Різновиди колисок. Повір’я, звичаї та обряди, пов’язані з колискою.

Література:

1. Русова С. Про дитячі іграшки // Вибрані пед. твори. – К., 1997.

2. Герус Л. Художні особливості української народної іграшки з дерева // Народознавчі зошити. – 1995. – № 4. – С.215 – 220.

3. Герус Л. Художні особливості української народної іграшки з дерева // Народознавчі зошити. – 1995. – № 5. – С.294 – 300.

4. Герус Л. Українська народна іграшка. – Львів, 2004. – 263 с.

5. Заглада Н. Побут селянської дитини. Матеріали до монографії с.Старосілля. – К., 1929. – 180 с.

6. Найден О.С. Українська народна іграшка: Історія. Семантика. Образна своєрідність. Функціональні особливості. – К.: АртЕк, 1999. – 256 с.

1. Найдавнішими зображеннями, знайденими на території України, які можна віднести до прототипів іграшки, є узагальнені фігурки тварин-жінок (або птахів), вирізані із мамонтового бивня. Їх знайшли на місці палеолітичних стоянок на Десні (м. Мізин, Чернігівщина), в Карпатах, у Подністров’ї, на правобережжі Дніпра, на Північному Причорномор’ї. Ареал поширення палетологічної пластики (25 – 20 тисяч років до н.е.) був значним. Однак, сюжетну антропоморфну і зооморфну пластику давніх поселень, незважаючи на значні зовнішні відміності, поєднує спільна світоглядна та образна основа, яку становлять такі чинники, як обряди родючості, ініціації та організації мисливського промислу.

Знайдені на території України (Мізин) антропоморфні й зооморфні статуетки становлять унікальне явище палеолітичної дрібної пластики.

Маючи умовно-узагальнений вигляд, мезинські статуетки близькі до української народної іграшки, яку в XIX і XX ст. виробляли майстри з глини і дерева. Мізинські статуетки поділяються за морфологічними ознаками на чотири типи:

1) зображення чоловіків;

2) зображення жінок;

3) зображення дівчат;

4) неорнаментовані зображення.

В українській народній іграшці простежуються типи, форми та особливості дрібної пластики епохи неоліту. Особливо різноманітно вона представлена у пам’ятках трипільської культури (5-3 тис. до н.е.). Це антропопо- і зооморфні фігурки, тарахкальця, моделі знарядь праці, предметів побуту, транспортних засобів тощо. Домінуючими у трипільській пластиці є зображення жінки, що пов’язано з ідеєю плодючості, домінуючою у скотарсько-землеробських культур. Для таких фігур характерне акцентування уваги на нижній частині тіла: широкі стегна, які продовжують стрункі, з’єднані до купи і конусоподібно завершені ноги. Тулуб фігурок плескуватий, з позначеними грудьми. Голова найчастіше має вигляд високого стержня. Інколи на ній горизонтальними насічками або округлими ямками висічено очі, вуста та ніс.

Властивою ознакою більшості трипільських фігурок є орнаментована поверхня. Як і самі фігурки, їхні орнаменти, очевидно, також пов’язувалися з культом плодючості. Коло, кілька концентричних кіл, хрест, коло з хрестом усередині утотожнювалися зі сонцем. Квадрат, ромб та інші його графічні трансформації, очевидно, втілювали уявлення про простір, зокрема про зоране, засіяне поле (ромб поділений на чотири частини з округлими виїмками в центрі та у кожній частині), як один з варіантів замкнутого простору. Краплеподібні фігури, можливо, символізували вологу або листя рослин. Овал, вірогідно, асоціювався з зерном. Окрім графічного зображення зерна на поверхні фігурок трапляються і його відтиски. Зерна злакових та борошно виявлені також у глиняній масі, що, очевидно, зумовлювалось не технологічними, а культовими потребами. Глибокий символічний зміст орнаментів, вдало знайдена асоціативна форма, що підносять їх до рівня знаків-символів, ймовірно, спричинили їхню стійкість та трансформації у наступних історичних періодах. Декотрі з цих елементів – коло, півовали, краплеподібні фігури мають аналогії, зокрема у декорі народної іграшки кінця XIX - початку XX ст.

У ранньому періоді Трипілля з'являються статуетки на циліндричній основі, які стилістично урізноманітнюються. Насамперед видозмінюється їхня основа. Вона набуває конусо- та дзвоноподібних форм, властивих для глиняних "пань", "баришень" кінця XIX - початку XX ст.

У трипільській антропоморфній пластиці трапляються сюжетні зображення жінки з притуленим до грудей немовлям, які, ймовірно, символізували продовження роду. Наприкінці XIX - у першій половині XX ст. тема материнства була однією з центральних в українській народній іграшці.

Інтерес у руслі виявлення генетичних коренів народної іграшки становлять порожнисті тарахкальця з кульками всередині, представлені антропо- й зооморфними фігурками та у вигляді мініатюрних посудин, яйця або кулі. Місце знаходження тарахкалець, зокрема у могилах дітей, очевидно, свідчать про певну їх роль у житті дитини. За язичницькими уявленнями про посмертне існування у могилу клали речі, якими людина користувалась у земному житті. Релікти цих уявлень простежуються у звичаї класти іграшки у поховання дітей та вагітних жінок, "щоб вони не повертались за ними", зафіксованому Д.К.Зеленіним на-прикінці XIX - початку XX ст. у Білорусії. Існують й більш віддалені етнографічні аналогії. Проте ігрова функція тарахкалець у світогляді трипільців була не головною, оскільки крім дитячих поховань вони трапляються у могилах дорослих, на жертівниках та зольниках. Водночас слід зауважити, що у традиційних культурах іграшки могли потрапити до дітей і за певних умов, наприклад, під час обряду.

