Висновки. Виховання еліти - важлива суспільна задача

Виховання еліти - важлива суспільна задача. Політична еліта - це сукупність осіб, які виділяються з політичного се­редовища на основі більш вищого ступеня розвитку окремих політичних якостей.

Навчання господарському управлінню (менеджменту) утворює умови для підготовки людей, які здатні зайняти в державі високі політичні посади. Це передача знань, досвіду аналізувати ситуації, розвиток управлінських навичок, виховання відповідальності, навчання різноманітним стилям управління.

Якщо порівнювати еліту в чистому вигляді, про яку писали у своїх працях Т.Моска, В.Парето, Р.Міхельс, М.Вебер з нинішньою елітою, то можна віднайти певні розбіжності. Дійсність сьогодення показує нам на практиці, що наша еліта не користується суспільним визнанням, авторитетом та відчутною підтримкою з боку суспільства. Причина суспільної неефективності сучасної української політичної еліти – не у відсутності знань і вмінь, а в тому, що вона не має потреби брати до уваги інтереси суспільства. Така потреба може диктуватися або моральними засадами еліти, або механізмами її політичної відповідальності, або тиском громадянського суспільства. Мораль колишньої номенклатури та нової еліти такої чесноти, як служіння суспільству, не передбачає, а двох останніх чинників в Україні поки що немає.

Спостерігається також, хоч і слабка, але постійна тенденція до омолодження політичної еліти. До неї поступово інтегрується молодь, яка отримала освіту за кордоном, поділяє демократичні цінності, готова і здатна сприяти їх утвердженню в Україні.

Сучасні вчені-політологи дотримуються думки, що нинішнє суспільство має явно елітний характер, а будь-які спроби усунути еліти з політичного життя в ХХ ст. призводили до появи тоталітарних режимів та деградації еліти. Ось чому в демократичних країнах питання стоїть не про усунення еліти з політичної арени, а про формування висококваліфікованої, ефективно правлячої групи, підконтрольної суспільству.

Що стосується сучасної України, то осмислення проблем елітарності українського суспільства можна знайти в новітніх вітчизняних політологічних дослідженнях (В. Полохало, О. Гарань, Б. Кухта та ін.). У сучасній Україні за умов первісного нагромадження капіталу вузьким колом осіб, часто тісно пов’язаних із колами старої партійної номенклатури, образ «влади» у суспільній свідомості поєднується не зі словом «еліта», а зі словом «мафія». Отже, в Україні можна говорити не про еліту, а про так звану псевдоеліту — явище, притаманне тоталітарним і неототалітарним політичним системам».

За таких умов у політичному житті країни все виразніше виявляється діяльність контреліти. Як показує політичний досвід, контреліта — це опозиційна щодо панівної еліти частина бюрократії, соціальна група, яка виборює право на входження в еліту або на створення нової еліти. Головною метою політичної діяльності контреліти є відібрати владу в панівної еліти. Для контреліти в Україні на сучасному етапі в цілому характерні надзвичайна невиразність її інтересів та слабкість політичної волі. Найбільш конструктивна (нечисленна) її частина намагається діяти (без скільки-небудь значної підтримки населення) під гаслом обмеженої співпраці з правлячою елітою, переважно в законодавчих та дорадчих органах, не допускаючи в суспільній свідомості щонайменшого ототожнення себе з елітою, зосереджуючи свої зусилля на створенні впливових незалежних громадсько-політичних інституцій.

У сучасних умовах еліта політична становить невід’ємну, активну і впливову частину соціальної структури суспільства, котра здатна брати на себе провідну, відповідальну, консолідуючу роль у забезпеченні розвитку і стабільності будь – якої соціальної системи.

Список використаних джерел:

1. Вовканич С. Еліта – найбільш конвертована валюта. // Віче. – 1997. - № 5.

2. Громадянське суспільство в Україні: аналіз соціального конструювання. Наукова збірка / Відп. ред.: Ю. Саєнко – К.: Стилос, 2002. – с. 38.

