Чарівна лампа

О дев’ятій тридцять вечора задзвонив телефон. Після двох дзвінків примовк, а незабаром знову задзеленчав. Я згадав, що так обіцяв телефонувати Усікава.

– Алло! – почувся в слухавці його голос. – Добрий вечір, Окада‑сан. З вами говорить Усікава. Я перебуваю недалеко від вашого дому. Тож чи не міг би я зараз зайти до вас? Знаю, що пізно, але хочу поговорити з вами особисто про одну річ. Ну, то як? Подумав, що вас це зацікавить, бо йдеться про Куміко‑сан…

Почувши його голос, я уявив собі його обличчя на другому кінці лінії. Брудні випнуті зуби й крива усмішка, що ніби промовляла: «Знаю, що не зможеш відмовитися». І він не помилився – я таки не відмовився.

Усікава прийшов рівно через десять хвилин. У тому ж одязі, що й три дні тому. А може, у зовсім іншому, хоча й костюм, і сорочка, і краватка – усе було таким же. Брудним, зім’ятим, мішкуватим. Здавалось, ніби на його жалюгідний одяг несправедливо звалили весь тягар і злигодні людського життя. Якби завдяки якомусь перевтіленню в наступному житті мені гарантували рідкісну славу й пошану, я не хотів би зазнати долі його одягу. Попросивши дозволу, Усікава відчинив холодильник і витягнув звідти пляшку пива. Перевіривши, наскільки воно охололо, налив його у склянку, що опинилася перед його очима. Ми сіли за кухонним столом один навпроти одного.

– Аби не марнувати часу, я прямо перейду до справи, – почав Усікава. – Окада‑сан, ви не хотіли б поговорити з Куміко‑сан? Безпосередньо. Удвох. Ви давно цього прагнули, чи не так? Казали, що інакше діла не буде. Правильно?

Я задумався. Або зробив паузу, вдаючи, що думаю.

– Звичайно, хотів би, якщо це можливо.

– Нема нічого неможливого, – спокійно проказав Усікава, кивнувши головою.

– Та якщо ви ставите якісь умови…

– Ніяких умов, – відповів Усікава й ковтнув пива. – Однак сьогодні я прийшов до вас з новою пропозицією. Послухайте, що я скажу, і добре подумайте. Це ніяк не пов’язане з тим, будете ви говорити з Куміко‑сан чи ні.

Я мовчки дивився на нього.

– Ну що ж, почнемо? Окада‑сан, ви орендуєте ділянку в однієї фірми, чи не так? Ділянку з «домом повішених». Щомісяця сплачуєте за неї порядну суму. Але це не звичайна оренда, а особлива – з наступною можливістю купівлі. Так чи ні? Звісно, договір не оприлюднений, а тому ваше ім’я нікому на очі не потрапляє. Саме в цьому вся хитрість. Бо насправді ви, Окада‑сан, – фактичний власник ділянки, а ваша орендна плата – це не що інше, як сплата позики. За все, включно з домом, ви маєте заплатити, якщо не помиляюсь, якихось вісімдесят мільйонів. Як будете розплачуватися в теперішньому темпі – земля і дім стануть вашими за неповних два роки. Як чудово! Оце так швидкість! Браво!

Усікава глянув на мене так, ніби очікував підтвердження своїх слів.

Однак я і далі мовчав.

– Будь ласка, не питайте мене, звідки я дізнався такі подробиці. Якщо завзято розслідувати, то можна багато чого дізнатися. Тільки треба вміти, як це робити. Загалом‑то я здогадався, хто стоїть за цією підставною фірмою. Але заради цього добряче потрудився – наче крізь якийсь лабіринт пробирався. Це так само важко, як, скажімо, шукати викрадену автомашину, яку вже перефарбували, зіскоблили номер двигуна, замінили шини й оббивку сидінь. Акуратно зробили. Видно, професіонали. Та я загалом розібрався, що до чого. Не те що ви, Окада‑сан. Бо, здається, ви навіть не знаєте, кому гроші віддаєте, чи не так?

– Бо гроші не мають імені, – відповів я.

Усікава засміявся.

