Зародження слов’янської філології.

Філологія як наука поступово зароджувалася після появи писемних текстів, які стали об'єктом спеціального вивчення з погляду розвитку мови й культури народів. Біля витоків слов'янської філології стояли просвітителі Костян­тин і Мефодій, які відповідно до фонематичних законів слов'янського мовлення створили упорядковане старо­слов'янське письмо, перекладали і тлумачили ним бого­словські книги, організували перші славістичні школи, заклавши підґрунтя для поширення власної писемності та науки про неї в різних слов'янських народів.

Вивчення писемного надбання солунських братів та його впровадження організували учні засновників слов'янського упорядкованого письма Климент Охридський, Наум, Костянтин Преславський та ін. Майже одночасно (на початку X ст.) з'явилися перші праці з оцінками писемної діяльності слов'янських просвітителів і створених ними писемних текстів. Так, у трактаті «О письменах» Чорнори­зець Храбр проаналізував значення для слов'ян створеного Костянтином Філософом письма, аргументував його необхідність і неможливість передати грецькими літерами написаних по-слов'янськи слів богг, животь, широта, юность та ін., бо не всі слов'янські звуки мають позначен­ня в грецькій мові.

Слов'яни виявили інтерес не лише до власної словесно­сті, а й до поетики античних творів у візантійських пере­кладах. Зокрема, до Ізборника Святослава 1073 р., який був копією (переписом) складених на початку X ст. для болгарського даря Симеона текстів, увійшов і трактат візантійського філолога VI—VII ст. Георгія Хіровоска «Про поетичні тропи». Щоправда, в цьому творі власне лінгвістичні пояснення текстів фактично відсутні.

У XII ст. епізодичні спроби пояснення етнонімів бужа- ни, поляни, дреговичі тощо зробив Літописець Нестор у «Повісті временних літ». Надалі основні філологічні здо­бутки пов'язані з укладанням словників. Спочатку це були перекладні й тлумачні словники, які пояснювали невідомі слова

іншомовного (давньоєврейського, давньогрецького, латинського) походження. їх поява зумовлена переклада­ми релігійних книг. Зокрема, до збірника законів 1282 р. «Новгородська кормча» ввійшов тлумачний словничок переважно давньоєврейських власних і загальних назв: Ной, Адам, Єва, Голгофа, алтар та ін. Подібні словнички видавали і в інших слов'янських релігійних центрах.

У наступні століття водночас із словниками богослов­ського спрямування виходили перекладні латино- слов'янські, грецько-слов'янські, німецько-слов'янські та одномовні національні словники світського характеру, які охоплювали ботанічну, медичну, мистецьку та іншу лек­сику, наприклад, чеський і словацький словники XIV ст. «Великий богемарій» і «Пресбурзький (Братиславський) глосарій».

У другій половині II тис. н. е. слов'янські філологи почали створювати граматики. Перші з них були церков­нослов'янськими (східнослов'янські граматики кінця XVI — першої половини XVII ст. Лаврентія Зизанія, Памва Беринди, Мелетія Смотрицького, Івана Ужевича та ін.). Вони мали навчальний характер, але спрямовані були не на живі слов'янські мови, а на церковнослов'янські варі­анти старослов'янської мови. Під впливом церковних догм і поширених у Європі логічних засад античного мовознав­ства в XV—XVII ст. панувала думка про універсальний характер мов, у зв'язку з чим у слов'янські граматики переносили положення з давньогрецької та латинської мов, зокрема з візантійського трактату «О восьми частяхг, слова». Лише зусиллями мовознавців усували або зміню­вали очевидні невідповідності слов'янським мовам. Наприклад, у своїй граматиці Мелетій Смотрицький за­провадив вигук замість артикля та деякі інші елементи. Цю працю М. Ломоносов назвав «вратами учености».