Діти допускались до обряду як глядачі або безпосередні його учасники, їхня участь пов'язувалась з уявленнями про дітей як потенційних медіумів між земним і потойбічним світом, з вірою у потенційну можливість молодого, повного життєвих сил та енергії організму вплинути на дієздатність обряду. Діти також наділялись умінням віщувати. Дорослі залучали їх до участі в обряді, очевидно, й з метою ознайомити та приєднати до духовних вартостей культурного середовища, в якому вони народились і продовжуватимуть його традиції. Переважно для дітей виробляли спеціальні предмети, які після здійснення ритуалу залишались у них і діти бавилися ними. Від інших предметів культу вони відрізнялися ігровими якостями, які викликали зацікавлення дітей. Очевидно, і тарахкальця завдяки здатності створювати звук поєднували ігрову та магічну функції. Про багатофункціональність тарахкалець певною мірою свідчать приклади реліктового застосування звукових і шумових іграшок наприкінці XIX - початку XX ст. В Україні, зокрема на Галичині, діти круглими глиняними тарахкальцями стукали у стайні біля вуха худоби, аби запобігти хворобі й забезпечити приплід тварин.

Якщо трипільська культура (неоліт, енеоліт - У-ІІІ тисячоліття до н. е.) лишила багатий матеріал культової язичницької пластики, яка разом з виробами майстрів палеоліту щодо форми, обрядів, прийомів ліплення, моделювання, обробки матеріалу може бути зіставленою із сучасною українською народною іграшкою, то наступні епохи (кінець III - початок II тисячоліття) лишили значно менше матеріалу щодо народної іграшки.

Звуження, збіднення асортименту культових виробів вказує або на значні етнічні зрушення, зміни у складі населення, або на зміни характеру господарської діяльності, на певну зміну обрядів, ритуалів, церемоній спостерігається певна моральна втома, яка триває аж до скіфського періоду та до часів Київської Русі.

За свідченням археологів, які працювали на розкопках Більського городища на Ворсклі було знайдено близько 200 статуеток та їх частин, значна кількість яких належала до зооморфних, орнітоморфних та антропоморфних сюжетів. Основні сюжети глиняної пластики стосувалися культових ідей місцевого хліборобського населення. Це – кози, цапи, бики, барани, коні. Цапів особливо багато, деякі з натуралістичне поданими ознаками статі, що дає підставу асоціювати їх з культом родючості. Однак серед глиняних скульптурок зустрічаються і зображення орлиноголових грифонів із загнутим уперед рогом, вухами і крилами. Поява цього сюжету, як зазначають вчені, пов'язана із впливом мистецтва і міфології власне скіфів. На грифона у даному разі звертається увага тому, що серед українських народних керамічних іграшок орнітоморфного характеру, зокрема створюваних на Полтавщині та Чернігівщині зустрічаються скульптурки, досить схожі на цього міфічного птаха. Крім названих свійських тварин на городищі знайдені і зображення ведмедя, лося, рисі, а також статуетки жінок, в яких втілений образ жінки-матері або богині землі - заступниці землеробів. Ці знахідки є свідченням глибокого проникнення тих чи інших образів у релігійні уявлення мешканців лісостепової Скіфії.

Зображення тварин і птахів були знайдені у Київській землі. Глиняний свищик, який є найдавнішим зображенням полкана (кентавра, Китовраса, людиноконя), функціонально подібний до Юрія Змієборця. Отже, не виключено, що у північні краї він міг потрапити з київських земель і зберегтися там, як і билини київського циклу, до нових і найновіших часів.

Гончарство взагалі набуло у Київській Русі високого розвитку. Залишки гончарних майстерень і фрагменти керамічних виробів, знайдені під час розкопок, свідчать про масове виробництво глиняного посуду, іграшок, кахлів.

Крім Києва, антропоморфні й зооморфні статуетки з глини культового характеру, сюжетні, образні та пластичні засади, яких можна виявити в українській іграшці більш пізніх часів, зокрема і XX ст., були розшукані під час розкопок Вишгорода, Донецького городища, Галича, Воїна.

Національний музей історії України вміщує глиняні посудинки та писанки-брязкальця, які становлять давні зразки поливної кераміки.

Після прийняття християнства у Київській державі почалася боротьба церкви з язичницькими звичаями і навичками, з ідолопоклонством тощо. Боротьба церкви з ідолопоклонством змусила на деякий час відмовитися від створення антропоморфної пластики з глини, дерева, каменю, металу. Однак, вочевидь, народне середовище не могло зовсім відмовитися від язичницьких богів, тотемів і зображень-замінників "живої" жертви. Воно створювало їх на честь аграрних і родинних свят, подій, пов'язаних із змінами природних циклів. Матеріалом були солома, трава, очерет, рогоза, тканини, гілки дерев тощо. Антропоморфні вироби з дерева стилізувалися таким чином, щоб у них важко було помітити людиноподібність та ідентифікувати як ідолів. І нині такі стилізовані обереги із прихованими антропоморфними рисами можна бачити у селах і провінційних містах на віконницях,, у формах стовпів, на які навішуються ворота і хвіртки, у віддаленій антропоморфності планок штахетника. Це, мабуть, сприяло виробленню особливого образного і стильового характеру української антропоморфної іграшки у подальші часи, зумовило деякі специфічні прийоми її виготовлення, її своєрідну іконографічну і статуарну умовність.