– Це правда. Ви гарно сказали: «Гроші не мають імені». Знамениті слова! Так і хочеться записати їх собі у блокнот. А проте, Окада‑сан, не все у світі йде так гладко, як вам хотілося б. Візьміть, наприклад, податкове управління. Працюють там не дуже тямовиті люди. Податки збирають лише з тих, хто в них записаний. А кого нема у списку, того намагаються силоміць записати. І не тільки записати, а ще номером наділяють. Спокійнісінько, без жодних емоцій. Але так уже побудоване сучасне капіталістичне суспільство, в якому ми живемо… Виходить, гроші, про які ми оце зараз балакаємо, мають досить гідне ім’я.

Я мовчки розглядав голову Усікави. Падаючи під певним кутом, світло виділяло на ній кілька дивних ум’ятин.

– Не турбуйтесь! Ніхто з податкового управління до вас не прийде, – сказав Усікава, сміючись. – А якби й прийшов, то набив би собі чимало ґуль, поки пробирався б по цьому лабіринту. Здоровенних ґуль. Для податківців це – лише робота, а зайві ґулі їм ні до чого. Якщо треба зідрати гроші, знайдуть простіший спосіб. Чим простіше, тим краще. Бо головне – результат, а в кого взяв, не має значення. А коли начальник скаже, що краще йти туди, де проблем менше, то нормальна людина так і зробить. Тільки я зумів до всього докопатися. Не буду хвалитися, але я в таких справах мастак: знаю, як уникнути ґуль. Не заблукаю серед темної ночі…

Однак зізнаюсь вам, Окада‑сан: ніяк не доберу, що, власне, ви там робите. Люди, які до вас навідуються, платять великі гроші. Це точно. Виходить, ви робите для них щось особливе – таке, що варте цих грошей. Ясно як божий день. Але що конкретно ви там робите й чому так прив’язалися до цієї ділянки, не розумію. От що найголовніше в усій цій справі. І заховано воно так майстерно, як вивіска хіроманта. Саме це мене й непокоїть.

– Отже, й Нобору Ватая, – сказав я.

Замість відповіді Усікава посмикав залишки волосся над вухом.

– Окада‑сан, між нами кажучи, я захоплююсь вами, – проказав він. – Правда‑правда. Це не комплімент. Вибачте за відвертість, але ви по суті – звичайнісінька людина. Скажу навіть більше: я не бачу у вас чогось особливого. Вибачте за такі слова, не подумайте чогось поганого. Але в очах суспільства ви, так би мовити, – ніхто. Однак під час ось такої зустрічі та розмови віч‑на‑віч ви справили на мене сильне враження. Тим, як зіпсували життя не кому‑небудь, а самому Ватая‑сенсею. Тому‑то мене й послано як нещасного поштового голуба для переговорів. Е ні, на таке звичайна людина не спроможна.

Ось за це, Окада‑сан, ви мені особисто подобаєтеся. Чесне слово! Як самі бачите, я – неприємний тип. Нікудишній! Але в таких випадках не брехатиму. Я не вважаю вас зовсім чужою людиною. Як подивитися збоку, я – набагато нікчемніший від вас. Неосвічений, невихований. Батько виготовляв татамі у Фунабасі, до того ж з пияцтва не вилазив. Ще малим я хотів, щоб він якнайшвидше вмер, і так сталося – не знаю, добре це чи погано. А потім настали злидні, так би мовити, класичні, які описують у книжках. Про дитинство я не зберіг жодного приємного спогаду. Не почув від батьків ні одного доброго слова! Тому пустився берега. Сяк‑так закінчив школу, а потім моїм університетом стали темні завулки. Жив своєю головою, ніхто мені не допомагав. Ось чому не зношу так звану еліту, усіляких чиновників. І не просто не зношу, а ненавиджу. Їм відчинено парадний вхід у суспільство, й дружини в них красуні. Мені до вподоби такі, як ви, Окада‑сан, заповзятливі люди.

Усікава чиркнув сірником і закурив нову сигарету.

– А проте, Окада‑сан, вічно так не може тривати. Людина все одно колись падає. Нема таких, що не падають. З погляду історії еволюції людина щойно встала на ноги, навчилася ходити й відразу придумала всякі хитрощі. Тож і ви, Окада‑сан, спіткнетеся. Особливо в такому світі, з яким ви пов’язані. У ньому надто багато чого намішано. Я мав роботу в ньому ще з часів дядька Ватая‑сенсея. Тепер його спадщиною, разом з виборчим округом, розпоряджається сенсей. Перед тим я брався за різні ризиковані справи. Якби діяв у такому ж дусі, то тепер сидів би у в’язниці або здох би де‑небудь. Я не перебільшую. На щастя, мене підібрав дядько сенсея. Так що мої маленькі очі багато чого побачили. У цьому світі всі спотикаються і падають – аматори й професіонали, сильні і слабі. Тому всі підстраховуються. І така дрібнота, як я, також. Навіть якщо спіткнешся, то все одно виживеш. Та якщо ти сам по собі, один як палець, – тобі кінець. Упадеш і все – аут! Каюк.