Помітним культурно-освітнім осередком кінця XVI — початку XVII ст. у східних слов'ян став створений архі­мандритом Єлисеєм Плетенецьким (прибл. 1554-—1624) гурток при Києво-Печерській лаврі, до якого входили письменник Захарій Копистенський; мовознавець та енци­клопедист Памво Беринда; письменник, редактор Тарасій Земка; мовознавець і педагог Лаврентій Зизаній; педагог і перекладач Кирило Дорофеєвич; поет Олександр Митура; письменник Тарасій Вербицький; педагог, письменник, перший ректор Київської братської школи Іов Борецький. Гурток Плетенецького сприяв відродженню Києво-Печер­ської лаври, зміцненню православної віри, поширенню наукових знань, відкриттю та підтримці шкіл, зокрема створеної 1615 р. Київської братської школи. Важливим було заснування Є. Плетенецьким лаврської папірні й дру­карні, в якій лише за життя архімандрита було надрукова­но 11 богословських книг. У 1627 р. тут був виданий і добре відомий славістам «Лексікон-ь...» Памва Беринди.

Підвалини для майбутнього зародження слов'янської філології як окремої науки закладалися не лише релігій­ними культовими центрами слов'ян, а й науковими та освітянськими закладами, які нерідко поєднували бого­словську діяльність з науковою. У західних слов'ян це перші у Європі університети: Карлів (Празький) у Чехії (1348) і Ягеллонський (Краківський) у Польщі (1364). У другій половині XVII ст. до них приєднався Львівський університет, що був на той час у польському підпорядку­ванні. Свої університети утворили словенці й хорвати: Люблянський (1595—1596) і Загребський (1596). Інші пів­деннослов'янські народи (болгари, серби, боснійці, маке­донці, чорногорці) кілька століть перебували під турець­ким гнітом, тому не мали сприятливих умов для розвитку власної науки й культури (в Белграді університет відкри­ли в 1863 р., в Софії — 1888, а в Скоп'є — 1949).

Східнослов'янська філологічна наука XVII — першої половини XVIII ст. пов'язана насамперед з діяльністю най­давнішого вищого навчального закладу України й Східної Європи — Києво-Могилянської академії, що була відкрита за меценатського сприяння Галшки Гулевичівни-Лозчини 15 жовтня 1615 року як Київська братська школа. Згодом вона стала Колегіумом Петра Могили при Києво-Печерсь­кій лаврі, а з 1659 р. (за Гадяцьким договором з Польщею) — академією. Опікунство над цим закладом у різні часи здій­снювали Петро Могила, гетьмани Петро Конашевич-Са- гайдачний, Іван Петражицький, Богдан Хмельницький, Іван Самойлович, Іван Мазепа. У XVII—XVIII ст. Києво- Могилянська академія була провідним загальноосвітнім і науково-культурним центром східних слов'ян.

Починаючи з 30-х років XVII ст., тут навчалася молодь з більшості православних земель. Рівень навчання був над­звичайно високий. Він відповідав духовним потребам і загальній освіченості українського народу, про яку писав сирійський мандрівник Павло Алепський, перебуваючи в Україні в 1654 і 1657 рр.: «...Усі вони, за винятком неба­гатьох, навіть більшість їх (козаків) жінок і дочок, уміють читати, знають порядок церковних служб і церковні співи... А дітей більше, ніж трави, і всі уміють читати, навіть сироти». Інтелектуальний і духовний вплив Києво- Могилянської академії на слов'янські та інші народи мав і негативні для неї наслідки. Після заснування Московсько­го університету й учительської школи, а на її основі уні­верситету в Петербурзі та одночасної заборони українсько­го козацтва, яке всіляко підтримувало Києво-Могилянсь- ку академію, перший вищий навчальний заклад і найпотужніший науково-освітній та духовний центр схід­них слов'ян поступово почав втрачати свої позиції.