3. Гордієнко М. Концепція політичної еліти В. Липинського як фактор національно- державницької ідентичності України // Нова політика, - 1998. - № 2.

4. Гаджиев К. С. Введение в политологическую науку. – М. 1999.

5. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. – К.: 2001.

6. Дмитренко С.П. Політична еліта і політичне лідерство // Політологічні читання. – 2001. - №2.

7. Енциклопедія політичної думки. / Пер. з англ., - К.: Дух і літера, 2000.

8. Єлізаров В. П. Елітистська теорія демократії та політичний процес // Поліс. – 1999. - № 1. – с. 72.

9. Іскакова Г. Особливості посткомуністичної трансформації і проблеми прав та свобод людини // Політ. менеджмент. - 2005. - № 2. - с. 140.

10. Політологія: За ред. Бабкіної О.В., Горбатенька В. П.– 3 – тє вид, перероб., доп. - К.: 2006. – с. 568.

11. Кухта Б., Тонкорукова Н. Політичні еліта і політичне лідерство. – Львів, 1995.

12. Карасев В. Лучший „якорь” - евроидеология // День. - 2005. - с. 7.

13. Куколев І. Трансформація політичних еліт. – К.: 1997. – с. 82.

14. Крэстева А. Власть и элита без гражданського общества. // Социс.- 1996. - № 4. – с. 19.

15. Крыштановская О. В. Трансформация старой номенклатуры в новую элиту. М.- 1995.- № 1. – с. 130.

16. Кирилюк Ф. М. Політологія. – К.: 2000.

17. Леслі А. Аналіз державної політики / Пер. з англ. – К., Основи, 1999 – с. 422

18. Михальченко М. Хто є хто в Україні! // Віче. – 2002. № 3. – с. 3.

19. Мясников О. В. Смена правящих елит: консолидация или вечная схватка. // Полис. – 1999. - № 1. – с. 52.

20. // Молодь України. - № 11, 2006.

21. Основи політології. – К., Либідь, 1995.

22. Опришко І., Коваленко О. Пряме народовладдя. Чи є прямим до нього шлях? // Віче. – 2000. - № 7. – с. 51.

23. Панарин А.С. Политология. О мире политики на Востоке и на Западе – М., “Книжный дом “Университет”, 1999 – с.320.

24. Піча В. М., Лемківський К. М., Хома Н. М. – Політологія навчальний // посібник – Київ «Каравела» 2002.

25. // Право України. – 2002. - № 12. – с. 35.

26. Політичний портрет України. Бюлетень центру «Демократичні ініціативи». - № 5, 1995.

27. Піча В. М., Хома Н. М. – Політологія конспект лекцій – К.: «Каравела». - 1999.

28. Романовічев Л. Напередодні виборів: гра на вибивання // Запорозька Січ. - 2004. - 18 жовтня. - с. 3.

29. Рябов C. Політологія:словник термінів і понять. – К.: 1996.

30. Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні.- 2004. – с. 14.

31. Скоріна О. «Українська столиця». - № 1, 2006. – с.24.

32. Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю (30 травня 2001 р., Київ) / За заг. ред. В. І. Луговського, В. М. Князєва. - К.: Вид-во УАДУ, 2001. – с.424.

33. Семків О. І., Пашук А. І. – Політологія – Львів. 1994.

34. Траверсе О. Політичне лідерство, національна еліта і практика модернізації суспільства // Політичний менеджмент. - 2006. - №1. – с.180.

35. Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. – К., 1995 – с.103.

36. Українське суспільство: соціологічний моніторинг 1994 – 2003 / За ред. Н. В. Паніної. – К.: Ін-ут соціології НАН України, 2003. - с. 111.

37. Федоренко Ф., Погорілко В. «Хто п’є з джерела влади»? // Віче. – 2002. - №6. – с. 5.

38. Ходаківський М. Громадянське суспільство і національна держава // Віче. – 1998. - № 9. – с. 34.

Дата добавления: 2015-07-11