Політична еліта сучасної України: регіональний і національний контекст

Сучасна політична еліта України знаходиться на порозі трансформації. З розвитком суспільства еліта розвивається та набуває якісних змін. Вона є строкатим конгломератом правлячої і неправлячої груп, які розпадаються, на думку М. Михальченка, на такі специфічні еліти:

• еліти класів, прошарків, професійних груп населення;

• еліти політичних партій, громадських організацій, рухів;

• еліти державних інституцій;

• еліти регіонів (автономія, область, місто, район);

• еліти надпартійні (незалежні, які опираються на недержавні еко­номічні структури та засоби масової інформації).

Багато вітчизняних політологів вважають, що сучасна політична елі­та, яка виникла на теренах колишнього СРСР, формувалася за "номенк­латурним принципом", а також має досить "клановий характер поведін­ки". Д. Видрін та Д. Табачник так оцінюють українську політичну еліту: "Молода Україна - держава без політичної еліти. Здобувши державну незалежність і суверенітет 1991 року, Україна виявилася, напевне, най­більшою в світі країною, яка не мала політичної еліти. Владний конгло­мерат із колишніх партійних функціонерів і колишніх політичних диси­дентів можна було б назвати переделітою. Рівень політичної кваліфі­кації, загальної і правової культури, характер професійного і життєвого досвіду і т. д. не дозволяють віднести ранній український істеблішмент до класу повноцінної еліти" [25,9].

Існуюча політична еліта України сформувалася трьома шляхами:

1) як наслідок добору та розстановки кадрів правлячої до 1991 року КПРС;

2) як наслідок активного чи пасивного опору тоталітарно-колоніаль­ному правлінню;

3) як результат входження до політики нових груп та громадських діячів, безпосередньо не пов'язаних ні з комуністичним режимом, ні з опо­ром йому.

І. Мигович відзначає неоднорідність, пістрявість, не завжди компе­тентність української правлячої верхівки, і виділяє ті основні групи, які входять до неї:

• колишні партійні, державні, господарські керівники;

• вихідці з мистецько-наукових та інших кіл інтелігенції;

• відкриті ідейні противники комуністичного устрою (колишні по­літв'язні, дисиденти, члени їх сімей);

• вітчизняні підприємці, банкіри, комерсанти;

• кар’єристи-демагоги.

За висновками А. Пахарєва, в Україні поки що правляча верхівка вис­тупає як формальна політична еліта, відповідаючи лише окремим якісним рисам цього поняття. На сьогодні в Україні складається кілька політич­них еліт в надрах об'єднань громадян. Простежуються три основні на­прямки майбутньої політичної еліти: націоналістичний, ліберально-цент­ристський, лівий [24,64].

Важливою запорукою прогресивного демократичного розвитку новітньої України є не лише формування власної нової, національно зорієнтованої еліти, але й узгодження дій еліти загальнонаціональної і місцевої (регіональної). Власне, від такої узгодженості суттєво залежить не лише результат державотворення, але і єдність, цілісність України як унітарної держави.

В контексті даної теми постає ряд питань, центральними з яких є: що ми розуміємо під поняттями „еліта” взагалі, „регіональна” і „національна” еліти; які між ними відмінності; якою, власне, є сучасна українська еліта і чи відповідає вона завданням розбудови української державності?

Питання про те, що являє собою нинішня українська еліта, кого ми, власне, можемо віднести до неї – неординарне, багато в чому суперечливе. Кого ми відносимо до такої еліти: а) кращих представників українства (а не людей за певним соціальним статусом); б) меншість, що здійснює найважливіші функції в суспільстві. Скоріш за все, треба погодитися з другим визначенням.

В сучасній політології є два основні підходи до визначення поняття „політична еліта” та її ролі в суспільстві – функціональний і цілісний. Перший пов’язаний з формальним соціальним статусом представника еліти в суспільстві. Другий визначає еліту на основі своєрідного духовного аристократизму, культури, освіти, волі тощо. Іншими словами, поділ еліти України на регіональну і національну можливий, передусім, за компетенцією, функціональними її особливостями, діапазоном конкретних питань, які їй доводиться вирішувати. Тут цілком можна погодитися з думкою В. Бакірова, який зазначає, що коли певні рішення мають загальнонаціональне значення й від них залежить подальша доля народу, країни, то йдеться про національні політичні еліти. Коли ж рішення мають загальнорегіональне значення, маємо справу з регіональними елітами [24,65].

