Топонімія давніх слов’ян.

Топо́нім (від грец. τόπος «місце» і όνομα «назва») — назва місцевості, регіону, міста, селища, гірського масиву, пустелі або будь-якої іншої частини поверхні Землі, тобто географічна назва. Топонімія (інакше топоніміка, топономастика) — галузь ономастики, розділу мовознавства, що вивчає місцеві назви (топоніми).

Топоніміка — складова частина ономастики, розділу мовознавства, що вивчає власні назви. Крім того, існує ще термін топонімія. Він означає сукупність географічних назв певної території.

Окремі вчені топоніміку відносять до самостійних наук, яка «використовує методи і лінгвістичного, і історичного, і географічного аналізу».

Географічні назви (топоніми) утворюються або від загальних назв (апелятивів), наприклад, назва села Берег від апелятива бе­рег, назва річки Ріка — від апелятива ріка, або від власних назв(антропонімів), наприклад, назва міста Івано-Франківськ — від власного імені. Значна частина географічних об'єктів має опосередковані назви. Так, м. Сіверськ дістало свою назву від р. Сіверський Донець, яка, в свою чергу, означальну частину одержала від назв слов'янського племені сівери, сівера, що жили у верхній течії Сіверського Дінця, а іменникову — через найменування р. Дон від іранського «вода», «річка».

За видами об'єктів топоніми неоднакові. Одні з них означають назви міст, інші — найменування річок, ще інші — гір і т. ін. Кожен вид цих об'єктів має свою назву. Для назв населених пунктів — міст, селищ, сіл тощо — прийнято крім загального терміна топонім вживати термін ойконім; для назв водних об'єктів (річок, джерел, водоспадів, потоків, струмків, а також океанів, морів тощо) — термін гідронім; для об'єктів рельєфу, тобто об'єктів орографічних (гір, хребтів, горбів, долин, плато, низовин, гірських ущелин та ін.) — термін оронім.

Крім того, всі топоніми розрізняються за ознаками природи: а) особливостями рельєфу (вершина Стіг, підвищення Гостра Мо­гила, Нагольний кряж тощо); водних об'єктів (р. Біла, м. Жовті Води), б) видами рослин (м. Дубно, с. Березівка, р. Рогозянка), в) видами тварин (вершина Кобила, р. Щучна). Однак збіг топонімів, зокрема гідронімів, з назвами тварин в абсолютній більшості випадків являє собою пізніше переосмислення давньослов’янських, тюркських чи інших мов назв річок (див. у словниковій частині — Білка, Вовк, Галка тощо).

Окрему групу становлять антропонімічні назви, що походять від імен, прізвищ; етнонімічні — від найменування народів, ро­дів, племен (с. Дуліби, с. Поляни, с. Ятвяги, с. Деревляни, смт. Печеніги, м. Ківерці, смт. Торчин, смт. Узин, с. Серби та ін.). З минулого дійшла до нас група топонімів, які відображають соціальну нерівність — назви, пов'язані з іменами царів, помі­щиків та такі, що відображали злиденне життя простого люду, а також назви виробничого характеру (с. Бортники, м. Бровари); збереглися топоніми культового походження, пов'язані з релігій­ними святами, храмами, церквами, мечетями тощо.

Характерною особливістю давньоєвропейських гідронімів — давніх європеїзмів, тобто тих, які існували до виникнення індо­європейської мовної спільності, є наявність у них основ на оз­начення «вода», «джерело», «текти», «потік», а також кольорів — «білий», «блискучий» тощо.

Географічні назви України пройшли складний шлях розвитку і утворення. Значна їх частина успадкувала топонімічну систему цілого ряду епох, починаючи від доісторичної (дописемної) і кін­чаючи нашим періодом. Упродовж тривалого історичного часу вони розвивалися в тісному зв'язку з топонімією багатьох пле­мен і народів Євразії, залишаючись у своїй основі слов'янськи­ми. Багато з них дійшли до нас із сивої давнини — з періоду ін­доєвропейської мовної спільності.

