Фактори виробництва туристичного продукту.

Виробництво туристського продукту вимагає ресурсів. Існують три основні категорії виробничих ресурсів, або чинників виробництва (факторів): природні і культурно-історичні, людські, капітальні.

Природні і культурно-історичні ресурси. "Фундамент" туристської пропозиції складають природні блага. Їм належить особливе значення в задоволенні потреб туристів. Рекреаційні ландшафти, комфортний клімат, водні об'єкти, особливо теплі моря, мінеральні води і лікувальні грязі - все це привертає відвідувачів і вирішальним чином впливає на туристський рух, додаючи йому, певний напрям і формуючи його структуру в часі і просторі. Більшість природних ресурсів виснажуються в процесі туристської експлуатації. Частина їх не поновлюється, інша - відновлюється, самостійно або за участю людини.

Природний "капітал" вивчається з різних точок зору: географічною, біологічною, геологічною і ін. Економісти мають справу з такими благами природи, які застосовні в процесі виробництва. Вони об'єднані загальним поняттям "земля". Земля як виробничий чинник включає не тільки тверду поверхню планети, використовувану у сфері туризму, але також ліси, водні ресурси, клімат і так далі Ці властивості землі враховуються при розміщенні підприємств туристської індустрії.

Організації відпочинку передують виявлення і вивчення природних туристських ресурсів, які завершуються їх оцінкою. Потім визначаються правила їх експлуатації і встановлюється режим охорони.

Існує декілька різновидів оцінки природних туристських ресурсів: технологічна - по функціональній придатності ресурсів для того або іншого типу рекреаційної діяльності, фізіологічна - по ступеню комфортності, психологічна - залежно від естетичних якостей. При цьому враховуються стійкість до антропогенних навантажень і різноманітність природних комплексів.

Найбільш поширеною є технологічна оцінка природних туристських ресурсів. Розглянемо її на прикладі оцінки рельєфу для розвитку гірськолижного туризму (див. табл. 3).

Таблиця 3

Оцінка рельєфу для гірськолижного катання (по Е.В. Колотової, 1998)

Рекреаційна оцінка	Висота траси, м	Відстань між трасою і готелем, км.	Довжина траси, м	Середня крутизна, градуси	Характер поверхні схилу	Лавиноопасність
Сприятливі умови	1000-2500	<1	>1000	12-18	Помірно розчленована з відсутністю кам'янистих ділянок	Можливий схід прогнозуємих лавини після сильних снігопадів
Відносно сприятливі	< 1000; 2500-3000	1-5	200-1000	18-20;<br><br> 10-12	Є окремі кам'янисті ділянки, що не заносяться снігом, які необхідно вирівняти і закласти машинами, що виробляють сніг	_
Несприятливі	3000-4000	5-30	50-200	5-10;<br><br> 20-25	Сильно розчленована з багатьма кам'янистими ділянками	Траса перетинається лавиноопасними ділянками

У світовій практиці організація гірськолижного курорту починається з вивчення рельєфу місцевості для прокладки трас, визначення їх пропускної спроможності і, як наслідок, ємкості курорту, після чого проектуються підйомники, підвісні канатні дороги і вибираються місця для розміщення готелів.

Привабливість гірськолижного курорту залежить головним чином від протяжності і різноманітності трас. Ці чинники визначають вибір місця під гірськолижний комплекс. Траси бувають довгі і короткі, важкі і легкі. Переважно, щоб в районі були представлені всі типи трас: учбові, туристські і спортивні. Будь-який гірськолижний курорт повинен мати учбові і туристські траси. Наявність же спортивних трас підвищує його привабливість, оскільки туристи дістають можливість спостерігати за катанням професійних лижників і дивитися змагання.

При експлуатації курорту важливе значення має тривалість гірськолижного сезону. Її можна збільшити шляхом вибору трас на схилах південної експозиції для використання переважно в зимовий період і на схилах північної експозиції, на яких катаються у весняний період, коли сніжне покриття південних трас починає підтавати.

На стан сніжного покриву впливає не тільки температура, але і вітер, що здуває сніг на опуклих ділянках. Для усунення його негативної дії траси прокладають на заліснених схилах. На них краще зберігається сніжний покрив і забезпечується комфортніше тепловідчуття при катанні, але вони обходяться дорожчим. Додаткові витрати потрібні на розчищення траси від дерев і на інженерно-геологічні дослідження для з'ясування стійкості схилу після викорчовування дерев.