Відходом від середньовічних європейських догм, пов'язаних з вивченням переважно церковнослов'янських мов, почався якісно новий етап у слов'янській філології. У цей період (XVIII ст.) поглибила ся увага до живих націо­нальних мов та діалектів, У другій половині XVIII ст. закладено основи теоретичного й порівняльно-історичного мовознавства. З'явилися фундаментальні словники най­різноманітнішої лексики слов'янських мов (наприклад, перший академічний словник російської мови, словник польської мови С.-Б. Лінде), було створено граматики, які відійшли від універсально-граматичних і церковнослов'янсь­ких побудов, описуючи адекватні живим мовам морфоло­гічні форми та синтаксичні зв'язки. Першою фундамен­тальною працею такого типу в слов'янському мовознавстві була «Російська граматика» М. Ломоносова. У ній ще част­ково зберігаються сліди впливу церковнослов'янської гра­матики Мелетія Смотрицького, але завдяки науково-при- родничому досвіду автора вона була по-справжньому нау­ковим дослідженням живої російської мови із залученням матеріалів інших слов'янських мов, мала нормативний характер, закріплювала живі норми слововживання, від­кинула застарілі форми й конструкції російської мови.

Зародження славістики як науки відбулося наприкінці XVIII — на початку XIX ст., а її становлення в середині — другій половині XIX ст. Поступовий відхід від панівних у середньовіччі богословських пояснень природи й суспіль­ства супроводжувався посиленням уваги до історії народів та їхніх мов, національних літератур і культур. Усвідом­люючи себе часткою слов'янського духовного світу, пись­менники, митці й громадські діячі Чехії, Словаччини, Польщі, Росії, України, Білорусі, Хорватії, Словенії, а після звільнення від османського гніту й інших південно­слов'янських земель пройнялися національно-патріотич­ними почуттями і створили шедеври власної культури. Історики шукали витоки своїх культур і місце різних етно­сів у їх формуванні та в розвитку європейської цивілізації. У процесі пізнання й вивчення слов'янських народів ста­вало очевидним, що визначальною ознакою самобутності та спорідненості їхніх культур є національні мови й ство­рені ними писемні пам'ятки. Це зумовило поступову спе­ціалізацію історії, літературознавства й мовознавства, які до XIX ст. утворювали єдину історико-філологічну науку. Будучи основою слов'янської філології, мовознавство про­довжує розвиватися в тісному зв'язку з літературознав­ством та історією, які сприяють розкриттю матеріальної і духовної культури слов'ян, сконцентрованої в слові, й утворює разом з іншими гуманітарними дисциплінами славістику. Слов'яни, вивчивши сакральні мови й культури (латин­ську, візантійську, старослов'янську, церковнослов'янсь­ку), до початку XIX ст. мали слабкі наукові уявлення про системи й генетичні зв'язки слов'янських мов, які на цей час ще не створили національних літературних форм. Про такий стан донаукової славістики свідчить те, що напри­кінці XVIII ст. у чехів існувала думка про можливу спорід­неність з ними чеченців. У 1792 р. засновник слов'янської філології чех Й. Добровський, працюючи в Празі над вив­ченням І класифікацією слов'янських мов, здійснив поїзд­ку до Росії з метою відвідати Кавказ і зібрати інформацію про чеченську мову. В Москві він довідався про не­слов'янський характер цієї кавказької мови. Повернув­шись до Чехії, вчений завершив роботу над класифікацією слов'янських мов і діалектів. Це перша відома в науці класифікація слов'янських мов і діалектів, яка започатку­вала науковий розвиток слов'янської філології. Вона була недосконалою, далекою від реальних генетичних зв'язків слов'янських мов, що цілком закономірно з огляду на рівень розвитку науки й офіційні погляди в тогочасних державах (наприклад, М. Ломоносов відповідно до велико­державних поглядів в імперії виділив на всіх східних слов'ян лише одну російську мову). Не розвивалася належним чином наука й культура поневолених Османсь­кою імперією південних слов'ян. Не було ще віднайдено на той час пам'яток слов'янської писемності. Й. Добровський також зробив першу в слов'янській філології спробу опи­сати граматику старослов'янської мови й здійснити аналіз слов'янських слів у порівнянні з грецькою, латинською та німецькою.

