Відомості про слов’ян в античних авторів: візантійські автори.

Сучасником Йордана був письменник, історик і полі­тичний діяч Візантії Прокопій з Кесарії (місто в Палести­ні), або Прокопій Кесарійський (прибл. 500 — після 565). Завдяки дружбі з полководцем Велізарієм, у якого Проко­пій Кесарійський був радником, і видатним успіхам Візан­тійської імперії в розширенні своїх територій за часів Юстиніана І (імператора з 527 до 565), учений був очевид­цем історично значущих подій і описав їх у праці «Історія війн Юстиніана».

У книзі «Війна з готами» Прокопій підтвердив інфор­мацію про території, спосіб господарювання, суспільний лад, етнографічні особливості слов'ян, яка була в невідо­мих йому працях Йордана. Але в багатьох моментах свід­чення цих авторів про слов'янські племена першої полови­ни V ст. різняться з тієї причини, що вони жили й творили в різних країнах, які мали неоднакові стосунки зі слов'я­нами. Готський учений найбільше стикався із сусідніми венетами, життя котрих він докладно описав, як і діяль­ність споріднених з венетами склавинів та антів. Нато­мість візантійський політичний діяч, беручи участь в основних історичних подіях, був свідком безпосередніх відносин своєї імперії з антами й склавинами, що заселяли землі на північний схід від Нижнього Дунаю, який висту­пав природним кордоном між Візантією і південно-східни- ми слов'янами. Щодо венетів, які жили далеко на північ від Візантії в басейні Вісли, то Прокопій не мав з ними ніяких відносин, як і не мав про них достовірної інформа­ції, тому він і не згадує про це слов'янське плем'я у своїх працях.

Візантійський історик карійського походження Йоанн Ефеський (506—585) відомий у славістиці головним чином за описом подій після смерті імператора Юстиніана. Його свідчення стосуються здебільшого нових нападів слов'ян на Візантію, їхнього просування вглиб Балканського пів­острова. Зокрема, в «Церковній історії» (584) автор так характеризує завойовницькі дії й заселення слов'янами Балкан за останні 17 років: «На третій рік після смерті імператора Юстиніана під час царювання імператора Тиве- рія вийшов клятий народ слов'ян і пройшов усю Елладу, область Фессалонікі та всю Фракію. Вони захопили багато міст і фортець, спустошили, спалили, полонили та підко­рили собі область і поселилися в ній вільно, без страху, як своїй власній... І до цього часу вони розселені й живуть спокійно в ромейських областях без турбот і страху».

Наступні події за участю слов'ян у басейні Нижнього Дунаю наприкінці VI — на початку VII ст. докладно опи­сав візантійський історик Псевдо-Маврикій (прибл. 539— 602), якому належить праця «Стратегікон» (у буквально­му перекладі з грецької «Історія воєнних дій»). Достемен­но особистість її автора не з'ясована. Припускають, що ним міг бути імператор Маврикій, який правив у Візантії протягом 582—602 рр., але певні сумніви з цього приводу залишаються, тому його ім'я часто супроводжується озна­ченням Псевдо-.

Особливість описаних Псевдо-Маврикієм фактів, пов'я­заних зі слов'янами, полягає у двох моментах: 1) жанр << Стратегі кону» як своєрідного воєнного посібника зумо­вив акцентування на описі зброї, тактики ведення бою зі слов'янами, а також на тих елементах суспільного життя, які впливали на їхню боєздатність і ставлення до ймовір­них противників; 2) секрети воєнних успіхів слов'ян автор «Історії воєнних дій» шукав насамперед у способі їхнього життя на лівобережжі Дунаю, хоч наприкінці VI — на початку VII ст. слов'яни вже проникли далеко вглиб Бал­канського півострова. Як і Прокопій Кесарійський, Псев- до-Маврикій описував життя й діяльність двох слов'янсь­ких племен — склавинів (слов'ян) й антів, між якими автор виявив більше спільного, ніж відмінного: «Племена слов'ян й антів живуть вільно і не дають нікому поневоли­ти себе або підкорити. їх дуже багато в їхній країні, і вони дуже витривалі, зносять легко і спеку, і холод, і дощ, і наготу тіла, і убозтво. До тих, хто приходить до них і кори­стується гостинністю, вони ставляться ласкаво і по-прия- тельськи, привітно зустрічають їх і проводжають потім від місця до місця, охороняючи тих, хто потребує цього».

У боротьбі за нові землі й своє місце в Центральній та Південно-Західній Європі ворогуючі між собою в VI—УП ст. візантійці й слов'яни змушені були об'єднувати свої зусил­ля з метою протистояння нападам жорстоких варварів. Повідомлення про це є в праці «Історія», написаній у 628—638 рр. візантійським хроністом середини VII ст. Феофілактом Симокаттою: «Тим часом Хаган, дізнавшись про напади ромеїв, послав Апсіха з військами, щоб знищити плем'я антів, яке перебувало в союзі з ромеями». Вважаєть­ся, що це остання письмова згадка про антів, але й вона свід­чить про ще значну силу цього східнослов'янського племені в VII ст., яке володарювало від Дону до Нижнього Дунаю, підтримуючи склавинів у їхньому просуванні вглиб Бал­канського півострова. «Історія» є найкращим джерелом інформації про ці події, яке свідчить про остаточне засвоєн­ня склавинами (південними слов'янами) задунайських земель і про зникнення з центральноєвропейської арени антів, які під тиском аварів повернулися на свої старожитні землі між гирлом Дунаю і Дніпром, злившись з іншими східнослов'янськими племенами.

Феофілакт Симокатта дав характеристику і прибал­тійським слов'янам, які були нащадками славнозвісних венетів і віддалилися від своїх східних і південних побра­тимів насамперед через вклинення в Центральну Європу аварського племінного союзу з переважно тюркомовним населенням.

Дата добавления: 2015-07-24