В результаті багаторічних розкопок на київському Подолі було знайдено низку глиняних статуеток, які можна ідентифікувати як іграшки, але більш-менш впевнено визначити їх призначення важко. Серед виробів з дерева "цікаві знахідки дитячих іграшок – фігурок звірів і птахів (коників, качечок тощо); знайдені були й іграшки з кістки.

Зооморфні та орнітоморфні фігурки належать до розряду оберегів та прикрас і начебто мало спільного мають з іграшками. Але це на перший погляд, їх сюжети, образні рішення, силуети, можна сказати, були "підхоплені" іграшками XIX—XX ст. Це фігурки качок, гусей, зайчиків, оленів, коників. Основна їх маса була знайдена на північних територіях Київської Русі, деякі – поблизу Чернігова.

І думається, що розглядувати статуетки, ляльки, "кукли" глиняні фігурки є насправді, звичайнісінькими дитячими іграшками.

Про це свідчить те, що від багатьох фігурок, які побували в "експлуатації" у дітей, зрештою залишалися відірвані або відламані частинки.

Серед глиняної пластики, що зберігається у фондах Національного музею історії України, е чимало пам'яток ХУ-ХУШ ст., ігрове призначення яких не викликає сумніву. Це мініатюрні горщики, глечики, скарбнички, свищики – коні, барани, качки й інші птахи. Подібні або майже такі ж самі іграшки щодо умовності, ступеня ізоморфності, простоти і лаконічності ліплення робилися у XIX та XX століттях, аж до нинішніх часів.

"Від українських іграшок ХІУ-ХУІІІ ст. майже нічого не збереглося, - стверджує М.Є.Станкевич. З цим твердженням можна солідаризуватися, а можна й заперечити його, зважуючи на відносність ваги слова "майже". "До нас дійшли переважно керамічні і дерев'яні зразки, датовані XIX ст., - пише далі вчений. - Найпоширеніші стереотипи, виявлені в музейних колекціях (ляльки, кінь, вершник, птах і под.) дають змогу стверджувати стійкість і безпосередність традиції дрібної пластики, починаючи з епохи Київської Русі. На нашу думку, виготовлення забавок не припинялося ні в XIV, ні в XVI столітті. Інша справа, що їх масове виробництво на продаж, мабуть, розпочалося лише у другій половині XVIII ст. внаслідок розвитку на Україні ярмаркової торгівлі.

Всі народи мають музеї іграшки, численні видання з цієї тематики. Але перше серйозне дослідження, присвячене народній іграшці, з'явилося в Україні. Ще в 1904 році в "Киевской старине" була надрукована солідна праця священика з Суботова Марка Грушевського (родича відомого історика і громадського діяча Михайла Грушевського) "Дитячі забавки та гри усякі. Зібрані по Чигиринщині Київської губернії". Ця праця є маловідомою і все ж вона відрізняється своєю унікальністю. Вона вкотре переконує, що в національній культурі немає нічого другорядного, такого, що можна оминути і не помітити. Все по-своєму головне і важливе.

2. Локально-територіальні особливості та ознаки дитячої іграшки Східного Поділля (за матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій)

Народна українська іграшка має на території нашої місцевості давні традиції. Ранні її пам'ятки відомі вже з Х-ХІ ст.

Однак, з ряду причин, зумовлених нетривкістю матеріалу, доволі пізнім зацікавленням іграшкою як пам'яткою культури, зрештою ЇЇ функціональними особливостями (іграшки нищились або просто губились під час гри), основу зібраних іграшок складають твори кінця XIX – першої половини XX ст. Вони представлені багатством конструктивно-формальних, орнаментальних та колористичних вирішень, різноманітною тематикою, глибоким змістом, виявляють своєрідні мистецькі риси та вказують на різні джерела, з яких беруть початок генетичні корені народної іграшки.

Поява та розвиток іграшки як явища культури значною мірою зумовлювалися притаманною людині потребою у передачі життєвого досвіду, духовними запитами дитини та матеріальними можливостями (наявністю сировини, поступовою еволюцією засобів виробництва тощо), залежними у свою чергу від природно-географічних умов, рівня соціально-економічного розвитку.

Відповідно до особливостей функціонування її як предмету розваги і водночас засобу виховання, в іграшці впродовж усього періоду розвитку знаходили відображення явища історичного буття, соціальні, етнічні, естетичні уявлення людей нашого краю, різні прояви їхньої життєдіяльності.

Народна іграшка з дерева вже потрапляла у коло досліджень вітчизняних вчених – Н.Заглади, І.Гургули, С.Чехович, А.Будзана, Д.Фігова, О.Чугай, О.Тарновського, М.Станкевича. Завдяки їм ми маємо певні уявлення про історико-культурну роль іграшки, особливості побутування її у народному середовищі, художню природу, а також можливість її продовжувати.

Дерево було одним з найуживаніших матеріалів виготовлення народної іграшки. Придатність та широке застосування його, очевидно, зумовлювалось доступністю, а також природними властивостями. Як матеріал міцний, легкий та досить приємний на дотик дерево задовольняло вимоги, які ставилися до доброякісної та безпечної іграшки. Разом з тим дерев'яна іграшка викликала почуття єдності з природою".