У V—IV тис. до н. е. з Південного Закавказзя, Північної Ме­сопотамії і Східної Анатолії через теперішню територію Ірану, Середньої Азії і Казахстану іраномовні племена мігрували у Пів­нічне Причорномор'я. Дещо пізніше з тієї ж території інші іраномовні племена, у вигляді повторної міграції, рухалися через Кав­каз (Дербентські ворота) і в Північному Причорномор'ї приєдна­лися до племен, що прибули раніше. Вони оселялися поруч з міс­цевим населенням, спілкувалися з ним. Минав час. Їхні на той час примітивні мови трансформувалися в одну спільну мову. В науці її прийнято називати індоєвропейською мовною спільніс­тю, а всі народи і племена, об'єднані цією спільністю, — індоєв­ропейцями. Проте назва ця умовна і є поняттям суто мовним.

Понад дві тисячі років жили поруч прибульці з далекої Азії й аборигени Європи. Народи індоєвропейської мовної спільності знали метали — мідь, очевидно бронзу, золото, срібло, пізнішезалізо, уміли ткати, робити посуд. Вони займалися землероб­ством, проте на першому плані було скотарство.

У II тисячолітті до н. е. індоіранці — нащадки прийшлих з Азії — за даними археології, покинули обжиті місця і подалися в теперішні Іран, Афганістан та найбільше на півострів Індостан, везучи із собою сім'ї, пісні, казки, міфи і легенди, що були по­ширені в індоєвропейській мовній спільності. Частина індоарійських племен залишилась у Північному Приазов'ї і в Північному Причорномор'ї. Гадають, це були відомі в історії фракійці, пле­мена сіндів, меотів, від яких Азовське море певний час називало­ся Меотійським, племена, що жили на Таманському п-ові.

Почали розселятися й інші індоєвропейці.

Із розселенням племен і народів по материку Євразія говори і діалекти колишньої мовної спільності відособлювались, виникали нові мовні групи (сім'ї), окремі мови: іранські, слов'янські, балтійські, індійські, кельтські, германські, романські, тохарські, мова грецька та деякі інші стародавні мови, зокрема й мови нині мертві, тобто ті, що не вживаються в живому мовленні (ска­жімо, латинь, санскрит та ін.).

Індоєвропейські гідроніми на території сучасної України збереглися від західного кордону до Придніпров'я, північніше меж Степу.

Слов'яни виділилися з основних індоєвропейських племен у середині II тис. до н. е., тобто приблизно три з половиною тися­чі років тому. До того часу предки слов'ян пройшли довгий шлях свого розвитку. Вони формувалися в середині інших племен — балтійців (пруси, латиші, литовці), германців, іллірійців, дако-фракійців, іранців, а також тих, що межували на півдні, — кельтів та італіків.

Зі слов'янськими племенами ототожнюють тшинецько-комаровську археологічну культуру XV—XII ст. до н. е., що простягалась від Середнього Подніпров'я на сході до Одера на заході. Південний її кордон проходив уздовж північних схилів Карпат, а північний — приблизно по широті Прип'яті.

Першу письмову згадку про слов'ян під іменем венеди (вене­ти) залишив римський вчений Пліній Старший.

За свідченням готського історика Іордана (Іорнанда), за по­ходженням алана, в VI ст. н. е. слов'яни складалися з трьох груп: венедів, що жили в Прибалтиці, склавінів, що жили між Дніст­ром, Дунаєм і Віслою, та антів, що жили на схід від них. З VI ст. закріпилася назва слов'яни. За східними слов'янами закріпилась і назва антів.

На межі III та II ст. до н. е. на території Середнього Подні­пров'я (див. Подніпров'я), зокрема на землях, де розташований Київ, а також почасти у Верхньому Подніпров'ї склалася зарубинецька культура, названа так від с. Зарубинці, розташованого на Черкащині, біля якого вперше було виявлено їх пам'ятки. Ці протоукраїнські слов'янські племена зазнають впливу іраномовних племен — аорсів, язигів, роксолан, меотів, аланів та ін., що прийшли з-за Дону і відомі під загальною назвою савромати, або сармати.

Територіальне розташування зарубинецької культури співпадає зі східною частиною венедської території, відомої в писемних джерелах. Південний кордон культури зарубинецьких слов'ян проходив між Лісостепом і Степом, а північний досягав басейну Прип'яті.

