Зарубіжний досвід кримінально-правового регулювання позбавлення людини життя за її згодою

Позбавлення людини життя за її згодою (евтаназія) – це умисні дії чи бездіяльність медичних працівників (або інших осіб), які здійснюються ними за наявності письмово оформленого клопотання пацієнта (або “заяви на випадок смерті”) або ж усного клопотання, якщо фізичний стан унеможливлює письмову форму клопотання пацієнта, який перебуває у стані, коли усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, з дотриманням законодавчо встановлених умов, з метою припинення його фізичних, психічних і моральних страждань, у результаті яких реалізується право на гідну смерть.

Проблема евтаназії з’явилася і стала актуальною лише в XX ст., що пов’язано з першим досвідом легалізації евтаназії, а також практикою здійснення евтаназії всупереч чинному законодавству. Проблема евтаназії – одна з найбільш актуальних і невирішених медико-деонтологічних, етикофілософських, та юридичних проблем сучасності.

Залежно від характеру дій, спрямованих на здійснення евтаназії, розрізняють дві форми: активну і пасивну. Активна евтаназія – це проведення певних дій із прискорення смерті невиліковно хворої людини, згідно з її проханням, з метою позбавлення тяжких страждань. Пасивна (негативна) евтаназія – це незастосування засобів і невиконання лікарських маніпуляцій, які б підтримували певний час життя важко хворого пацієнта, за умови, що пацієнт висловив прохання не здійснювати медичне втручання.

Перша у світі спроба легалізації евтаназії була здійснена в 1906 р. у штаті Огайо (США). Але законодавчі збори проголосували проти законопроекту.

У 1967 р. адвокат Л. Катнер разом з Американським товариством евтаназії вперше у світі розробив форму документа (living will), в якому особа офіційно заявляє, що не хоче, щоб у випадку невиліковної хвороби штучно підтримували її життя [45].

Перший у світі Закон “Про право людини на смерть” було прийнято у 1977 році у штаті Каліфорнія (США). Згідно із ним невиліковно хворі люди можуть оформити документ, у якому висловлюють своє бажання на вимкнення реанімаційної апаратури. І хоча його формулювання далеке від досконалості, оскільки покладає виконання процесу умертвіння фактично на третю особу (що може суперечити її моральним принципам та професійній етиці), приклади свідчать, що громадськість у зарубіжних країнах поступово приймає ідею пасивної евтаназії.

На сьогодні активна евтаназія (добровільний відхід з життя за допомогою лікаря або родичів) офіційно дозволена, з чітко сформульованими медичними та правовими підставами, тільки в декількох країнах світу.

Зокрема, серед таких підстав виділяють наступні:

1) обмежений життєвий прогноз з позиції офіційної медицини;

2) невиліковна хвороба упродовж найближчих 25 років, відповідно до прогнозів ВООЗ;

3) нестерпний больовий синдром, що не знімається опілоідними анальгетиками, тощо.

Першою країною, яка легалізувала активну і пасивну евтаназію в Європі, є Нідерланди. 10 квітня 2001 р. верхня палата парламенту Нідерландів затвердила закон, який звільняє від кримінальної відповідальності лікарів, які допомагають хворим позбутися життя. Прийняття цього закону стало наслідком того, що в цій країні з роками все більше загострювалися суперечності між законами у цій сфері і реальною негласною практикою. За неофіційними даними, евтаназія в Нідерландах здійснюється з 1984 р. Також варто зазначити, що пацієнти з інших країн не можуть приїжджати в Нідерланди для здійснення евтаназії, це заборонено законом. Ця заборона пояснюється тим, що між лікарем і пацієнтом повинні бути довірчі стосунки [47].

У 2002 р. нижня палата парламенту Бельгії легалізувала евтаназію, затвердивши відповідний законопроект. Відповідно до цього закону лікар, який здійснює евтаназію, не буде звинувачений у вбивстві, якщо пацієнт невиліковно хворий, і якщо він сам прийняв таке рішення. Прийнявши закон, уряд Бельгії створив постійний комітет для контролю над евтаназією.

У 2009 р. країною, яка прийняла закон стосовно легалізації евтаназії, став Люксембург. Для прийняття цього закону парламенту довелось вносити поправки до Конституції, згідно з якими звужуються повноваження монарха Великого Герцога Люксембурзького Анрі, який категорично відмовився підписувати цей закон. Власне, сам закон про легалізацію евтаназії був прийнятий депутатами у другому читанні ще 19 грудня 2008 р. Таким чином, Люксембург став третьою країною в Європі після Нідерландів та Бельгії, які легалізували евтаназію в 2002 р. [48].

