Дунайсько-Карпатська теорія розселення слов’ян.

До найдавніших гіпотез щодо прабатьківщини слов'ян належить дунайська, подана в «Повісті временних літ» дияконом Києво-Печерського монастиря Нестором. Називаючи Нижню й Середню Наддунайщину найдавні­шою територією слов'ян, літописець чітко вказує на ті землі, куди розселилися слов'янські племена, з-поміж яких: моравани, чехи, білі хорвати, серби, ляхи, від яких пішли поляки («полянє»), лужичани («лутнчі»), мазовціа- ни, поморяни, поляни, древляни, полочани, новгородські слов'яни, сіверці.

Наприкінці XX ст. якісно нові аргументи на користь цієї теорії висунув російський учений О. Трубачов. Серед них: 1) образ Дунаю у фольклорі всіх слов'ян, зокрема східних, які в давні часи з цією річкою безпосередньо не стикалися; 2) входження найдавнішої слов'янської топо­німії до центральноєвропейського топонімного ареалу; 3) слов'янська топонімія, яку застали в басейні Дунаю угорці; 4) збереження найдавніших фонетичних ознак праслов'янської мови на периферії її поширення (терито­рія на південь від Карпат); 5) відсутність контрастних (яскравих) свідчень про виділення праслов'ян з індоєвро­пейської спільноти свідчить про їхній розвиток у місці зародження індоєвропейців, яким є Центральна Європа; 6) середньодунайська концепція праслов'янського ареалу повніше відповідає давньому спілкуванню праслов'ян з давніми італіками, германцями, кельтами, іллірійцями; 7) ареал древнього топоніма Київ — це весь слов'янський ареал, епіцентр і джерело якого знаходиться в басейні Дунаю, та ін.

Однак теорія 0. Трубачова не знайшла загального ви­знання. Підставами для цього є: 1) відсутність надійних археологічних свідчень щодо зародження праслов'ян у басейні Дунаю; 2) відсутність будь-яких письмових згадок в античних джерелах І тис. до н. е. про праслов'янські пле­мена, які на задунайських землях мали б тісно контакту­вати з давніми греками, римлянами та іншими писемними народами; 3) практична доведеність істориками та іншими вченими появи слов'ян на Балканах лише після другого Великого переселення народів у середині І тис. н. е.; 4) дохід­ність діалектних ознак південнослов'янських мов від цен­трального піддіалекту східного діалекту, який не мав кон­тактів з балканськими мовами; 5) мінімальний прошарок праслов'янських апелятивних і топонім них основ у лекси­ці задунайських народів і вагомий іншомовний субстрат у тамтешніх південнослов'янських мовах.

Близькою до дунайської є карпатська тео­рія прабатьківщини слов'ян, яка набула найбільшої популярності в другій половині XX ст. Її представниками є російський мовознавець В'яч. Іванов, німецький мово­знавець Ю. Удольф та ін. Дослідники спираються пере­важно на етимологічний аналіз гідронімів і твірних гео­графічних термінів прикарпатського ареалу. Так, В'яч. Іва­нов, аналізуючи мовний матеріал від м. Закопане в Польщі до української Буковини, робить висновок, що саме в цьому відносно замкнутому ареалі спостерігається висока концен­трація праслов'янських гідронімів з основами *Ьаг~, *ЬоІіо, *Іегего, *§1іпа, *і!т>, ~ккаІт>, *тог}е, *роіокь, *гека, *ио<іа.

Однак більшість дослідників не підтримує цієї теорії. Аргументів проти неї багато, серед них: 1) реконструйова­ний багатий лексичний фонд праслов'янської мови пере­конливо свідчить про рівнинний характер найдавнішої території слов'ян, яка характеризувалася відповідним рельєфом, рослинним І тваринним світом; 2) історичні та археологічні свідчення підтверджують, що до нашої ери праслов'яни не проживали в Карпатах і за Карпатами.

Дата добавления: 2015-07-24