На початку н. е. слов'яни продовжують розширювати свою територію, що має характер мирної колонізації. В І—II ст. н. е. зарубинецькі племена досягли межиріччя Десни, Сейму і Сожу, а також просувалися вверх по Дніпру. «Замість балтських гідронімів у східній частині Верхнього Подніпров'я з'явилися слов'янські назви рік». Тоді ж зарубинецькі племена розселилися і по Південному Бугу.

У VI ст. н. е. вперше згадуються предки українського народу під назвою анти. Вони жили на території, що простягалася від лінії Києва до Чорного та Азовського морів і від верхів'я Пруту до До­ну. Назва анти, на думку дослідників, дана сусідами слов'ян індо­іранськими хліборобськими племенами, які жили на півдні України, за їх окраїнне розміщення на південному сході східних слов'ян. Етнонім анти означав на мові цих племен «окраїнні».

Формування загальнослов'янської топонімії, яка згодом лягла в основу давньоруської, отже й української топонімії, відбувалося протягом тривалого історичного часу під впливом різних народів і племен, і насамперед сусідів слов'ян. Слов'янська топонімія в І тисячолітті н. е. була поширена на значній території Центральної і Східної Європи. Загальнослов'янськими є назви лісових рослин: дуб, береза, липа, клен, ясен, єль (ялинка), вер­ба, іва, ольха, сосна, рябина, калина, черемха і малина; лісових звірів, птахів, риб: карась, окунь, линь, осетер, йорж, щука, вовк, тур та ін., а також знарядь полювання і рибальства, наприклад ятір, невід, стрілка, тятива тощо і пов'язаних з ними топонімів.Так, до старослов'янських географічних назв слід віднести: Вепр, Десна, Бобр, Бобра, Тетерів, Уж, Прип'ять, Тисьмениця, Ломниця, Яблониця, Лозниця, Лига та ін. Подібні топоніми поширені на території Росії, Білорусі, Польщі, тобто в лісовій зоні помірного поясу.

У VI—VIII ст. у результаті поділу слов'ян на східних, західних і південних відбулася диференціація колись єдиної їх мови.

Помітний слід у топонімії слов'янських народів (отже, і в ук­раїнській топонімії) залишили індоєвропейські племена Західної Європи, яких греки називали кельтами, а римляни галлами (галатами), що займали окремі території в Західній і Центральній Європі. За даними археології, в V ст. до н. е. сліди галатів зафіксовано у Карпатах, пізніше на схід від них, а близько 200 р. до н. е. кельти з'явилися в Північно-Східному Причорномор'ї. Саме в цей час кельтські елементи з'явилися в мові предків слов'ян. Порівняйте Галичина (російська транскрипція Галиция) з Галісія (стародавня Галеція)в Іспанії, Галац в Румунії, Галія в Туреччині, назви кельтського племені бойї і бойки у Карпатах тощо.

Певний вплив на слов'янську, отже й українську, топонімію справили також племена, що відносились до двох лінгвістичних груп індоєвропейської мовної спільності,— іллірійці і фракійці. Іллірійці, долмати, лібурни, яподи, дардани та ін., перші згадки про яких знаходимо у грецьких авторів VI і V ст. до н. е., жили на північному-заході Балканського п-ова між середньою течією Дунаю та Адріатичним морем. Фракійські племена гетів і даків жили на північному-сході Балканського п-ова у VIII—VII ст. до н. е.

У VII—IX ст., в умовах боротьби з кочівниками, відбуваєть­ся процес об'єднання союзів племен східних слов'ян, внаслідок чого в Середньому Придніпров'ї утворилося велике об'єднання племен під назвою Русь. У IX—X ст. виникає давньоруська ранньофеодальна держава на чолі з Києвом — Київська Русь, фор­мується давньоруська народність, її культура. Виникають дав­ньоруські (українські) топоніми. У 1550 р. безіменний автор-сирієць вперше згадував ім'я народу рос. У 1555 р. за сирійським джерелом згадується народ рос або рус. Пізніше арабомовні та іраномовні автори завжди в слові Русь вживали форму рус, а греки рос.

Географічна область народу рос (рус) відповідає південно-східній окра­їні антських племен (див.Русь).

