потайна гадюка. Узагалі не варто грубо втручатися, коли йдеться про такий матеріал. Чесне слово!

А крім того, між нами кажучи, з цією справою можуть бути пов’язані круті типи, про яких ви нічого не знаєте. А якщо так, то вона зачепить не тільки Ватая‑сенсея. І поверне зовсім в інший бік. Ситуація чимось схожа на лікування зуба. Поки що начебто допомагає локальна анестезія. Тому ніхто не скаржиться. Та як тільки бормашина дійде до живого нерва, хтось у кріслі підстрибне. А хтось, може, й розсердиться. Розумієте, що я кажу? Я не погрожую, але мені, Усікаві, здається, що ви, Окада‑сан, непомітно втягуєтеся в небезпечну халепу.

Здається, він сказав усе, з чим прийшов.

– Ви хочете сказати, що мені краще поступитися, поки зі мною не сталося біди? – запитав я.

Усікава кивнув.

– Окада‑сан, це все одно, що гратися в м’яч на автостраді. Справді небезпечно.

– Та й для Нобору Ватая клопіт. Тому, якщо я вийду з гри, він дозволить мені зв’язатися з Куміко?

Усікава ще раз кивнув.

– Загалом так.

Я ковтнув пива.

– По‑перше, я поверну Куміко власними силами, – сказав я. – І в жодному разі не маю наміру користуватися допомогою Нобору Ватая. Можу обійтися без неї. Я справді не люблю його. Але ви маєте рацію: питання не в тому, хто кого любить, а хто кого – ні. Усе почалося раніше. Річ у тому, що я не можу погодитися із самим фактом його існування. А тому домовлятися з ним не буду. Так і передайте. І ще одне. Будь ласка, більше сюди не приходьте без попередження. Це ж усе‑таки мій дім. А не фойє готелю і не станційний зал очікування.

Усікава, примруживши очі, дивився на мене з глибини своїх окулярів. Очі його застигли і, як раніше, не виражали жодних почуттів. Е ні, щось у них все‑таки проглядало, але його, здавалось, приготували тимчасово, спеціально для цього випадку. Усікава підняв угору надто велику – як для його зросту – долоню правої руки, ніби перевіряючи, чи не падає дощ.

– Усе зрозуміло! – проказав він. – Від самого початку я думав, що з вами буде нелегко, а тому ваша відповідь мене особливо не здивувала. Мене взагалі важко здивувати. Я вас розумію, і добре, що наша розмова була щирою, без усяких вивертів, просто «так» або «ні». Усім зрозумілою. А от коли відповідь закрутять так, що не добереш, чи то біле, чи то чорне, я, голуб поштовий, заморюся, поки розжую, про що йшла розмова. До речі, у світі таких випадків трапляється сила‑силенна. Я не скаржусь, але навіщо людині щодня загадки загадувати? Така робота шкодить здоров’ю, Окада‑сан. Якщо так жити, то непомітно характер псується. Розумієте, Окада‑сан? Стаєш недовірливим, в усьому бачиш підступ, перестаєш вірити в прості й зрозумілі речі. Просто біда! Справді.

Ну гаразд, Окада‑сан. Отже, я передаю сенсею вашу чітку відповідь. Тільки не думайте, що на цьому розмова скінчилася. Навіть якщо ви захочете поставити на цьому крапку, так просто вам це не вдасться. А тому, гадаю, я, можливо, ще раз до вас навідаюся. Вибачте, що вам доводиться мати справу з таким неохайним коротуном, але прошу вас, спробуйте звикнути до мого існування. Особисто я проти вас, Окада‑сан, нічого не маю. Правду кажу. Однак так легко ви мене не позбудетеся, подобається це вам чи ні. Може, мої слова здаються вам дивними, але спробуйте з цим примиритися. Зате я не буду більше нахабно залізати у ваш дім. Бо ви правильно кажете: так не годиться. Так‑так, я мав би впасти на коліна й просити вибачення. Однак цього разу не можна було по‑іншому, зрозумійте. Та це не означає, що я завжди поводжуся так нерозсудливо. Усупереч зовнішності я звичайнісінька людина. Наступного разу, як усі, спочатку подзвоню. Згода? Два дзвінки, кладу слухавку, потім знову – дзінь! дзінь! Ви відразу зрозумієте, що це я. Подумаєте: «Знову цей дурний Усікава!» – і візьмете слухавку. Тільки обов’язково беріть, інакше мені доведеться знову приходити без дозволу. Мені особисто цього робити не хочеться, але ж я отримую зарплату, тож треба хвостом крутити. Як кажуть: «Роби!» – я мушу вилізти зі шкіри, але зробити. Розумієте?

Я не відповів. Усікава роздушив недокурок у банці з‑під котячих консервів і, ніби щось згадавши, зиркнув на годинник.

– Ой, як пізно! Вибачте, що заліз у чужий дім без дозволу, забалакав вас та ще й напився. Як я вже казав, у мене дома нема нікого, а тому коли трапиться співрозмовник, не можу від нього відірватися. Сумний факт! Окада‑сан, самому жити довго не варто. Як це кажуть? «Людина – не острів» або «Неробство – причина зла».

Струшуючи з колін уявний пил, Усікава повільно встав.

– Можете не проводити. Якщо я сам сюди прийшов, то сам і піду. Двері замкну. Окада‑сан, може, моя порада здаватиметься вам зайвою, але є на світі речі, про які краще нічого не знати. Та люди саме ними найбільше цікавляться. Дивно! Усе це, звичайно, загальні слова… Думаю, ми з вами ще зустрінемося. Радітиму, якщо до того часу все зміниться на краще. Добраніч!

Дощ падав тихо всю ніч і вщух тільки рано‑вранці, коли надворі посвітліло. Але дивний коротун ще довго невидимим липким привидом залишався в домі разом із запахом сигарет і сирістю.

Дата добавления: 2015-07-26