Звичайно, розподіл на еліту регіональну і загальнонаціональну можна здійснювати і за істотними відмінностями між загальнонаціональною (столична, обласна) і регіональною (провінційна) елітами. Тут маємо брати до уваги такі ознаки: рівень освіти, інтелекту; функціональний вплив на соціально-економічну і політичну ситуацію в Україні (ступінь можливостей і реальних дій).

Неважко помітити, що в багатьох випадках регіональна еліта, маючи специфічні риси й особливості, повноваження, разом з тим багато в чому копіює загальнонаціональну (столичну) еліту. Хоча заради істини треба вказати і на те, що з роками регіональна еліта України (особливо в колишніх високоіндустріальних центрах) стає все більш досвідченою, самодостатньою у вирішенні конкретних соціально-економічних, політичних та інших проблем, тобто – мало поступається еліті загальнонаціональній [26,30].

Постійно дається взнаки і те, що як регіональній, так і загальнонаціональній еліті України притаманна надто швидка трансформація за політичними уподобаннями і орієнтаціями. Саме тому еліта (особливо загальнонаціональна) надто строката, динамічна, часто абсолютно непрогнозовано переходить з одного політичного табору до іншого. Прикро і те, що демократичні сили в Україні за всі роки незалежності так, на жаль, і не спромоглися поставити загальнонаціональні інтереси вище від партійних, поступитися політичними амбіціями задля національного інтересу. Перехід від мажоритарної до пропорційної системи виборів ще більше загострив цю проблему і аж ніяк не посприяв і не посприяє консолідації національної еліти.

Зрештою, якщо дотримуватися точки зору італійського соціолога й економіста В. Парето щодо кругообігу еліт, де існують два типи еліт: „левів” і „лисиць”, то в сучасній Україні домінує саме другий тип („лисиці”), які є майстрами політичної мімікрії, обману, ведення політики шляхом маніпуляцій, хитрощів тощо. Це природно, оскільки нестабільне суспільство якраз і потребує еліти прагматичної, мінливої, спроможної „вибити” із суспільства максимум вигоди [31,16].

Тепер щодо питання про українську еліту загалом, про основні проблеми її формування і функціонування. Визначаючи сутнісні, якісні характеристики української еліти новітньої доби, без поділу її на національну чи регіональну, варто відповісти на запитання: яку власне еліту маємо сьогодні: тоталітарну (еліту монопольної авторитарної влади); ліберальну (еліту демократичного розподілу влади); домінантну (еліту демократичної орієнтації); демократичну (сильна законодавча влада, виконавча, судова, їх розподіл і зрівноваженість) – чи якусь іншу? За усіма ознаками в сучасній Україні домінуючою за ціннісними орієнтаціями, реальними діями є тоталітарно-ліберальна еліта. До першої слід відносити колишніх функціонерів, до другої – еліту, безпосередньо пов’язану з соціально-ринковою, підприємницькою діяльністю, бізнесом.

Чому маємо так багато проблем з формуванням національної української еліти нового гатунку взагалі? Тут досить слушною видається думка українського вченого-управлінця Г. Щокіна, який зазначає, що після зруйнування тоталітарної системи кадрова робота в Україні взагалі була занедбана, людей було кинуто у вир недорозвинутого політичного ринку, коли на хвилі популізму, використовуючи демократичні процедури, до влади подекуди прийшли демагоги, які виявилися спритнішими за колишніх представників компартійної еліти. [26,42].

Великі надії в Україні з перших років незалежності покладалися на нову українську еліту. І саме тому, що вона почала було формуватися переважно як носій національно-культурних ідей і цінностей. За таких обставин потенційно наріжним каменем творення новітньої української держави мала стати тисячоліттями незреалізована національна ідея. Так, одначе, не сталося. Поступово на ключові посади, в тому числі й президентську (Л. Кучма), прийшли лідери господарського, економічного типу, підприємці, власники, банкіри.

Про яку б еліту – загальнонаціональну, регіональну – в Україні не йшлося, вихідними були й лишаються дві проблеми. Перша, основоположна: формування конче національної еліти, забезпечення її спроможності не просто самореалізуватися, а й максимально прислужитися власному народові, державі, а вже затим самій собі. Поки що українська еліта об’єктивно такого прагнення не демонструє; корпоративні, власницькі інтереси у її діях були і є домінуючими. Друга проблема пов’язана з неузгодженістю дій еліти загальнонаціональної і регіональної, що суттєво посилює федералістські настрої, тенденції, а відтак ставить під загрозу національну єдність унітарної української держави.