Дерев'яна іграшка на Східному Поділлі відзначається різнотиповим складом. Залежно від тематики, особливостей та ознак її можна поділити на 8 типологічних груп:

1. Знаряддя праці та господарський інвентар: плуг, борона, лопата, ярмо, мотовило, граблі,

драбина, жолоб, молоток, топірець, ніж, дошка для прання білизни, праник, рубель тощо.

2. Посуд та кухонне начиння: горнятко, глечик, миска, коновка, барильце, сільничка, масло

бійка тощо.

3. Меблі: лава, кріслечко, ліжеко, ліжко, диван-"бамбетель", скриня, стіл, колиска.

4. Музичні інструменти: деркач, тарахкальце, свисток, дудка, сопілка, скрипочка.

5. Засоби пересування: візочок, тачка, сани, човник.

6. Іграшки, які зображують людей, тварин: лялька, коник, пташка.,

7. Іграшкова зброя: лук, рушниця "пштикало".

8. Іграшки, які за образом чи формою не мають аналогів у природі та предметному світі і є

засобами для логічних ігор (морка, складанка) та рухлива ("гуркалка"), "жухалка", дзиґа та ін).

Крім того, враховуючи особливості функціонування та конкретне виховне значення іграшок у кожну пору дитинства, їх можна поділити відповідно до вікового розвитку дитини. Малюкам – від народження до 1,5 року – призначалися тарахкальця, вертушки, дзиґи, які сприяли їхньому психофізичному розвитку, стимулювали рухи, активізували зір, слух.

Для дітей, які вчилися ходити – від 1,5 до 3 років – іграшки слугували для розвитку ходьби, бігу. Це різноманітні коники, пташки, візочки на коліщатах. У віці від 3 до 14 років з'являються іграшки, які вводили дитину у коло її майбутніх занять. Відповідно їх можна поділити на іграшки для дівчаток та іграшки для хлопців. Хлопці, як правило, надавали перевагу іграшкам, що стосувалися традиційної "чоловічої" роботи - обробітку ґрунту, збору та переробки врожаю, догляду за тваринами, тобто плугам, боронам, лопаткам тощо. Дівчатка вибирали для ігор ляльок, посуд, які відповідали традиційним "жіночим" заняття.

Дерев'яна іграшка побутувала на Київщині в селах Василівка, Миронівна, Блошинці, Купчинка, Згурівка; на Черкащині в с.Пекарі, Вереміївна, Гродзево, Дмитрівка, Моровиця.

На Черкащині існували деревообробні центри, у яких поряд з виготовленням різних ужиткових речей займалися виробництвом дитячих іграшок.

Поширеними є зменшені модельки знарядь праці, господарського та кухонного начиння тощо. Вони своєю формою нагадували справжні, лише у значно менших розмірах.

Оригінальними зразками цієї групи є рублики із Черкащини кінця XIX ст. У селах Уманщини виготовляли також дотепні механічні іграшки – "Ковалі", "Ведміді", "Теслі". Конструкція їх грунтувалася на принципі поєднання двох планок, що могли зміщуватись одна відносно другої. Внаслідок руху планок фігурки нахилялися і гучно стукали "молотками" в "наковальню", імітуючи працю коваля (в іншому випадку розпилювання колоди). Збереглися і інші типи іграшок, що відображають селянський побут та традиційні заняття дорослих - лави, санчата, тощо. Цілком очевидно, що при виготовленні тих іграшок майстри виходили з їхнього функціонального призначення - розважати і водночас навчати, виховувати дитину. При цьому, однак, дбали і про естетичний вигляд іграшки.

Українські народні ляльки (саморобні хатні) у своїй образній основі є втіленням добра і лагідності.

Саморобні ігрові ляльки з тканини (переважно соломи, трави, очерету, конопель, липового лубу, кори, кукурудзи) були невід'ємною частиною дитячого побуту в Україні протягом більшої частини XX ст.. та багатьох минулих століть.

Серед українських народних ляльок явищем особливим, певною мірою унікальним, є ляльки Черкащини. Вогнищем зародження цих ляльок із певною часткою припущення вважається територія правого берега Дніпра між Черкасами і Чигирином. Саме в селах цієї місцевості на початку XX ст. та у 1960-1970-х рр. виготовлялися ляльки найбільш характерні для даного типу – своєрідні за способом виготовлення, складні за декоративною палітрою, з досить розвинутими та виразними іконографічними ознаками, розмаїті за функціями та образами. Хоча ці ляльки були призначені для дитячої гри, ігрові риси в них виявлені слабкіше ніж обрядово-магічні. Останні найчастіше пов'язані з ідеєю родючості і проводження роду.

Перші такі ляльки було зафіксовано 1969 року у с.Думанці (на р.Тямин) Черкаського району. Робила їх Ганна Руденко (1909 року народження). Вони вражали не лише своїм незвичним зовнішнім виглядом, а й своєю певною справжністю самим фактом появи на світ. Ляльки її були невеликими за

розмірами, позбавлені рук і ніг з порівняно великими головами та з хрестами на обличчях. Хрести були найбільш вражаючою деталлю. Кожна лялька існувала не сама по собі, а з діточками-немовлятами - лялечками розміром із сірник. Робилися ляльки в один спосіб, який називається вузловим.

Коли Г.Руденко повідомила, що подібні ляльки здавна побутували в Думанцях та в сусідніх селах по Тясмину, і що такі ляльки робила їй в дитинстві бабуся, а потім вона сама для молодших сестер, стало зрозумілим що в даному разі маємо оправу зі сформованою вже ляльковою традицією даного регіону. Найбільш типові ознаки цієї традиції - вузлова внутрішня основа, форма голови та наявність хреста на обличчі. Перша ознака належить до статурного типу ляльки, друга і третя - до іконографічного.