У 2003 р. нижня палата парламенту Швейцарії більшістю голосів відхилила пропозицію щодо легалізації евтаназії. Формально евтаназія в Швейцарії заборонена, але фактично дозволена, бо законодавство передбачає, що допомога при здійсненні самогубства не суперечить закону. Згідно зі ст. 115 Кримінального Кодексу Швейцарської Конфедерації, надання допомоги в акті самогубства, якщо це не переслідує особистих корисних цілей, не заборонено [49]. У Швейцарії таким чином йдуть з життя більше 100 осіб на рік. З тією ж метою сюди приїжджають іноземці (відомості про їх кількість не розголошуються), оскільки це єдина країна в Європі та світі, де евтаназія не заборонена навіть стосовно іноземних осіб. За наявності медичного висновку про те, що хвороба є невиліковна і призведе до смерті пацієнта, виписується рецепт на придбання відповідного лікарського засобу. Після цього невиліковно хвора особа звертається до спеціалізованого закладу, який допомагає їй здійснити самогубство (у Швейцарії на сьогодні два таких заклади).

У швейцарському кантоні Цюріх активна евтаназія дозволена з 1941 року, і він давно здобув славу центру “суїцидального туризму”. В цій же країні в ході референдуму 17-го червня 2012 року громадяни кантону Во 61,6% голосами схвалили дозвіл на допомогу при самогубстві, за умови, що пацієнт страждає на смертельну хворобу і здатний робити вільний вибір. Керівник опікунського закладу або Головний лікар при цьому мусять підтвердити, що пацієнт відповідає цим вимогам [46].

У США з 1997 року асистоване самогубство дозволено в штаті Орегон, з 2008-го – в штаті Вашингтон.

На початку 2013 року Французький Національний консультативний Комітет з етики схвалив проведення евтаназії у виключних випадках. Згідно з рішенням комітету, до асcистованого суїциду дозволено вдаватися для припинення тривалих страждань і нестерпного болю. З червня 2013 року, коли рішення Комітету буде закріплено законодавчо, що знаходяться в термінальній стадії хворі зможуть вдатися до евтаназії в трьох випадках. У першому випадку хворий повинен самостійно, в чіткій формі заявити про бажання померти. Крім того, такий пацієнт може залишити вимогу про евтаназію на випадок, коли він вже не буде знаходитися в свідомості. До другої категорії відносяться пацієнти, рішення щодо яких повинні прийняти родичі. Якщо невиліковно хвора людина тривалий час перебуває без свідомості, але при цьому не залишив жодних інструкцій щодо підтримки свого життя, таке рішення за нього можуть прийняти близькі. У цьому випадку дозволити евтаназію може тільки лікарський консиліум. Третій випадок передбачає евтаназію щодо пацієнтів, життя яких підтримується штучним шляхом. Згідно зі статистичними даними, три тисячі французів щорічно завершують свій життєвий шлях за допомогою евтаназії.

Можна припустити, що подальші успіхи медицини приведуть до ще пильнішої уваги до якості життя в пенсійному віці, включаючи і якість смерті у разі невиліковної хвороби. Нещодавно дослідники з чиказького Інституту здорового старіння імені Раша (Rush Institute for Healthy Aging) оприлюднили прогноз, згідно з яким у найближчі десятиліття США зіткнуться з різким зростанням кількості осіб з хворобою Альцгеймера, оскільки населення стрімко старіє. До 2050 року кількість пацієнтів з цим захворюванням досягне 13,8 млн. (дані 2010 року – 4,7 млн.). Природно, подібне чекає й інші країни, насамперед Японію і країни Західної Європи. Тому слід готуватися до поступового ослаблення позицій супротивників евтаназії: кожне нове покоління ставитиметься до цієї ідеї більше терпимо, ніж попереднє, побільшає кількість країн, де легалізовано евтаназію (насамперед у Європі), а це впливатиме на громадську думку в інших країнах.

Підсумовуючи, варто все ж визнати, що проблема евтаназії – насамперед проблема етична, і від її розв’язання залежить доля багатьох безнадійно хворих людей, які останні роки перебувають у лікарнях, фізичний стан яких діагностується як проміжний – між життям та смертю, а психічний стан – безпорадність, стан глибокого відчаю; ці люди позбавлені вибору, вони законом приречені на повільну і болісну смерть, однак це суперечить загальним принципам права – справедливості та гуманності.

На мою думку, легалізація евтаназії є передчасною для України, оскільки пріоритетними є питання належної паліативної медицини, хоспісів та лібералізації обігу знеболювальних препаратів.

Також важливим для подальшого осмислення зазначеної проблеми є врахування позицій моральних авторитетів, серед яких представники світської науки та теології.

Дата добавления: 2015-07-18