Можливо, попереду – глухий кут

(З погляду Мей Касахари. Частина 4)

«Добрий день, Заводний Птаху!

Минулого разу я написала про те, що стала працювати на фабриці перук далеко в горах разом з багатьма тутешніми дівчатами. А тепер поведу далі свою розповідь.

До речі, останнім часом я в душі обурююся, коли подумаю, що люди от так, з ранку до вечора, працюють не покладаючи рук. Дивно, хіба ні? Як би це сказати?.. Всю свою роботу я виконую, як скаже начальство. Думати ні про що не треба. Таке враження, ніби перед роботою замикаю свій мозок у шафку, а коли йду додому, можу забрати його назад. Щодня сім годин сиджу за робочим столом і втикаю в перуку волосся, потім обідаю в їдальні, миюся, а після того, як усім, доводиться лягати спати. Виходить, що впродовж двадцяти чотирьох годин вільного часу – як кіт наплакав. Робота настільки виснажує, що у „вільний час“ лежу на постелі з порожньою головою. Ніяка думка в ній не тримається. Наприкінці тижня, звісно, не працюю, але ж треба дещо випрати, в кімнаті прибрати, інколи поїхати до міста – от, дивлюсь, вихідні й скінчилися. Задумала вести щоденник, але не мала про що писати й через тиждень відмовилася від цього наміру. Адже день за днем повторюється одне й те саме.

Та все‑таки – все‑таки – мене зовсім не дратує, що я стала частиною цієї роботи. Не почуваюся особливо відірваною від життя. Навпаки – мені здається, ніби я наближаюся до „себе справжньої“ завдяки тому, що труджуся без перепочинку, немов мурашка. Як би це краще пояснити… але, видно, стаєш ближчим до себе, коли про себе не думаєш. От чому я сказала: „Дивно, хіба ні?“

На роботі я стараюся з усіх сил. Не хочу хвалитися, але мене назвали „Найкращою працівницею місяця“. Здається, я вже казала, що до ручної роботи я спритна, хоча по мені цього не видно. Ми працюємо в окремих бригадах, і бригада, до якої я належу, досягає більших успіхів. Бо як тільки я закінчую свою роботу, допомагаю іншим, хто відстав. Тому всі мене цінують. Не вірите? Мене цінують! Ну гаразд. В усякому разі, от що я хочу вам сказати: як тільки приїхала на цю фабрику, усе працюю і працюю, як мурашка, як коваль. Зрозуміли?

До речі, місце, куди я щодня ходжу на роботу, має дивний вигляд. Просторе приміщення з височенною стелею, схоже на ангар для літаків. Сидять у ньому рядами сотні півтори дівчат за роботою. Є на що подивитися! Я собі думаю: навіщо збудували таке велике приміщення, якщо ми не робимо підводних човнів? Краще б розгородили на окремі кімнати. Може, нас так легше переконати у спільній солідарності – мовляв, ось бачите, дівчата, скільки вас разом працює. Або ж начальству так простіше за нами наглядати, за всіма одночасно. Напевне, вони випробовують на нас „якусь психологію“. Столи розставлено так, що разом сидить група дівчат, як у кабінеті біології на розтині жаби. Скраю – найстарша з дівчат, староста. Якщо не переривається робота, то можна розмовляти (бо хто ж просидить мовчки за роботою цілий день), та як тільки голосно заговориш або засмієшся – староста підходить з невдоволеним виразом обличчя і каже: „Юміко‑сан! Руками орудуй, а не язиком. Дивись, щоб не відстала“. Тому всі перешіптуються між собою, немов нічні злодії.

На роботі транслюють по радіо музику. Різну, залежно від того, котра година. Якщо ви, Заводний Птаху, фанат Баррі Манілова або гурту „Air Supply“, то, можливо, вам тут сподобалося б.

Щоб зробити одну перуку, я витрачаю кілька днів. Звичайно, це залежить від її якості, та все одно одного дня не вистачить. Основу перуки ділю на квадратики, як на шахівниці, і в кожний квадратик, почергово, вшиваю волосся. Однак моя робота – не конвеєр. У фільмі Чарлі Чапліна я бачила: як тільки одну гайку закрутять, під’їжджає наступна. А я перуку роблю сама, кілька днів. Коли вона готова, хочеться де‑небудь на ній написати: „Такого‑то дня, такого‑то місяця. Мей Касахара“. Та я, звісно, цього не роблю. Бо знаю, висварять, якщо помітять. І все‑таки приємно відчувати, що десь на цьому світі хтось носить на голові твою перуку. Відчувати, що я до чогось міцно прив’язана.