Засновником слов'янської філології був також сло­венський учений Варфоломій (Ерней) Копітар (1780— 1844), який працював у Відні. Він збирав і досліджував пам'ятки слов'янської писемності. Саме В. Копітар від­крив і видав з коментарями в 1836 р. Збірник Клоца, у якому опублікував «Фрейзингенські уривки». Учений дос­ліджував Ассеманійове євангеліє і планував видати його, але втілити в життя цей задум не зумів. В. Копітар був активним поборником першості паннонського діалекту в старослов'янській мові. Він підтримував тісні стосунки з філологами інших країн, зокрема допомагав В. Караджи- чу у виробленні норм сербської літературної мови, спіл­кувався з Й. Добровським та іншими славістами. В. Копі­тар зробив уточнення до класифікації слов'янських мов Й. Добровського, віднісши східнослов'янські мови до за­хідної групи.

Третім осередком зародження слов'янської філології був Петербург у Росії, де навчався й усе життя працював естонець за походженням Олександр Остенек (1781 — 1864), відомий у науці під прізвищем Востоков. З його іме­нем пов'язують виникнення слов'янського й загального порівняльно-історичного мовознавства, а також початок становлення слов'янської філології як окремої науки. Заро­дившись майже одночасно в Німеччині (Ф. Бопп, Я. Грімм), Данії (Р. Раск) і в Росії (О. Востоков) наприкінці 10-х — на початку 20-х років XIX ст., порівняльно-історичне мово­знавство (компаративістика) перетворило слов'янську філологію з інтуїтивно-описової дисципліни про подіб­ність чітко не визначених мов і діалектів слов'ян на глибо­ко аргументовану діахронічну науку про генетичну спорід­неність слов'янських мов, їх розвиток зі спільного (пра-

9 Вступ до слов'янської філології слов'янського) джерела, абсолютний і відносний взаємозв'я­зок у процесі цього розвитку. Підґрунтям для відкриття якісно нового методу стало встановлення закономірностей звукових відповідностей, морфемних та семантичних зв'язків між спорідненими словами слов'янських мов. З позицій цього методу О. Востоков у 1820 р. написав працю «Розміркування про слов'янську мову», яка заклала нау­кові основи порівняльного вивчення слов'янських мов. У ній учений виділив три періоди розвитку слов'янських мов: давній (IX—XIII ст.), середній (XIV—XV ст.) і новий (з XVI ст.). Він установив фонетичні відповідності між цими мовами як доказ їх споконвічної близькості, відкрив звукові значення редукованих -ь і ь, шляхом порівняння з польською мовою визначив, що старослов'янські «юси» позначали носові звуки, тощо.

О. Востокову належить перше наукове видання «Остро- мирова євангелія» та укладений «Опис руських і слов'янсь­ких рукописів Рум'янцівського музеума», який містив палеографічну, археологічну й літературну характеристику 473 пам'яток давньоруської мови. Крім того, мовознавець брав участь в укладанні «Словника церковнослов'янської й російської мови», уклав «Словник церковнослов'янської мови» у 2-х т. (1858—1861), написав російську граматику.

Філологічна діяльність Й. Добровського, В. Копітара й О. Востокова започаткувала три основні центри слов'янсь­кої філології XIX ст.: західнослов'янський у Чехії та Сло- вачині, південнослов'янський у Словенії та Хорватії, що входили до складу Австрійської та Австро-Угорської імпе­рій, і східнослов'янський (російський та український) на теренах Російської імперії. Інші слов'янські народи (бол­гар», македонці, серби, чорногорці, боснійці, поляки, білоруси) мали обмежені можливості для створення в цей час лінгвістичних наукових центрів, залишаючись до XIX ст. у складі Османської імперії або будучи поділеними (Польща) до початку XX ст. між Австрією, Пруссією та Росією. їх діяльність була націлена головним чином на національно-визвольну боротьбу, відродження власних літературних мов, літератур і культур.

Дата добавления: 2015-07-24