Пошуки вузлових ляльок на Київщині, Уманщині, Звенигородщині та Черкащині не давали очікуваного результату. Траплялися села, де, як стверджували мешканці, ляльки споконвіку не робилися, в інших селах люди похилого віку пригадували, що колись давно ляльки існували, проте які вони були та як їх зробити, ніхто пригадати не міг.

Нарешті пошуки привели вчених до с.Золотоношка Драбівського району Черкаської області. Ці ляльки зібрав Іван Лисенко – відомий краєзнавець та етнограф.

Ляльки з цього району вражали своїм реліктовим виглядом, наявними зв'язками з язичницькою обрядовою давниною. Ці ляльки були яскравими, іноді навіть строкатими. За конструкцією - вузлові, без рук та ніг, їхні головні убори нагадували корони та весільні віночки. На обличчях - хрести з чорних ниток. На відміну від ляльок з Решетилівші, Думанців і Хрещатика, ці ляльки мали помітні груди. Підперізували їх широкі та довгі пояси із довгими звисаючими кінцями. Деякі ляльки зроблені з давнього домотканого полотна, фарбованого соком буряка, бузини, шовковиці та відваром лушпиння цибулі.

Відомі на сьогодні і ляльки з Суботтова Чигиринського повіту Київської губернії (нині Черкаська область) - 1960 рр. Вони були виготовлені, на думку О.Найдена, на замовляння їх збирача - Суботівського священика, етнографа, знавця та шанувальника народної культури Марка Грушевського.

Нині їх зберігає онука священика Валерія Левчук.

Серед суботівських ляльок є одна чоловічої статі: (як і серед ляльок із Золотоношки) з порівняно невеликою круглою головою, тоненьким хрестом із червоно-чорних ниток, в одязі, подібному до попівської ряси. Це – піп, неодмінний учасник весільних обрядів2.

Найбільш характерні ознаки цих ляльок дають підставу шукати їх глибинні семантичні витоки у давніх обрядових антропоморфних першообразах.

Жителька с. Сотники, що на Черкащині Галина Моргун розповідала, як у повоєнні часи дівчатка виплітали з трави такі іграшки, як “попова бричка”, церква, показувала, які ляльки з клаптів та ганчір'я робили у ті часи дітям матері й бабусі.

Як вже зазначалося, в Україні майже немає таких народних художніх промислів, які б спеціалізувалися винятково на виробництві іграшки.

О.С.Данченко, дослідниця та найбільш авторитетний знавець української народної кераміки, зазначає: “Ліплення іграшок займалися навіть діти, настільки простими й традиційними вони були. Головним у цій справі було навчитися ліпили порожнистий тулуб (однаковий як для тварин, так і для птахів)”.

Серед українських іграшок найбільш масовими є свищики, а серед свищиків є ті, що зроблені з глини: водночас серед глиняних найпопуляніші птахи і коники. Вони здебільшого мають найпростішу архаїчну форму. Архаїчність виявляється зокрема у способі ліплення - відсутності зайвої деталізації'.

Осередком глиняної іграшки на Уманщині є гочарний центр у селі Громи. Тут майстри Купріян Маркевич Нечипорук та його учениця Єлизавета Адамівна Попова виготовляють свищики. Своєрідність їх передусім полягає в особливому відчутті форми, у вмінні використати уповні пластичні можливості вогкої глини, подати сучасне в архаїчному вигляді і осучаснити архаїку.

В результаті роботи Н.Нечипорука вершники, коники, бички, баранці, гусочки, півники набувають певного велично-монументального вигляду. Кольором поливи (чорний) і характером розпису іграшки з Громів досить виразно відрізняються від іграшок інших керамічних центрів і осередків. Є в них щось давнє язичницьке. Є.Попова не тільки успадкувала основні прийоми, сюжети та образи свищиків К.Нечипорука, а й привнесла в них своє індивідуальне суб'єктивне, урізноманітнила їх. Але вона, так само як і К.Нечипорук користується чорною поливою, у розписах своїх свистунців вживає той же набір фарб. Проте у майстрині крім окремих плям і підведень, домінує один мотив - сонце у вигляді квітки, чи, навпаки, - квітка, що символізує сонце.

Отже, ми бачимо, що загальними ознаками української народної іграшки, як твору мистецтва, є яскрава образність, своєрідний емоційний лад, художньо осмислена конструкція, форма та характер виготовлення. Майстри, які створювали іграшки, добре знали психологію дітей. У своїх витворах вони поєднували давню символічність з життєвою достовірністю.

3. Вивчення фольклорних, міфологічних, лінгвістичних і літературних джерел дає змогу зробити висновок, що ще у далекому минулому гра, іграшка, мистецтво належали до ритуально-магічної сфери людських діянь.

У казках, легендах, переказах іграшки, музичні інструменти виявляють магічні властивості. Це - певні знаряддя магії, наділені можливостями вищих сил.

Про ритуально-магічні та захисні функції іграшок свідчать і факти знайдення їх у місцях поселень та поховань.

За багатьма міфологічними і казковими джерелами тотемний предок-заступник – це дитина, яка з "потойбічного" світу, з "іншого царства" приносить людям сакральний орнамент, пісню, гру, дім – як певну упорядкованість та регламентованість взаємовідносин у межах спільності, певний світоустрій. Родовід цієї дитини нерідко ведеться від рослини (гороху, перцю), риби, звіра, явища природи, богині землі й родючості.