І ви, Окада‑сан, – вибачте за відвертість – також невдовзі покотитеся вниз. Це точно. Так у моїй книжці записано. Через дві‑три сторінки, великими чорними літерами: «Окаді‑сану невдовзі каюк». Правду кажу. Я не лякаю, ні. У цьому світі я точніший, ніж прогнози погоди по телевізору. А тому я хочу вам сказати: пора виходити із гри.

Усікава примовк і подивився на мене.

– А знаєте що, Окада‑сан? Перестаньмо зондувати один одного й переходьмо до конкретики… Передмова вийшла довгувата, тож тепер викладу вам свою пропозицію, з якою прийшов.

Усікава поклав руки на стіл і кінчиком язика лизнув губи.

– Отже, Окада‑сан, я сказав, що вам краще порвати зв’язки з цією ділянкою. Хоча, можливо, ви хотіли б це зробити, але обставини не дозволяють. Скажімо, ви щось обіцяли й не можете нічого зробити, поки не вернете боргу. – Він запнувся і допитливо глянув мені в очі. – Якщо проблема у грошах, можемо допомогти. Скажіть: «Мені треба вісімдесят мільйонів» – і я принесу. Вісім тисяч банкнот по десять тисяч єн. Розплатитеся з боргом, а решту покладете собі в кишеню. Справу залагоджено – і ви вільна людина. З чим вас і вітаю! Ну, то як?

– Тоді ділянка й дім перейдуть у власність Нобору Ватая? Так?

– Гадаю, так мало б статися. Та ще будуть, напевне, складні формальності…

Я трохи подумав.

– Послухайте, Усікава‑сан! Я не зовсім розумію. Чому Нобору Ватая хоче усунути мене подалі від цієї ділянки? Що з придбаними ділянкою та домом збирається робити?

Усікава обережно провів долонею по щоці.

– Окада‑сан, я про це абсолютно нічого не знаю. Я ж вам спочатку сказав: «Я всього‑на‑всього нещасний поштовий голуб». Що господар скаже, те покірно й роблю. А доручення здебільшого клопітні. Пам’ятаю, як у дитинстві читав книжку про Аладдіна та чарівну лампу й дуже співчував джину, якому не давали і вгору глянути. І не думав, не гадав, що зі мною таке станеться, коли виросту. Сумна історія. Дуже. В усякому разі, я передав вам те, що мені доручив Ватая‑сенсей. А вам, Окада‑сан, вирішувати, що вибрати. Ну, то що? З якою відповіддю дозволите повернутися?

Я мовчав.

– Звичайно, вам треба подумати. Я не проти. Маєте час для роздумів. Одразу вирішувати не треба. Я хотів би сказати: «Думайте, скільки завгодно», – але, правду кажучи, такої нагоди ви не маєте. Послухайте, Окада‑сан, мою думку. Така щедра пропозиція на столі довго не лежить. Може статися так, що вона зникне, як тільки ви на хвильку одвернетесь. Умить зникне, як пара на запітнілому склі. А тому добре подумайте – і якомога швидше. Пропозиція непогана ж. Зрозуміло?

Усікава зітхнув і зиркнув на годинник.

– Ой‑йой, мені пора йти. Знов у вас засидівся. Дякую за пиво. Як завжди, тільки я весь час говорив. Просто нахабство. Я не виправдовуюсь, але у вас я почуваюсь як удома. Дуже затишно.

Усікава підвівся, поставив у раковину склянку, пивну пляшку й попільничку.

– Окада‑сан, невдовзі я вам знову подзвоню. Дещо приготуємо, щоб ви з Куміко‑сан змогли поспілкуватися. Я ж обіцяв. До нової зустрічі!

Коли Усікава пішов, я відчинив вікно й провітрив кімнату від густого тютюнового диму. Налив води у склянку, випив і, вмостившись на дивані, посадив на коліна Макрель. І тоді уявив собі, як Усікава, вийшовши звідси, відразу скинув свій маскарад і побіг до Нобору Ватая. Дурнішого й не придумаєш.