При прокладці трас особлива увага приділяється безпеці лижників. З шляху їх проходження забираються всі перешкоди, не допускається перетин трас.

Оцінка рельєфу для гірськолижного туризму - складна і трудомістка справа. Але вона є лише малою частиною роботи по складанню комплексної рекреаційної характеристики території.

Привабливість території для розвитку-туризму, перш за все пізнавального, залежить від її історико-культурного потенціалу. Він представлений історичними пам'ятниками, меморіальними місцями, народними, промислами, музеями, тобто поєднанням об'єктів матеріальної і духовної культури. Історико-культурна спадщина охоплює все соціокультурне середовище з традиціями і звичаями, особливостями побутового і господарського життя. Практично кожна місцевість може представляти пізнавальний інтерес для туристів.

Існують різні способи включення історико-культурних ресурсів в систему туристського обслуговування. Найбільш поширені форми - організація музеїв і прокладка екскурсійно-туристських маршрутів.

Аттрактівність культурних комплексів залежить від їх художньої і історичної цінності, моди і доступності для відвідин. У рекреаційному ресурсоведенні розроблені методики оцінки культурних комплексів в туристських цілях.

Туризм як галузь господарства має яскраво виражену орієнтацію на використання природних і історико-культурних ресурсів. Він часто виступає піонером в освоєнні нових територій. До господарського обороту залучаються раніше незаймані природні комплекси, які використовуються дуже інтенсивно. Безграмотна експлуатація природного і культурного потенціалу, недотримання норм антропогенного навантаження приводять до його руйнування. У недавньому минулому неконтрольовані відвідини туристами унікальних термальних джерел на Камчатці негативно відбилися на температурному балансі останніх, їх фонтануванні, і долина гейзерів була закрита для туристських відвідин.

У Гаагській декларації по туризму наголошується, що незіпсоване "природне, культурне і людське середовище" є основною умовою розвитку туризму. У Декларації (принцип III) містяться рекомендації:

v інформувати і освічувати туристів, мандрівних як усередині країни, так і за кордоном, в плані збереження і пошани природного, культурного і людського навколишнього середовища місцях, які вони відвідують;

v визначати рівень пропускної спроможності місць, що відвідуються туристами, і забезпечувати його дотримання навіть в тому випадку, якщо це означатиме обмеження доступу до подібних місць в певні періоди або сезони".

Людські ресурси. В процесі виробництва туристського продукту використовується праця - свідоме розкриття фізичної і духовної енергії людини, направленої на отримання доходів для задоволення своїх потреб. Це широке поняття охоплює стан здоров'я і фізичну силу, освіту і професійні навики людей.

Величина праці як економічного чинника найчастіше вимірюється кількістю людей в працездатному віці і тривалістю робочого часу. Показником якості трудових ресурсів служать професійні знання і навики, які люди постійно удосконалюють. Можна також визначити рівень їх здібностей і ступінь зацікавленості в роботі (мотивації). Здатність займатися економічною діяльністю, пов'язаною з певним ризиком, отримала в економічній науці спеціальну назву - підприємництво - і нерідко розглядається як самостійний чинник виробництва.

Туризм є одним з найбільш трудомістких секторів світового господарства. У 1994 р. Секретаріат Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) розповсюдив серед країн-членів анкету "Туризм і зайнятість". Отримана інформація була узагальнена, результати обстеження опубліковані. У 1993 р. в туризмі працювало в Германії 1,8 млн. чоловік (6,5% від загального числа зайнятих в економіці стани), Іспанії 1,4 млн. (9,1%), Франції 1,2 млн. (4,8%), Японії близько 1 млн. (1,6%). Частка зайнятих в туризмі неухильно підвищується. Крім власне туристської діяльності по обслуговуванню відвідувачів, значного об'єму праці вимагають підприємства зв'язаних з туризмом галузей економіки: торгівлі, будівництва, сільського господарства і ін.