В античні часи іграшки присвячували богам. Найпоширеніші в давнину іграшки мали різні механічні та акустичні пристрої, що зв'язувало їх з ритуально-сакральною ідеєю оживлення, згідно із законами міфологічного і тотемістичного мислення. Сюди ж належить, звичайно, і одухотворення.

Українська народна іграшка у своїй пластичній, подекуди й орнаментальній, основі й нині зберігає риси, характерні для давньої землеробської трипільської культури.

Уся господарська та фольклорно-обрядова ідеологія селянина-хлібороба заснована на ідеї родючості – урожай, приплоду, – благала родючості руки достатку і добробуту.

На купальські свята обов'язково мали бути дві обрядові "кукли" Купала і Марена. Виготовляли їх відповідно хлопчачі та дівчачі гурти. Дійство відбувається вночі, яка, очевидно, символізує темні сили. Тому, щоб продовжити життєдіяльність, учасники користувалися багаттям. Для цього хлопці заздалегідь заготовляли хмиз. У давніші часи парубки плели спеціального козубка з рогози й тягали селом. Кожен господар вважав за честь "дати Купалові" будь-яку стару дерев'яну річ - кошеля, лопату, граблі, що вийшли з ужитку. Разом з тим хлопці готували опудало в образі старого чоловіка. Здебільшого його робили із соломи, деінде голову виліплювали з глини, а за тулуб правив літній одяг. Таку ляльку, як правило, прив'язували до тички, це і був Купало, якого закопували на вигоні, або хтось мав тримати в руках. Марену, дівчата готували потайки. Переважно це були придбані стрічками й квітами галузки з дерева. Похорони Марени, як до речі й Купала, - урочисте дійство пошани богині весняної вологи, котра оплодотворяла землю живильною силою.

Найбільш поширеною народною іграшкою на Поділлі був і залишається свищик з дерева і глини. Ритуальне свистіння під час свята на честь сонячного божества Ярила мало на меті пробудження сонця від сну, посилення тепла, яка земля дістає від нього. Протилежна роль свистіння полягає у тому, щоб відгонити від дитини злих духів.

Глиняні та дерев'яні півні асоціюються з сонцем, а відтак - із весною, теплом, раннім, світанковим пробудженням господаря.

Чайка - відома як легковажна мати, біля дороги і тим губить своїх дітей. Образ чайки на відміну від веселих мажорних півнів, має певне сумна забарвлення.

Олень і кінь найбільш поширені народні іграшки, їх виготовляють з глини, дерева, соломи, сиру, тіста. Образи оленя і коня входять у систему космологічних уявлень стародавніх мисливців і землеробів про світобудову та світоустрій. Тотемічна тварина олень виступає як "жертовна сакральна" у групі досить давніх колядок.

Чого ж ти шумиш, гей дубравонька?

- Ой то ж я знаю, чого я шумлю!

Бо в менеє чудноє звіря,

Чудноє звіря, сиве оленя.

В того оленя - сімдесят рогів

Ой ходить за ним можний панонько...

Воно ж єму каже: - Ти за мною не йди,

Не труди собі рожну лаєньку.

Не смугай собі ясну зброєньку,

Ой зійду б бо я в шуги-луги,

А в шуги-луги, на бистрі води, -

Там ти мене й меш, там же мене вб'єш,

Здоймеш із мене сиву шубоньку,

Сиву шубоньку та й роженьки.

У казках олень нерідко виконує роль посередника між небесним і земним світами. На стику землі й неба, де кінчається світ, — живе велетенський олень, одна частина рогів якого занурена в землю, друга - у небо аж до самого сонцебога. Олень виступає як посередник, медіатор між світом дикої природи і перетвореним світом культури, між світом живих і мертвих, нащадків і предків35.

Кінь же у фольклорі є втіленням божество родючості. На підтвердження цієї думки Ю.Смирнов наводить розмірковування Дж.Фрезера про коня і пов'язані з його обрядом асоціації засіяного поля, хліба, врожаю, родючості.

Про зв'язок фольклорного образу коня з врожаєм маємо опосередковане свідчення Марка Грушевського. Описуючи іграшки та ігри дітей Суботова і навколишніх сіл, М.Грушевський серед назв гойдалки ("вихолка", "колиска"), яка слугувала дітям для ритуальних розваг на Зелені свята або на Храм, вживає і назву "кобилиця"37.

Гойдалка – "кобилиця" поєднання ритуальних функцій гойдання і коня, зв'язаних з врожаєм та родючістю.

У багатьох місцевостях Східного Поділля дрібна іграшкова пластика з глини мала узагальнену назву - "баранці, баранчики". Вже сама назва свідчить про популярність образу барана — вівці в українській народній сюжет ниці. За багатьма легендами і повір'ями, вівця вважалася божою твариною.

Отари овець випасав сам Ісус Христос. Антиподом смиренної "поштивої" вівці виступає норовиста й уперта коза.

У фольклорі багатьох народів, у тому числі й українському, коза, цап як у візуальному, так і в образному плані споріднені чорту. Також і український чорт за багатьма прикметами нагадує цапа. Але такий чорт не злий, відразливий, а приємний, симпатичний, іноді і дещо філософськи-сумний. Майстри-керамісти, гончарі в образі кози, цапа, чорта вкладають чимало м'якого поблажливого гумору. Нерідко коза іграшка постає у реліктовому вигляді язичницької сакральної тварини, стародавнього божества врожаю

Де коза ходить,

Там жито родить.