Понад століття боролася Русь проти нашестя печенігів, які прийшли в південноруські степи наприкінці IX — на початку X ст., і перемогла. Слідом за печенігами з'явилися тюркські пле­мена огузів (вони ж узи, торки). Разом з берендеями, печенігами та дрібнішими племенами — турпеями, коуями (ковуями), каєпичами — вони були відомі під загальною назвою чорні клобуки. Значна частина їх, шукаючи порятунку від половців, пере­творилась на васалів Київської Русі.

Усі ці народи і племена, як і їхні попередники — авари («обри»), хозари, угри,— залишили певний слід у слов'янській топонімії.

Народи приходили, жили, витіснялися іншими. Однак жоден з них не зникав безслідно: народ вічний, він залишався жити в далеких своїх нащадках своєю культурою, звичаями, мовою, отже, витвореними ним топонімами.

Внаслідок відомих історичних факторів відбулося пересе­лення частини давньоруського населення на північ і північний захід. Від змішання їхньої мови з мовами місцевих народів і племен утворилися російська і білоруська мови, а звідси і роз­виток їхньої топоніміки. Давньоруська ж, точніше руська, мо­ва не розпалася.

Мовою України-Русі й досі розмовляють люди, котрі живуть на її предковічній території. Як стверджував видатний учений А. Кримський, всі київські літературні пам'ятки — «Повість временних літ», «Слово о полку Ігоревім» та ін.— були створені українізованою церковнослов'янською мовою. Говір руських кня­зів, як довів М. Максимович, був тотожний діалектові селянина київського періодуXIX ст. М. Драгоманов, виходячи з дослі­джень російських вчених Ф. Буслаєва та ін., писав, що «Слово о полку Ігоревім» — це перша українська дума, а плач Ярославни — пісня українки.

Топонімія України, як і інших країн, знаходилася в постійно­му русі і зміні, під мовним впливом інших народів. Особливо по­значились на її формуванні російська, білоруська та польська то­понімії. Українську мову, як і будь-яку іншу, не можна розгля­дати поза системою споріднених з нею мов, а в топонімічній лексикографії не бачити слідів попереднього розвитку.

Однак іншомовні вкраплення в топонімію України незначні, вони не змінили загальної картини її слов'янсько-україномовності. Українська мова «в галузі географічних назв виявила свої специфічні національні риси».

Людину здавна цікавили питання походження географічних назв, і в першу чергу своєї місцевості, їх зміст і значення. Не знаючи справжніх причин їх походження, вона пояснювала (і пояснює) ці назви за допомогою випадкової фонетичної подіб­ності, без урахування мовних, географічних чи історичних зако­номірностей. Тульчин пов'язували з турчин, Ворскла — з вором скла тощо. І все ж, незважаючи на їх примітивність, такі пояс­нення заслуговують на увагу, вивчення.

Топоніміка — наука, якою одночасно займаються історія, географія і лінгвістика. Тільки спираючись на мовні закони, на історію, на конкретну географічну обстановку, можна досліджувати географічні назви, в яких відбито природні особливості об'єктів, їх положення, господарську діяльність людей, назви народів, племен, імена видатних людей, народні звичаї тощо.

Усі географічні назви можна згрупувати у певні лексико-семантичні розряди, що мають різне походження, а саме: антропонімічні, етнонімічні і назви, що походять від географічного середовища або вказують на характер господарства та різні види люд­ської діяльності.

На території України в назвах поселень виділяють кілька іс­торичних періодів: 1) язичницький — від цього збереглися назви населених пунктів Перун, Свараж, с. Данине, Стрибіж, Святець, Волос, Хоросна, р. Велесниця та ін.; 2) часи Київської Русі і феодальних князівств — назви Бараші, Ждани, Немир, Томило, Хозари, Пе­ченіги та ін.; 3) XVIII—XIX ст.— заселення Півдня України, так званої Новоросії; 4) кінець XIX ст.— початок XX ст.— промисло­вий розвиток Донбасу і Придніпров'я, швидке розорення хуто­рів; 5) післяжовтневий.