«Примірювальна»

Заміна

Мускат нічого не знала про жінок, котрі до неї приходили. Вони про себе не розповідали, а вона не розпитувала. Називали себе не справжніми, а видуманими іменами. Однак навколо них витала особлива атмосфера, породжена сумішшю грошей і влади. Вони цього явно не показували, але за одягом і манерою одягатися Мускат могла відразу визначити, якого вони походження.

Мускат орендувала приміщення в офісній будівлі в Акасака. Оскільки більшість клієнток ревно оберігали таємниці свого приватного життя, то вона вибрала якомога непримітнішу будівлю. І після довгих роздумів вирішила влаштувати там ательє мод. Раніше вона була модельєром, і тому ніхто не дивувався, що до неї навідується чимало замовниць. Тим паче що відвідувачки були такого віку – від тридцяти до п’ятдесяти, – коли жінки замовляють собі пошиття дорогого одягу. Мускат повісила в ательє зразки одягу, розклала ескізи, викрійки, журнали мод, придбала кравецькі інструменти, робочі столи й манекени, а для додаткової переконливості навіть дещо сама скроїла. В іншій, меншій, кімнаті містилася «примірювальна». Клієнток проводжали туди, й там на дивані Мускат улаштовувала їм «примірювання».

Список клієнток складала дружина власника одного універмагу. Особа з широким колом знайомих, вона підбирала клієнтуру з особливою обережністю – з обмеженого числа тих, кому можна було довіряти. Вона була твердо переконана, що треба утворити «клуб» із ретельно вибраних членів, щоб уникнути неприємних скандалів. Бо інакше почнуться всілякі розмови, поширяться зайві чутки. Жінок, членів «клубу», суворо попередили, щоб вони ніколи нікому не розповідали про «примірювання». Вибрані жінки вміли тримати язика за зубами і знали, що за порушення обіцянки їх виключать із «клубу» назавжди.

Про «примірювання» відвідувачки домовлялися по телефону і приходили в призначений час. Конфіденційність забезпечувалася повна, бо клієнтки ніколи не зустрічалися одна з одною. Винагороду сплачували відразу, готівкою. Її розмір, який встановлювала сама дружина власника універмагу, виявлявся набагато більшим, ніж сподівалася Мускат. Однак, побувавши один раз на «примірюванні», жінки обов’язково дзвонили і знову записувалися на процедуру. Усі без жодного винятку. «Вам не треба турбуватися про їхні гроші, – на самому початку сказала дружина власника універмагу. – Бо чим більше вони плататимуть, тим спокійнішими почуватимуться». Мускат бувала у своєму офісі тричі на тиждень і за день проводила тільки одне «примірювання». Більшого собі не дозволяла.

Цинамон почав допомагати матері, коли йому сповнилося шістнадцять. Давати собі раду з усім їй було важко, а наймати в помічники незнайому людину не годилося. Врешті‑решт, добре подумавши, Мускат запропонувала синові допомогти їй, і він погодився, навіть не спитавши, що мати робить. Уранці, на десяту, він приїжджав на таксі в офіс (їздити в метро або на автобусі він зносити не міг), прибирав кімнати, розставляв усе по місцях, ставив у вази живі квіти, готував каву, робив потрібні покупки, неголосно слухав записи класичної музики, вів бухгалтерію.

Незабаром Цинамон став незамінною людиною в офісі. Незалежно від того, приходили клієнтки чи ні, він, у костюмі з краваткою, завжди сидів за столом у приймальні. Жодна з відвідувачок не скаржилася на те, що він мовчить. Через це вони не відчували ніякої незручності, скоріше навпаки – їм навіть подобалося, що хлопець не говорить. Замовлення по телефону приймав також Цинамон. Коли клієнтка називала бажаний день для приходу, він відповідав на її побажання стуком по столу: один удар – «ні», два удари – «так». Жінкам така лаконічність сподобалася. Цинамон мав настільки правильні риси обличчя, що міг замінити скульптуру і виставлятися в музеї, а крім того, на відміну від інших юнаків, не говорив нічого такого, що псує настрій. Приходячи й відходячи, відвідувачки пробували з ним говорити, а він, слухаючи їх, усміхався і кивав головою. Така «розмова» розслаблювала жінок, звільняла від напруження, принесеного із зовнішнього світу, розвіювала ніяковість, що залишалася після «примірювання». Та й Цинамона, що уникав контактів з іншими людьми, спілкування з жінками, які відвідували офіс, здається, ніяк не обтяжувало.