Вади української (особливо загальнонаціональної) еліти багато в чому визначаються її гіпертрофованим прагматизмом, одномірністю. Багато представників еліти йдуть до влади як до самомети, але, лише здобувши її, намагаються зрозуміти, а для чого вона їм потрібна? Отож серйозні невдачі, прорахунки, помилки стають закономірним результатом майже тотальної неспроможності розпорядитися владою найперше в інтересах народу, до якого представники української еліти майже суцільно апелюють.

Для сучасної української еліти будь-якого рівня властивий києвоцентризм з поділом на київську, донецьку, дніпропетровську і трохи харківську еліту, суттєву різницю між якими все ж помітити майже неможливо. Якщо колишній компартійний еліті (України, СРСР) були притаманні такі риси, як комчванство, самовпевненість, відірваність від народу, невміння спілкуватися з ним, то в цьому плані мало чим відрізняється від неї сучасна українська еліта.

В житті кожного суспільства є фундаментальні цінності, співвідношення яких, власне, і має визначати його еліта. Серед таких цінностей особливо виділяються такі діалектично суперечливі цінності, як: свобода і необхідність, держава і ринок. Образно кажучи, чим більше держави, державного регулювання (втручання), тим менше ринку і свободи. Це аксіома, хоча стовідсотково відкидати державне регулювання аж ніяк не слід. Принципово важливо, що і загальнонаціональна і регіональна еліта в Україні – це еліта не стільки політична, скільки економічна, еліта ділових кіл. Це не важко зрозуміти, бодай ознайомившися з останнім складом Верховної Ради України та місцевих органів влади.

Означена вище ситуація є реальною, закономірною, однак небажаною. Справа в тому, що перші романтики – інтелігенти, що представляли фактично молоду еліту України, на жаль, поступово від політики не просто відійшли, але й були відтиснуті. Найяскравішим підтвердженням цього є фактичний розпад НРУ, розпорошеність націонал-демократичних сил. І після цього нова українська еліта починала формуватися найперше з представників гуманітарної інтелігенції, яку „відтерли” від реальної влади прагматики-господарники, бізнесмени, люди, які ще зовсім недавно жодного відношення до практичної політики, політичної діяльності не мали.

Усій українській еліті нині бракує, передусім, державницької відповідальності за практичні дії, а також і політичної культури. Ще В. Липинський наголошував, що політична культура – це глибоке усвідомлення елітою свого не просто класового, але національного інтересу і активна творча діяльність з його реалізації в процесі служіння своїй державі та в здобутті політичної влади. Для багатьох представників нинішньої української еліти здобуття влади є самометою, егоїстичним, але не державницько-національним прагненням [3,49].

Політична культура взагалі (за Г. Алмондом, С. Вербою) виявляється у трьох основних типах (видах): активістська (залучення людини, громади до політичних процесів); підданська (коли люди беруть участь у громадському житті, однак позбавлені можливості реально впливати на політичне життя); патріархальна (низький рівень зацікавленості в політичних процесах). Який тип політичної культури з наведених домінує в Україні? Хоча для демократичного поступу держави особливо ефективним є активістський, значна частина української еліти має підданські настрої та орієнтації і навіть патріархальні. Щодо останнього, то багатьом представникам української еліти вигідніше „гратися” в політику, ніж працювати в ній в інтересах не лише власних, але й держави.

Багато проблемних питань щодо української еліти виникають у контексті демократії, очікуваної демократизації українського суспільства. Історичний досвід засвідчує, що будь-які розмови про якусь ідилічну, „безмежну” демократію як особливу форму народовладдя не що інше, як ідеалізована конструкція у головах егалітаристів. Свого часу М. Бердяєв писав: „Влада не може належати всім, не може бути механічно рівною. Влада має належати кращим, обраним особистостям, на яких лягає велика відповідальність і які покладають на себе великі обов’язки. Однак ця влада має бути іманентною народові, його власною потенцією, але не чимось нав’язаним йому ззовні, поставленою над ним”. Безумовно, влада не може належати усім. Це марксистсько-ленінський утопізм, який себе майже за століття повністю не лише дискредитував, але й завдав величезної шкоди: людям втлумачили, що влада меншості – то велика біда, то – нереальність, хоча в демократичних країнах владу має і нею розпоряджається в інтересах більшості краща меншість.