А взагалі життя – дивна штука. Бо якби три роки тому мені хтось сказав: „Через три роки ти разом із селянськими дівчатами робитимеш перуки на фабриці, в горах“, – я з нього посміялася б. Уявити собі такого не могла. А зараз? Хіба хтось знає, що я робитиму ще через три роки? А ви, Заводний Птаху, знаєте, що з вами буде через три роки? Напевне, не знаєте. Можу побитися об заклад – ставлю все, що тут заробила, – що навіть не знаєте, що з вами станеться через місяць, а не те що через три роки.

А от дівчата навколо мене загалом знають, що з ними буде через три роки. Або думають, що знають. Думають, що попрацюють, назбирають грошей і через кілька років, коли знайдуть нормального парубка, вийдуть щасливо заміж.

Їхні женихи – сини фермерів, крамарів або службовців маленьких тутешніх фірм. Як я вже писала, молодих дівчат тут хронічно не вистачає, їх розбирають нарозхват. Треба бути зовсім невдахою, щоб залишитися ні з чим. Тому врешті‑решт усі знаходять собі пару й виходять заміж. І це щось значить! Бо як тільки обзаводяться сім’єю, роботу покидають. І про це я також писала. Для них робота на фабриці перук – лише проміжний кількарічний етап між закінченням школи й одруженням. Як прохідна кімната – зайдуть, постоять трохи й виходять.

Щоправда, фірма перук, якій належить ця фабрика, не проти того, що, попрацювавши кілька років, дівчата виходять заміж і звільняються. Навіть навпаки – вона тому рада. Їй вигідніше, коли робітниці змінюються, ніж клопотатися їхньою зарплатою, матеріальною допомогою та профспілками. Хто здібніший і може очолити бригаду – до того ставлення краще, а звичайні дівчата для неї – просто витратний матеріал. Між фірмою і дівчатами існує мовчазна угода, що вони звільняться, як тільки вийдуть заміж. А тому дівчата можуть уявити собі тільки два варіанти того, що станеться за три роки: або вони працюватимуть і пускатимуть бісики парубкам, щоб знайти собі жениха, або вийдуть заміж і кинуть роботу. Дуже просто, чи не так?

Та от таких, як я, що нишком думають: „Що ж буде зі мною через три роки?“ – тут немає. Усі старанно працюють. Ніхто не ліниться, на роботу не нарікає. Хіба що в їдальні комусь меню не сподобається. Бо робота – не розвага. Хоча декому й хотілося б десь погуляти, та доводиться працювати від дев’ятої до п’ятої, з двома годинами на перерву. Однак, здається, більшість з них задоволена. Тому, напевне, що знають: це тимчасова відстрочка переходу з одного світу до іншого. От і хочуть натішитися цим часом якнайкраще. Для дівчат фабрика – усього‑на‑всього перехідний пункт.

Та не для мене. Для мене це не тимчасова відстрочка й не перехідний пункт. Бо я не уявляю собі, куди я звідси піду. А що, як попереду – глухий кут? Розумієте? Тому, правду кажучи, задоволення від роботи я не маю. Просто намагаюся приймати її такою, якою вона є. Повністю. Коли роблю перуку, думаю тільки про неї. Ставлюся до цього настільки серйозно, що аж потом обливаюся.

Не знаю, як краще сказати, але останнім часом я часто думаю про того хлопця, який розбився на мотоциклі. Чесно кажучи, я досі про нього не згадувала. Може, через аварію в мене щось з пам’яттю сталося, бо в голову всякі нісенітниці лізли: як у нього під пахвами смерділо, який він був тупий, куди постійно намагався руками добратися… Та от тепер я чомусь щораз більше думаю, що він був непоганим хлопцем. Такі думки оживають раптом, без жодної причини, коли сиджу з порожньою головою і прикріплюю волосся до перуки. Так‑так, він був таким. Видно, час не тече по порядку – „А“, „Б“, „В“ і т. д., – а робить вихиляси туди‑сюди.

Я вам, Заводний Птаху, чесно‑чесно скажу, що іноді мені стає дуже страшно. Прокидаюся серед ночі сама, на п’ятсот кілометрів від мене – нікого. Попереду, куди не глянь, – повна темрява. Так страшно, що хочеться закричати. З вами такого не буває, Заводний Птаху? І тоді я переконую себе, ніби до чогось або когось прив’язана. Перебираю в пам’яті знайомі імена та назви. Звісно, і ви в цьому переліку. І наша доріжка, і колодязь, і хурма в нашому саду й таке інше. І перуки, зроблені моїми руками. І спогади про загиблого хлопця. Завдяки цим дрібницям (ви, Заводний Птаху, звичайно не „дрібниця“, це я так, ненароком…) я поволі повертаюся „сюди“. Тепер я раптом починаю шкодувати, що не роздяглася перед ним і навіть не дозволяла торкнутися. Думаю, може, варто на все життя так і залишитися дівчиною? Всерйоз думаю. Що ви на це скажете?

Бувайте, Заводний Птаху! Бажаю, щоб Куміко‑сан повернулась якнайскоріше».

Дата добавления: 2015-07-26