Головна особливість праці у сфері туризму полягає в його некваліфікованому характері. Механізація і автоматизація слабо торкнулися цього сектора послуг; як і раніше, виробничий процес заснований на ручній праці і прямому контакті обслуговуючого персоналу з клієнтами. 80% зайнятих в туризмі складає некваліфікована робоча сила. Переважна її частина - жінки. Рідко посідаючи відповідальні посади, вони виконують переважно нескладні операції по прибиранню приміщень, домоводству, приготуванню їжі і напоїв, переважаючі в готельному і ресторанному господарстві, В Австралії, Бельгії, Франції, Швейцарії жінок припадає на частку понад половина всіх зайнятих в туризмі, тоді як в решті секторів економіки - лише третина.

У індустрії туризму широко застосовується праця іноземних робочих і молоді. У країнах ЄС кожна третя молода людина у віці від 16 років до 21 року залучена в сферу обслуговування туристів і екскурсантів.

Серед інших особливостей ринку праці в туристському секторі наголошуються невисока заробітна плата, порівняно довгий робочий тиждень із спеціальним графіком і режимом роботи, слабка участь профспілок в житті трудових колективів. Наприклад, в Ізраїлі суспільно корисна діяльність в готельному і ресторанному господарстві є самою низькооплачуваною. Заробітна плата покоївок, офіціантів, портьє, швейцарів більш ніж в два рази відстає від середнього рівня по країні. Система преміювання, що діє в туризмі, надбавок, оплати наднормового годинника, вихідних днів і ін. істотно відрізняється від інших галузей економіки і не може кардинально змінити положення справ на ринку праці.

Не сприяє зміцненню престижу туристської професії велика тривалість робочого тижня. Хоча в останні десятиліття вона поступово скорочувалася, принципи організації праці на Заході залишаються колишніми. Вважається, що відносна простота і легкість роботи, що полягає тільки в присутності, так необхідному при обслуговуванні відвідувачів, повинні компенсуватися великою кількістю робочого годинника. В окремих випадках робочий тиждень в туризмі перевищує 40 годин, тоді як в інших секторах економіки трудящі низки країн добилися її зменшення до 35 годин.

Все це приводить до високої текучості кадрів. У готельному і ресторанному господарстві Великобританії 40% зайнятих звільняються після одного року роботи, а у Франції серед обслуговуючого персоналу переважає молодь по тимчасових контрактах.

Міжнародна організація праці (МОТ) виділяє три основні форми зайнятості в туризмі:

ü сезонна робота, обумовлена циклічними коливаннями ділової активності. Додатковий попит на робочу силу пред'являється, як правило, в літні місяці, в період напливу відпочиваючих. У сезон "списів" персонал готелів збільшується в Греції в 3 рази, в Ірландії в 1,5 разу, Іспанії на 30%. З скороченням туристських потоків відбувається масове його вивільнення, і проблема безробіття встає з новою гостротою;

ü неповний робочий день - широко поширена форма зайнятості в готельному і ресторанному господарстві розвинених країн. Вона має ряд переваг: з одного боку, дозволяє включити в сферу праці ті категорії економічно активного населення (зокрема жінок і студентів), які суміщають роботу в туристському секторі з діяльністю іншого роду, з іншої - додає необхідну гнучкість і оперативність процесу виробництва туристських товарів і послуг (наприклад, при позмінній організації цілодобової роботи). У різних країнах частка зайнятих неповний робочий день варіюється від 12 до 52% загальної чисельності працівників в готельному бізнесі;

ü тимчасова робота на період короткострокової ділової активності (на вихідні дні, при проведенні виставок, асамблей і так далі).

Важливу роль в забезпеченні туристських підприємств необхідними кадрами, а працездатного населення роботою грають фірми по найму тимчасових працівників. На Заході служба зайнятості надає посередницькі послуги громадянам в працевлаштуванні, зараховувавши їх в свій штат, а потім надаючи в розпорядження підприємств і організацій. Вони часто притягуються для виконання службових обов'язків тимчасово відсутнього працівника; заміщення вакансій на період підбору кадрів; проведення робіт, обмежених в часі, але без чітко певної дати завершення, а також при тимчасовому розширенні господарської діяльності підприємства, обумовленому коливаннями споживчого попиту. Разом з пошуком робочих місць і працевлаштуванням ця служба здійснює підготовку і перепідготовку кадрів, допомагає укласти трудові контракти, проводить оплату виконаних робіт і ін. Вона дозволяє громадянам набути професійних навичок і відкриває доступ до ринку робочої сили, що в деякій мірі компенсує нестабільний характер пропонованої роботи.