Корова і бик також входять до розряду досить поширених східноподільських іграшок. В багатьох народних казках саме корова є тою магічною тотемно-предковою істотою, фактично божеством, яке дбає про бідну дівчину-сироту, годує, в усьому допомагає, захищає від нападок злої мачухи і, зрештою, забезпечує їй щасливе майбутнє.

Про космологічне небесно-земне значення корови говорить і народна загадка:

Чорна корова

Весь світ зборола;

Корова біла

Підняла й оживила.

Образ корови у фольклорі здебільшого пов'язаний із теплом і сонячним світлом.

Культ бика (вола) здавна поширений серед усіх землеробсько-пастушеських народів. У нас цей образ у колядках і казках, де бики зустрічаємо є втіленням сакральних жертовних дарів, наділених властивостями предків-заступників і магічних помічників.

Магічна сорочка сонячного божества, шита "в сонці, в віконці", золена в "злоті зільниці", прана "края Дуная", кручена "в коня стремені", сушена "в тура (бика) на розі"41.

На східному Поділлі роль Свині в домашньому господарстві досить значна, тому й не дивно, що її образ знайшов відображення в народній іграшці.

Свиня - давня тварина - тотем, - у деяких народів та у певні історичні періоди вважалася заступницею дітей. Однак у багатьох легендах, повір'ях, байках, приказках, прислів'ях свиня змальовується у негативному плані як обмежена, тупа і самовпевнена особа, та навіть істота темна, в яку вселяються біси. "Не дай, Боже, свині роги..." – попереджає народна приказка.

Проте ставлення нашого народу до свині досить поблажливе, її образ пов'язується із достатком. Існує давнє слов'янське повір'я про те, що на Новий рік у хаті можна побачити золоте порося - новонароджене сонце42.

В Україні невелика скринька специфічної конструкції, в якій подорожні колись возили гроші, мала назву "кабанець". Сьогодні такі "кабанці" можна бачити майже в кожній сім'ї. Використовують їх для накопичення грошей.

Ведмідь - один з найстаріших образів іграшки. Народна іграшка "Ковалі" зберігається зараз в с.Богодухівка Чорнобаї'вського району Черкаської області. Ведмеді в ній (щодо пластики) дещо осучаснені авангардистськими уподобаннями.

Ведмідь також зберігає риси тотемного предка, сонячного божества та сакральної, жертовної тварини.

Серед мисливців існувала думка, що на теплого Олекси ведмеді покидають своє лігво і йдуть шукати поживи: "Ведмідь з лігва виходить і в пущах ховається - йому, бач, соромно, що худий - ребра знати".

На Східному Поділлі вважають, що ведмідь - це мельник, що хотів Ісуса Христа налякати. "Він одягнув на себе кожуха, догори вовною, заховався під міст, де Ісус мав проходити та як зареве! А Ісус каже: "Щоб ти ревів так поки світа й сонця". Ось він зробився ведмедем та й реве".

Як бачимо, обидва щойно наведені повір'я засновані на антропоморфній сутності ведмедя, його людиноподібності. Мабуть з цих причин був поширений тотемно-заступницький та предковий культ ведмедя.

В Україні ляльки здебільшого виготовляли із соломи, трави, очерету, конопель, тканини, стрічок, різни прикрас та плодів, що імітують прикраси. Суттєве значення щодо матеріалу мав спосіб, яким обрядова лялька потрапляла на "той світ" - спалення, потоплення у вод, пускання по воді за течією, закопування в землю, розривання на шматки і розсіювання в полі, на городі, поїдання худобою, людьми (теорія). У хліборобському середовищі лялька - божество і лялька -посланець найчастіше спалювалися або розривалися, тому й робилися переважно із соломи і тканини. Це ляльки обжинкового, дожинкового обряду - сніп у жіночому одязі ("баба") і вінок або хрест із колосся, листя і квітів (замінники ляльки).

Опудало Маслянці в Східному Поділля робилося з соломи та вбиралося в жіночий одяг. Спалювали Масляницю в полі, а попіл розсівали або закопували. Все це наявне доводить аграрний характер даного обряду.

Цікавою є згадка про найдавніші обрядові ляльки - "великодні "кукли"", що належить С.Килимнику. Вчений згадує, як дідусь Гаврилюк Михайло з с.Лисогори на Вінниччині оповідав, що за спогадами його батька і діда, "починаючи з вербного тижня, в давнину люди однієї громади приходили до другої з весною, приносили "весну-паняночку" з побажанням, за що одержували певні подарунки. Про це ж оповідача і столітня бабуся Ярина Хвилимониха... Ця бабуся казала, що село в давнину відвідувало сусіднє село з лялькою - весною-панянкою. Але відвідували лише ті хаті, де були дівчата на виданні, а хлопці неодружені...".

А приказували, коли заходили в хату, звертаючись до молодого парубка, так: "Прийшла до тебе весняночка, - донька-паняночка! А принесла тобі дари: дівоньку у віночку та щастя-здоров'я у літечку! Це до парубка. А до дівчини: "Прийшла до тебе весна-паняночка й принесла тобі ладо-царевна, любенього "парубочка" - показували ляльку"48.

Ось чому збирання народних побутових ляльок та іграшок, а тим більше їх виготовлення сьогодні, систематизація, визначення статуарної та іконографічної типології, початкової семантики, побутових та ігрових функцій мають ще практичне та гуманістично-виховне значення.

3. Роль народної іграшки в житті сучасної дитини.

