Процес формування політики залучення підприємством позикових засобів

Політика залучення позичкових коштів являє собою частину загальної фінансової стратегії, яка полягає у забезпеченні найбільш ефективних форм і умов залучення позичкового капіталу з різних джерел відповідно до потреб розвитку підприємства.

Процес формування політики залучення підприємством позичкових коштів включає такі основні етапи:

На першому етапі вивчають динаміку загального об'єму залучення позичкових коштів у періоді, який розглядається; темпи цієї динаміки зіставляються з темпами приросту суми власних фінансових ресурсів, об'ємів операційної та інвестиційної діяльності, загальної суми активів підприємства.

На другому етапі виявляють основні форми залучення позичкових коштів, аналізують динаміку питомої ваги сформованих фінансових кредитів, товарного кредиту і внутрішньої кредиторської заборгованості в загальній сумі позичкових коштів, які використовуються підприємством.

На третьому етапі встановлюють співвідношення об'ємів позичкових коштів, які використовуються підприємством, за періодом їх використання. З цією метою проводиться відповідне групування позичкового капіталу, що використовується за цією ознакою, вивчають динаміку співвідношення коротко- і довгострокових позичкових коштів і їх відповідність об'єму оборотних і позаоборотних активів, що використовуються.

На четвертому етапі вивчають склад конкретних кредиторів підприємства, умови надання ними різних форм фінансового і товарного (комерційного) кредитів. Ці умови аналізуються з позицій їх відповідності кон'юнктурі фінансового і товарного ринків.

На п'ятому етапі вивчають ефективність використання позичкових коштів у цілому та окремих їх форм на підприємстві. З цією метою використовуються показники оборотності й рентабельності позичкового капіталу, розглянуті раніше. Перша група цих показників зіставляється у процесі аналізу з середнім періодом обороту власного капіталу.

Результати проведеного аналізу є основою оцінки доцільності використання позичкових коштів на підприємстві у визначених об'ємах і формах.

1. Публічне управління в контексті неокласичної теорії.

Неокласичний напрямок висунув у 20 ст. чимало видатних ученх: А. Маршалл, Е. Чемберлин, Л. Мізес, Ф. Хаєк, М. Фрідмен.

Задача – дослідити, як «економічна людина», фірма будуть діяти при незмінних соціальних і довгочасно стійких умовах. Головним мотивом люини є власний інтерес. Економіка – рівноважна система, усяке втручання держави наносить ій величезний збиток. Неокласики – прихильники традиційних цінностей капіталістичної економіки, з яких першість віддають свободі, приватній ініціативі і приватному підприємництву.

Неокласична теорія менеджменту у державному секторі реалізувалася через модель публічного управління. У центрі уваги перебуває людина, а не організаційна структура. Держава має забезпечити умови для процесу накопичення капіталу та підвищення продуктивності виробництва. Головні перешкоди на цьому шляху – податки та інфляція. Держава може лише непрямо впливати на економіку.

Публічний менеджмент в контексті неокласичної теорії характеризувався:

ü Створенням організаційних передумов для цілеспрямованого здійснення суспільних задач

ü Врахування суттєвих тенденцій середовища, що оточує організацію

ü Уповноваження всіх членів організації відповідно до переліку обов’язків та персональної компетенції.

ü Управління орієнтоване на досягнення результату – фінансування результату а не процесу

ü Управління орієнтоване на споживача – забезпечення потреб споживача, а не бюрократії

ü Децентралізоване управління – не ієрархія, а особиста участь і робота у команді

ü Конкуренте управління – внесення сегменту змагання у постачання послуг

Дата добавления: 2015-07-17