Досягнувши вісімнадцяти років, Цинамон отримав права водія. Мускат знайшла для німого сина доброго інструктора для індивідуального навчання, а сам Цинамон до того часу досконало вивчив правила водіння, порившись не в одному спеціальному посібнику. Набувши впродовж кількох днів за кермом практичних навичок, яких не може дати жодна книжка, він швидко став умілим водієм. Маючи на руках права, він понишпорив по журналах, присвячених уживаним автомобілям, і купив собі «Порше‑Каррера» за гроші, які отримував щомісяця від матері за роботу (на прожиток Цинамон не витрачав нічого). Почистивши до блиску мотор, замінивши в автомобілі майже всі деталі новими, замовленими по пошті, й поставивши нові шини, він так його полагодив, що міг би хоч зараз виїжджати на перегони. Однак їздив він на ній щодня за одним маршрутом – забитою транспортом вулицею від свого дому в Хіроо до офісу на Акасака – зі швидкістю, яка не перевищувала шістдесяти кілометрів на годину. Таких «Порше‑911», як у нього, у світі знайшлося б небагато.

Ось так, заробляючи на «примірюванні», Мускат прожила понад сім років. За цей час вона втратила трьох клієнток (одна загинула в автокатастрофі, іншу «виключили назавжди» з якоїсь причини, ще одна поїхала кудись далеко з чоловіком), а натомість придбала чотирьох нових – таких же привабливих жінок середнього віку, що дорого одягались і називалися вигаданими іменами. За сім років суть «роботи» Мускат не змінилася. Вона влаштовувала «примірювання» клієнткам, а Цинамон підтримував чистоту в офісі, вів бухгалтерію і їздив на своєму «порше». Ні прогресу, ні регресу – лише потроху всі старішали. Мускат наближалася до п’ятдесяти, Цинамону сповнилось двадцять. Йому, здавалось, така робота подобалась, а от Мускат поволі охоплювало безсилля. Упродовж тривалого часу вона «примірювала» щось, заховане всередині її клієнток, докладала усіх зусиль до цього, хоча сама не розуміла, що робить. Однак вилікувати від цього чогось ніяк не могла. Її лікувальних здібностей вистачало лише для того, щоб тимчасово послабити його дію. Минало кілька днів (звичайно, два‑три дні, щонайбільше – десять), і це щось знов оживало, неухильно набирало сили й, то наступаючи, то відступаючи, розросталося, немов ракові клітини. Мускат відчувала руками, як воно розбухало й ніби промовляло: «Марно стараєшся! Нічого в тебе не вийде!» І це була правда. Мускат не мала шансів перемогти. Могла тільки трохи сповільнити його наступ, дати клієнткам тимчасовий перепочинок.

Мускат часто запитувала себе: «Невже не тільки ці, але й усі жінки на світі несуть у собі це щось? І чому приходять до мене тільки жінки середнього віку? Чи не сидить воно в мені також?»

А втім, відповідь на ці запитання не дуже її цікавила. Мускат розуміла, що якісь обставини замкнули її в цій «примірювальній». Поки люди мали в ній потребу, вона не могла з неї вибратися. Іноді її охоплювало нестерпне безсилля і відчуття порожнечі. Їй здавалося, наче вона тане й розчиняється у непроглядній темряві. У такі хвилини Мускат відкривала душу своєму синові. Мовчазний Цинамон слухав матір із захопленням, киваючи головою. І хоча вона не чула від нього жодного слова, сама розмова з ним напрочуд її заспокоювала. Відчувала, що не самотня, що не зовсім безсила. «От диво! – думала вона. – Я зцілюю людей. Цинамон зцілює мене. Але ж хто зцілює Цинамона? Невже він, як чорна діра, поглинає страждання і самотність?» Тільки одного разу Мускат спробувала дізнатися, що відбувається в душі сина, приклавши руку до його чола так само, як це робила зі своїми клієнтками, але долоня нічого не відчула.

Мускат всерйоз подумала про те, щоб припинити «практику». «Я вже не маю так багато сил. Якщо не перестану, то спалю себе дощенту». Однак люди мали потребу в її «примірюванні», тож так просто, заради власної зручності, вона не могла покинути своїх клієнток.

І от улітку того року Мускат знайшла собі заміну. Вона збагнула це, коли побачила родимку на обличчі парубка, що сидів на лавці перед висотним будинком в Сіндзюку.

Дата добавления: 2015-07-26