Серьозною проблемою нашого часу є надзвичайно демонічний вплив на людину. Полем битви при цьому іноді стають і душі наших дітей.

Сили зла надзвичайно активно діють на особистість, суспільство, сім’ю, державу. Тому надзвичайно важливого значення набуває збернення до духовних джерел минувщини.

Ще на початку ХХ ст. іграшки з дерева, соломи, рогози, глини, лози, тканини та інших природних матеріалів були одними з перших та важливих засобів розвитку й виховання дитини. Ці іграшки втілювали образи людей, тварин, відтворювали моделі предметів господарського вжитку тощо. З ними дитина зростала духовно, міцніла фізично. Народні майстри прагнули створювати іграшки безпечними для здоров’я дитини, співмірними з її розумінням, естетично привабливими, доцільними та корисними у вихованні.

Упродовж ХХ ст. іграшка, як культурний символ, породжений природним потягом дитини до забави – з одного боку, і потребою людини передати свій життєвий досвід наступним поколінням – з іншого, не змінила своїх функцій. Дещо іншим став її образний та предметний світ. Серед іграшок з’явилися машинки, літачки, кораблики та інші моделі атрибутів цивілізації. Вони виготовлені переважно зі штучних матеріалів, обладнані системами дистанційного управління, спеціальним звуковим супроводом, світловим ефектом тощо. Безперечно, такі іграшки викликають захоплення у дітей.

Народна іграшка втратила ту визначну роль у вихованні, яку вона відігравала століття тому, однак зберегла свою актуальність. У типологічному розмаїтті іграшок початку ХХІ ст. домінуючими стали реліктова, розважальна, декоративна функції української народної іграшки.

Народна іграшка належить до унікальних явищ культури. Вона є предметом дитячої гри, засобом виховання та розвитку дитини, об’єктом творчості, реліктом культу, декоративною оздобою, сувеніром. Це передусім витвір народного мистецтва, пам’ять етносу, що має складну архітектоніку і глибоке символічне значення. Іграшка відіграє одну з найважливіших ролей у процесі родинного виховання. Можемо стверджувати, що саме від іграшки залежить формування особистості спочатку дитини, а потім – дорослої людини. Скажімо, свищики та ляльки (іграшки, які ведуть свої початки з давніх часів) не мають негативної енергетики, вони сприймаються дитиною легко, невимушено, чого не можна сказати про деякі сучасні іграшки (наприклад, дитячі “військові атрибути”, іграшки-потвори, іграшки-маски жахів тощо).

Дитяча гра у вихованні посідає особливе місце. Ця ніби марна витрата часу насправді несе в собі глибокий сенс, має стратегічне значення для майбутнього кожної дитини. Гра з лялькою - одна з початкових форми залучення дитини до практичного життя, пізнання світу. Ідея наслідування, закладена в ляльці, відкриває перед дитиною великий простір для розігрування ролей, створювання наслідувально-ігрових ситуацій близький до реального життя дорослих. В наш час потреба у дитячій грі проявляється ще сильніше, ніж у минулому.

Дитина, наприклад, не оцінює народну іграшку як витвір мистецтва або як образ, зв'язаний з певними легендами, міфами та переказами. Однак граючись нею, здійснюючи зорове та сенсорне сприйняття форми (матеріально-пластичної, кольорової, орнаментально-знакової), іноді й смакове (іграшки з сиру, фігурне обрядове печиво), непомітно для себе приєднується до місцевої, а через неї і до етнонаціональної сфери образних уподобань, художніх особливостей, які водночас мовою свого змісту розповідають про виробничо-господарську та святково-обрядову діяльність населення тієї місцевості, того краю, який ця дитина згодом, коли стане дорослою людиною, усвідомить як рідний. У цьому усвідомленні, формування якого передусім пов'язане з почуттям та пам'яттю, або, навіть, з пам'яттю почуттів, роль іграшки, взагалі гри, досить значна, майже на рівні з мовою та іншими видами фольклору, які нерідко разом з грою становлять одне неподільне синкретичне ціле.

Однак слід зазначити, що новим етапом еволюції іграшки (колишнього обрядового атрибуту), новою закономірністю є частковий перехід останньої із сфери дитячої гри до сфери колекціонування, музейних фондів та експозицій, створення сувенірів, прикрашення інтер'єрів міських квартир у вигляді селянської побутової або настільної скульптури. В цьому є певна переоцінка цінностей, яка повинна вплинути на сучасну педагогіку, зокрема на методи виховної роботи з дітьми, що передбачають використання народної іграшки.

Сучасна дитина здебільшого відірвана від того середовища, яке створило народну іграшку, народну пісню, баладу, думу, вишивку, розпис на скрині, писанку тощо. Народний майстер, особливо талановитий, своєрідний, а також виконавець пісень, дум тощо, володіє традиційною образною мовою та багатьма мотивно-інтонаційними нюансами певного середовища, осередку, який становить складову частину етнонаціональної фольклорної культури. У такому разі посередником між народним майстром, як володарем цієї культури, і дитиною, як спадкоємцем її багатств, має бути педагог, вчитель. Він повинен (на нашу думку) привчати дитину не стільки гратися народною іграшкою, скільки вдивлятися в неї творчо, емоційно. Тобто сприймати її як твір мистецтва, намагатися власноруч зробити таку ж іграшку або створити свій власний її варіант. У цьому теж присутній елемент гри, проте такої гри, яка відповідає характеру сучасного міського та провінційно-сільського середовища.

Дата добавления: 2015-07-14