У туризмі діють три головні системи оплати праці. Одна з них заснована на "чайових" і інших добровільних винагородах, що виплачуються клієнтами безпосередньо обслуговуючому персоналу. Вони зазвичай складають 10% від суми, вказаної в рахунку. Традиційно пов'язана з сферою послуг, ця система, проте, поступово йде в минуле. Уряди низки країн виступають проти збереження подібної практики, яка може служити приводом для зниження рівня заробітної плати на підприємствах сфери обслуговування.

Друга система, заснована на пайовій участі в продажах і наданні послуг, створювалася як альтернативна попередній формі оплати праці. Вона виходить з прямої залежності розміру винагороди від результатів роботи фірми, підвищуючи матеріальну зацікавленість працівників в збільшенні об'єму послуг, що надаються. Частка їх участі коливається від 5 до 15%, в окремих випадках досягаючи 20% стягуваної з клієнта плати.

Нарешті, на підприємстві може бути встановлена фіксована заробітна плата. У останні десятиліття ця форма винагороди набула поширення серед працівників туристських фірм, готелів і ресторанів, не вступаючих в прямий контакт з клієнтами. Вона широко застосовується на Кубі, в Нідерландах і Новій Зеландії.

У багатьох країнах світу, таких як Німеччина, Швеція, Швейцарія, Іспанія, Туреччина, Польща, Індонезія, Танзанія, одночасно використовуються дві системи оплати праці. Разом з мінімальною заробітною платою працівникові виплачується відсоток від прибутку, залежний від частки участі. І хоча ряд громадських організацій виступають проти встановлення мінімальної заробітної плати, що обмежує зростання зайнятості, їм поки не вдається досягти поставленої мети.

Продуктивність і відповідно ринкова вартість праці (заробітна плата) в значній мірі визначаються інвестиціями в людський капітал. Найбільш очевидним і, ймовірно, найважливішим напрямом такого роду вкладень є освіта.

Капітальні ресурси. Первинні чинники виробництва - праця і земля - вступають у певні відносини між собою, породжує капітальні (інвестиційні) ресурси, або капітал. Він із самого початку є похідним чинником. До нього відносяться засоби праці, створені людиною для виробництва з їх допомогою інших товарів і послуг. Капітал служить тривалий час, зберігаючи матеріально-речову форму в процесі експлуатації. Вартість капіталу переноситься на готову продукцію або послуги, що надаються, поступово, по частинах у вигляді амортизації.

Класифікація елементів капіталу, що використовується в Україні, є типовою і включає:

будівлі основні: готелі, бари, ресторани, клуби і т.д.;

будівлі допоміжні: гаражі, пральні, котельні і т.д.;

споруди: дороги канатних крісел і канатних бугелів, відстійники туристських поїздів, спортивні майданчики і т.д.;

передавальні пристрої: електромережі, різні трубопроводи, трансмісії і т.д.;

робочі і силові машини і устаткування: силові трансформатори, електродвигуни, генератори, холодильно-компресорне і прально-сушильне устаткування і т. д.;

вимірювальні і регулюючі прилади і пристрої: вагові апарати, силовимірювальні датчики, лічильники обліку споживання води і т.д.;

обчислювальну техніку і програмні засоби до неї: комп'ютерна техніка, інформаційні системи, системи обробки даних і т. д.;

транспортні засоби: легковий автотранспорт, автобуси, легкий вантажний автотранспорт і т. д.;

інструмент;

виробничий і господарський інвентар і приладдя: меблі, предмети по охороні праці, протипожежне устаткування і т. д.;

інші основні засоби.

Для характеристики інвестиційних ресурсів велике значення має співвідношення окремих їх груп, або структура капіталу. Одна частина інвестиційних ресурсів безпосередньо бере участь в наданні послуг відвідувачам, інша - полегшує або робить можливою туристську діяльність. Структура капіталу є важливим показником технічної озброєності праці і ефективності інвестиційної діяльності. Вона залежить від ряду чинників: особливостей галузі, технології і об'єму виробництва послуг, форм організації виробництва, місцеположення підприємства і ін.