Подібно до того як геолог вивчає послідовність нашарувань і відносний вік геологічних порід, тобто вивчає стратиграфію, то­поніміст, вивчаючи склад географічних назв, відкриває під нови­ми нашаруваннями давніші, а іноді дуже давні назви, що форму­валися в сиву давнину, тобто досліджує топонімічну стратиграфію. У ній, особливо стосовно гідронімів, чітко вима­льовується вертикальне нашарування, починаючи від праєвропейської і далі індоєвропейської, скіфо-іранської, балто-слов'янської, потім слов'янської, давньоруської, староукраїнської і врешті української. Виявити, з якої мови походить та чи інша географічна назва, рівноцінне знахідці, зробленій геологом. І не дивно, що буває важко розкрити значення тієї або іншої назви. Визначення змісту тих географічних назв, що були дані народами чи племенами, які вже зникли, бо разом з ними зникла і їхня мова, — справа надто важка, часом спірна, а іноді нерозв'язна.

Досить важливе місце в топонімії посідає народна терміноло­гія. Лексика говорів має багато своїх місцевих особливостей. У ряді випадків вони є єдиним джерелом для пояснення окремих, на перший погляд зовсім неясних топонімів. Міс­цеві географічні терміни здавна брали активну участь в утворен­ні власних географічних назв — топонімів. Отож знання народ­ної географічної термінології (як української, так і іншомовної), різних діалектів значно полегшує розкриття суті топонімів, їхзначення, значною мірою служить для визначення їх змісту, «є універсальним ключем» до етимології багатьох, якщо не біль­шості географічних назв. При цьому роль народних географічних термінів в утворенні топонімів різних катего­рій — ойконімів, оронімів, гідронімів — різна.

Кожна географічна назва має свою, притаманну їй форму або модель, побудовану за допомогою граматичних засобів і законо­мірностей. Якщо, скажімо, в тюркській, фінно-угорській чи ні­мецькій топонімії перевага належить основоскладанню або словосполученню, де кінцевим елементов виступає географічний термін (наприклад, Аюдаг, Ганновер, Онега, кінцевий елемент яких означає відповідно «гора», «берег», «річка»), то словотво­рення українських, як і інших слов'янських топонімів, відбувається головним чином шляхом афіксації (афікс — частина слова, що має граматичне значення і впливає на зміну твірної основи топоніма, якою може бути географічний термін, апелятив, антропонім, ентонім). По відношенню до кореня слова афіксом час­тіше бувають суфікс і префікс.

Географічні назви, що дійшли до нас з давньоруської і ста­роукраїнської епох, успадкували від них і набір моделей, котрі й нині правлять як дійові в процесі топонімотворення, забез­печуючи безперервність і незмінність традицій від давнини до сучасності.

У топонімії велике значення має формант (топоформант) — словотворчий елемент (префікс, суфікс, граматичний показник числа і роду), який у мові самостійно не вживається і є лише до­датком до основи для утворення географічної назви, наприклад, Брід-ок, За-дубр-івка тощо.

Вивчення географічних назв становить значний науковий інтерес. Топоніми знайомлять нас з особливостями географічного положення місцевості, з характером поверхні, річок і озер, рос­линного і тваринного світу, з життям, культурою і побутом на­роду, його господарською діяльністю, з історичними подіями краю, місцями героїчної боротьби за національну й соціальну незалежність. Географічні назви України є пам'ятками історії, історії мови, її родоводу, лексики живої мови.

На жаль, ця пам'ять іноді невиправдано порушується. У наш час двічі проводились масові перейменування населених пунктів України. Близько 4 тис. ойконімів — назв міст, сіл, хуторів, назвкутків було замінено іншими.

Звичайно, неблагозвучні назви типу Свинюха, Курники, Крисине та їм подібні необхідно замінити. Та підходити до цієї справи треба обережно, виважено. При цьому слід дотримуватися охорони топонімії, не ламати її. Ряд назв, здавалося б застарілих, малозрозумілих, мають історичне, географічне чи інше наукове значення. Їх слід всіляко оберігати. «Географічні назви, як ніщо інше, допомагають заглянути за обрії затьмареної давнини, через них і для них побачити горизонт безхмарного прийдешнього. То­му бережімо їх від зникнення».

Дата добавления: 2015-07-24