Отже, можна сказати, що політична еліта сучасної України не є, як того потребує забезпечення суспільного розвитку країни, позакласовою соціальною групою, що виражає інтерес суспільства в цілому. Це – верхівка панівного класу, що здійснює керівництво суспільством в ім’я підтримки соціальної системи, яка і ставить цей клас у привілейований стан [16,113].

Нинішня українська еліта своїми рисами, якостями, формами багато в чому антинародної діяльності потужно спричиняє народження і відповідної української бюрократії, яка, за висловом ще К. Маркса, вважає себе кінцевою метою держави і виражає сукупний інтерес панівного класу, тобто тієї ж еліти. Коло, як кажуть, замикається.

Що ж необхідно зробити для зміцнення позицій справжньої еліти та головне — чи можливо це зробити?

1. Потрібно чітко усвідомити, що ефективно вирішувати цю проблему можливо лише комплексним шляхом. Жодні адміністративні, фінансові та інші «спонукальні» технології бажаного результату не дадуть.

2. Перенести увагу з технологічних аспектів демократії на її визначальні цінності. Якщо в політичному аспекті демократія — це влада народу, то в соціальному: демократія — це лад, за якого не буває зайвих і непотрібних людей.

3. Кадрова політика на всіх рівнях влади має стати максимально прозорою не лише для вищого керівництва, а для всієї спільноти, яка довірила цій владі розв’язання своїх проблем.

4. Необхідно повернути свободі слова її головне призначення. Сьогодні вона застосовується переважно як знаряддя політичної боротьби, хоча головне її завдання — формувати основи громадянського суспільства та забезпечувати прозорість і контрольованість діяльності всіх гілок влади.

5. За умов, коли звинувачувальний монолог став ледь не єдиною формою політичного спілкування, витіснивши діалог на узбіччя, Україна перетворюється на дезінформоване суспільство. Набуває актуальності відомий афоризм: «Брешуть всі, але це не має жодного значення, бо ніхто нікого не слухає». Є підстави вважати, що за цих умов так звані іміджеві кампанії втрачатимуть ефективність, а натомість актуалізуються інформаційні технології, що допоможуть людям зростати інтелектуально.

6. Величезна різниця в доходах стає не лише причиною соціальної напруженості та невпевненості, а й призводить до мутації еліти. Робота зі зменшення цього розриву водночас сприятиме і оздоровленню еліти, і якнайширшому визнанню її в суспільстві [15,34].

Послаблення системно-регуляторної функції держави стає чи не найсерйознішим викликом нинішнього перехідного періоду. І справжність політичної еліти в цей час визначатиметься не лише критичністю осмислення пройденого шляху, а насамперед конкретикою дій, спрямованих на зміцнення держави та покращання життя кожного громадянина.

Глибокий і вражаючий суспільний парадокс України, як і більшості нових (на пострадянському просторі) держав, полягає в тому, що нова еліта так і не з’явилася – ринковими трансформаціями, соціальними змінами управляють здебільш ті ж колишні компартійні лідери, що завели величезну і найбагатшу у світі на природні ресурси країну у глухий кут. То на які ж прогресивні зміни, особливо щодо реалізації національної ідеї і національних інтересів, ми сподіваємося?

Коли акцентуємо увагу на досить низькому рівні української політичної еліти, то пригадується цікавий вислів Платона, який застерігав, що „ні для держави, ні для громадян не буде кінця нещастям, доки володарем держави не стане плем’я філософів”. Якого рівня „філософи” керують українською державою зрозуміти не важко [13,45].

Проблема турботи про загальне благо – одвічна проблема суспільного розвитку, коли громадськість не лише відповідно апелює до своєї правлячої еліти, але й коли еліта відповідає чи ні такій потребі. Для України, стосовно її еліти, це найгостріша проблема. Чудово сформулював цю думку М. Бердяєв: „Питання в реальній дійсності полягає лише в одному: торжествуватиме хороша меншість – аристократія чи погана меншість – охлократія”. Коли в цілому замислитися про сутнісні параметри і характеристики сучасної української еліти як цілісного феномена, що радикально впливає на життя і долю України, то, на жаль, назвати її меншістю першого гатунку досить проблематично.

Дата добавления: 2015-07-11