Найбільшою мірою структура капіталу визначається специфікою галузі. Готелі надають в тимчасове користування житло, тому в структурі капітальних ресурсів готельного господарства велика питома вага будівель - більше 70%. На долю меблів доводиться близько 3-4%. Питома вага інших елементів капіталу готелів незначний, не більше 1%.

У світовій практиці до капіталу в готелях відносять, окрім перерахованих вище елементів, та інші, термін служби яких досить тривалий; фарфор, стекло, срібло, постільну і столову білизну, а також уніформу персоналу.

Структура капіталу туристських фірм відрізняється від готелів. Вони зазвичай не є власниками приміщень і офісів, в яких працюють. Як правило, частина інвестиційних ресурсів, що відносяться до будівель, надається їм на умовах оренди. Тому власний капітал туристських фірм невеликий в абсолютному виразі, а в його структурі переважають обчислювальна техніка і інвентар.

Відшкодування капіталу, що вибуває, його збільшення і технічне вдосконалення (модернізація) вимагають крупних капіталовкладень. По оцінках Усесвітнього радого з подорожей і туризму, інвестиції в туризм склали в 1996 р. 766 млрд. ам. дол. 70% від загального їх об'єму доводиться на країни ОЕСР.

Обмеженість ресурсів. Економічні ресурси володіють однією загальною корінною ознакою: вони рідкісні. Природні туристські блага, капітальне устаткування і робоча сила (робочий час) як чинники виробничого процесу мають фізичні межі. Вони заздалегідь задані природою, традицією або діяльністю людини. Земля, не дивлячись на вдосконалення методів експлуатації, в кількісному відношенні залишається постійною; її площа строго обмежена. Але що особливо важливе, вона неоднорідна з погляду географічного положення, форми, рослинності, розмірів водоймищ, тобто за якістю. Клімат, пейзаж, вода - ці властивості земної поверхні, використовувані в туристських цілях, перестають бути абстрактними поняттями, знаходяться в певних просторових рамках і, так само як праця і капітал, є рідкісними.

Економічних ресурсів завжди недостатньо для повного і усестороннього задоволення всіх наявних потреб людей, зокрема у відпочинку і розвагах, які за своєю природою нескінченні. Вони лімітують туристську діяльність, обмежуючи випуск товарів" і послуг рекреаційного призначення. Зіткнувшись з браком ресурсів, суспільство вимушене робити вибір між альтернативним їх застосуванням. На одній і тій же ділянці землі не можна побудувати нафтопереробний завод і санаторій одночасно. Якщо перевага віддається оздоровленню населення, необхідно відмовитися від нарощування виробництва бензину і перекинути ресурси, що вивільняються, на рекреаційні цілі.

Проблема розподілу праці, землі і капіталу присутній на різних рівнях економічної системи: від конкретних господарюючих одиниць до уряду. На національному і регіональному рівнях ресурси перетікають з щодо низькопродуктивних сфер господарювання у відносно високопродуктивні. Туризм не завжди приносить найбільші доходи на тих, що надаються сировину, капітальне устаткування і робочу силу. Але порівняно з іншими галузями він володіє поряд переваг, які компенсують фінансові втрати і привертають матеріальні і людські ресурси. Висока конкурентоспроможність багато в чому пов'язана з уявленням про індустрію відпочинку і розваг як одній з найбільш чистих і приємних сфер діяльності людини. Тому обслуговуючий персонал нерідко вважає за краще працювати за меншу винагороду на курорті з прекрасними пляжами і теплим морем, чим в крупному місті на промислових підприємствах.

Розподіл економічних ресурсів відбувається і на галузевому рівні. В рамках однієї області підприємницької діяльності окремі фірми вступають в боротьбу за розширення свого виробничого потенціалу. Так, готелі, і ресторани конкурують за вигідне місцеположення і хороших кухарів.

Нарешті, кожне підприємство самостійно вирішує проблему ресурсів. Для того, щоб отримати максимальну кількість корисної продукції, воно повинне забезпечити не тільки повне залучення землі, праці і капіталу в економічний оборот, але вибрати оптимальне їх поєднання.

Проблема розподілу і оптимального поєднання економічних ресурсів не має однозначного рішення. Кожна галузь господарства і окремо узяте підприємство постійно ведуть пошук якнайкращого варіанту їх освоєння. Вони роблять свій вибір, виходячи із змінних умов.

Дата добавления: 2015-07-20